Цитати. 3 страница

Кулі знову лягали попереду, і Сергій, піднявши голову, затремтів: попереду піднімався із землі капітан. Він пішов, падав, знову йшов; з десяти метрів – із такої відстані промахнутися не можна – ударила довга черга, відкинула його, повалила. В сутінках Сергій побачив спалах над валуном, звідки били кулемети: граната, кинута капітаном, розірвалася – і все стихло.

(249 слів)

11. Люди й океани.

Вітер, свіжий, лагідний, летить, огортаючи кручі, приносячи до нас прохолоду й звуки селища, розташованого внизу, в долині, у самому серці Тянь-Шанських гір. Будиночок, в якому ми розмістилися, причепився до виступу скелі, як приклеєний; я дивлюся на вогні, мерехтливі, примарні, і мені здається, що все це: гори, сніг, хмари, селище внизу - величний сон.

Мимоволі виникає інша картина: хвилі набігають на берег Барбадосу, восьмеро чоловіків, наш екіпаж, сидять напіводягнені, задумливі під пальмами; скелі навколо - це південно-східна частина Карибських островів, які раніше називалися Вест-Індією.

Ми вже не мандрівники - глядачі. Хвилі, безкрай моря, хмари, гнані трансатлантичною повітряною течією, - усе це якось віддалилося, неначе ми й не мандрували, пройшовши півсвіту на човні з папірусу, як давні єгиптяни, - небезпечна пригода. Не знаю, для чого все це було: наукові дослідження, гідрографічні, етнографічні, історичні, - це зрозуміло, але про деякі речі важко казати словами.

Френсіс Чичестер, старий, немічний, обійшов навколо світу на яхті один, без екіпажу. Пройшовши через ніким не видимі страждання, він, безперечно, здійснив подвиг; не менш важливими були і його особисті відкриття: він розкрив собі власні можливості, знайшов у собі вершини, незнані досі, - і переміг.

Ален Бомбар, французький лікар, переплив Атлантику теж один; усе, що в нього було, - це гумовий човен, невеличкий аварійний запас їжі і води в опломбованих мішечках, весло, ще й годинник, який згодом перестав працювати. Збирав дощову воду, їв рибу й планктон, страждав від авітамінозу й виснаження, спав уривками, щоб не випасти за борт, - людина, виявляється, здатна діяти і в таких умовах. Усе це - ствердження духу людини.

(243 слова)

12. На світанку.

Сріблом блиснув у верхівках лісу місяць, зачепив за верховіття ялини і без сплеску, як привид, упав у гущавину. Сяйво зірок на небі згустилося, і потемніла річка; тіні дерев, що з’явилися було при місяці, знов розтали, поглинуті темрявою. Лише виблискувала в перекатах річка, котилася по руслу в Єнісей. Там, перед Єнісеєм, на пологому березі, вона розпластається рукавами й проточинами, обтріпаною мітлою почне почісувати бік, несміло загравати з важким, налитим силою Єнісеєм.

Єнісей не залишав її без уваги: призупинивши себе на білокамінній косі, збаламутивши воду, він приймав у себе і цю річку, заплітав її у клубок з іншими річками й річечками, які сотні й тисячі кілометрів бігли до нього, стривожені тим, щоб наповнити молодою силою його вічний рух.

Відступала непомітно темрява, і здавалося, що тихіше, ніж було, й бути вже не могло; не слухом, не тілом, а тією глибинною часткою природи, що присутня і в мені, я відчув вершину тиші, із якої починав народжуватися новий день. Настала та коротка мить, коли над світом літав, як мовиться, лише божий дух.

На кінці вербового листка, загостреного, продовгуватого, набубнявіла, дозріла велика краплина; налита важкою силою, вона завмерла, наче злякалася, що може звалити світ своїм падінням.

