Цитати. 2 страница

2. Уяви створи для усіх Всесвіт прекрасний справедливий досконалий і тоді будь упевненим в одному Суще вже створило його у власній уяві все-таки трохи краще ніж це зробив ти.

3. Він завжди здавався жінкам не тим ким був і любили вони в ньому здавалось не його самого а людину яку створювала їх уява і яку вони у своєму житті жадібно шукали і потім коли помічали свою помилку все-таки продовжували любити його і жодна не була з ним щасливою.

13.

1. Ми можливо не усвідомлюючи того самі притягуємо в своє життя все те про що думаємо у кожному з нас незалежно від того подобається нам це чи ні закладено все чим ми живемо сила нашої згоди на здоров’я і хворобу на багатство і бідність на свободу й рабство і це ми тільки ми самі керуємо цією великою силою ми і ніхто інший.

2. Тут у відкритому морі сонце сідає з одного боку вранці піднімається з іншого сідає в море й виходить з моря хлюпоче як і завжди хвиля літають на кораблем чайки сідають на щогли десь недалеко зовсім поруч можливо має бути твердь земна потім відриваються наче вітром і відстають похитуючись щоб зникнути назавжди ми радіємо і водночас сумуємо закінчується наша подорож довга часом важка й небезпечна.

14.

1. Увесь від початку до кінця фільм міститься там на плівці у ту ж саму секунду мільйонну долю секунди він існує поза часом який він фіксує якщо ти знаєш що то за фільм то в цілому знаєш що відбудеться ще до того як увійдеш в кінотеатр там будуть битви і хвилювання переможці й переможені любов нещастя ти знаєш що все там буде ти дивишся фільм і забуваєш про те що відбувається за стінами кінотеатру де у цей час ти живеш?

2. Усе збалансовано і ніхто не страждає ніхто не вмирає без власної згоди ніхто не робить того чого не хоче робити немає добра й зла за межами того що робить нас щасливими і робить нас нещасними.

3. Усі ми у цьому світі шахраї знаємо ми про це чи ні усі ми удаємо із себе щось таке чим не являємося ми ж насправді зовсім не тіла які рухаються по Землі не атоми і не молекули ми ідеї Сущого які не можна ні вбити ні зруйнувати як би сильно ми не вірили у смерть.

15.

1. На світанку море було спокійним а вітер помірним вахта помітила величезну висотою метрів сто хвилю яка йшла на корабель йшла надзвичайно швидко усі звичайно перелякалися й приготувалися померти як годиться справжнім морякам нічого однак не сталося корабель злетів на хвилю і набираючи швидкість скотився вниз.

2. Коли сонце стало сідати побачили острів якого не було на жодних картах на ньому не було нічого ні дерев ні чагарників ні трави тільки жовті скелі і блакитні гори але він був прекрасний як коштовність.

3. Підійти до острова було неможливо його оточували рифи берег суцільне урвище без бухти й мілини зійти на острів було б безперечно самогубством так однак думали не всі дівчина донька капітана корабля зіскочила з корабля і зупинилася на поверхні хвилі як квітка усі були вражені а вона перестрибуючи з хвилі на хвилю побігла на острів коли пройшла хвиля туману все зникло на поверхні не було ні острова ні дівчини.

16.

1. Ви як і більшість людей слухаєте голоси усіх нехитрих істин крізь товсте скло життя вони кричать але ви їх не почуєте я роблю те що здавна вважається прекрасним нездійсненним і що насправді таке ж здійсненне й можливе як прогулянка за місто.

2. Я йду до тієї що чекає мене і може чекати тільки мене завдяки їй я зрозумів просту істину так звані чудеса можна творити власними руками коли для людини найголовніше отримати омріяний п’ятак легко дати цей п’ятак якщо ж душа зберігає зерно чуда полум’яне невгасиме створи це чудо якщо ти в змозі.

