Сатира та феодалізм у ранній міській літературі.

Міська література складалася одночасно з лицарською (з кінця XI ст.). XIII ст. - розквіт міської літератури. В XIII ст. починає хилитися до заходу лицарська література. Наслідок цього - початок кризи та деградації. А міська література на відміну від лицарської починає інтенсивні пошуки нових ідей, цінностей, нових художніх можливостей для вираження цих цінностей. Міська література створюється силами городян. А в містах у середні століття жили, насамперед, ремісники та торговці. У місті також живуть і працюють люди розумової праці: учителі, лікарі, студенти. У містах живуть і представники класу духівництва, служать у соборах, монастирях. Крім того, у міста переселяються феодали, які залишилися без замків. У місті зустрічаються та починають взаємодіяти різні верстви населення. Завдяки тому, що в місті грань між феодалами та іншими прошарками суспільства стирається, відбувається розвиток, культурне спілкування - все це стає більше природним. Тому література вбирає в себе багаті традиції фольклору (від селян), традиції церковної книжності, ученості, елементи лицарської аристократичної літератури, традиції культури і мистецтва закордонних країн, які приносили торговельні люди, купці. Міська література виражає смаки та інтереси демократичного людства, до якого належало більша кількість городян. Інтереси їх визначалися в суспільстві, - вони не мали привілеїв, але зате городяни мали свою незалежність: економічну і політичну. Світські феодали хотіли прибрати до рук процвітання міста. Ця боротьба городян за незалежність визначила основний ідейний напрямок міської літератури - антифеодальна спрямованість. Городяни добре бачили багато недоліків феодалів, нерівноправність між прошарками суспільства. Це виражається в міській літературі у вигляді сатири. Городяни, на відміну від лицарів не намагалися ідеалізувати навколишню дійсність. Навпаки, світ у висвітленні городян представлений у гротескно-сатиричному виді. Вони навмисно гіперболізують негатив: дурість, жадібність.
У міській літературі розвиваються всі 3 роди.

Розвивається лірична поезія, неконкурентна лицарської, переживань любовних тут не знайдеш. Творчість вагантів, у яких запити були набагато вище, у силу свого утворення все-таки зробила синтез на міську лірику. В епічному роді літератури на противагу об'ємним лицарським романам, городяни працювали в малому жанрі побутової, комічної розповіді. Причина також у тім, що городяни не мають часу працювати над об'ємними творами, та і який сенс говорити про життєві дріб'язки довго, їх треба зображувати в коротких анекдотичних розповідях. Цім вони і привертали увагу людей. У міському середовищі починає розвиватися та досягає розквіту драматичний та сатиричний рід літератури.

20 Художні та композиційні особливості «Роману про Лиса»

Роман про Лиса – ставиться до сатиричного «тварині» епосу середньовіччя. Оповідання про витівки зухвалого нахаби Лиса здавна чи існують не у всіх літературах миру, численні версії й перекладання цього сюжету вінчає поема Ґете «Рейнеке Лис» (1793).

Про пригоди хитромудрого Лиса починають складати невеликі віршовані оповідання. Автор однієї з таких поем, якийсь Пьер із Сен-Клу, дав всьому циклу назва «Роман про Ренаре» (близько 1175). Це добуток, що складається з 26 окремих повістей, називаних «галузями», створено поруч авторів, як правило, безвісних. Хоча між «галузями» немає сюжетної спільності, крім того що скрізь діє підступний метр Ренар, вони складаються в певну єдність, створювана послідовним уподібненням тваринного миру миру феодальному. Характери персонажів не перетерплюють змін і мають постійні функції, отчого створюється враження маскараду: на звірів у точності переносяться чини й типи феодального суспільства, на звірине життя – риси феодального побуту. Основний конфлікт роману – суперництво лисиця Ренара й вовка Изенгрина, у якому беруть участь різні представники тваринного миру, від лева до равлика, – завершення не одержує, тому корпус текстів легко доповнюється новими епізодами. Навіть смерть Лиса виявляється мнимої, він не гине й продовжує свої витівки. Роман буяє яскравими побутовими деталями, дія його протікає те при королівському дворі, то в монастирі, то в лицарському замку. Звірина держава управляється імператором Львом, іменованим Нобль (Шляхетний), імператрицю кличуть Фьера (Горда), їхні васали – похмурий і жадібний вовк Изен-Грін, його вітряна дружина ерсан (Гризента), лукавий кіт Тибер, ненажера й телепень ведмідь Брюн (Відлюдько), дурний і боягузливий баран Белин, войовничий хвалько півень Шантеклер, добросердий борсук Гринбер, осів Бернар, що носить титул архієпископа звіриного царства.Серед цієї різношерстої компанії лисиць Ренар є втіленням не тільки хитрості, спритності й сміливості, але й беззаконня, розбою й насильства. Поводження Ренара – своєрідна модель поводження людини, що живе в суспільстві, де сильний завжди прав. Граючи на слабостях своїх ближніх, Ренар знущається з них: обіцяючи ведмедеві мед, а котові мишей, він заманює їх у пастку, звідки вони вириваються ледве живі. «Роман про Лиса», що виник у період розквіту лицарської літератури, багато в чому є пародією на останню, про що свідчить винесене в заголовок слово «роман» – оповідання про пригоди доблесних і любовних. Учасниками ж пригод стають звірі, найчастіше дурні й жорстокі, чиї вчинки далекі від лицарських. Лев відправляється в похід на язичників і залишає замість себе метра Ренара; Лис швиденько складає підроблений лист про загибель Лева, щоб на законних підставах опанувати його дружиною; новоявлені хрестоносці – заєць Боягуз, коник і інші – перемагають невірних скорпіонів; язичник верблюд здається в полон, і Лев наказує здерти з його живцем шкіру, що васали його з радістю виконують. «Роман про Лиса» має яскраво виражену сатиричну антиклерикальну спрямованість. Поряд з гідними осміяння фігурами священиків, звірі самі пародіюють церковні дійства й обряди: вовк смиренно приймає чернечий постриг від Лиса, осел читає проповіді. Образ Ренара в порівнянні з іншими персонажами, за яких раз і назавжди закріплюється певна характеристика, незмірно складніше. По суті, він єдиний, до кого ніколи не застосуємо епітет «дурний». Лис, обложений Львом у своєму замку Малпертуи, – свавільний феодал; Лисиць, що прив’язала хвости сплячих звірів до дерев, – бешкетник-школяр; голодний Лис, що рится в пошуках їжі, – пригноблений трудівник. Лис висміює всіх, хто намагається покарати його або призвати до покори: могутнього Лева, свого вічного ворога Изенгрина. Залишити хитруна з носом може тільки яка-небудь дрібна звіринка начебто синички. Сильніше ж Лисиця простий селянин, що зірко стерегет своє добро від хижаків, його одного боїться метр Ренар. У цьому відбивається лежача в основі роману народна мудрість, що засуджує жадібність і кровожерливість панів, під якими би личинами вони не ховалися.

Дата добавления: 2015-07-16