Еміль, або про виховання

Книга перша

Виховання немовлят

Суспільство спотворює природу людини

Усе добре, виходячи з рук Творця речей, усе вироджується в руках людини. Вона примушує землю давати продукти іншої землі, дерево давати плоди іншого дерева; вона сплутує і змішує клімати, стихії, пори року; вона калічить свого пса, свого коня, свого раба; вона повалює все, вона перекручує все; вона любить потворність, виродків; вона нічого не хоче таким, як воно створене природою, навіть людину; вона її бажає об'їздити, як манежного коня, спотворити за модою, як дерево свого саду.

Якби не було цього, все йшло б ще гірше; для нашого роду не годиться формування наполовину. При існуючому становищі людина, залишена від народження самій собі, серед інших людей буде найбільш спотвореною з усіх. Передсуди, авторитет, необхідність, приклад, усі соціальні заклади, в які ми поринули, заглушать в ній природу, але нічого не поставлять на її місце. Вона буде немов деревце, що виросло випадково посеред шляху, яке скоро згублять перехожі, штовхаючи його в усі боки і згинаючи в усіх напрямах.

До тебе звертаюсь я, ніжна і обачна мати, яка вміла зійти з би­того шляху і вберегти деревце, що зароджується, від зіткнення людських думок. Плекай, зрошуй молоду рослину перш, ніж вона вмре; настане день, коли її плоди будуть твоєю втіхою. Утворюй з самого початку огорожу навколо душі твоєї дитини; інший мо­же намітити її обвід, але тільки тобі належить поставити її.

Рослини формують культурою, людей – вихованням. Якби людина народилася великою і дужою, її зріст і її сила не мали б для неї користі, доки б вона не навчилася ними користуватися, вони були б шкідливі для неї, бо перешкодили б іншим допома­гати їй, і, залишена самій собі, вона вмерла б від нужди, не всти­гнувши пізнати свої потреби. Скаржаться на стан дитинства, а не бачать того, що рід людський загинув би, якби людина не почи­нала зі стану дитинства.

Ми народжуємося кволими, ми потребуємо сил; ми народжу­ємося, не маючи нічого, ми потребуємо допомоги; ми народжує­мося дурними, ми потребуємо розуму. Все, чого ми не маємо при народженні і чого потребуємо, ставши дорослим, дається нам ви­хованням.

Три елементи виховання: 1) природа; 2) люди; 3) речі

Це виховання ми дістаємо від природи, або від людей, або від речей. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів є виховання, одержуване від природи; вжиток, який ми навчаємося робити з цього розвитку, є виховання, одержуване від людей; а придбання нашого власного досвіду щодо предметів, які вплива­ють на нас, є виховання, одержуване від речей.

Отже, кожний з нас здобув освіту від трьох родів учителів. Учень, для якого їх різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді з самим собою: тільки той, в якому вони всі влучають в одні й ті ж точки і прагнуть до однієї і тієї ж мети, іде до свого призначення. Тільки він добре вихований.

З цих трьох різних виховань те, яке дається природою, зовсім не залежить від нас; те, яке дається речами, залежить від нас ли­ше в певних відношеннях. Тільки над тим вихованням, яке даєть­ся людьми, ми справді хазяї, та й то лише у припущенні; бо хто ж може сподіватися цілком управляти речами і вчинками всіх осіб, що оточують дитину?

Отже, оскільки виховання є мистецтво, майже неможливо сподіватися його успіху, бо збіг обставин, необхідний для його успіху, ні від кого не залежить. Все, що можна зробити за допомогою піклування, – це наблизитися більш або менш до мети, але потрібне щастя, щоб її досягти.

Мета виховання диктується природою людини

Що це за мета? Та сама, якої прагне природа, – щойно дове­дено. Оскільки сприяння трьох виховань необхідне для їх доско­налості, то саме з тим, над чим ми зовсім не маємо влади, треба погодити решту два. Але може, слово «природа» має занадто невизначений зміст; треба спробувати визначити його.

