Суб'єктний підхід до вивчення саморегуляції

Що стосується суб’єктної віднесеності саморегуляції, тобто конкретної приналежності завжди реальній, живій людині, то поняттєва розробка цього питання має для царин професійної діяльності принципове, методологічне значення.

Суб'єктнийпідхід до вивчення саморегуляції не ідентичний діяльнісному, а ні особистісному, не їх механічному поєднанню, оскільки передбачає суттєву переорієнтацію самих схем та акцентів проведення аналізу, зорієнтованого не на діяльність, і не на особистість, а на конкретного носія діяльності та його спроможності до саморегуляції в цілому.

На думку А. В. Брушлінського, суб’єктність є найважливішою якістю людини [78, с.3]. “Людина як суб'єкт — це системна цілісність усіх його найскладніших і суперечливих якостей, у першу чергу психічних процесів, станів і властивостей, його свідомого та несвідомого “ [78, с.10]

На нашу думку, тільки на основі суб’єктності можлива практична реалізація методологічного принципу системності у вивченні саморегуляції.

Разом із тим, “суб’єкт” є однією з базових філософських категорій, і, все-таки, не може мати однозначного вербального визначення, рівною мірою прийнятного для різних спрямувань активності людини, для різних сфер її реалізації, для всієї розмаїтості розв’язуваних нею теоретичних, а головне, практичних завдань. Характерно це і для саморегуляції, хоча регуляція психічного належить саме суб'єкту, а не мозку, не матерії соціальних відносин і взаємодій. Отож, це поняття є необхідним для розкриття саморегуляції, оскільки в ньому бере початок, на наш погляд, дещо принципово важливе і специфічне.

Розробці поняття “суб'єкт” значну уваги приділяли С.Л. Рубінштейн [ 78 ]. Б. Г. Ананьєв [ 12 ] та їх послідовники [ 4; 2; 347], тоді як у більшості відомих психологічних побудов і концепцій це поняття не має самостійного значення, замінюючись деякими спорідненими (індивід, людина, особистість) або вживаючись у суто філософському розумінні.

Суб’єкт є носієм всього суб’єктивного та об’єктивного у людини (відображення, діяльності, свідомості і т.ін.), і в цьому полягає суть смислового навантаження даного поняття, в якому бере свій початок проблема саморегуляції. Саморегуляція є внутрішнім ідеальний процесом, який суб’єкт перетворює на зовнішній матеріальний.

Підкреслена нами якість “носія” закладена у суб’єкті з часів Аристотеля і покликана виділяти реальну, конкретну представленість людини. На відміну від об’єкта суб’єкт одухотворений, але сам по собі є об’єктивним. Поза гносеологічним аспектом суб’єкт та об’єкт не протилежні, а неодмінно співвідносяться, взаємо переходять один в одного. Важливими складниками цільового, процесуального, змістового та результативного аспектів саморегуляції є “не матеріалізовані”, “ідеально представлені” еталони, зразки поведінки у формі принципів, переконань, ідеалів, норм, правил, вимог. Тому саморегуляція, на наш погляд, має право на “суб’єктивістське ” розуміння.

Під суб'єктивністю ми розуміємо не філософську протилежність об’єктивності, а всі ті якості психічного відображення, які закладені в його науковому розумінні: вторинність, активність, небезсторонність і т.ін.

Під суб’єктністю розуміємо приналежність саморегуляції окремо взятому, тобто живому, реальному суб’єкту як дійсному її носію і фактичному виконавцю діяльності. Суб’єкт саморегуляції - поняття багатоаспектне, узагальнене, об’єднуюче. Від людини сюди входить видове, від особистості - соціальне, від індивіда – унікальна цілісність і т.ін., але в конкретній своїй представленості це завжди суб’єкт як реальний носій здатності до саморегуляції власного життя, діяльності, переживання, спілкування, педагогічного впливу і т.ін.

Реалізація принципу суб’єктності особливо важлива саме для нашого практичного психологічного дослідження, коли методологія фактично звертається у конкретний набір методів і процедур, сукупність буденних термінів. Наприклад, відоме положення С.Л. Рубінштейна про те, що особистість у діяльності проявляється та формється [ 310 ], зовсім не забезпечує адекватну психологічну інтерпретацію питань, які ставить аналіз саморегуляції діяльності та поведінки конкретної особистості (суб'єкта) у конкретній професіональній діяльності, наприклад, рятівника. Безперечно, вони не перебувають у певній суперечності, але не такі вже сумісні, як може здаватись: в реальності “діяльність” не та, що за теорією.

Суб'єктний підхід до моделювання саморегуляції особистості передбачав необхідність врахування наступних моментів:

а) з’ясування специфіки саморегуляції у професійній діяльності майбутніх рятівників через аналіз цільового, процесуального, змістового та результативного аспектів процесу задоволення їх потреби у самореалізації.

б) виокремлення особливостей фахівця оперативно-рятувальної служби, теоретичне та емпіричне обґрунтування характеристик його моделей: базових і вторинних, стабільних та варіативних, загальних й окремих, інваріантних, предметно спрямованих та результативних;

в) облік, моніторинг та спеціальний аналіз реальних зв'язків згаданих феноменів і утворень у сфері самосвідомості й мотивації досліджуваних.

Прагнення до цілісної інтерпретації саморегуляції майбутнього рятівника як прояву суб’єктності останнього зумовило розробку психологічної моделі саморегуляції, у якій вихідними є змістові суб'єктні характеристики та індивідуально-психологічні особливості реальної людини-фахівця. У нашій моделі запропоновано підструктури (комплексні параметри) у сферах: самосвідомості, мотивації, спрямованості ціннісно-смислових утворень.

У запропонованій структурі саморегуляції використані параметри, які поєднують у собі відомі припущення теоретичних схем структури особистості С. Л. Рубінштейна [ 310 ] і К.К. Платонова [ 288 ].

Дата добавления: 2015-07-16