У глибині лісів вгадувалося таємниче дихання, м’які кроки; в небі вгадувався осмислений, але теж таємничий рух хмаринок, а можливо, - і інших світів. Спокій і тиша наповнили світ і моє серце – в такій райській тиші в усе можна повірити: в нескінченність життя, і в ангелів, і у вічне блаженство, і в воскресіння добра і загибель зла.

(248 слів)

13. Моє життя.

Я не хотів нікому підкорятися, навіть самому собі: буденне життя, яким живуть люди, згубило б мене. Я йшов своєю дорогою і відчував себе сильним тільки тоді, коли мій шлях і моє “я” співпадали. Звідки бралася ця сила, я не знав і не ламав голову над поясненнями – я користувався нею.

Ще недавно я намагався все обдумувати, дошукувався сенсу життя; зараз я сприймаю життя таким, як воно є, з усім його божевіллям, потворністю, іронією - як життя заради життя. Якщо перестаєш відчувати прив’язаність до чого-небудь, турбуватися про самого себе і про інших, якщо зникає в тобі бажання будь-що-будь рухатися вперед, якщо пориваєш з минулим, то можеш відмовитися і від батьківщини, крім тієї, що знаходиться у тобі самому. Можливо, я ставився до всього: до самого себе, до людей, до життя - занадто серйозно і тому так страждав. Я сприймав своє життя як хаос, доки, просто-на-просто, не відмовився від усього; ні, я нічого не викинув із свого життя, але ні, за що й не чіплявся.

Для багатьох людей міста, у яких вони живуть, - єдине місце, де їм – вони в цьому цілком впевнені – добре навіть протягом тривалого часу. Я б від такого життя збожеволів: ні лісів, ні водоспадів, ні гір, гір пустель, ні повітря – тільки натовпи людей у кам’яних тенетах, які ганяються за привидами власних бажань. Це, мабуть, страшно, але страх – це півбіди: справжнє лихо для мене - це коли мене починають повчати, що робити, а що – ні. Відмовитися від звичного світу і створити собі новий, щоб мати змогу жити, - це було нелегко.

(246 слів)

14. Завойовники.

Земля лежала обіруч прекрасна, потужна, всемогутня, а ти перед нею, як і інші, крихкий, слабосилий, і єдине, що ти можеш, - це поєднатися з нею, ставши смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана. Та султанові здавалося, що вона – єдиний його супротивник, якого треба здолати; для нього це був поєдинок сам на сам, а все інше – допоміжне знаряддя, яке, якщо заважає, прибирається ударами меча, як скошена косою трава. Мав під собою півсвіту, йшов, щоб захопити ще пів-Європи.

Стодвадцятитисячне військо по-бойовому наполегливо йшло вперед, намагаючись щоякнайшвидше стати віч-на-віч із ворогом. Триста гармат, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, – усе це хмарами сунуло до придунайських рівнин, поспішаючи, як і скрізь, будь-що-будь убити на них усе живе, сплюндрувати, понищити. І нищили: дерев на багаття рубали чимало – цілі ліси, випивали води теж немало – цілі ріки, та й з’їдали немало – цілі скирти м’яса й хліба. Орди пацючні, хмари стерв’ятників супроводжували війська; мор ішов слідком невідступно, як доля, невблаганна, незворушна.

Усі горяни: болгари, серби, волохи, відчайдушні, нестримні, - аж ніяк не скорилися нападникам, боронилися, як могли: підкрадалися, як привиди, до ворожих таборів, грабували обози, убивали тих, хто опирався, - їхня земля, їхні гори. Яничари йшли попереду, аніскільки, однак, не наближаючи перемогу, хоч робили все: билися жорстоко й уміло, карали військовополонених, мирних жителів – ніщо не допомагало.

Султан не зважав ні на що – до сьогодні він завжди, кінець кінцем, перемагав – вперто просувався вперед, бо, як і завжди, хотів взяти те, що не могли взяти його предки.

(243 слова)

15. Небезпечна пригода.