Природа, кажуть нам, тільки звичка. Що це означає? Хіба не­ма звичок, які засвоюються тільки під впливом насильства і ніко­ли не заглушають природи. Така, приміром, звичка рослин, що їм не дають розвиватись у вертикальному напрямі. Після того, як рослині дано волю, вона зберігає те положення, якого набрала з примусу. Але сік не змінив унаслідок цього свого початкового напряму, і, якщо рослина продовжує розвиватися, її продовження стає вертикальним. Те саме буває і з людськими нахилами. Доки залишаєшся в одному й тому ж становищі, можна зберігати на­хили, що є наслідком звички і найменш природні для нас; але як тільки становище змінюється, звичка втрачається, і природне повертається. Виховання, звичайно, є не що інше, як звичка. А хіба не буває людей, які забувають і втрачають своє виховання, та ін­ших, які його зберігають? Звідки ця різниця? Якщо треба обме­жити назву «природа» звичками, відповідними до природи, то можна обійтися без нісенітниці.

Ми народжуємося чутливими і з самого народження зазнаємо різноманітних дій з боку навколишніх речей. Як тільки ми усві­домлюємо наші відчуття, ми стаємо схильними шукати або уни­кати предметів, які їх викликають, по-перше, зважаючи на те, приємні вони нам чи неприємні; по-друге, зважаючи на відповід­ність чи невідповідність, яку ми знаходимо між нами і цими предметами; і, нарешті, зважаючи на судження, які ми здобуває­мо про них на підставі ідеї щастя або досконалості, яку складає наш розум. Ці нахили розширюються і зміцнюються в міру того, як ми стаємо розумнішими і освіченішими; але, обмежувані на­шими звичками, вони змінюються більш або менш нашими дум­ками. До цієї зміни вони становлять те, що я називаю в нас при­родою.

Отже, до цих-от первісних нахилів треба все відносити; і це було б можливо, якби наші три виховання були тільки різні: але що робити, якщо вони протилежні, якщо замість того, щоб вихо­вувати людину для неї самої, бажають виховати її для інших? У такому випадку погодження неможливе. Оскільки доводиться боротися з природою чи суспільними установами, треба вибира­ти, кого робити – людину чи громадянина, бо не можна зробити разом того й іншого.

Природна людина існує вся для себе; вона – чисельна одини­ця, абсолютне ціле, що має відношення тільки до себе самої або до подібного до себе. Цивілізована людина – тільки дробова одиниця, яка залежить від знаменника і цінність якої полягає в її відношенні до цілого, тобто до суспільного тіла.

Той, хто при громадянському ладі хоче зберегти перевагу при­родних почуттів, не знає, чого хоче. Завжди в суперечності з са­мим собою, вічно вагаючись між своїми схильностями і своїми обов'язками, він ніколи не зробиться ні людиною, ні громадяни­ном; він не буде придатний ні для себе, ні для інших. Це буде один з людей нашого часу, француз, англієць, буржуа; це буде ніщо.

Щоб бути чим-небудь, щоб бути самим собою і завжди одним, треба діяти, як говориш; треба завжди знати, яке рішення пови­нен прийняти, приймати його відкрито і завжди здійснювати. Я чекаю, що мені покажуть таке чудо, щоб дізнатися, людина це чи громадянин, або як йому гадається бути тим і іншим відразу.

Чи може таке жорстоке утиснення рухів не відбитися на їх ха­рактері, так само, як і на їх темпераменті? їх перше почуття – почуття болю і незручності: вони натрапляють на перешкоду всім рухам, у яких відчувають потребу; нещасливіші, ніж злочи­нець у кайданах, вони роблять марні зусилля, вони дратуються, плачуть. їх перший голос, кажете ви, плач? Охоче вірю: ви при­гнічуєте їх із самого народження; перші дарунки, які вони одер­жують від вас, – кайдани; перше поводження, якого вони зазна­ють від нас, – катування. Розпоряджаючись вільно тільки голосом, чи можуть вони не скористуватися ним для скарги? Во­ни кричать про лихо, яке ви їм робите; якби вас так зв'язали, ви б кричали голосніше за них.

