Краткое описание сюжета

Тайный голос сообщает Искандеру, что он избран для возвещения истины всему миру, и приказывает объехать всю землю. Отправляясь в путь, Искандер берёт «книги мудрости» Аристотеля, Платона и Сократа. Далее следуют описания четырёх путешествий Искандера, его встреч и диспутов с индийскими и греческими мудрецами, различные философские новеллы. Во время четвёртого путешествия (на север) он приходит в страну, где нет ни властей, ни притеснителей, ни богатых, ни бедных, ни преступлений, ни казней, где не знают лжи и несправедливости. Таким образом, во второй части поэмы Искандер предстает просветленным идеальным властителем, познавшим тщету земных устремлений. Поэма кончается описанием смерти Искандера и смерти самого Низами, очевидно написанным или по крайней мере дописанным кем-то другим. Основные эпизоды легенды об Александре, которые известны в мусульманской традиции, собраны в «Шараф-наме»: рождение Александра, его наследование македонского трона, война против чернокожих, которые захватили Египет, война с персами, закончившаяся поражением и смертью Дара (Дария III) и женитьба Александра на дочери Дария и паломничество в Мекку. [35]. Далее Низами рассказывает о пребывании Александра на Кавказе и его визите к царице Нусабе из Барды — городе, который располагался в непосредственной близости от родного города Низами Гянджи, и её амазонках. Оттуда Александр направляется в Индию и Китай. В его отсутствие русы нападают на Кавказ и захватывают Барду, что они фактически сделали за двести лет до Низами, и берут в плен Нусабу[36]. Узнав об этом, Александр воюет с русами и одерживает победу. Шараф-наме завершается рассказом о неудачных поисках Александром воды вечной жизни[37].

В «Икбал-наме» Александр — бесспорный властитель мира, показан уже не как воин, но как мудрец и пророк. Он дискуссирует с греческими и индийскими философами, и значительную часть текста составляют беседы, в которых семь греческих мудрецов рассказывают о своих идеях о сотворении мира[38]. Не менее существенную часть составляют притчи, не имеющие прямого отношения к истории Александра. В завершение Низами рассказывает о конце жизни Александра и обстоятельствах смерти каждого из семи мудрецов. В этой части добавлена интерполяция о смерти самого Низами[39]. В то время как «Шараф-наме» относится к традиции персидской эпической поэзии, в «Икбал-наме» Низами продемонстрировал свои таланты дидактического поэта, рассказчика анекдотов и миниатюриста[40].

«Хамсе» в Азербайджане

Портретами героев «Хамсе» (изображения на мотивы поэм «Лейли и Меджнун», «Хосров и Ширин», «Семь красавиц» и др.)[41] украшены стены центрального зала второго этажа дома Шекихановых XVIII века в Шеки[42]. Азербайджанский художник Газанфар Халыков выполнил акварельные рисункы к поэмам «Хосров и Ширин» (1940) и «Искандер-наме» (1953) из «Хамсе», при создании которых использовал композиционные приёмы средневековых миниатюристов[43].

«Пятерице» Низами Гянджеви посвящены мозаичные рисунки на стенах бакинской станции метро «Низами Гянджеви», выполненные художником Микаилом Абдуллаевым. В 1959 году в Баку появился памятник Бахрам-Гуру — персонажу поэмы «Семь красавиц». Это был первый в Азербайджане скульптурный памятник литературному герою одной из поэм Низами Гянджеви. На родине поэта — во втором по величине городе Азербайджана — Гяндже, где поэт прожил всю свою жизнь, воздвигнута монументальная скульптура, посвященная знаменитой «Пятерице».

В начале 2008 года в Национальной Библиотеке Австрии была обнаружена старинная рукопись «Хамсе — Пятерицы». После окончания восстановительных работ электронная копия Пятерицы была передана в дар Министерству Культуры и Туризма Азербайджана. А 23 апреля 2008 года, в Вене в Национальной Библиотеке Австрии состоялся вечер азербайджанской литературы. На вечере прошла презентация электронного диска (CD) со сборником поэм «Хемсе» и книги Низами Гянджеви. В мероприятии принимали участие заместитель министра культуры Азербайджана Адалет Велиев, главный директор Национальной Библиотеки Австрии Йохана Рахингер, представители посольства Азербайджана в Вене и другие официальные лица[44][45].

На памятнике Низами Гянджеви, установленному в 1949 году в Баку, высечено семь барельефов, изображающих героев поэм из «Хамсе». Среди них — Нушериван, слушающий беседу сов («Сокровищница тайн»), Фархад, прокладывающий дорогу через гору Биситун («Хосров и Ширин»), Лейли и Меджнун, учащиеся в школе («Лейли и Меджнун»), убивающий дракона Бахрам Гур («Семь красавиц»), Искандер на приёме у царицы Нушабе («Искандернаме») и др. Барельефы исполнены скульптором А. Хрюновым по эскизам художника Газанфара Халыкова[46] и расположены на семи гранях, по бокам от бронзовой доски с именем поэта.

ГАФІЗ (автонім: Ходжа Мохаммед Шемс ед Дін Гафіз Шіразі - 1325 чи 1326, Шіраз - 1380 або 1389,1390, там само) — персько-таджицький поет.

Слово «ходжа» приблизно означає тут «майстер» або «митець», Мохаммед — власне ім'я, Шемс ед Дін — у перекладі з арабської — «Сонце віри» — почесне прізвисько поета, котрий був богословом за професією. «Гафізом» прозвали його за те, що він зберігав у пам'яті весь текст Корану; Шіразі — назва його батьківщини. Згодом прізвисько Гафіз стало літературним псевдонімом шіразького поета.

Народився Гафіз у місті Шіразі на початку XIV ст. Точна дата народження поета невідома. Сучасні дослідники творчості Гафіза вважають, що народження Гафіза слід датувати 1325—1326 рр., а не початком XIV ст., як це було донедавна. Мотивують вони своє твердження записами відомого мандрівника, марокканця Ібн-Баттути. Цей подорожній араб 1327 р. відвідав батьківщину Г. і детально описав не лише місто та його околиці, а й багатьох видатних шіразців того часу.