Він спустився першим, приліг під скелею, чекаючи товаришів. Погода стояла чудова: сонце, тепле, яскраве, заливало гори; збоку, зовсім поруч, у п’яти метрах, із тріщини між льодовиком і скелею, здіймався пар - це промені прогрівали каміння. Небо, неймовірно синє, чисте, здається твердим: кинеш у нього каменюку – і проб'єш дірку. Інколи, коли каменепад стихав, гори ставали тихими, лагідними, і від їх непорушності хилило в сон.

Гуркіт, тріск, неначе зіткнулись світи, сколихнувши простір, - це був землетрус. Він скочив, оглядаючись, на ноги і завмер: з гори, із протилежного схилу, за півкілометра над ним, відвалювалася скеля - громада з дванадцятиповерховий будинок. Повільно нахилилася, ставши на ребро, роздумуючи куди податися, вперед чи назад; переваливши невидиму точку, вона – це не можна було порівняти ні з чим - із величезним прискоренням покотилася вниз.

Вибір у нього був: по-перше, попасти під скелю, по-друге - кинутися в тріщину, біля якої стояв, - обидва варіанти були смертельні. Він стрибнув у тріщину. Падаючи, він відчув, начебто хтось вчепився в його рюкзак, намагаючись утримати, і зупинився: стіни тріщини, різко звужуючись, затиснули широкий рюкзак; лямки – це його врятувало - затріщали, але витримали: ще б півметра - і він зламав би, просто-на-просто, ноги в льодовому клині.

У ту ж мить на поверхні вибухнуло, по тріщині загриміло відлуння, і зверху на нього посипався град льоду й каміння; рюкзак, однак, знову врятував його, закривши, як щит, від осколків. Він озирнувся: скрізь по щілині - десятки кам’яних пробок, великих і малих. Перерізавши лямки рюкзака, почав вибиратися нагору; над рюкзаком – гора шматків льоду й каміння, на поверхні – вражаючий пейзаж: усе навкруг було захаращене величезними шматками каміння, нібито після неймовірного бомбардування.

(244 слова)

16. Звільнення.

З усіх чорношкірих бранців, яких я знав, він був перший, хто не скорився, не впав у відчай. Маври, налетівши з пустелі, - як давно це було – знищили все, що він мав, забрали його з собою, і вже тридцять років, як він живе тут, у пустелі, залишившись сам на сам із своїми спогадами про минуле. Він не зміг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до сякого-такого благополуччя; тут, де ніколи не було ніякого джерела, він чув пісню струмка, дивився на неквапливі ріки Сенегалу.

Я вирішив його викупити, щоб дати свободу. Переговори тривали кілька місяців, раз у раз затухаючи, поки маври не зменшили ціну; ще тиждень ми – шістнадцять маврів і я – торгувалися; після того, як ми сторгувалися, я шість днів тримав його в ангарі під замком: якби він вийшов, його знову схопили б і, просто-на-просто, продали б кудись далі.

Прилетів літак, і колишній раб вилетів, кінець кінцем, у Кап-Джубі – звідти він мав полетіти додому. Ми добре знали: вдома його, п’яного від радощів, окриленого свободою, найперше зустріне вірна подруга – бідність, і скоро, дуже скоро він буде змушений вибиватися з сил десь на ремонті залізниці, вивертаючи шпали; йому житиметься гірше, ніж тут, у пустелі, але він мав право бути самим собою, серед своїх.

Потім нам розповіли про його зустріч із волею: прилетівши у Кап-Джубі, він, знемагаючи від радості, ходив по місту; побачивши купу дітлахів, що гралися на вулиці, він мовчки накупив подарунків і роздав їх дітям - це була його плата за волю.

(239 слів)

17. У лісі.

Тут, у лісі, лежала тиша, непроникна, недоторканна, нерушима, – так тихо, здавалося, було завжди. М’яке дерниння, по якому вона ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було таке, ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони нікуди: ні на суходіл, ні на воду, ні на деревину. День у день мріялося усі ці нестерпно довгі роки вирватися куди-небудь від безсонного нагляду, сховатися, бодай на мить відчути свободу – і тепер сама самотою, віч-на-віч із цілим світом, та не могла, однак, звільнитися від невиразного страху.

Тріснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула б десь у півголосу пташка, прошумів би вітер – ніде нічого. Усе завмерло, причаїлося, навіть кінь мовби закам’янів. А вона боялася озирнутися назад: а що коли провалився кінь через мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, по-братньому шепотіла, запрошуючи йти – дарма, що страшно було, - кудись далеко-далеко.

Ішла тепер, мов сновида, раз у раз спотикаючись, виставляючи поперед себе руки, перетинала галявину з де-не-де розкиданими кущами, наближалася до найщільніших, найчорніших гущавин – і нікого й нічого не знаходила. Рвонув звідти, як вітер, звір незнаний – і не залишив по собі ніяких слідів. Нічого не лишилося в ній, навіть страху в душі - тільки свій голос із криком неугавним чула.

Озирнулася: кінь пасся біля ліщинового куща, де вона його прив’язала; він хапав, видовжуючи губу, траву, жував міцними зубами. Віддалені крики й постріли, справжні, непримарні, накотилися звідусіль, вирвали з самозабуття глибини незнаної зроду-віку.

(244 слова)

18. Страх.

Лежачи тут, у снігу, на півкілометра нижче від вершини Хан-Тенгрі, знесилений, виснажений, я раптом зрозумів: смерть приходить, як сон, вмирають - як засинають. Зараз я переживаю цей стан, анітрохи не жалкуючи за життям: сприйняття світу, у якому є простір, час, об’єм, розтає; свідомість стає схожою на площину, потім – на лінію, потім переходить у пунктир, який усе рідше й рідше виникає як усвідомлення цього світу, - і пустка. Я відчуваю її у собі, розвихрену, вибухову, потужну пустку, яка все перевертає.

Раптова й миттєва сила неначе стисла мої нутрощі, підтягла їх до горла, і спорожнілі груди наповнилися їдким страхом. Страх тоді огидний, коли він витікає тоненькою, слабенькою цівочкою, бризками кислоти роз’їдає душу, паралізуючою отрутою проникає у кров.

Могутній, як вибух, страх – він приходить не завжди і не до кожного – дає можливість діяти по-новому: надзвичайна ясність сприйняття, реакція й точність, відчуття раптової омолодженості – усе це дає нечувану силу. Це відчуття настільки сильне, що залишає у людини, як правило, враження повнокровно прожитих хвилин, незабутнє, хвилююче.

Той, хто пережив такий страх, знає: страх – це життя. Інколи він схожий на радість, інколи – на щось таке, що нагадує неймовірний сон, але завжди він дає вкрай необхідну річ – силу.

Нічого, здається, не змінилося за ці півгодини: я продовжую лежати там, де впав, і тут, у цьому світі, як і раніше, є, крім мене, ще сліпучий сніг, неймовірно синє небо, холодне повітря й сонце – чудовий світ. Таким він був, мабуть, тисячі й тисячі років тому. Я продовжую лежати, але найстрашніше вже позаду. Я розумію: саме він, страх, врятував мене, вивів із стану відчуженості, повернув волю і дав силу боротися. В мені самому, в моїй душі, вже прокинулася сила, яка – я впевнений – дає мені можливість жити далі, і вона вже змінила для мене цей світ. Можливо, щоб зрозуміти це, і потрібні були усі ці страждання.

(243 слова.)

19. У пустелі.

Вітер, рівний, впертий, той, що висушує людину за вісімнадцять годин, дме із середини Аравійської пустелі; найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Я знаю, що, коли вони перетворяться на полум’я, я ляжу і, просто-на-просто, вже більше не встану. За три дні після аварії ми з’їли небагато: півапельсина й половину виноградного грона – це все, що у нас було. Мені зовсім не хочеться їсти – тільки пити; мучить, здається, не стільки сама спрага, скільки її наслідки: пересохла горлянка, язик, наче з гіпсу, біль усередині, в роті страшенно дере, смак якийсь огидний – ці відчуття для мене нові. Від цієї хвороби – як усе просто – існують чудові ліки – вода.