Треба вчасно знищити в дитині бажання виявляти владу

Народжуючись, дитина кричить; її раннє дитинство проходить у сльозах. Іноді її заколисують, їй догоджають, щоб заспокоїти її; іноді їй погрожують, її б'ють, щоб змусити мовчати. Або ми ро­бимо те, що їй завгодно, або вимагаємо від неї того, що нам за­вгодно; або коримось її фантазіям, або підкорюємо її нашим: се­редини нема, вона повинна або давати накази, або діставати їх. Отже, її перші ідеї – ідеї панування і рабства. Ще не вміючи го­ворити, вона командує, ще не бувши здатною діяти, слухається; і, трапляється, її карають раніше, ніж вона може зрозуміти свої провини, або, точніше, зробити їх. Таким чином, з ранніх років вкорінюють в її серце пристрасті, які потім приписують природі, і, постаравшись зробити її злою, скаржаться, що вона такою ви­йшла.

Хочете, щоб вона зберегла свою початкову форму, – бере­жіть її з того моменту, як вона з'явиться на світ. Відразу, як тіль­ки вона народилася, доглядайте її і не залишайте її доти, доки вона не зробиться людиною: без цього ви ніколи не матимете ус­піху.

Бідний не потребує виховання

Бідний не потребує виховання; те, що зумовлене його станом, обов'язкове для нього; він не міг би дістати іншого; навпаки, ви­ховання, одержуване багатим від свого добра, є саме те, яке най­менш придатне як для нього самого, так і для суспільства. Крім того, природне виховання повинно зробити людину придатною для всіх умов людського існування: але менш розумно виховува­ти бідного для становища багатого, ніж багатого для становища бідного, бо відповідно до кількості обох станів тих, що розорили­ся, більше, ніж забагатілих.

Отже, виберемо багатого; ми будемо впевнені принаймні, що зробимо однією людиною більше, тоді як бідний може сам зро­битися людиною.

З тієї ж причини я зовсім не проти того, щоб Еміль був благо­родного походження. Зайва жертва буде вирвана у забобонів.

Вибір годувальниці

Разом з життям починаються потреби. Для новонародженого потрібна годувальниця. Якщо мати згодна виконати свій обов'язок – в час добрий; вона дістане письмові інструкції; ця перевага має свою зворотний бік і дещо віддаляє гувернера від його вихованця. Але слід думати, що інтерес людини і повага ма­тері до того, кому вона довіряє таку дорогоцінну заставу, зроб­лять її уважною до думки вчителя; а все, що вона побажає зроби­ти, вона, звичайно, зробить краще, ніж усяка інша жінка. Якщо ж нам потрібна буде стороння годувальниця, почнемо з того, що виберемо її якнайкраще.

Виховання починається з дня народження

Виховання людини починається при її народженні: ще не вміючи говорити, ще не вміючи слухати, вона вже вчиться. До­свід передує урокам; на той момент, коли дитина пізнає свою го­дувальницю, вона вже багато чого навчилася. Ми б здивувалися знанням найбільшого неука, якби простежили його успіхи з мо­менту його народження. Якщо поділити всю людську науку на дві частини – одну, спільну всім людям, і другу, що належить тільки вченим, то остання буде дуже маленькою порівняно з першою. Але ми не думаємо про спільні надбання, тому що вони робляться нерозсудливо і до того ще до розумного віку, а так са­мо й тому, що знання стають помітними тільки внаслідок своїх відмін, причому, як в алгебричних рівняннях, загальні кількості ставляться за ніщо.

