Правління інсей.

Панування Фудзівара влаштовувало далеко не всіх, навіть усередині правлячого клану, який розпався на чотири гілки. Його північне угруповання дійсно було правлячим. Решта родів і кланів, а також Фудзівара інших гілок були позбавлені навіть надії на можливість наблизитися до політичного Олімпу Японії. Влада Фудзівара гнітила імператорів, які не забули часів Нарської монархії, буддійські храми, для яких рід регентів-канцлерів був подвійним конкурентом (при розподілі захоплених сьоенів і в науці та мистецтві), а на політичну арену виходила нова сила - самурайство. Ситуацію ускладнила вкрай невдала економічна політика Фудзівара, точніше цілковита її відсутність, що породило самоізоляцію країни.

Для врятування своєї влади Фудзівара хапалися за все, включаючи магію, стверджували, що силач Ватанабе Цуна (953 - 1024) упіймав самого чорта, але ситуація від цього не поліпшилася. Продовженням жахливих бід стала політична анархія 10-х років ХІ ст., коли з восьми імператорів лише один пробув на троні більше року, а серед канцлерів з'явилися люди, позбавлені будь-яких талантів, і навіть п'яниці. Склалася ситуація, “коли те, що задумувалося на добре, безумовно ставало таким, за що потім доводилося каятися”8.

Політико-економічна криза поставила питання про необхідність зміни системи правління, ліквідацію влади секкан (регентів-канцлерів), але Фудзівара так глибоко вкоренилися у владні структури при дворі, що вирвати у них міністерські портфелі стало марною справою. Потрібна була політична мудрість, щоб розв'язати цей “гордіїв вузол” і водночас зберегти, не розвалити остаточно японську державність, для якої “великі потрясіння” за таких обставин були категорично протипоказаними. Країна потребувала реформ. Їх проведення пов'язують з іменами двох імператорів: Госандзьо та Сіракави - автора та виконавця новаторської політичної ідеї.

Ще наприкінці Х ст. для боротьби з Фудзівара тенно запровадили інститут курандо - особистий секретаріат при імператорі, через який “нащадки Аматерасу” намагалися вирішувати державні справи, обминаючи регентів-канцлерів. Переконавшись, що вирвати владу у Фудзівара при дворі неможливо, імператор Госандзьо у 1072 р. зрікся престолу і, прийнявши сан буддійського монаха, створив власний, паралельний двір екс-імператора, спираючись на який почав вершити державні справи.

Діяльність Госандзьо виявилася досить успішною. Вдалося упорядкувати державні фінанси, ввести єдину систему мір і ваги. Екс-імператор всіляко сприяв розвитку літератури й філософії. Раптова смерть (1073 р.) перешкодила йому довести справу до кінця. Лише його наступник Сіракава (тенно у 1072 - 1086 рр.) зумів побудувати після свого зречення у 1086 р. систему інсей (“храмових правителів”) - правлячих екс-імператорів-монахів.

Сіракава проявив себе фанатичним буддистом. Особисто здійснював паломництво до святих місць у гори Коя-сан і Кумано, побудував безліч пагод і буддійських статуй, заборонив убивати в країні будь-яку живність, і навіть у побуті намагався бути прикладом для своїх підданих. Якщо більшість тогочасних японців спала головою на схід (як Конфуцій) або на південь, то правлячий екс-імператор спочивав у позі Будди Шак'я-Муні: на правому боці, головою на північ і обличчям на захід.

Після офіційного зречення Сіракава прийняв постриг, залишив Хейан і переїхав до монастиря Хейдзан (Ходзюдзі), де створив власний двір, штат придворних і чиновників, варту та інші атрибути влади. Звідси він почав видавати укази та закони, керувати поточними державними справами, ігноруючи офіційний Хейан. Відбувся “тихий” державний переворот: Фудзівара офіційно не втратили своїх постів, залишилися на посадах регентів, канцлерів, міністрів, отримували відповідну платню, але замість влади тримали в руках повітря - реальну владу перехопив інсей. Політичної кризи це не викликало, бо Фудзівара ніколи не виказували особливого завзяття в державних справах. Вони з радістю зосередилися виключно на проблемах літератури й мистецтва. Екс-імператора підтримали сінтоїстські храми (адже імператор вважався першосвящеником сінто), буддійські секти зі своїми воєнізованими загонами монахів (бо інсей - це буддійський монах-імператор), армія та чиновницький апарат, яким набрид політичний і економічний безлад у країні.

В ХІ ст. екс-імператори спромоглись відібрати владу у Фудзівара, та коли це, зрештою, сталося, тенно-монахи опинилися перед невтішною реальністю: державна надільна система, на яку традиційно спирався імператорський двір, давно “канула в Лету”, а “сьоенізація” призвела до того, що становим хребтом японської економіки став вільний заможний селянин (мьосю - “іменний хазяїн”). Податний двір, сплативши податки, далі сам вирішував усі внутрішні проблеми, сам вів господарство, ставши співвласником і розпорядником землі. Це прискорило розвиток японської економіки. Було започатковано сівообмін, збільшилася кількість добрив, що вносилися в землю. Деякі селяни стали отримувати два-три врожаї на рік, населення країни перевищило 11 млн, але все це відбувалося без участі представників інсей, бо до керівництва приватними маєтками (сьоенами) їх не допускали, а державних земель майже не залишилося. На початку ХІІ ст. екс-імператори-монахи спробували повернути собі економічну владу завдяки збільшенню власного родового земельного домену, але, відбираючи землі, зіткнулися з опором колишніх союзників - буддійської церкви і самураїв. Селяни теж не виказали бажання повертатися під тотальний державний контроль і відповіли на нову політику серією повстань. Самурайські дружини і загони озброєних монахів придушили бунти, але перемога виявилася “пірровою”: cистема інсей себе дискредитувала.

Нестабільність посилили незгоди на півночі Хонсю, де в середині ХІ_ст. повстали айни на чолі з Абе Йорітокі: його озброєні отруйними стрілами вояки наводили жах на самураїв та гьосі. Лише після смерті непереможного вождя “варварів” японцям удалося придушити наприкінці ХІ ст. айнський масовий визвольний рух, але криваві сутички тривали.

Самураї відчули себе єдиною силою, спроможною навести порядок у країні. Відтепер вони взяли курс на встановлення в Японії військової диктатури.

1 Норито. Сэммё / Пер. со старояп. Л.М.Ермаковой. М., 1991. С.93.

2 Цит. за: Кузнецов Ю.Д. и др. История Японии. М., 1988. С.25.

3 Ман'йосю: Ні-кан сенсю. (Збірка десяти тисяч віршів): У 2 т. Токіо, 1982. Т.1. С.43 (№ 2).

4_Цит. за: Мещеряков А.Н. Герои, творцы и хранители японской старины. М., 1988. С.78.

5 Там само. С.93.

6 Сэй-Сёнагон. Записки у изголовья; Камо-но Тёмэй. Записки из кельи; Кэнхо-хоси. Записки от скуки. Классическая японская проза ХІ - ХІV веков / Пер. со старояп. М., 1988. С.352.

7 Там само. С. 370.

8 Гукансьо (Записки дурня). Токіо, 1967. С.325.

Лекція 7

Японія (закінчення)

Дата добавления: 2015-11-30