Чимало дослідників вважає, що проза С Жадана по­ступається його віршам.

З більшим інтересом читаються коментарі С. Жадана з приводу радіопередачі «Музична толока», в якій розповідається про «Депеш Мод».

О. Ушкалов пояснює, що «легендарний народний ір­ландський колектив» «Депеш Мод» незримо присутній у всій книзі. Адже саме «Депеш Мод» полегшував душевні муки С.Жадана у 1993 р., коли він «блював, страждав чи ще там щось». Читач також дізнається, що батько соліста групи співчуває Ірландській революційній армії (ІРА) і водночас ненавидить католиків, тобто його, як і С. Жада­на, цікавить феномен протесту, а не його суть — проти кого чи проти чого він спрямований. «Помаранчеві» події С. Жадан сприйняв як протест проти існуючого режиму, та зро­зуміло, що його як анархіста жодна влада ніколи не влаш­тує. Свободу він трактує переважно утопічно й асоціально, у дусі Нестора Махна, забуваючи про його деструктивну роль в українській історії. С.Жадан, напевно, не задуму­ється, що у разі перемоги Махно створив би в Україні тота­літарне суспільство, бо між ідеологіями анархізму і кому­нізму відмінність, як відомо, невелика.

С.Жадан, швидше всього, є виразником духовної без­притульності, укра­їнські класики його теж не влаштовують. С.Жадан не потребує жодного духовного батька, тобто традиції. В оповіданні «Баланеску-квартет» з «Біґ Маку» автор пристрасно звинувачує продюсерів і телемагнатів, так що починаєш вірити — ось воно, зло у чистому вигля­ді. Цей монолог, безперечно, належить до найкращих у творчості С Жадана. Прикметно, що телевізійники, яких він ненавидить, насправді С. Жаданом цікавляться, а сам С.Жадан, попри нелюбов до TV, не відмовляється від участі у телепередачах. Дешевий епатаж завжди непослідовний.

Здається, що С.Жадан обстоює найуніверсальнішу свободу, яку збагнуть і в Росії, і в Польщі. Однак саме про таку «свободу від насильства і соціальної безпорадності», як і про свободу слова, до речі, торочать нелюбі альтернативникам й авангардистам ЗМІ. Саме від такої свободи якраз і тхне риторикою. Така свобода нічого не коштує, тоді як за справжню платять життям. Від авто­ра, який у статті «Патріотизм як симуляція» ображає па­тріотично налаштованих людей, що на різних майданах у різний час зовсім безкорисливо відстоювали власну націо­нальну, тобто людську, гідність, без якої жодна інша фор­ма свободи — слова, совісті, політична й економічна — не існує, можна очікувати лише дешевих ефектів.

Критика С. Жадана взагалі сумнівна й нігілістична. Його не влаштовують і громадянське суспільство, і демо­кратія, і фашизм, і маоїзм, і глобалізм. Натомість йому ім­понують терор, але без Бен Ладена, хаос і стьоб.

Епатажна лівизна С.Жадана відверто дратує людей старшого і середнього віку. Коментуючи «Музичну толоку» в романі «Депеш Мод», автобіографічний наратор несмачно знущається над Степаном Галябардою, який начебто є яс­кравим представником української масової культури, уосо­бленням її провінційності, а в підтексті становить для лю­дини, звичайно, української, бо хто ж іще слухає Степана Галябарду, загрозу на зразок Хіросіми. Чому С.Жадану не дає спокою Степан Галябарда, як, до речі, і Степан Процюк, прозаїк безсумнівно талановитий, який пише явно не для підлітків? Невже в українському суспільстві немає інших об'єктів для критики, наприклад попсової Сердючки і Поплавського? Крім того, здається, що передусім С. Жадан має перейматися власним образом і образом свого поколін­ня. Обидва у його прозі відверто ідеалізовані й героїзовані.

Критики часто пишуть про кінематографічні моменти у творчості прозаїка. Якщо вже шукати кінематографічні аналогії, то герої С.Жадана нагадують відкритих, душевних «пітєрскіх рєбят-іскатєлей» з кінофільму «Брат» чи «Брат-2». Складається враження, що С.Жадан не почу­вається в Україні так, як у себе вдома. Недаремно називає її Українською Республікою. Недаремно й цитує старого чеського дисидента, що емігрував до Західного Берліна: го­ловне не те, де ти живеш, а те, як ти живеш — треба жити так, як хочеться. Чеський дисидент, друг Гавела, далекий від істини: людина, в принципі, не може жити так, як їй хо­четься. У такому разі вона просто втратить людську подобу, бо кожній людині хочеться просто нічого не робити. С. Жа­дан, звичайно, може повторювати, що це не його країна і не його література, але подібні сентенції сприйматимуться як дешевий епатаж доти, доки він не підтвердить свого вибору на практиці, наприклад не почне писати бодай російською мовою, якщо вже не може німецькою.