3. Ми істоти які грають в ігри щоб розважатися ми не можемо вмерти тільки завдати собі невеликої шкоди але не більшої ніж ілюзія на екрані кінотеатру ми однак можемо вірити що нам погано чи навпаки гарно і уявляти собі це у будь-яких подробицях страшних чи веселих на які ми тільки здатні.

Вправа 3. Правильно розставте розділові знаки в реченнях і поясніть

їх уживання.

1.

1. Носоріг з насолодою купався в озері - його спокій однак був брутально порушений - величезний слон тихо, як кішка, підійшов до берега гнаний спекою; тінь слона впала на носорога: і той - на диво легко - скочив на ноги викинувши з ніздрів струмінь води, хрипнув незадоволений - сердитий.

2. Слон відсалютував на свій лад; він заревів і відлуння покотилося по скелях завмираючи вдалечині: обидва кілька секунд стояли, наливаючись гнівом - слон не міг спуститися до води, доки там був носоріг, а той, піднятися вгору; слон закрив вихід у лощину.

3. Носоріг міг би звичайно, проскочити у слона між ногами або ж вийти в іншому місці; у воді він рухався дуже добре - але носоріг, однак, один з найнепоступливіших звірів, і слід додати, - один з найбезстрашніших - він не боїться ні людини, ні звіра навіть лева, який часто тікає від нього, як кошеня.

2.

1. Тобі досить було заплющити очі і в світі настав би спокій: зникли б скелі, крига, сніги - зникли б втома й біль, тільки склепити повіки - і станеться чудо: вже не буде ні ударів, ні падінь, ні тягот життя непомірних виснажливих, які тягнеш як віл байдужий, приречений.

2. Ти вже відчув холод, який як отрута розливається по тілу і наче морфій сповнює тебе блаженством; твоє життя як скарб, коштовний ніжний, причаїлося в тобі десь глибоко біля самого серця, залишаючи віддалені куточки тіла.

3. Він знав, попереду за п’ятдесят метрів, височить скеля, - якщо він встане, то можливо добереться до неї; там за скелею. можна знайти захист від вітру крижаного, пронизливого і якщо вдасться, трохи відпочити.

3.

1. Кобра роздратована, грізна вже підняла голову, а хлопчик не помічаючи її, продовжував бігти - ще мить: і отруйні зуби вчепляться в тіло, але сталося диво - майнула темна тінь і великий птах, як камінь, упав на змію i, схопивши її, круто піднявся вгору.

2. Птах, затиснувши змію дзьобом, піднявся вгору і кинув її на землю; змія, однак, залишилася неушкодженою; вона готувалась до атаки: згорнулася в кільця, підняла голову, засичала, готова битися на смерть.

3. Птах - це був змієїд став поруч і розправивши як щит, крило повільно підійшов до кобри; переміг він незвично: крутнувся як на осі, на своїх довгих ногах різко ударивши змію в голову другим крилом, - і та впала на землю; довершив він справу дзьобом, схожим на спис.

4.

1. Уже на подвір’ї я побачив, що цей будинок, зовні незграбний як фортеця, насправді казковий замок тихий і надійний, як монастир.

2. Дивлюся на піски, оцінюючи погоду, ніч ясна, але вітер вщухає; я прив’язую аварійні ліхтарі, беру висотомір, олівці – через півгодини я маю летіти, і раптом чую, як щось потріскує - метелик б’ється об мій ліхтар: у мене, сам не знаю чому, стисло серце.

3. В пустелі, як я й очікував, - тиша; чую вже знайоме потріскування: об мій ліхтар ударилися ще два метелики й бабка, прилетіли на світло; в мені, в моїй душі знов ворухнулося почуття, неясне ледь відчутне, неначе хтось звертається до мене.

4. Сідаю обличчям на схід; ні небо, ні піски не подають знаків; я однак, знаю бабки й метелики тут, як дрібні уламки на морі, прибиті до берега - вони свідчать про те, що десь лютує буря.

5.