Якби Гафіз народився близько 1300 р., то до приїзду Ібн-Баттути в Шіраз він, напевне, був би вже відомий як поет, і арабський мандрівник, напевне, згадав би його. Одначе Ібн-Баттута не згадує Гафіза, описуючи свою першу подорож до Шіраза, не згадує його у своїх нотатках і через двадцять років, коли вдруге, під час повернення з Індії, відвідав місто. Якщо вірити записам допитливого марокканця, то виходить, що і в 1347 р. Гафіз ще не зажив популярності. Тому, очевидно, дату народження Гафіза, яку пропонують сучасні дослідники-орієнталісти, слід вважати більш вірогідною.

Про життя поета ми знаємо дуже мало. Відомо тільки, що він мав братів, був одруженим, що один із його синів помер 24 грудня 1362 р. Цій події Гафіз присвятив дві невеличкі елегії, в яких збереглася ця єдина точно фіксована дата його біографії.

Усе своє життя поет провів у Шіразі й лише раз виїздив через Ісфаган у Єзд. Утім, це місто поетові не сподобалося, і він повернувся додому. Іншим разом Г. збирався відвідати Індію, але передумав. Решта біографічних відомостей з особистого життя поета належить уже до легенд.

Одна така легенда розповідає, що батько поета Бега ед Дін (чи Кемаль ед Дін, за другою версією) був небагатим купцем родом з Ісфагана, займався у Шіразі дрібною торгівлею і згодом досяг деякого достатку. Після батькової смерті поетові брати поділили між собою спадщину, покинувши напризволяще Гафіза та матір. Щоб якось заробити на прожиття, хлопчик пішов у найми до сусідів, але незабаром покинув свою нелегку службу і взявся до виробництва дріжджів для однієї шіразької хлібопекарні. Це давало йому змогу вчитися й утримувати матір. Свій невеличкий прибуток майбутній поет розподіляв буцімто так: одну третину віддавав неньці, другу — жебракам, а решта йшла на плату вчителеві. Пекарня, якій юнак збував дріжджі, була своєрідним літературним клубом, де місцеві поети читали свої нові твори або проводили диспути на літературні теми. Тут почав віршувати і юний Гафіз.

Перші проби пера були невдалими і стягли на початківця нещадну і глузливу критику слухачів. Гафіз гостро переживав невдачу. Її гіркоту посилювало безнадійне кохання до шіразької красуні Шаг-Небат. Тоді, за переказом, поет удався до гробниці святого містика Баба-Кугі, що нібито задовольняв прохання кожного, хто сорок ночей проведе в молитвах у його каплиці за містом. Тож тридцять дев'ять ночей благав юнак милосердя в долі, а на сорокову ніч незумисне опинився біля будинку Шаг-Небат. Несподівано Гафіза запросили до покоїв, і там він дізнався, що жінка відповідає взаємністю на його кохання. Швидко проминув час в обіймах красуні, і поет не помітив, як настав ранок. Вирішальну, сорокову, ніч було втрачено, а з нею і всяку надію на допомогу святого. У розпачі юнак побіг до каплиці і почав ревно молитися. Сталося диво: кохання перемогло святих. Хтось смаглявий, увесь у зеленому, чи то пророк Хизр, чи святий Алі-Муртаза, з'явився перед юнаком і дав йому з'їсти чарівного наїдку. Відтоді Гафіз зробився поетом, слава якого обійшла весь світ.

Мабуть, єдина правда в цій наївній і зворушливій легенді — злидні, в яких жив поет. У Державній публічній бібліотеці м. Ташкент зберігається рукопис «Хамсе» («П'ятериці» — п'яти поем) Хосрова Дехлеві, що його власноручно закінчив переписувати Гафіз 9 лютого 1355 р. Як відомо, переписували рукописи на Сході освічені бідняки (крім, звичайно, переписування Корану, яке вважалося почесною і благочестивою справою). Інший переказ, що більше скидається на анекдот, розповідає про зустріч поета з тюркським завойовником Тимуром, котрий вперше з'явився в Шіразі 1387 року. Дізнавшись про Гафізову газель, яка починалася словами:

Якщо туркеня, що в Шіразі,

у мене серце візьме з бою,

я за її індійську мушку

дам Самарканд із Бухарою,—

Тимур нібито сказав:

— Я підкорив чверть світу своїм чудовим мечем, щоби звеличити Самарканд і Бухару, зруйнував стільки країн та міст, а ти смієш їх комусь дарувати за якусь індійську мушку, нікчемо!

— Світодержцю,— одрік поет, поцілувавши землю перед грізним вояком,— глянь, до яких злиднів довело мене моє марнотратство! — І він показав Тимурові своє дервішське руб'я.

Тимур засміявся й дав Гафізу спокій.

І рукопис «П'ятериці» Хосрова Дехлеві, переписаний Гафізом, і цей анекдот заперечують твердження одного з дослідників про те, що поет належав до вельможної родини, здобув добру освіту і був знавцем права. Ким же був поет справді, і яку освіту він здобув?Деяку відповідь на ці питання дають самі твори Гафіза. Початок його творчості припадає на правління останнього представника інджуїдської династії Абу Ісхака (1343-1353), котрий і був першим покровителем поета. Щодо освіти, то Гафіз добре знав мусульманське право, Коран та коментарі до нього. Непогані знання мав він і з арабської філології, про що можна виснувати з окремих його творів, написаних добірною арабською мовою. Дещо гірше було з філософією — поет, мабуть, недостатньо орієнтувався в античній філософії, якщо плутав Діогена з Платоном. За фахом він був начебто професором богослов'я і мав свою кафедру в Шіразі.

