Ред.] З 1933 року

Процес зростання укр. елементу коштом зменшення рос. припинився з 1933 з розгромом укр. відродження, відомим під назвою «постишевщини» (див. Постишев). Офіц. кін. цього періоду зафіксований 17 з'їздом ВКП(б) — 26. 1 — 10. 2. 1934, на якому Й. Сталін проголосив укр. націоналізм «гол. Небезпекою». На цей час припадає демографічна катастрофа, спричинена больш. нац. політикою у 1932-36 (голод і фіз. знищення, заслання яких 1 — 2 млн тощо). Але українство в основному зберегло завойовані у 1920-их pp. позиції аж до другої світової війни.

Останній період, що починається з 1945, характеризується зростанням одверто ворожого й аґресивного до українства рос. великодерж. шовінізму і значним напливом росіян в Україну^[4][5]. Одночасно з тим, як українців виселюють за межі респ. під претекстом «організованого набору» на цілинні землі, новобудови тощо, в Україні, ніби для «братньої допомоги», населюють масово росіян^[6]. Вони прибувають на новозбудовані фабрики й зав., на обсадження партійного й держ. апарату, як фахові інженерно-техн. й наук.-культ. кадри, пенсіонери тощо. В результаті цих процесів відсоток Р. в УРСР (у нових кордонах) збільшився вдвічі у 1927-59 pp., (Відсоток українців лише незначно підвищився, натомість відсоток нац. меншостей (без Р.) обнизився з 16,5 до 6,3 (див. стор. 1 733-35). Цей процес, хоч дещо слабше, триває й далі. Між 1959 і 1970 відсоток українців знизився з 76,81 до 74,9, а відсоток Р. зріс з 16,9 до 19,4. Зміну ч. Р. аз УРСР видно з табл. (у тис. і у дужках у % всього населення).

усіх росіян	3 055 (8,1)	7 091 (16,9)	9126 (19,4)
у містах	1 625 (22,2)	5 726 (29,9)	7 712 (30,2)
у селах	1 430 (5,2)	1 365 (6,0)	1 414 (6,6)

Як і давніше Р. скупчуються гол. у м.: 1970 — 64,5% (українців — 45,6%). Вони переважали у м. півд.-сх. найбільш індустріалізованої частини України (у м, Донбасу, Дніпропетровського пром. району і Харківської області Р. становили аж 60% всіх Р. в УРСР). Коли в селах відсоток Р. залишається той самий — 5-6% (українців 89-90%), то у містах він становить 30,2% (українців 63,5%). Сильний приріст Р. (за 1960-70-і pp. на 29,7*/», українців на 9,8%; 1926 припадало на 1 000 українців і Р. разом взятих 94 P., 1959 180, 1970 — 206) спричинений іміґраційною політикою сов. влади; за 10-ліття 1960 — 70 на Україну наплинуло понад 1 млн P., які оселилися в найбільш пром. частинах України. Географічне. розміщення Р. (див. карту) таке саме, як давніше, з тим, що їх відсоток постійно збільшується в усій півд.-сх. Україні.

Ще більше в Україні було зростання осіб, які подали рос. мову як рідну. 1926 кількість» Р. за мовою становила 4,5 млн (11,9% всього населення), 1959 — 10,2 (24,4%), 1970 — 13,3 млн (31,6%). За останні 11 pp. зростання ч. осіб з рос. рідною мовою було в 4,3 рази швидше, ніж зростання ч. осіб з укр. рідною мовою. Одночасно відсоток українців, що вважають рос. мову за свою рідну, зростає з 4,5% у 1926 до 6,5 у 1959 і до 8,5% у 1970. Докладніше див. Русифікація.

Російська меншість в Україні як і за часів Російської імперії^[7] має упривілейоване становище в галузі шкільництва, підготовки наук. кадрів, як також у різних ділянках культури — вид., мист. тощо^[8]. Разом з цим все більше число українців примушене користатися рос. школами, пресою, книжкою тощо ^[9][10].

Напливовий рос. елемент останніх десятиліть виразно відмінний від Р. дорев. типу. Якщо ці останні жили осіло в Україні з традиційним, неґативним або нейтральним (рідше прихильним) наставленням до українців, то теперішні поповнення Р. прибувають як колонізатори, з одверто зневажливим або ворожим наставленням до особливостей культури й побуту України. Ця верства, за винятком рос. пенсіонерів, що оселяються назавжди, міґруюча. Осідаючи на довший чи коротший час в Україні, вона користується привілеями щодо житла, постачання, культ. обслуговування. Не бажаючи засвоювати укр. культуру і ставлячися до неї незичливо, ці Р. дивляться підозріло на будь-яке намагання українців зберегти свою ідентичність і навіть бажання говорити рідною мовою вважають за прояв «буржуазного націоналізму».

У цьому процесі провідна роля належить насамперед КПУ, яка своїм складом і духом тепер є більше, ніж будь-коли, російською партією в Україні: все діловодство у керівництві КПУ й у всіх її установах ведеться російською мовою. Провідні центральні та обласні партійні видання КПУ, що виходять українською мовою, мають свої відповідники російською мовою («Правда Украины», «Коммунист Украины», «Рабочая Газета», «Комсомольское Знамя», «Львовская Правда», «Закарпатская Правда», «Южная Правда», «Индустриальное Запорожье» та ін.).

Про упривілеювання Р. на У. свідчить, як приклад, що 1963 при будові Київської гідроелектростанції працювало бл. 75% робітників української національности і 20% російської, але на керівних посадах було тільки 11 українців і 127 росіян. Уся документація велася там рос. мовою, як і на ін. будовах і підприємствах. Зокрема впадає в око упривілейоване становище P.^{[ Джерело? ]}, як партійної й держ. бюрократії, на Західній Україні, гол. у Львові, у якому вони живуть у кращих районах і користуються особливими привілеями.

Тільки одиниці серед Р. в УРСР прихильно ставляться до українського народу і деколи боронять його інтереси. У 1920-их pp. M. Волобуєв вимагав автономних прав для роїзвитку укр. екомоніки; письм. В. Некрасов у 1960-их і на початку 1970-их pp. виступав на оборону діячів укр. опору, але більшість рос. діячів науки, як і рос. письм., є носіями русифікації та розглядають укр. науку й культуру як складову частину рос^{[ Джерело? ]}. Рух опору в СРСР 1960-70-их pp. знайшов собі прихильників також серед частини Р. на У., але вони тільки частково і дуже невиразно висловили прихильне иаставлення до прагнень українського народу.

Дата добавления: 2015-07-16