Проза С.Жадана сприймається як провінційна. Хоча він здібний і талановитий, проте йому, особливо в прозі, так і не вдалося вийти за межі вторинного авангарду з його епа­тажем, космополітизмом, обов'язковим урбанізмом і не менш обов'язковою критикою національної загумінковості. Це нагадує любого С. Жадану М. Семенка, який був найупертішим в історії світової літератури футуристом, але, на жаль, не найкращим поетом. Література С.Жадана розрахована на егоцентричних підлітків. Недаремно Т. Гундорова назвала його Вічним Підлітком. Окрім епата­жу, саме егоїзм, який часто ототожнюється з егоцентриз­мом, притягує до С. Жадана фанів, друзів, літературознав­ців, ширші суспільні кола. Зокрема, Ю. Іздрик, письмен­ник з виробленими естетичними смаками, пише про нього як про найцікавішого нині прозаїка, хоча у даному разі до­речніше було б вжити слово «культовий», що його Ю. Із­дрик відкидає через заяложеність і несмак. Критика, на жаль, не помічає, що С. Жадан з метою дешевого епатажу, хоча сам стверджує, наче йому «нецікаво когось шокувати чи епатувати», експлуатує різноманітні тоталітарні й ко­муністичні символи — «Цитатник» Мао, «Капітал» К. Марк­са, серп і молот, наполягаючи при цьому, що саме так до­лаються табу. Щодо цього можна лише зауважити, що з того часу, коли використовувані С. Жаданом символи були актуальними, минуло вже 16 років. Письменник, якому вже давно за тридцять, продовжує бавитися зовсім не в панківські ігри. Він грається символами режимів, які зни­щили мільйони людей. Свастику, проте, обминає. Претен­дуючи на звання збурювача суспільного спокою, С. Жадан ніколи не втрачає почуття міри. Оповідь у романі «Депеш Мод» переважно безтурботна, весела, дотепна. Іноді щемлива і сентиментальна — просування героя і його покоління крізь повітря нагадує рух пропагандистського слимака, що відповзає на Захід. Усі герої Жадана у «Депеш Мод» говорять українською, через що О. Довженку бракує «правдивого білінгвізму східноукраїнського гуртожитку». Натомість Олег Коца-рев, навпаки, звертає увагу на дещо русифіковану мову «Депеш Мод».

Висновок Я. Голобородька: «Стиль "Депеш Мод" є жорстким, як спартанський дух, суворим, як домармуровий Рим, оголеним у власній ек­спансивності, як походи вікінгів, насиченим внутрішнім і очевидним болем, як страждання гугенотів, відвертим, як штикова атака... розкутим, як промови дисидентів, без­жальним, як бої суперваговиків». Ця інтерпретація свід­чить про те, що в українській літературі дешевий епатаж підсилюється товариською псевдокритикою, яка зовсім не сприяє вільному розвитку літератури, перетворенню її з провінційної на самодостатню.

Роман Сергія Жадана «Депеш Мод» — чтиво не для нервових і не для «правильних». Це непричесана і жорстка історія входження в серйозне життя. Дія твору відбувається у червні 1993 року. Троє друзів мусять терміново знайти четвертого, який зник у невідомому напрямку, і повідомити його про самогубство вітчима. Вася Карбюратор повинен встигнути на похорон… Що це: пронизливий ліричний текст? стьоб? практичний довідник для нонконформіста і лівого терориста? релігійний роман? роман-знущання? «Депеш Мод» тільки з першого погляду скидається на галюцинацію напівголодного студентика, насправді це строкатий портрет перехідної доби і покоління, яке зависло в жорстокому міжчассі дев’яностих.

У творі «Біг Мак» є досить цікаві рядки про комп'ютерників. «Справжнього комп'ютерника завжди можна упізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати і неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом... Комп'ютерники дивний народ, у них у всіх вробляється такий ненав'язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов'язково мати при собі повсюду бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягнеш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому всілякі позитивні для своїх чакр слова як-от "процесор", "вінчестер" чи войовниче "антивірус". Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп'ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголовки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність..."

Інтерв’ю С.Жадана

Сергій Жадан: «Я другий після Сосюри співець Донбасу!» Так скромно представляв свої донбасівські вірші у вересні 2009 року в інтерв’ю відомий український письменник Сергій Жадан, який сам народився і ріс в Луганській області.

Після гуляйпільського мистецького фестивалю він разом із членами об’єднання «Остання барикада» заїхав до Артемівська, щоб побалувати місцеву публіку сучасними віршами та яскравим перфоменсом. З письменником поспiлкувався журналicт «Донбасу».

Дата добавления: 2015-07-16