1. Я починаю забувати, пройшло вже багато часу - про той будинок і тільки зрідка, коли пишу або читаю, раптом пригадується мені то зелений вогонь у вікні, то звук моїх кроків, які лунали там у полі, вночі коли я закоханий, повертався додому і потирав руки від холоду.

2. Він здавалось, зрозумів: минуле зв’язане із сучасним безперервним ланцюгом подій, які витікають одна з одної - йому здавалося, що він бачив зараз обидва кінці цього ланцюга: доторкнувся до одного кінця - здригнувся інший.

3. Увечері, коли він переправлявся через річку і потім піднімаючись на гору, дивився на своє рідне село і на захід, де вузькою стрічкою світилася зоря холодна, багряна, то думав про те що правда і краса, які направляли людське життя там у саду, продовжувалися безперервно до цього дня і, очевидно, завжди були головним у людському житті і взагалі на землі.

6.

1. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків люків-пасток під ногами - це не дім а приймальня в ратуші; я вдихав розлитий скрізь мов ладан, запах - дух старих бібліотек, який однак ні з чим не переплутаєш, як би не старався.

2. День у день ми йдемо поруч зовсім поруч, оточені стіною мовчання: непроникного, щільного, або ж зрідка перекидаємося словами: пустопорожніми, незначущими; настає, однак, година небезпеки - і ми, зовсім, здавалося б, чужі, допомагаємо один одному, бо всі ми -одне ціле.

3. Ми були збуджені, як на святі, хоч і зовсім бідні - вітер, пісок, зорі - ось усе, що ми - як би нам не хотілося більшого - мали; тут за цим тьмяно освітленим колом, кілька чоловіків, у яких не було нічого крім спогадів, ділилися своїми скарбами, чарівними, невидимими.

7.

1. Послали вертольоти, та вони нікого не знайшли: банда, можливо, сховалася в селищі - звідти пролунало кілька пострілів – можливо, - в гірських печерах; рейд, однак, необхідно було завершити засвітла, щоб не напоротися на засiдку.

2. Скоро з’ясувалось - стрічка на горизонті, багряна, довга, - це кілометри очерету, що горів уздовж річки; пройшли річку: за нею, біля пологого схилу гори, зораного вибухами, - колона розбитих автомобілів; водії: мовчазні, похмурі, - біля багать; вони дивляться на нас, але не підходять, бо все й так зрозуміло - вони вибрались звідти, де стріляють, а ми, навпаки, туди добираємося.

3. Батальйон: стрімкий, зосереджений, як пружина, мчить, мчить крізь ніч, гуркочучи принишклими дорогами - мчить у бій.

8.

1. Реальність – саме реальність, а не наша уява про неї - божественно байдужа; матерії все одно, яку роль її син грає в іграх, сьогодні – доброго молодця, завтра – злодія; вона, неосяжна, мінлива, навіть не знає про наші ілюзії в іграх: вона знає тільки себе й нас у своїй подобі, досконалості, завершеності.

2. Коли його ноги торкнулися землі, там де починалася трава за піском, він почав провалюватися: і через кілька кроків над землею й травою були тільки його голова й плечі; він поплив по пасовищу, як по воді розбризкуючи темні краплі глини, потім затримався на поверхні, звівся на ноги; після всього того що я сьогодні бачив, людина, що йшла по землі, - це було чудо: нове, несподіване.

3. Я постояв на поверхні води, зійшов із неї, впевнено став на берег – і миттєво провалився з головою в землю; там, під землею, було чорно, страшно, і я, затримуючи подих, борсаючись, почав вибиратися назад, на край ставка, до твердої води, за яку можна було ухопитися.

9.

1. Гори: Тянь-Шань, Памір, Гімалаї, - мають незважаючи на усю їх здавалося б несхожість, щось спільне - це завжди величезний, застиглий у віковічному сяянні снігу й льоду світ, своєрідний, незбагненний, пригнічуючий своїми неймовірними масштабами.