З останнім інджуїдом Абу Ісхаком поета єднала справжня, щира дружба, і Гафіз присвятив своєму покровителеві кілька поезій. Інакші взаємини з двором склалися у співця, коли 1353 р. прийшов до влади Мобарез ед Дін, котрий запровадив режим терору, підтримуваний мусульманськими ортодоксами. У цей тяжкий час автор газелей хвалиться своєю бідністю, релігійною терпимістю, протиставляє себе мугтасібові, обов'язком якого було наглядати за поведінкою мусульман. Легко здогадатися, що під наглядачем-мугтасібом поет мав на увазі Мобареза ед Діна.

Слід віддати належне особистій і громадянській мужності Гафіза: він не присвятив жодного рядка вбивці Абу Ісхака. Коли в 1358 р. син мугтасіба Шаг-Шоджа скинув із престолу свого жорстокого батька та осліпив його, Гафіз відгукнувся на цю подію елегійним віршем. Але в ньому крізь смуток проривається задоволення покаранням царя, «котрий без причини кидав володарів у темницю і без будь-якої їхньої провини стинав їм голови»,— досить прозорий натяк на загибель Абу Ісхака. Шаг-Шоджа (1358—1384), котрий прийшов до влади, бажаючи здобути собі популярність у шіразців, негайно скасував усі заборони, введені батьком. А що Шаг-Шоджа і сам був непоганим поетом і любив хизуватися своїм вільнодумством, то його ставлення до Гафіза було прихильнішим. Гафіз подарував кілька газелей цьому правителеві. Високо цінував творчість Гафіза і підтримував із ним дружні взаємини наступник Шаг-Шоджі — Шоджа ед Дін Мансур (1388—1393), якому старий поет присвятив «Пісню про виночерпія «(«Сакінаме»), свою лебедину пісню, написану за рік до смерті.

Запрошували Гафіза до свого двору й інші монархи, наприклад, Махмуд-Шаг з Південної Індії. Гафіз вирушив було з Шіраза і доїхав до Перської затоки, де сів на корабель, але шторм на морі так налякав його, що він відмовився від подорожі,

Гафіз не збирав своїх поетичних творів — це зробив після смерті поета його шанувальник і шкільний товариш Мохаммед Гольандам. До підготовленого ним збірника Гольандам особисто написав передмову. Канонізований збірник (диван) Гафіза донедавна налічував 693 поезії, з них 573 — газелі. Інші видання творів Гафіза, переважно індійські літографії, доводять число газелей до понад 700, хоча найновіші текстуально-філологічні дослідження і зменшили їх до 495.

Основні твори Гафіза — газелі — складаються із двовіршів-бейтів, пов'язаних однією наскрізною римою. Кількість двовіршів у газелі, як правило, не перевищує десяти. Бейти, зазвичай, не зв'язані фабулою, найчастіше їх пов'язує тільки тема. У кінцевому бейті поет неодмінно називає свій літературний псевдонім.

Треба взяти до уваги приналежність поета до суфізму. Суфізм (етимологія цього слова достеменно невідома) — своєрідне містично-пантеїстичне вчення — зародився в перші віки ісламу. Більшість суфійських сект та шкіл сходилися в тому, що складна мусульманська обрядність не є шляхом до пізнання Бога. Справжнього єднання з Богом, на думку суфіїв, можна досягти через екстатичне пізнання. Суфії вважали, що людська душа, в якій є нібито частина Бога, прагне розчинитися в ньому, «як крапля води в океані», Спонукує душу до цього не страх перед пеклом і не надія на вічне блаженство у раю, а любов до Бога. Одним із засобів, що ними суфії доводили себе до екстазу, була поезія. Формою вона нагадувала любовну лірику, хоча й мала суто містичний характер. Свої поняття і терміни суфії виражали алегорично: під «коханою» розумівся Бог, під «корчмою» — суфійський монастир, під «продавцем вина» або «виночерпієм» — суфійський наставник або проповідник, під «вином» — проповіді, під «оп'янінням» — містичний екстаз і т. ін.

Не стільки єретичним вченням, скільки поширеною шляхетно-літературною модою був суфізм і в часи Гафіза. Не дивно, що поет писав газелі суфійського змісту. У самому Г. відбувалася внутрішня боротьба поета-суфія з поетом-художником. Не дивно й те, що поет-художник часто перемагав поета-містика.

Чи всі твори Гафіза написані в дусі суфійського вчення і як розуміти ті газелі, що їх аж ніяк не можна тлумачити на суфійський копил, сказати важко. І за життя поета, і після його смерті широкі маси іранців та інших персомовних народів сприймають поезію Гафіза як волелюбну, любовну, інтимну. Поет цим самим переріс і випередив свій час — його газелі з насолодою читають нинішні читачі, милуючись яскравими описами природи, тонкими переживаннями закоханих, образом розумної і незалежної людини, яка протиставляє себе обмеженості та неуцтву:

Не стало вірності і дружби на землі,

Немає жодного, хто б не тонув у злі.

Хто обдарований божественним талантом,

В скупого здирщика слугує при столі.

Немає в мудрого, де голову схилити,

Йому судилися печалі та жалі.

Зате невігласи, що виросли в розкошах,

Щодня купаються у золоті й сріблі...

(«Не стало вірності...», пер. В. Мисика)

Гафіз зажив слави ще за життя. На Сході переказують, як одного разу поет пристав до гурту людей, котрі його не знали в лице, і почав критикувати перед ними себе самого. Скінчилося тим, що шанувальники поезії Гафіза добряче відлупцювали його за ту критику.

По смерті Гафіза ортодоксальна мусульманська церква заборонила ховати його тіло в околицях Шіраза. Тільки втручання друзів залагодило справу.