Учора я йшов, ні на що, не сподіваючись; сьогодні ці слова втратили сенс: ми йдемо, тому що йдемо. Учора мені ввижався апельсиновий рай, а сьогодні я його вже не маю, і вже не вірю, що він є на світі. Я вже нічого не відчуваю, крім того, що серце в мене геть висохло; ось-ось впаду, але розпачу, як це не дивно, немає. Немає навіть гіркоти, а шкода: сум видався б мені солодким, як вода. Можна було б пожаліти себе і побиватися, кінець кінцем, за собою, мов за другом, але в мене немає смутку.

Раптом з-за пагорба – о чудо – з’явився, погойдуючись на верблюді, араб; помаленьку, зовсім не поспішаючи, він обертається до нас, і я добре знаю: в ту мить, коли він повернеться, світ зовсім зміниться, бо його погляд – це життя, і мені здається, що він - як бог.

(238 слів)

20. Кавказ.

Великий Кавказький хребет, точніше Центральний Кавказ, - одне з тих місць, які люблять альпіністи; причина, очевидно, у зручності цього району: Баксанською долиною можна доїхати майже під Ельбрус; район дуже красивий, прокладено багато маршрутів, від простих до найскладніших, і, звичайно, завжди можна знайти ніким не пройдені дороги.

Внизу льодовик – це, як правило, величезний язик льоду, який повільно тече ущелиною; прогрітий сонцем, він несе на собі струмки й річечки води, утворюючи водоспади, печери, залиті кришталевою водою. Нагорі льодопад – одна з найскладніших перешкод. Перегинаючись через величезний кам’яний поріг, він ламається, розтинаючись тріщинами; тут раз у раз щось рухається: нагромаджуються й падають сераки, відлунюють пустоти під льодом, з хряском розтинають лід тріщини – добре, якщо не під ногами. Гори – це надзвичайне диво, незбагненне, неперевершене; щомиті вони об’єднують протилежне: ніжність, лагідність і небезпечність, безжалісність – і ні про що не попереджують, крім, хіба що, очевидного. У них так багато всього, що кожної миті навколо щось змінюється: камінь, який лежав тисячі років, зривається і, набираючи швидкість, мчить вниз; лід, чистий, міцний, кілька діб накопичує, перетікаючи через скелю, напруження; пройде ще мить – і тріщина розрізає його тіло.

День і ніч - це не тільки світло й темрява, тепло й холод. Це ще й показник інтенсивності життя: вдень – безупинний рух, вночі ж життя тут наче завмирає. Межа між ними – ранок і вечір; ранкове сонце нагріває схил, мить - і, неначе по команді невидимого диригента, здіймається шум, починає, гуркочучи, сипатися каміння, звільняючись із льодового полону, стікати вода – і так до вечора.

(236 слів)

21. Летучий голландець.

Було це три з половиною сотні років тому чи більше - тепер вже ніхто ні за яких умов не скаже; ніхто, на жаль, також не скаже, як саме звали капітана корабля. Як би там, однак, не було, в одному сходяться всі: капітанові, невгамовному і, безперечно, безжалісному, таланило: там, де гинули інші кораблі, він залишався неушкодженим – жодної подряпини, пошкодження. Здавалося, що все: бурі, хвилі, рифи - йому підвладне. Любив, кажуть, капітан золото, але найдужче – славу: був він гордовитий, як диявол. Він перевозив усе: перець, корицю, тканини, рабів; інколи, кажуть, нападав на кораблі; ніхто, однак, не міг звинуватити його в цьому: живих свідків не лишалося.