2. Тут втрачається – здається назовсім – відчуття відстані: не розумієш, що далеко а що близько, не знаєш напевне, де що знаходиться; озираєшся: до тих далеких хребтів здається треба йти півдня, а виявиться – годину; до вершини зовсім близької - на перший погляд, добратися можна, виявляється, тільки за добу.

3. Ідеш угору; повільно, крок за кроком, подих за подихом; очі западають і вже не бачиш, що знаходиться справа, а що – зліва; і зникає все - неймовірна краса про яку мріяв півжиття, мета, якої прагнув досягти; загадки й парадокси: це для тих хто знаходиться внизу: тут психіка людини має лише два напрямки; потім вдома, ми можемо згадувати це зовсім інакше, але зараз все просто: один напрямок – це туди, де є людське тепло й життя; інший – де немає ні людей, ні життя.

10.

1. Буря закрила перед літаком півнеба і летіти далі, туди, у чорні хмари, було небезпечно; блискавки, мерехтливі, примарні, краяли темряву, змушуючи стрілки приладів танцювати безладний загадковий танок -повітряні вихори били в літак, як таран; темрява щільнішала і водночас видавалася живою: в ній ворушилися, клубочилися хмари, освітлені спалахами блискавок; літак летів - уже крізь бурю, легенький, беззахисний.

2. Пілот почав підніматися вище, і на якусь мить над головою блиснули - яке незвичайне видовище у цій темряві - кілька зірок, лише кілька зірок пробившись крізь товщу хмар, закликаючи до себе; літак рвонув до них: піднімаючись по спіралі - мов по шахті колодязя, яка одразу ж з’єднується під ним.

3. Літак піднімався і хмари світлішали, втрачаючи свій брудний колір; вони пливли назустріч, як хвилі чисті – білі: пілот, вирвавшись із хмар завмер вражений, осліплений потоками світла; повний місяць - і сяйво усіх зірок, перетворили нічні хмари на сліпучо-білі хвилі, створюючи царство віковічного спокою.

Розділ 2. Диктанти.

1. Вовк.

Старий вовк був зовсім безпорадний, заплутавшись у ланцюгах, із капканами на кожній нозі. Неподалік від нього ревіла й металась худоба, немов радіючи загибелі тирана, але жодна з корів не насмілювалася підійти ближче.

Вовк побачив мене, напружився, готовий битися на смерть; пролунав його заклик, гучний, тривожний, неначе він звертався за допомогою до своєї зграї, - ніхто не відгукнувся. Тоді він, скований ланцюгами, кинувся на мене і впав, мов скошений, однак знову й знову вставав і нападав; знесилений, він, кінець кінцем, опустився на землю.

Це був дивовижний звір, могутній, небезпечний. Я хотів накинути на нього ласо, але не встигла петля опуститися на шию вовка, як він схопив її зубами і розгриз надвоє. Тоді ми спробували інакше: я кинув йому товсту палицю, і, перш ніж він устиг випустити її, ми з товаришем накинули на нього свої ласо. Наші коні добре знали свою справу: швидко натягли ласо, петлі на шиї вовка затяглися, очі почали гаснути. Я просунув палицю між його щелепами і міцно обмотав пащу – тепер він був зовсім беззбройний і згодом перестав пручатися.

Удома я посадив його на ланцюг. Вовк покликав свою зграю ще раз – ніхто не відгукнувся; більше він їх не кликав, ліг на землю і затих. Я виніс йому м’ясо й воду, але він навіть не подивився в мою сторону: він дивився вдалечінь, туди, де ущелина веде в гори, розкинулися широкі поля, - там він був колись господарем.

Коли зайнялася зоря, вовк та і лежав, дивлячись на ущелину, але життя в ньому згасло.

(240 слів)

2. Вершина.