Перші відомості про Гафіза проникли в Європу через чотири століття після його смерті. У 1677 р. побачила світ перша газель Гафіза в перекладі латинською мовою. Значно пізніше, десь наприкінці XVII століття, в Європі з'явився науковий інтерес до поета. Але справжньої популярності ім'я шіразця здобуло лише після того, як Й.В.Ґете, ознайомившись із повним німецьким перекладом відомого орієнталіста И. фон Гаммер Пургшталя, написав свій «Західно-східний диван» на мотиви Гафіза. На шляху європейської науки до Гафіза траплялися й курйозні випадки. Так, у 1854-1856 роках Г. Брокгауз здійснив розкішне тритомне видання лірики поета. Це видання, що готувалося з великою старанністю та педантичністю, викликало загальне схвалення, Дехто говорив, що в ньому східна текстологія досягла такого щабля науковості, якого доти сягали лише кращі видання античних класиків. Скупий на похвали Й. В. Гете висловився про Брокгаузове видання як про «одне із найдовершеніших видань перських текстів». Результати перших наукових розвідок дещо здивували неспеціалістів: заговорили про те, що Гафіз виділяється типовою для перса суперечністю та непослідовністю поглядів,— тут, мовляв, і містика, і побожність, і явна анакреонтика, несумісна з мусульманським правовір'ям. Одним словом, вони зіткнулися з таємничою, нерозгаданою перською душею.

Хтозна, скільки б ще і як довго займала уми загадкова «перська душа», якби не збірка Гафіза, видана 1928 р. в Тегерані А. Халхалі. Це видання спиралося на рукопис, переписаний всього через 35 років по смерті поета. Перш ніж приступити до публікації тексту цього рукопису, А. Халхалі вирішив звірити його з тритомним виданням Г. Брокгауза. Виявилося, що чимало віршів з останнього відсутні в старому рукописі, але є в диванах інших поетів. Таким чином, Г. Брокгауз видав не просто твори Гафіза, а невеличку своєрідну антологію перської та персько-мовної поезії трьох століть, яка представляє близько двох десятків літературних імен. Так з'ясувалася загадка таємничої «перської душі», в якій за три століття могло нагромадитися чимало суперечностей.

Видання, що його підготував А. Халхалі, не дало задовільного тексту — надто багато було в ньому описок і різних текстологічних помилок. У 1941 році в Тегерані досвідчені іранські текстологи, використавши той самий рукопис, що й Халхалі, та деякі інші старі рукописи, підготували й видали критичний текст Гафіза дивану.

Вперше українською мовою перекладати поезію Гафіза з оригіналу почав А. Кримський. Переклади трьох поезій і статтю «Дещиця про Гафіза. Три його пісні» він надіслав І. Франкові, котрий опублікував вірші у журналі «Житє і слово» (1895. — №3). Стаття не була опублікована (збереглася в архіві І. Франка). У книжці «Пальмове гілля» (1922. — Ч.З) А. Кримський умістив переклади 48 газелей із вступним словом. До монографії «Хафіз та його пісні» (К., 1924) він включив «Антологію з Гафізового «Дивана», де 17 українських і 20 російських перекладів зробив сам, а 65 російських перекладів належать його учням. Згодом значну частину поетичного доробку Гафіза переклав В. Мисик.Я. Полотнюк

РУСТАВЕЛІ, Шота (XII ст.) - грузинський поет.

Про життя найвидатнішого грузинського поета класичної епохи (XII ст.) Руставелі збереглося дуже мало достовірних біографічних відомостей. Головне джерело історично-літературних фактів про нього — пролог поеми «Витязь у тигровій шкурі». Руставелі присвятив свій твір цариці Тамар, оспівавши її та її чоловіка Давида Сослані у вступних строфах (3—4). Ця присвята слугує ключем до датування поеми: вона могла бути написана не раніше кінця 80-х pp. XII ст. і не пізніше першого десятиліття XIII ст. У пролозі двічі (строфи 7—8) згадується автор поеми: Руставелі (правильніше — Руствелі), що означає «Власник Руставського помістя» (Руставського замку) або «виходець із Руставі». Ім'я поета Шота засвідчене у літературних документах ХНІ—XVII ст.

На колоні грузинського монастиря Св. Хреста в Єрусалимі досі зберігся портрет Руставелі з написом. За цим написом поету приписується честь реставрації та розпису монастиря. В інших документах, що стосуються того самого монастиря, Р. названий «мечурчлет-ухуцесом», тобто державним скарбником. У монастирі зберігся поминальний запис про нього, датований першою половиною XIII ст. У 1960 р. експедиція грузинських учених відкрила у монастирі Св. Хреста оригінал портрета Руставелі. Він зображений на портреті мудрим старцем, в шатах світського вельможі, як це і личило державному скарбнику цариці Тамар. Народні легенди вважають нерозділене кохання до цариці Тамар причиною постригу Руставелі у ченці; згідно із легендами, він відправився в Єрусалим, де й похований, але перекази ці не підкріплені фактами.

Поема «Витязь у тигровій шкурі» («Вепхіст-каосані») — єдиний твір Руставелі, що зберігся, хоч і в пізніх списках: окремі строфи зустрічаються у рукописах XIV—XV ст., два чотиривірші — на стінах монастиря Вані, що на півдні Грузії, проте повні списки з'явилися лише у XVI— XVII ст., а перший датований рукопис — 1646 р. Сьогодні існує близько 150 списків, і в усіх — значна кількість спотворень, виправлень, вставок і т. д., зроблених переписувачами. Суперечливим виявляється і тлумачення назви поеми. Назва хижака, шкура якого накинута на плечі героя, раніше у грузинській мові означувала «барса», згодом — як «барса», так і «тигра». Оскільки у поемі дія відбувається в умовному східному середовищі, то в ньому згадуються й інші тварини і птахи, що не зустрічаються у фауні Грузії.

