У Києві з 1559 і до 1610р воєводську посаду обіймає Василь(Костянтин) Острозький.

Він стає володарем українського порубіжжя і за його протегування на кінець ХУ1 ст. починається активна колонізація волинськими магнатами Київщини.

Якщо раніше у складі ВКЛ існувала удільна система (Волинь,Київська земля, Поділля),то тепер виникла нова форма екстериторіальність українських земель: 8-9 родин головних княжат (чільних представників аристократії (Острозькі, Заславські, Гольшанські-Дубровицькі, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі,Чорторийські,Сангушки, Четвертенські), поділили між собою на зони вливу Волинь, Центральну Україну. Під їх конролем перебували не тільки їх безпосередні володіння,на яких діяло їх право княже з власними податками,службами,судом,але і опосередкованому вигляді- і на землі княжих клієнтів(шляхти), які пов”язані з ними узами покровительства.

Така владна модель не була винаходом цих часів,оскільки спиралася на традиційний для Русі Х1-ХЦ ст. погляд на місце і роль князів в ієрархічній будівлі суспільства. Авторитет князя витікав з уявлень про легітимність його влади,санкціонованої Богом. Персона князя і його вища влада(в силу народження) сприймалася як божий промисел-незаперечний абсолют.А оскільки верховенство Рюриковичів над землями давньої Русі здійснювалося у рамках моделі,згідно якої володарем вважалася не одна особа-король, а сукупнісність осіб,що представляли правлячий рід, то континуїтет вибраності поширювався на всі покоління існуючих князівських домів. Станіслав Оріховський:”Королем стають-князем народжуються”.

Сакральний відсвіт на уявлення про походження княжих родів підносив їх над рештою боярства-знаті, наділяючи їх особливими функціями проводирів і оборонців власних підданних,що асоціювавалися з відповідальностю перед Богом за долю свого народу. Це знаходимо у творах письменників-полемістів,присвячених усвідомленню власної історичної традиції. Там прямими нащадками могутніх володарів давньоруької доби були проголошені волинські князі, які виступали “речовим доказом” безперервного зв”язку українського руського) народу кінця ХУ1-початку ХУЦ ст.

Дослідниця княжої України-Русі Х1У-ХУЦ ст Н.М.Яковенко відзначає відсутність прямих документів, які свідчили про усвідомлення князями власної ролі і владних прерогатив не збереглося. Однак практика відносин з великокнязівською владою свідчить,що вони поводили себе так, як ніби-то її не існувало.Зокрема,князь Костянтин-Василь Острозький підписував свої листи “З божої ласки князь на Волині.”Дубенський намісник К.Острозького відмовився виконати королівське розпорядження,посилаючись на те,що він “не єго колоівської милості служу, але князю, пану своєму”.

Побут князів у другій половині ХУ ст. вражає своєю патріархальністю.Традиційним вихователем князівських дітей залишається “дядька” з числа потомственних слуг-васалів. Княжий васал може запросити свого пана на родинне св”ято. Лишаються патрірхальними цінності князівської честі:щедрість по відношенню до церкви,безумовна вірність сюзерену-володарю і турботливість до слуг (дружини).

Князівська верства руських земель не була прибічником єднання з Московською Руссю(оскільки там склалася монархічна необмежена влада з відсутністю станово-представницьких органів і гарантії прав соціальної еліти) і вбачала вихід із загрозливого становища для державного суверенітету ВКЛ у унії з Польщею.

Хоча у Польщі склалася подібна до Великого князівства Литовського модель шляхетської республіки, однак, як і князівська верства литовська, руська знать небезпідставно побоювалася цього союзу з західним сусідом, який на 1564 р. неоднозначно висловив побажання про унію як інкорпорацію ВКЛ Польщею.Тому українська еліта була у цьому питанні литовським патріотом.Але це неозначало,що в її середовищі не було власного бачення розв”язання проблеми державної безпеки ВКЛ. Для українських земель,ослаблення ВКЛ додатково оберталася беззахісністю перед нападами з Криму, які з 1475р. стали щорічними. Було очевидним, що порубіжна оборона ВКЛ потребує докорінної реорганізації. Польна сторожа, яка складалася з невеликих загонів боярських варт, яка по черзі чатували на татарських шляхах, склалася в часи Олельковичів, вже застаріла. Укріплення вимагали і великокнязівські замки, розтащовані у Каневі,Черкасах, Вінниці, Брацлаві.В той час, як покладений обов”язок їх утримувати на місцеве боярство - шляхту, був непосильний для них.

Дата добавления: 2015-07-16