З неймовірним напруженням іду вперед, раз у раз поглядаючи вгору. Майже не рухаюся з місця, і складається таке враження, ніби я паралізований; розгрібати сніг, глибокий, пухкий, неможливо: він сягає пояса, а крутий схил не дає змоги підняти ногу так, щоб можна було стати на нього зверху. Уже півдня йду вперед, залишаючи за собою слід – снігову траншею; я добре розумію: ще дві-три години – і я, по – перше, знесилію зовсім, по-друге, - не зможу спуститися вниз, бо, просто-на-просто, не зможу рухатися.

Коли ситуація складається так, що доводиться вибирати між життям і смертю, вершина, яка ще вчора так притягувала до себе, втрачає свій сенс. Я мушу вибирати: повертатися назад, до того ж негайно, або ж ризикнути й спробувати піднятися по крутих скелях. Я добре усвідомлюю: відірваність від людей, напруження, фізична втома, смертельний ризик – усе це здатне довести людину до божевілля. Немає нікого поруч, щоб оцінити твій стан, жодної людини, до якої можна було б доторкнутися рукою, знайти в ній опору. Розуміння цього аж ніяк не захоплює мене, невідомість пригнічує, та вибір, однак, зроблено – угору.

Балансую на ребрі, шириною з долоню, але почуваюся значно краще: внутрішні резерви, які, здавалося б, геть вичерпано і про існування яких я й не здогадувався, повністю мобілізовані. Хмари набігають на сонце, і час від часу йде сніг. Далеко внизу, в долині, вже темно, і тільки де-не-де з’являються й одразу ж зникають гірські пасовища; в голові то повна ясність, то знову підступає божевілля. Я ніколи не зіллюся з цим світом, але все ж таки впевнений: я – його частина.

(246 слів)

3. Пацюк і змії.

Гримучі змії не знали, звичайно, що пацюк, якого їм кинули у яму, не мав своєї головної зброї – чотирьох різців; вони були голодні, а пацюк – це здобич. Високо піднявши голови, вони повільно поповзли на нього. Пацюк тихо бурчав, насторожено слідкуючи за ними, і в його очах загорівся войовничий вогонь Змії наблизилися – і пацюк стрибнув; чотири змії, як одна, одсахнулися і знову, оточуючи його, поповзли.

Змії, і пацюк довго маневрували, та все ж таки пацюк попався: стрибнув трохи запізно, і змія миттєво вкусила його. Пацюк блискавично кинувся на неї, схопив за шию беззубими щелепами і крутив, доки та не перестала пручатися.

Ані на мить не зупиняючись, пацюк кинувся на другу змію – і знову укус, але й з нею він швидко розправився. На черзі була третя. Пацюк не міг більше стрибати: його задні ноги були паралізовані; він, однак, одержавши ще один укус, зламав шию і третьому ворогу.

Тягнучи задні ноги, пацюк добрався до четвертої змії і знову одержав смертельний укус. Він жив останні хвилини, але рвався до боротьби: останнім зусиллям пацюк вчепився в шию змії і душив її, доки та не розпласталася на землі. Гримучі кільця на її хвості звучали все слабкіше – це була остання пісня останньої з чотирьох велетнів-змій.

Поруч, витягнувшись на землі лежав пацюк, лежав зовсім тихо на своєму останньому полі бою; в його очах згасало життя, а разом з ним - і войовничий вогонь.

Шалений бій скінчився, і смерть зрівняла всіх: і тих, хто мав бути мисливцем, і тих, хто мав бути здобиччю.

(243 слова)

4. Буря.

Літак уже впритул підійшов до бурі, і пілот відмовився від думки обійти її; він розумів, що гроза охопила занадто великий простір: лінії блискавок пролітали далеко вниз, освітлюючи бастіони хмар, які вже починали оточувати літак. Можна було б, звичайно, повернути назад або ж спуститися вниз, пройти під грозою. Він вибрав останнє, і натиснув штурвал від себе, щоб почати спуск, розуміючи, водночас, що це – пряма небезпека: жертвуючи висотою, він поводився, як гравець, який виставив свій останній козир. Літак затрусило, і він став провалюватися вниз; пілот відчув, що йому загрожує невидимий обвал, але не змінив курс.