Сюжет поеми надзвичайно динамічний, насичений напруженими драматичними ситуаціями, автор уникає сюжетних повторів і розлогих описів, характерних для епічно-оповідного жанру. Підстаркуватий, шанований цар Аравії Ростеван, не маючи сина-спадкоємця, віддає трон своїй єдиній дочці, вродливій та розумній Тінатін, котра закохана у знаменитого лицаря — полководця і царедворця Автанділа. Якось під час полювання Ростеван і Автанділ зустрілися біля струмка з таємничим, опечаленим витязем у тигровій шкурі. Усі спроби поговорити з ним виявилися даремними, він безслідно зник. Бачачи смуток царя, Тінагін доручила своєму коханому лицарю відшукати загадкового чужоземця. Автанділ охоче взявся виконати доручення цариці. Після тривалих і важких мандрів він знайшов загадкового витязя на ймення Таріел. Витязь розповів Автанділу свою невеселу історію: він — нащадок царського роду й амірбар (воєначальник і адмірал) індійського царя Парсадана і кохає прекрасну царівну Нестан-Дареджан. Доля не була прихильною до закоханих. Цар Парсадан вирішив одружити Нестан-Дареджан із хорезмійським царевичем і зробити його спадкоємцем престолу, хоча насправді спадкоємцем вважався Таріел. Нестан-Дареджан вмовила свого коханого вбити суперника і захопити владу. Царівну звинуватили у коханні до бунтівника і жорстоко покарали, висилаючи за межі Індії. Таріел шукає кохану, але марно. Втративши надію знайти її, він покинув країну, усамітнився і живе у печері. Автанділ братається з витязем, втішає його і відправляється на пошуки Нестан-Дареджан. Він натрапляє нарешті на її слід: Нестан ув'язнена у неприступній фортеці Каджеті. Таріел і Автанділ за сприяння третього побратима, Прідона, захоплюють фортецю, звільняють Нестан і повертаються у рідні краї. Таріел одружується з Нестан-Дареджан, Азтанділ — із Тінатін, і мирно, гуманно вони керують своїми країнами.

Незважаючи на складність сюжету, «Витязь у тигровій шкурі» — композиційно цільний поетичний твір, у якому майстерно поєднуються два основні цикли оповідань (індійський і арабський) та окремі епізоди (історія царя Прідона, купецька країна Гуланшаро й ін.). Руставелі вправно розкриває характери своїх персонажів, їхній духовний світ. Глибока психологічна характеристика героїв і проникливий показ внутрішньої суті явиш — яскрава риса творчого новаторства Руставелі.

Розгортаючи сюжет своєї поеми на величному просторі, роблячи її численних персонажів представниками різних народів, у тому числі і вигаданих, Руставелі виступає як глибоко самобутній, національний поет. У дев'ятій строфі прологу йдеться:

Цю стару іранську повість,

що й в картвельській мові квітне,

Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,

Я знайшов і віршем виклав...

(Тут і далі пер. М. Бажана)

Усі спроби виявити ознаки запозичення сюжету «Витязя... «виявилися даремними: ні перська, ні жодна інша література не знають аналогічного сюжету. Імовірно, що Руставелі використав досить поширений у середньовічній (а почасти і більш пізній) літературі прийом сюжетного маскування, щоби приховати, мабуть, наявні натяки на тогочасні події. Але, попри все, Руставелі художньо правдиво розкрив різноманітну і складну дійсність Грузії XII ст., свої релігійно-філософські та соціальні погляди.

«Витязь... «— хвилююча поема кохання та схиляння перед жінкою. Ще у 1910 р. М. Марр зазначав, що «культ жінки, ідеалізоване кохання зі схилянням перед ним — дитя вишукано освіченого грузинського суспільства епохи Та-мар». У пролозі поеми Руставелі визначає сутність кохання і встановлює його складний кодекс. Поет вирізняє три основні види кохання. Перший — божественне кохання, «дар небес — таке кохання, неземне стремління духу». Він визнає, що це найважливіша, найдорогоцінніша форма кохання, проте «мудрецям незрозуміла почуття такого суть». Тому Руставелі обстоює другий вид кохання — високе земне кохання, глибоке людське почуття чесного, доблесного, сильного духом лицаря і рішуче заперечує третій вид кохання — кохання грубо-чуттєве, хтиве:

Хто міджнуром є, той в серці

повен красоти ясної,

І душа його ясніє в мудрості та супокої,

Діє він так щедро й палко,

як поводяться герої.

Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.

Теорію кохання, викладену у пролозі, Руставелі обґрунтовує у самій поемі: саме земне, але лицарське, кохання, яке вивищує людину і робить її шляхетнішою, і змальовує поет. Руставелівське кохання і для чоловіків, і для жінок — важке випробування; лише героїчним пориванням і мужністю може здобути мужчина серце обраниці, тільки лицарською самовідданістю, бездоганним виконанням суспільного обов'язку, самовідданим служінням вітчизні можна заслужити довір'я коханої.

У нерозривному зв'язку з почуттям кохання у поемі Руставелі перебуває і дружба, побратимство. Побратимство трьох героїв «Витязя...» символізує дружбу трьох лицарів — представників різних народів. Араб Автанділ, індієць Таріел і мульгазанзарець Прідон не тільки стали відданими друзями, а й здружили свої народи.

Героїв поеми надихає єдине шляхетне прагнення, їх об'єднує єдина воля, єдина мета. Саме тому вони здобувають перемогу над злом, несправедливістю, свавіллям.

Уся поема Руставелі пронизана ідеєю патріотизму. З великою майстерністю змальовані у «Витязі...» походи Таріела проти підступного царя Рамаза задля відновлення суверенності Індії. Палкі патріотичні почуття охопили індійців і в тривожні дні зіткнення поміж царем Парсаданом і амірбаром Таріелом.

Руставелівське розуміння поезії, кохання, значущості людської особистості, — протистав-лення природних людських почуттів суворому аскетизму раннього Середньовіччя — ключ до світогляду поета. Філософська та художньо-естетична концепція Руставелі, «сяйливий синтез високого та земного» (Ш. Нуцубідзе), є найвищим щаблем розвитку грузинського Ренесансу.

Поема написана витонченими, гнучкими віршами, відомими як «шаїрі». Руставелі — законодавець і неперевершений майстер у грузинському віршуванні. Шаїрі — 16-складовий вірш. Поет користувався двома його видами: високим (4+4+4+4) і низьким (5+3+5+3). Високий шаїрі використаний у поемі здебільшого для посилення динамічності розвитку оповіді, низький шаїрі використовується у спокійнішому розвитку теми (наприклад, при описах). У строфах, написаних високим шаїрі, — рима двоскладова, а в строфах, написаних низьким шаїрі, — трискладова. Строфи шаїрі чотирирядкові (катренні), обов'язково римуються за схемою «аааа». Чергування строф із різною структурою рядків і рим — одна із причин виняткової динамічності та музикальності вірша Руставелі.

