Основні риси епохи. Поява терміну «Відродження» (Ренессанс, Renaissance) припадає на XVI століття

Поява терміну «Відродження» (Ренессанс, Renaissance) припадає на XVI століття. Писав про «епоху відродження» мистецтва Італії – перший історіограф італійського мистецтва, визначний живописець, автор відомих «Життєписів найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих» (1550р.) – Джорджо Вазарі.

На зміну середньовічному аскетизму і презирству до усього мирського приходить інтерес до навколишнього світу з величчю і красою природи і, звичайно, до людини. Віра в надможливості людського розуму як у найвищий критерій істини, привела до хиткого становища недоторканної першості богослів’я над наукою, настільки характерною для середніх століть.

Підпорядкування людської особистості церковним і феодальним авторитетам змінюється принципом вільного розвитку індивідуальності.

У первинному усвідомленні термін «відродження» позначав не стільки назву всієї епохи, скільки точний час (зазвичай початок XIV ст.) появи нового мистецтва. Тільки через деякий період це поняття набуло більш широкого трактування і стало позначати в Італії та інших країнах епоху формування і розквіт культури опозиційного феодалізму. Приблизні хронологічні рамки епохи – початок XIV – остання чверть XVI століть і в деяких випадках – перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії і, особливо, в Іспанії).

Світогляд епохи Відродження був гуманістичним: людина – центральна ланка всього ланцюжка. Свідомість була поставлена в залежність від людини, людина – від природи, природа – від науки. «Знання – сила». Це для Знання ядро свідомості. Людська свідомість – це безцінна корона, якою увінчана людина. Буття розглядали переважно як фізичну реальність, вважали, що буття в своїй дійсності перш за все природа, як об'єкт природознавства і практичної діяльності людини.

Вважали, що ніби в природі розчинений божественний початок, який повідомляє природі життя, красу і різноманіття дійсності. Вели боротьбу з феодальним дворянством. На зміну підпорядкуванню людській особі феодальним і церковним авторитетам приходить принцип вільного розвитку індивідуальності. Людина – центр всього світу. Вона у своїй діяльності і задумах не може бути нічим обмеженого. Людина є індивідуум, а так само є мікрокосм.

Епоха Відродження (Ренесанс) в XV-XVI ст. означала кризу феодального ладу і зародження в Європі капіталізму. Для філософії цей час став своєрідним перехідним періодом – від теоцентрізму до раціоналізму, до дослідження світу засобами наукового пізнання.

Епоха Відродження була періодом органічного синтезу філософської думки, науки і мистецтва.

У найзагальнішому значенні під епохою Відродження прийнято розуміти спрямованість культури до воскресіння («відродження») античності. У зв'язку з цим культура Ренесансу розглядається як заперечення середньовіччя, як антитеза середньовічній схоластиці. Така найзагальніша характеристика Ренесансу. Вона дозволяє виявити його відмінні риси:

— індивідуалізм практичний і теоретичний, такий, що означає, що в центр свого світогляду і життєвої практики діячі Відродження поставили людську індивідуальність;

— культ світського (тобто нецерковного) життя з підкресленим прагненням до плотських задоволень;

— світський дух релігії з тенденцією до язичництва. Під «світським духом релігії» слід розуміти те, що, залишаючись релігійними людьми (християнами), представники Відродження стали менше надавати значення обрядовій і культовій стороні релігійного життя, зосередивши свою увагу на її внутрішній, духовній стороні. Для осмислення християнських цінностей вони широко залучали ідеї, що містяться в дохристиянських, античних (тобто язичнецьких) релігійних ученнях;

— звільнення від влади авторитетів, що означало інше ставлення до авторів і вчень, визнаних середньовічною схоластикою. Діячі Відродження сміливо критикували, наприклад, Арістотеля, чого, як правило, не могли допустити собі схоластичні мислителі;

— особлива увага до минулого, до старовини. Антична греко-римська культура стала предметом найуважнішого вивчення, преклоніння і наслідування;

— надзвичайне прагнення до мистецтв.