Одного разу, коли капітан збирався переплисти з Атлантичного в Тихий океан через мис Горн, на борт його корабля зійшли пасажири – багатий юнак із нареченою й слугами. В океані, спокусившись на золото, капітан звелів кинути юнака й слуг у море; наречена, проклявши його, теж стрибнула у воду. Біля мису Горн, у місці зустрічі океанських течій, налетів ураган, могутній, шалений; раз у раз вітер відкидав судно назад, тремтяче, пошкоджене. Капітан, захлинаючись від люті, не здавався, не зважав ні на що, рвався вперед, не здогадуючись, що прокляття діє, що йому ніколи не пройти мис Горн.

З того часу носиться по обох півкулях корабель-привид, Летучий голландець: сьогодні він пливе під Південним Хрестом, завтра – під Великою Ведмедицею; заповітна мрія капітана - смерть, але вона нездійсненна: скелі, на які він пливе, стають м’якою хвилею, а мис Горн, який він має пройти, – перешкодою, яку – як би він не хотів це зробити – не може здолати.

(247 слів)

22. Невільник.

Невільник маврів, сенегалець чи марокканець, з дня у день тихий і покірний; він завжди зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Удень він мріє про прохолоду, вночі – про спеку. Щасливі північні краї, бо там кожна пора року творить, насамперед, свою казку: влітку – про сніг, узимку – про сонце; сумні тропіки: там завжди волого й душно, але щаслива й Сахара: день і ніч тут легко переносять людей від надії до надії. Невільник мудро зрікся царства, яке в нього вже забрали; тепер він уже не володар – тільки щасливий раб, щасливий по-своєму.

Настане, кінець кінцем, день, коли його – захоче він того чи ні – звільнять. Він стане вільним, коли не зможе відпрацьовувати свої харчі та одяг: день у день він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи свої послуги, і з кожним днем втрачатиме свої сили, доки не впаде десь напівдорозі, - це і є його воля. Він упаде – і залишиться лежати, мудро очікуючи смерті. Маври не збиткуються над ними, не чіпають їх; діти граються біля цих сумних останків, але не сміються: довгі роки роботи дають право рабам на цей сон. Невільники приймають смерть покірно, як верховинці: геть втративши сили, ті лягають у сніг і закутуються снігами й снами.

В муки я не вірю – не мука приреченого вразила мене – але зі смертю кожної людини вмирає світ, невідомий, таємничий; я не знав, яка частка світу гинула в цій людині, охопленій сном останніх днів, руйнувалася у цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі й землі.

(238 слів)

23. Пам’ять.

Пам’ять моя, пам’ять, що ти робиш зі мною? Усе пряміше, все вужче твої дороги, все темніше край землі, і кожна дальня вершина – чи, може, мені просто так хочеться - здається маківкою церкви й обіцяє заспокоєння. Усе менше назустріч мандрівників, яким хотілося б уклонитися, а спогади, необхідні живій душі, осипаються, як осіннє листя. Стою на життєвому струмені голим деревом, завивають в мені вітри, видувають звуки і фарби того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть в найтяжчі свої дні і роки.

Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння, але немає його навіть у снах: і в снах я страждаю, ховаюсь від вибухів, і тільки десь під ранок починаю я розуміти, що це вже не та війна і не ті вибухи, - від цих вибухів не сховаєшся. І тоді я, покірний і втомлений, чекаю останнього вибуху і знаю: він оплавить мене і понесе іскрою в глибину буття, так і не осягнутого моїм розумом. І бачу, ясно бачу іскорку ту, відчуваю її політ. Тому, мабуть, й бачу, що вже був піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь між життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі, віднесено мене не в небуття, а скинуто на виснажену землю.

Скільки разів я гинув у снах – і все-таки воскресав. Не вогонь війни й спалахи вибухів я бачив - галявини квітів, пінисті потоки річок, райдуги над квітучою землею. З роками я навчився втішати й обманювати себе: спогади про зустрічі солодші й чистіші за самі зустрічі.

(239 слів)

24. Півень.