Для поетичної мови Руставелі особливо характерні метафоричність і афористичність. Його вірші насичені складними, розгорнутими метафорами.

Багато глибоких, карбованих афоризмів, далеких від повчальних сентенцій чи життєвих повчань поета, стали народними висловами. Руставелі вважають родоначальником нової літературної мови, що побутує у Грузії до сьогодні. Винятково багатий і різноманітний словниковий склад поеми.

Поема Руставелі, що має загальнолюдське значення, перекладена багатьма мовами народів світу. Вперше українською уривки з поеми «Витязь у тигровій шкурі» переклав О. Навроцький, учасник Кирило-Мефодіївського товариства. Пропагандистом поеми у ті самі часи виступив М. Гулак. Повний переклад здійснив М. Бажан у 1937 р.За А. Барамідзе

Шота Руставелі — видатний грузинський поет XII століття, автор славнозвісної поеми «Витязь в тигровій шкурі» (інша назва «Витязь в барсовій шкурі»). Невідомо точно де,— чи в караязькому степу, над притоками Кури, чи в долині месхетських гір, чи під склепінням феодального замку вельможних Багратіонів,— народилася дитина, якій доля дала безсмертя.

Народні перекази не одностайні щодо походження великого поета. Одні казали, що він родом із вельможної сім'ї, інші розповідали, що багатий дядько взявся виховувати бідного небожа, осиротілого ще з дитинства. Можливо, він народився в кінці 60-х або на початку 70-х років. Вірогідною датою його народження є 1166 рік. Як свідчать далі народні перекази, дядько постарався дати небожеві досконале для того часу виховання. Шота вивчився в одному з найбільших монастирів Месхетії — Зарзимі й був визнаний гідним продовжувати навчання в тодішній найвищій школі — в кахетинській академії в Ікалто.

Академія в Ікалто, заснована царем Давидом Будівником, була визначним осередком того часу. Вона згуртувала навколо себе цілий ряд вчених і філософів, які не тільки пересаджували на грузинський ґрунт класичну мудрість Платона та Арістотеля, але й продовжували та розвивали філософську діяльність, що завмерла на той час у Візантії під тиском християнської реакції. Умови Грузії того часу давали більше волі вченим — продовжувачам класичної грецької філософії, що й сприяло появі таких філософів, як Іоанн Петріці, який познайомив грузинський народ з неоплатоніком Проклом, переклавши його «Союз», і який дав сам низку видатних філософських творів, ставши одним із найвидатніших представників грузинської філософської думки XII століття. На чолі цієї плеяди філософів і вчених стояв Арсеній Іколтоелі, який, за легендою, був учителем Шота в академії. Тут і почали.формуватися зерна того неоплатонівського світогляду, що зміцніли в душі молодого поета під час його подальшого навчання в афінських та олімпійських монастирях Греції, куди виїхав Шота після закінчення академії в Ікалто. Важко сказати, що в цих переказах про шкільні роки Руставелі є правдою, а що створено народною уявою, проте сама поема свідчить про високу філософську освіченість поета, який був на рівні найпередовіших думок свого часу. З поеми видно, що подальша доля поета була міцно пов'язана з двором цариці Тамар, яка довершила процес об'єднання Грузії в одну централізовану державу, приборкавши самостійність дрібних феодальних володарів і створивши підвалини для того розквіту старої грузинської літератури, яка, крім славнозвісного Руставелі, мала ще таких поетів, як Чахрукадзе і Шавтелі, оди яких до цариці Тамар та її чоловіка Давида Сослані збереглися дотепер. Руставелі у своїй поемі згадує про також колись написані ним «непогано добрані оди» на славу Тамар, але ці твори Руставелі не збереглися.

Професор Павел Інгороква перевірив, хто виїздив з Грузії до Єрусалима у Хрестовий монастир. Легенда вказує на єдиного славного грузина, близького до царського роду і до самої цариці Тамар, тодішньої володарки могутньої Грузинської держави,— на її поета Шота Руставелі, себто Шота Руставського (той, хто походить з Руставі чи є володарем Руставського замку). Селищ із такою назвою є в Грузії кілька. Одне з них — у східній провінції, яка має стародавню назву Месхетія. Є й неподалік Тбілісі село Руставі. У XII столітті воно було феодальним володінням роду еретсько-руставських Багратіонів — однією з гілок династії Багратіонів, яка тоді правила Грузією. Літописи, згадуючи про власників міст Ереті та Руставі — про цю провінційну парость царського роду, відзначали придворну кар'єру, яку зробив за часів цариці Тамар один з представників руставських Багратіонів — Шота: він — єдиний, хто на початку XIII століття мав у Грузії почесний титул мечурчлет — ухуцесі. Про нього збереглися певні історичні відомості, біографічні факти. За походженням він був з Месхетії, але його предки були вже месхами, як то автор каже в прикінцевих строфах «Витязь в тигровій шкурі» — «так пишу я, месх незнаний, родом з селища РуставГ». Дещо у відомій біографії Шота Багратіоні збігається з тим, що твердять про автора славетної поеми, народні перекази й слова самої поеми, дещо не збігається. Професор Інгороква вказує на сваволю переписувачів книг, які залюбки додавали щось своє до переписуваного. Так було й з текстом поеми Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Шота Руставелі стояв близько до центру грузинського політичного життя, а також політичного міжнародного життя, яким був двір цариці Тамар. У свою поему він вклав історичний досвід, свідком і учасником якого був сам. Взагалі, головне джерело свідчень про нього — пролог поеми, присвячений цариці Тамар (1184—1213), у якому Руставелі возвеличує і оспівує царицю і її чоловіка Давида Сослані. Десь близько 1187 року — не раніше 1184 і не пізніше року 1207 — Шота створив свого «Витязя в тигровій шкурі». У тексті поеми є ряд історичних та літературних вказівок, що дають змогу більш-менш точно визначити ті роки, коли вона могла бути написана. «Витязь в тигровій шкурі» мав бути написаний, в усякому разі, до 1213 року — до року смерті Тамар, що її так гаряче оспівує поет.