Відмінні риси культури Відродження стали відомі в результаті праць дослідників XIX ст. Не буде перебільшенням сказати, що історики XIX ст., перш за все відомий німецький дослідник Я. Буркгардт, відкрили Відродження для сучасності, виявивши ряд характерних ознак цього чудового явища. У той же час наука XIX ст. неправомірно абсолютизувала ряд рис Відродження, не звертавши належної уваги на інших. Зокрема, був перебільшений розрив між Відродженням і Середньовіччям. Тривалий час ідея «розлому», або «повороту» історії, що мала на увазі різку опозицію Відродження Середньовіччю, панувала в наукових уявленях, набувши сили сталої догми. Проте сьогодні наука не підтримує тезу про «розлом» між двома періодами, як, утім, і логічно протилежна теза про «безперервність». «Правильною буде третя теза. Теорія розлому допускає опозицію двох періодів; теорія безперервності постулювала сутєву однорідність. Але між поняттями протиріччя і однорідності існує поняття «відмінності». Кажучи, що епоха Відродження є періодом, «відмінним від середньовіччя, можна не лише розрізняти і протиставляти дві епохи, але і легко визначати їх зв'язки і точки дотику...».

Антитези «темрява – світло», «сон – пробудження» – вельми характерні для нього. Обіцянка небаченої повноти буття розлита по творах Ренесансу. Це обіцянка «іншого», але не по відношенню до середньовіччя, як могло здатися. Обіцянка нового сприймається діячами Відродження в абсолютному значенні, тобто як відкриття цінностей, значимих на всі часи. У відомому значенні Ренесанс протиставляє себе не середньовіччю, а всьому, що було відоме до нього і буде відкрито після. У цьому він схожий на всі культурні епохи, значимі у всесвітньо-історичному плані. Особливостями ж Ренесансу слід вважати, по-перше, надзвичайну яскравість відчуття підйому; по-друге, повернення до справжнього, із зверненням до старовини (античності).

Ренесанс же переважно є епохою художньо-естетичною. Центр інтересів діячів Відродження лежить у сфері художньо-естетичній. Наука в сучасному розумінні цікавить їх лише тому, що вона може мати значення для художньої творчості і для естетичного розвитку особи. Більш того, саме поняття науки в сучасному сенсі тут ще не склалося. Так, деякі представники Ренесансу відносили живопис до науки, а Леонардо да Вінчі вважав живопис найголовнішою наукою.

Серед сучасних дослідників існують розбіжності відносно філософської основи Відродження. Суть розбіжностей стосується головним чином співвідношення в Ренесансі платонізму і арістотелізму. Деякі автори віддають перевагу першому, вважаючи, що філософською основою Відродження є християнськи перероблений неоплатонізм. Інші поряд з платонізмом підкреслюють значення для Відродження праць Арістотеля. Разом з тим, загальним для сучасних дослідників Ренесансу, є визнання того, що для характеру культури Відродження вирішальним був новий підхід до античності, відмінний від властивого середньовіччю. Він визначається відчуттям історичної дистанції відносно старовини. Середньовічні схоласти сприймали античних авторів у відомому сенсі як сучасників. В усякому разі, історична дистанція не враховувалася як важливий чинник підходу до давніх. Саме тому давні мислителі, перш за все Арістотель, сприймалися як непорушні авторитети, яких слід зрозуміти і тлумачити. Історична дистанційованість дозволила Відродженню поставити завдання не лише щодо розуміння і тлумачення, але і оцінки. Вона дозволила поводитися з ідеями античності більш розкуто і вільно. Одночасно виникло бажання «воскресіння» старовини, але воскресіння уявного, а не реального, бо поняття історичної дистанції виразно вказувало на безповоротність минулого.

Отже, можна воскресити окремі найбільш важливі елементи минулого, доповнивши і збагативши ними сучасність. Звідси і виникає та характерна для Відродження цікавість до старовини, яка переходить деколи в справжнє поклоніння. Античність стає основою гуманізму Відродження.

Дата добавления: 2015-07-20