Нахилившись вліво, назустріч щільному вітрові, пілот намагався знайти ті ледь помітні світлі смуги, які пробиваються навіть через найгустішу темряву. Раз у раз поглядаючи на компас і гіроскоп, пілот уважно слідкував за курсом, не забуваючи поглядати назад: його турбував пучок вихлопного полум’я, який повис на моторі, як вогненна квітка. Полум’я таке бліде, що якби з’явився місяць, воно в ту ж мить розчинилося б у місячному сяйві; тут, у цьому мороці небуття, воно, однак, вбирало в себе увесь світ. Вітер, буйний, невидимий, туго заплітав язики вогню, схожі на палаючі факели, і вони, не відстаючи, гналися й гналися за літаком, ніби впиваючись у його крила.

Пілот не ризикував і більше не включав червоні лампочки: вони надовго його осліплювали; тут, серед приладів, які світилися, як зоряне небо, він відчував оманливе почуття безпеки – таке почуття буває у людини у середині корабля, в каюті, коли хвилі перекочуються через палубу. Пілот, однак, знав: вони, кінець кінцем, долетять, як би важко не було.

(248 слів)

5. Лелеки й орли.

Уподовж тисячі років навесні летять лелеки з Єгипту додому, на Україну, не змінюючи своїх шляхів; тисячі років стрічають їх над морем похмурі орлині зграї, раз у раз намагаючись скинути лелек назад, у море, пошматувати, знищити. Щороку все повторюється: лелеки, зустрічаючись віч-на-віч з орлами, не лякаються й не тікають – відчайдушно йдуть груди на груди, крила на крила. Старі лелеки, вишикувавшись пліч-о-пліч, першими приймають удар, ідучи на стіну старих орлів. Вони не бояться нічого: ні орлів, ні висоти, ні падінь і смертей – і розгортаються на неймовірній височині криваві битви. Лелеки знають: їм треба пробитися. Це знання живе в їхній крові так само, як в орлиній – знання того, що кожного, хто прилетів із моря, треба скинути назад, у море, або кров’ю його окропити каміння материка.

Поки старі лелеки-вожаки кидаються орлам навперейми, по-геройськи приймаючи на себе перший удар, поки їм на підмогу напливають нові й нові хвилі лелечого війська, молоді лелечки-перволітки, ще не стверділі ні духом, ні тілом, відриваються від зграй і, вигнувши крила, шугають до самої землі, припадають ледь не до каміння.

Орли не вміють літати й битися при землі, і перемагають їх молоді лелеки не силою та міццю, а розумом та спритністю, якої навчили їх старі лелеки, по-батьківськи турбуючись про них.

Так триває тисячі літ: із року в рік ллється кров, падають із неба й розбиваються об каміння птахи, вкривається земля пір’ям – усе для того, щоб врятувати наймолодших, які, повернувшись додому, дадуть початок новому життю, новому й вічному.

(235 слів)

6. Дорога на полюс.

Підготовка до відправлення затяглася: на нарти й упряж намело багато снігу, загубилася одна з жердин, знайти яку, як я не старався, не вдалося. Завірюха лютувала півдня, й лід покрився заметами висотою до метра; місцями він ж гладенько виблискував, немов дзеркало, анітрохи не припорошений снігом.

Я взяв курс на північний схід: від пілота я довідався, що в цьому напрямку тягнеться рівний лід. Через півгодини я переконався, однак, що лід цей поритий тріщинами, довелося, хоч-не-хоч, йти по ньому. Раптом під собакою, що бігла попереду, провалився під лід; я добре знав: зупинитися – значить утопити нарти й упряжку; залишався тільки один вихід – йти вперед. Часу не було навіть оглянутися; краєм ока побачив собаку, яка вибралася з тріщини, а сам у цей час вибирав місця, прикриті снігом, інтуїтивно відчуваючи, що під ними знаходиться лід. Нарти поступово почали занурюватися у воду, але собаки тягли їх дружно й легко.