Народна легенда оповідає, що поет був відзначений Тамарою, яка висунула його на значну придворну посаду царського бібліотекаря. Коли Руставелі приніс Тамар свого «Витязя в тигровій шкурі», то цариця, вшановуючи поета, дала йому на відзнаку золоте перо, щоб той носив його на шапці. З цим пером і зображують Руставелі всі художники. Поет нібито закохався в царицю і не зміг приховати своїх почуттів. Тамар розгнівалася, Шота повинен був тікати з батьківщини. Притулок він знайшов у Єрусалимі, в монастирі св. Хреста. У 1960 році було встановлено, що Шота реставрував і розписав грузинський монастир св. Хреста. Він, мабуть, став ченцем цього монастиря, але монастирська братія не забула про значну роль, яку відіграв їхній брат на далекій батьківщині, і в пишних шатах його було змальовано на надмогильній фресці, і бучним титулом візіра було оздоблене його ім'я в заупокійній згадці. Рік смерті Шота Руставелі невідомий, скоріше за все десь між 1212—1216 роками. Знайдена в Хрестовому монастирі фреска, а також заупокійна згадка в монастирській книзі — ці два документи дають підстави більш-менш певно твердити, що автором славнозвісної поеми був Шота Багратіоні.

На фресці грузинською мовою написано, що похований Шота просить Бога зласкавитися над ним, а зображена там людина в грузинському одязі світського вельможі — єдиний правдивий портрет великого грузинського поета.

«Витязь у тигровій шкурі»

«Витязь у тигровій шкурі» — не перший твір Руставелі: він сам зізнається, що продовжує оспівувати ту, котру оспівував і раніше. Поема позначена високою творчою зрілістю автора.

У пролозі два рази згадується автор поеми Руставелі (точніше Руствелі), що означає володар Руставського замку або «виходець із Руставі». Ім'я поета — Шота засвідчено в іконографічних літературних пам'ятках, починаючи з XIII століття.

«Витязь в тигровій шкурі» — поема про любов і дружбу. її сюжет розгортається на великих географічних просторах, охоплює значні території; персонажі поеми — представники різних народів (в тому числі й вигаданих). Події відбуваються динамічно й легко. Автор, вміло користуючись прийомом сюжетного маскування, правдиво зобразив різноманітну і складну дійсність Грузії XII століття, виказав свої релігійно-філософські та соціально-політичні погляди. Незважаючи на складний сюжет, «Витязь в тигровій шкурі» — композиційно довершений, поетичний твір, у якому із суворою симетричністю поєднуються два основні цикли розповідей — індійський і арабський. В розвитку сюжетної дії Руставелі глибоко розкриває характери персонажів, їхній багатий духовний світ. Поглиблена психологічна характеристика героїв і яскраве зображення внутрішньої суті явищ — риси творчого новаторства Руставелі. Він створив борців за торжество справедливості й щастя. Персонажі поеми являють собою образи людей того часу. Героїню поеми красуню Нестан-Дареджан, цнотливу й розумну, охоплює дух бунтівного протесту, коли вона дізнається, що її чекає шлюб з нелюбом. Вона мужньо витримує неволю в Каджетській вежі, що є символом тиранії. Боротьба трьох витязів-побратимів за її визволення увінчалася повною перемогою: Каджеті зруйновано, Нестан — Дариджан визволено із «щелепи змія», справедливість торжествує. Оптимістична ідея перемоги справедливості, добра над злом лежить в основі поеми: людина може добиватися повного щастя на землі.

Шота Руставелі розрізняє три форми любові: 1) «божественна», найбільш висока; 2) возвеличена земна любов, за Руставелі — найбільш глибоке людське почуття; 3) груба, розпусна любов — її автор категорично заперечує:

Незбагненна таємниця є в міджунуровім коханні,

І до нього не рівняти любодійництва погані;

Хіть — одне, кохання — інше, поміж них безодні хладні,—

їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!

Теорію любові, викладену в пролозі, Руставелі творчо обґрунтовує в самій поемі. Розуміння любові пов'язане з його теорією поезії, також представленої в пролозі:

Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,

Що її не вкласти в слово, нашу мову недолугу.

Дар небес — таке кохання, неземне стремління духу,—

Хто до нього прагне, мусить внести горе, злидні й тугу.

Вважаючи поезію «гілкою мудрості», поет приписує їй божественне, пізнавальне значення. Любов лежить в основі сім'ї і подружнього щастя. Поет різко засуджує насильницькі дії чоловіка щодо жінки. Суспільно-політичні умови, що склалися в Групі, сприяли розвитку цієї ідеї. Відомо, що грузинським жінкам in- був властивий гаремно-замкнутий спосіб життя, як в інших країнах Кавказу. Руставелі, всупереч західноєвропейській тогочасній поезії, проповідує рівні права жінки з чоловіком і чоловіка і жінкою. Він звеличує вірність і витривалість людини в усіх випробовуваннях, в яких перевіряється дружба.