Півень покрутив головою, насторожено витягнув шию. У цій норі, глухій, тісній, де ніколи не розвиднялося й куди жодного разу не проникало сонячне проміння, просидів уже чимало; проте завжди він вгадував настання світанку і вітав його хрипкуватим, задушевним криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою; вона глибоченька й добре прикрита бараболинням, ганчір’ям, черепками – щоб, боронь боже, солдати не знайшли.

Півень, могутній, із незвично золотистими крилами й шиєю, настовбурчив пір’я, спробував розправити крила, але крила вдарилися об стіни нори, і кілька дрібних грудочок впали йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувато кахнув, сердитий і невдоволений; згодом, перечекавши трохи, все-таки випростався, напружив груди і знов закукурікав. Прислухався – ніхто, однак, не відповів.

Півень знав: саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній; потім перегук лунає звідусіль – з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому – це було, коли він жив ще на волі, - іноді здавалося: варто йому не заспівати – і морок нічний не розсіється.

Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілося, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача – тільки тиша, глуха на обидва вуха. Півень усе ж таки не здавався: він ще крутіше випнув груди, ще завзятіше кукурікнув – і пісня вдалася, протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Він потупцявся пазуристими лапами по долівці, потім знову прислухався – було тихо.

(235 слів)

25. Гірська хвороба.

Точно знаю: я дихаю, у мене нічого не болить, руки й ноги цілі; я чітко усвідомлюю, де я, і відчуваю, однак, тільки неміч, схожу на ту, що уві сні не дає людині рухатися, – дивне відчуття для здорової, хоч і втомленої людини. Діагноз однозначний – гіпоксія. Апатія, безсилля, уповільнений рух крові, неначе вона стала густою, як мед, - це її ознаки, а от приємна жалість до себе – це, мабуть, щось із далекого дитинства.

По-перше, і я, і мої товариші знаємо, що здоров’я - біля підніжжя гори: гірська хвороба з кожним метром вниз зникає так само, як і наростає з кожним метром угору: по-друге, ми усі знаємо, що є тільки один шлях – на вершину. Тоді залишаються тільки одне – вітаміни й рух; оцей третій шлях – боже правий – найненависніший. Мрію про одне: не рухатися, просто лежати у снігу і дивитися поперед себе чи закрити очі – це вже несуттєво. Якби тільки не оці двоє, що раз у раз виповзають із снігової печери, тягнучи за собою куртки, навантажені снігом, - розширюють печеру, щоб заночувати. З острахом поглядаю на вихід: вийдуть удвох одразу – значить до мене. Я маю сказати їм, куди ми підемо, вгору чи вниз, і за це я їх майже ненавиджу: я хочу тільки лежати, нерухомо, довго – вічно.

Став на коліна – і світ навколо почав крутитися, ніби я дивлюся в ілюмінатор літака на віражі; не знаю коли і як я це зробив, але підніматися не став: завелике навантаження, можна втратити свідомість. Оці двоє – я їх уже не ненавиджу – весело дивляться на мене, самі знесилені, виснажені, - ми підемо все-таки вгору.

(250 слів)

Частина ІІІ. Правильні відповіді.

§ 1. Стартовий контроль. Орфографія.

Розділ І. Правопис голосних та приголосних.

1. Утворіть родовий відмінок однини та прикметники:

овес – вівса – вівсяний, вісь – осі – осьовий, колір – кольору – кольоровий, лев – лева – лев’ячий, Кишинів – Кишинева – кишинівський, Серпухов – Серпухова – серпуховський, Тирасполь – Тирасполя – тираспольський, борщ – борщу – борщевий, алюміній – алюмінію – алюмінієвий, ясен – ясена – ясеновий.

2. Утворіть родовий відмінок множини та зменшувальну

форму однини:

борода – борід – борідка, ворота – воріт - ворітця, вівця - овець –

овечка, вулиця – вулиць - вуличка, кошик – кошиків – кошичок, мішок –

мішків – мішечок, край – країв – краєчок.