Тричі потрапляючи в такі місця, де нарти йшли, власне, по воді, ми все-таки якимось дивом добралися до старого льоду. Я обернувся назад і вжахнувся: за нами тягся слід, посередині якого лід був розламаний і починав розходитися в різні сторони. Уявити страшно, що б сталося, якби я зупинився виручати собаку.

Неподалік почувся звук, незнайомий, неприємний: попереду, метрах у п'ятдесяти від мене, рухався торос; я застиг на місці, як заворожений, і дивився, не зводячи очей. Тороси рухалися швидко. Крижина, на якій я знаходився, оберталася, як сцена. Я бачив, як щоразу, коли вона зіштовхувалася з іншими крижинами, лунав тріск, із води здіймався двометровий шматок льоду, але незабаром, однак, усе скінчилося.

(244 слова)

7. Жар-птиця.

Усе було дивовижним: чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло; перша зелень на деревах, ще недавно похмурих і костурбатих, була схожа на хмари зеленого диму, що ось-ось здійметься догори. Не хотілося сідати ні в автобус, ні в тролейбус, і він пішов пішки, відчуваючи, що його тіло – велика й легка пустка, на яку, очевидно, перетворилася його недавня радість, його піднесеність почуттів. Власне, тепер уже начебто не було й тіла – тільки пустка, про яку він за звичкою думав, що вона і є ним, Іваном, що вона мала якесь відношення до його колишнього життя. Ніжність, зовсім недавня, тендітна, ще начебто звучала в душі, але це вже були рештки тієї великої, справжньої ніжності, яка частково перетворилася на попіл, частково згасла, а частково її випромінювали спогади.

Колись у дитинстві йому снились сни: він тримав у руках жар-птицю, а потім, прокинувшись, навіть відчував на долонях дотик золотого, сліпучого пір’я; здавалось іще який час, що він зловив-таки жар-птицю, та тануло останнє марево сну, й приходила до нього сумна впевненість, що ніякої жар-птиці не було, що все це привиділося. Але тепер усе начебто відбувалося в зворотному порядку: дотик золотого, сліпучого пір’я на пальцях, на долонях невблаганно обертався на казковий, на несправжній; з цим ніяк не можна було боротися: незворотність цього процесу була сильніша жалю й бажань.

Вуличний рух, метушня чи, навпаки, навіть непоспішливість – усе це було осмислене, передувало єднанню. Оглядаючи вулиці вечірнього міста, він зрозумів: у предчутті ночі люди прагнуть не самотності чи суму – хочуть бути комусь потрібними.

(241 слово)

8. Вільгельм Телль.

Швейцарія - країна гір і озер: спустишся вниз, в долину, - там озеро; піднімешся наверх, в гори, - і там вода в кам’яних чашах. Золоті руки у швейцарців, усе вони вміють: сформувати сири, зробити ковбаси, наловити форелі; понад усе, однак, вони, поневолені Австрією, люблять одне волю.

Австрійський намісник, глумливий, зарозумілий, кинув посеред площі свого капелюха, звелів поставити солдатів-найманців, які слідкували б, щоб усі перехожі - від старого до малого - під барабанний бій кланялися його капелюхові. Перехожі вклонялися, але не всі: Вільгельм Телль, стрілець, прямуючи з двома синами до свого друга, не вклонився, зчинив бійку коли солдати змушували його це зробити. Доповіли наміснику; той, недовго думаючи, звелів:

- Ти зіб’єш стрілою яблуко з голови свого сина, відійшовши на

сто кроків. Не зіб’єш - злетить твоя голова.