Існує думка, що в поемі Руставелі над мотивами любові панує мотив братерства й дружби. Дійсно, у «Витязі в тигровій шкурі» дружба відіграє важливу роль, іноді здається, що вона висунута на перший план. «Хто друзів собі не шукає, самому собі ворог кіп», — сказано в поемі. Міцними виразами дружби пов'язані не два (як звичайно в середньовічних поемах), а три героя, що характерно для фольклорної традиції (як, наприклад, у грузинських фольклорних пісенних сказаннях). Усе своє вміння, весь свій хист поет віддає темі самовідданої рицарської дружби, яка пронизує наскрізь поему:

Мусить друг заради друга нести горе, злиднів лють

І віддати серце серцю, бо любов їм креслить путь,

Араб Автанділ, індієць Таріел і мулгазанзарець Придон не тільки самі стали друзями, але й зв'язали вузами дружби свої народи. Шота Руставелі — співець міцної дружби побратимів, що переростає в дружбу народів. Поема пройнята благородною ідеєю патріотизму. З великим поетичним підйомом описані виступи Таріела проти підступного царя Рамаза. Гарячі патріотичні серця охопили індійців в тривожні дні зіткнення між царем Парседаном і його амирбаром Таріелом. Таріел і Нестан-Дареджан вище особистих інтересів ставлять інтереси державні: «Ні, не повинно чужоземцю в Індостані утвердитися... Наша Індія вовіки не дістанеться ворогам», — каже Нестан-Дареджан.

Політичним ідеалом Руставелі є об'єднана сильна держава на чолі з освіченим і гуманним царем. Поет засуджує феодальні незгоди, сепаратистські погляди васальних володарів, він стоїть за повну централізацію влади, за царя, який користується порадою мудрих мужів. Він вимагає від владик справедливості. Він ганьбить малодушних воїнів, боягузів, зрадників, клятвовідступників, підлабузників і лицемірів, оспівує рицарську мужність, відвагу:

Муж повинен бути мужнім, скарга втихнути повинна, І біді зміцнитись треба, мов тверда стіна камінна, Бо коли обсіли злидні — в цім сама людина винна.Руставелі один з перших у світовій літературі змалював колоритну реалістичну картину життя купців. Поет яскраво зображує хитрого, улесливого й необачного Усена, похітливу та легкодумну його дружину Фатьму, яка, проте, здатна і на благородні почуття самовідданості та дружби. Поет уникає виводити у своїй поемі «потойбічні», чарівничі сили — елемент, майже обов'язковий для поезії того часу. Віддаючи Неста-Дариджан в руки каджів (злих духів), автор квапиться пояснити своєму герою Автонділу, який так і розуміє слово кадж як визначення злих духів:

...Так знай же,— що не духи лиховодні,

А лиш люди, що обрали житлом скелі та безодні.

Ніяка потойбічна сила не порушує течії сюжету поеми, чи то полегшуючи, чи то ускладнюючи для героїв їхню боротьбу та їхнє прагнення до щастя.

«Витязь в тигровій шкурі» має певну схожість із західноєвропейським рицарським романом і зі східними романтичними поемами.

Жінка виступає в поемі Руставелі не тільки як об'єкт оспівування та кохання — мотив, звичайний для всієї поезії феодального середньовіччя, — але як активна дійова сила.

«В лева рівні левенята — чи самець то чи самиця...» — каже поет, стверджуючи право Тінатін узяти, замість старого батька, владу в державі.

Треба відзначити, що хоч і поема названа ім'ям Таріела — адже він є витязем, убраним у тигрову шкуру,— проте носієм лицарських ідеалів є не цей мандрівний журливець і відлюдник, а витязь більш активної вдачі, рішучий і діяльніший Автонділ. Не раз мусить Автонділ повчати засмученого Таріела, що не втечею від кривди життя, а боротьбою проти них може витязь сягнути вершин справжніх лицарських чеснот. Життєвим девізом є для Автанділа його слова:

Витязь, навіть в горі, мусить мати місць для боротьби.

Зневажаю тих, що духом підупали в час журби!

Свої поетичні думки Руставелі виразив чудовими віршами, відомими під назвою шаірі. Він законодавець і неперевершений майстер цього розміру. Шаірі — шістнадцятискладовий вірш. Поет користувався двома його видами: високим (4+4+4+4) і низьким (5+3+5+3). Рима низького шаірі — трискладова, а висока — двоскладова. Рима у Руставелі завжди точна, багата. Різноманітність віршового розміру допомагає уникнути монотонності.

Увібравши в себе мудрість останніх неоплатоністичних шкіл Елади, міцно зв'язану з класичною філософією Греції, Руставелі поєднав її з високою поезією Сходу, з давньою поезією азербайджанського та іранського народів. Він не тільки згадує і порівнює своїх героїв до Ростома, Лейли і Менджуна, Віси та Раміна, до цих образів стародавньої східної поезії, але він і свій словник, свої метафори, свою поетичну майстерність збагачує тим доробком, що його створили Фірдоусі та Нізамі.

Поема Руставелі відіграла величезну роль для розвитку культури, мови, громадської думки грузинського народу. Цю поему високо шанували всі видатні письменники й діячі Грузії. Починаючи від письменників XVII — XVIII століть — Теймураза 1, Бесікі, Давида Гурамишвілі — до таких видатних постатей грузинської літератури початку XX століття, як Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі, Важа Пшавела,— всі вони так само захоплено говорили про «геніального основоположника грузинської літератури, як говорив про нього Давид Гурамішвілі, цей достойний продовжувач Руставелієвої справи, похований на українській землі, в Миргороді, де він написав про Руставелі такі слова:

В дні прадавні древо віршів

Посадив був мудрий Шота,

Вкорінив його, розвинув,

Щоб росла плодів пишнота,

І плоди давало дерево

Всім, кому була охота.

Віршів, рівних Руставелі,

Жодна не складе істота!

Треба також зауважити, що Шота Руставелі є, по суті, родоначальником нової грузинської літературної мови. Він не визнає книжно-архаїчних норм давньогрузинського церковного письма. Для його поетичної мови характерні метафоричність, афористичність. Афоризми, ліричні прелюдії, епітолії красиво оформляють сюжет.

Перше видання «Витязя у тигровій шкурі» (під редакцією і з коментарями Вахтанга VI) вийшло у Тбілісі в 1712 році.

ОСНОВНІ ТВОРИ: «Витязь у тигровій шкурі».

ЛІТЕРАТУРА:1. Барамидзе А. Шота Руставели.— М., 1966;

2. Цаишвили С. Шота Руставели и его поэма.— Тбилиси, 1966.

Дата добавления: 2015-07-16