3. Утворіть назви живих істот середнього роду:

тигр – тигреня, лев – левеня, змія – змієня, чайка – чаєня, свиня – порося, кобила – лоша.

4. Утворіть присвійні прикметники (чий? чийого?):

Коля – Колин, Надія – Надіїн, Мелашка – Мелащин, Ольга – Ольжин, донька – доньчин, сваха – свашин, Ахіллес – Ахіллесів, Олексій – Олексіїв, скрипаль – скрипалів, качка – качиний.

5. Утворіть неозначену форму недоконаного виду дієслів:

вигребти – вигрібати, схопити – хапати, затесати – затісувати, виполоскати – виполіскувати, стер – стирати, завмер – завмирати.

6. Правильно напишіть слова:

обпалити, приборкати, презирство, ножівка, полівка, куриво,

марево, Аркадьїн, Захар’їн, В’єнтьян, бульйон, курйоз, фельд’єгер,

Жульєн, Руж’є, Каменєв, Силін, Чечоткін, нетто, сума, даний,

пів’яблука, пів-Японії, Д’Артаньян, Гаваї, Флорида, Чилі, Сирія,

Єрусалим, Шантійї, Луїджі, єзуїт, канотьє, кутюр’є.

8. Утворіть прикметники:

мавпа – мавпячий, торф – торф’яний, Мерефа – мереф’янський,

Голландія – голландський, Прага – празький, Париж – паризький,

Лейпциг – лейпцизький, баски – баскський, баласт – баластний,

агент – агентський, тиждень – тижневий, зап’ястя – зап’ястний,

поїзд – поїзний, Гринвіч – гринвіцький, казах – казахський, жито –

житній, дорога – дорожній.

9. Утворіть вищий ступінь прикметників та прислівників:

дужий – дужчий, дорого – дорожче, високо – вище.

10. Утворіть дієслова із суфіксом –НУ(ти):

бризк – бризнути, писк – писнути, виск – вискнути.

11. Утворіть чоловічі й жіночі імена по батькові

від імені Микола (усі правильні варіанти).

Миколович, Миколайович. Миколівна, Миколаївна.

Розділ ІІ.

Складні іменники, числівники, займенники, прикметники.

Правильно напишіть слова й словосполучення:

зроду-віку, з діда-прадіда, Іван-та- Мар’я (рослина), зірвиголова, термогідродинаміка, Лисичка-Сестричка (казковий персонаж), баба-яга та іван-покиван (у загальному значенні) контр-адмірал, кіловат-година, нижчепідписаний, перший віце-прем’єр-міністр, один-єдиний,чий-небудь, блок-система, кінець кінцем, одним одна, сама самотою, S-подібний, сам самісінький, не сьогодні-завтра, кулько- і ролико- підшипники, зюйд-зюйд-ост, пів-Ріо-де-Жанейро, с. г., к. р., двадцятисемитисячний, шість з половиною мільйонний, соціально-культурний, ІЛ-76, соціально небезпечний, будь у кого, Дніпро-ріка, гама-промені, альфатрон, мас-медіа, мін-футбол, де-факто, темно-синьо-зелений, блідомолочний.

Розділ ІІІ.

Прислівники, прийменники, сполучники, частки.

Правильно напишіть прислівники і прислівникові сполуки:

день у день, мимоволі, де-не-де, по-братерськи, сам на сам, ні на гріш, у двічі, надвоє, по двоє, по-друге, в двоє, абикуди, аніскільки, наспіх, на сміх, всього-на-всього, на вибір, щодо, з-понад, іди-бо, ні в кого, що ж до, але ж, аніж, хоч би, тим-то, все-таки, все ж таки, скажи ж бо, чим би то, неабияк, не треба, невирішені проблеми, важко-таки, аж ніяк не спростовані факти, не вимито, не виконано, не можна, не по-нашому, не зважаючи.

Дата добавления: 2015-07-16