Вільгельм Телль взяв дві стріли; одну він поклав під одяг, другу - на самостріл, прицілився, зовні незворушний, скам’янілий. Постріл - і молодший син радісно побіг назустріч; в його руках - дві половинки яблука. Намісник здогадувався, що друга стріла призначалася йому. Вільгельма заарештували, щоб учинити допит: шпигуни доносили, що в горах, недоступних для них, збираються повстанці - Вільгельм мав знати про них. Відвезти його в замок на озері, однак, не вдалося: налетіла буря, а єдиний, хто міг провести човен серед скель, - стрілець. Його розв’язали, дали кермо, і він провів човен до берега, врятувавши всіх, але біля берега вистрибнув, щез у горах. Намісник загинув через кілька днів: стріла, випущена Вільгельмом Теллем, влучила йому в серце; зляканий кінь здибився - і вершник полетів у безодню.

(237 слів)

9. Перед штормом.

Гори підступають до самого моря, і його хвилі раз у раз зазирають у темні ущелини, в широкі гирла річок, струмків. Далеко, аж за горизонт, тягнеться вздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. Гори, суворі, холодні, здіймаються високо, у хмари, нависаючи над усім, що знаходиться внизу: над крутими горбами, піщаними косами, розкиданими де-не-де пасовиськами. На вузьких смужках землі пасуться коні, росте який-не-який хліб.

Де-не-де гори підходять до самого моря, гострі, скелясті, мертві; за ними – безмежний сніговий хребет, холодний, як безнадія. Холодом смерті віє від тих снігів; крижані вихори зароджуються у піднебессі, падають у тепле море; чорний дим хмар клубочиться між горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця. Сонце, неначебто злякавшись, утікає від нього далі й далі, і на морі починає діятися щось несамовите.

Десь над гірським обрієм зародився величезний, ніби з моторошної дитячої казки, змій, зітканий з примарливого жовтогарячого світла, круто вдарився в небо, полетів вище, вище, по-своєму зграбний, швидкий. Згодом, здійнявшись круто, закрив своєю головешкою, темною, кулястою, півнеба, впав звідти на море. Залишившись із ним віч-на-віч, став хлебтати з моря світло, жадібно й хапливо гнав його по своєму довжелезному тілу в оту кулясту головешку. Безмежне зміїне тіло судомилося від напливу світла, поглинутого з моря; головешка криваво кипіла вогнем, а море, завмираючи, темніло, темніло, мов уражене смертю. Чорнота насувалася на нього звідусіль, тяжка й щільна; інколи на поверхні моря пробивалася несміливим зблиском блакитно-зелена хвиля – це вмирали серед чорноти останні плями світла.

(240 слів)

10. Подвиг.

Батальйон вже повертався на базу, і розвідники, які йшли попереду, втомившись, мабуть, не помітили засідку - зі схилу, з-за валуна, вдарили кулемети, змітаючи колону з дороги. Солдати відступили за скелю, готуючись до атаки.

Перехопивши автомат, капітан, командир батальйону, на ходу висмикуючи чеку з гранати, вистрибнув на дорогу, закричав, гортанно, шалено, і побіг на кулемети, Сергій – за ним. В обличчя йому бризнуло камінчиками-осколками – кулі, впиваючись у скелю, вищипували їх, розбризкуючи з хмаринками кам’яної пилюки, - він не звертав уваги. Комбат, зігнувшись мало не в півзросту, біг, стріляючи, на кулемети; він знав: зараз кулемети битимуть по ньому; з-за скелі по двоє, по троє вискакували солдати, кидались, петляючи, в атаку.

Сергій відчув сильний удар у каску, від якого вона сповзла на обличчя, і, схопившись за тонку сталь, порізав руку: куля, зрізавши ремінець, залишила в ній рвану дірку. Кулі свистіли скрізь: справа, зліва, зверху – і здавалося, що бігти вперед безпечніше. Поруч із ним солдатів не було: одні відстали, інші полягли назавжди, розкинувшись у незручних позах; Сергій, пробігши мало не стометрівку, впав за камінь.

Капітан раптом різко повернувся, немов невидима сила крутонула його за плече, і впав на спину. Кулемети перенесли вогонь на атакуючих, і одна куля вдарила Сергія в руку, друга – обпалила волосся.

Дата добавления: 2015-07-16