Перші відчуття дітей суто афективні; вони помічають тільки втіху і страждання. Не вміючи ні ходити, ні схоплювати, вони потребують значного часу, щоб утворити собі потроху відчуття, які показують їм предмети поза ними самими, але доки ці пред­мети поширюються, віддаляються, так би мовити, від їхніх очей і набирають для них певних розмірів та форм, періодичне повер­нення афективних відчуттів починає підкоряти їх владі звички; ми бачимо, що їх очі безнастанно звертаються до світла, і, якщо воно падає збоку, мимохіть приймають той же напрям; отже, необхідно стежити за тим, щоб обличчя їх завжди було обернене до світла, інакше вони ризикують зробитися кособокими або звикнуть дивитися скоса. Потрібно також, щоб вони рано звикли до відсутності світла; інакше вони плачуть і кричать, як тільки опи­няться в пітьмі. При надмірній регулярності щодо їжі та сну ці останні стають необхідними для них після однакових проміжків часу; і незабаром бажання виникає вже не з потреби, а зі звички, або, точніше, звичка додає нову потребу до потреб природи; ось чого слід уникати.

Дитина не повинна мати звичок

Єдина звичка, яку слід допустити в дитини, – це звичка не набувати ніяких звичок; не треба носити її на одній руці частіше, ніж на другій; не треба привчати її подавати одну руку переважно перед другою, частіше користуватися нею; бажати їсти, спати, діяти в одні й ті ж години, не залишатися одній ні вночі, ні вдень. Підготовляйте завчасно царство її волі і вживання її сил, залишаючи за її тілом природну звичку, ставлячи її в таке становище, щоб вона була завжди паном самій собі і здійснювала свою волю, як тільки вона в неї з'явиться.

Коли дитина почне розрізняти речі, важливо з розбором пока­зувати їх їй. Усі нові речі, природно, цікавлять людину. Вона по­чуває себе такою слабою, що боїться всього, чого не знає: звичка бачити нові речі, не вражаючись ними, знищує цей страх. Діти, виховані в охайних домах, де не терплять павуків, бояться паву­ків і часто зберігають цей страх, ставши дорослими. Я ніколи не бачив серед селян жінки, чоловіка або дитини, які боялися б па­вуків.

Чому ж не почати виховання дитини раніше, ніж вона на­вчиться говорити й розуміти, якщо простий вибір речей, показу­ваних їй, уже спроможний зробити її несміливою чи сміливою? Я хочу, щоб вона привчалася бачити нові речі, неподобних, оги­дних, химерних тварин, але потроху, здалеку, доки не звикне до них, і, бачачи, як інші поводяться з ними, буде й сама так само поводитися з ними. Якщо протягом свого дитинства вона без жа­ху дивилася на жаб, змій і раків, то, ставши дорослою, без жаху дивитиметься на першу-ліпшу тварину. Нема страшних речей для того, хто бачить їх щодня.

Усі діти бояться масок. Я починаю з того, що показую Еїмілеві маску з приємним обличчям; далі хто-небудь одягає при ньому цю маску; я починаю сміятися, всі сміються, а дивлячись на інших, сміється і дитина. Потроху я привчаю її до менш приємних, і, нарешті, до найбридкіших масок. Якщо я правильно додержу­вався поступовості, то вона не тільки не злякається останньої ма­ски, але сміятиметься з неї так само, як із першої. Після цього я можу бути впевнений, що її не налякають масками.

Для того, щоб привчити Еміля до гуркоту вогнепальної зброї, я спалюю спочатку запал пістолета. Це раптове й скороминуче полум'я, цей рід блискавки радує його; я повторюю те саме з бі­льшою кількістю пороху; потроху я починаю вкладати в пістолет слабкий заряд без пижа, потім сильніший; нарешті, я привчаю його до рушничних пострілів рушниці, до гарматних, до най­страшнішого гуркоту.

Виховання органів чуття; досвід дитини

На початку життя, коли пам'ять і уява ще не діють, дитина уважна тільки до того, що безпосередньо зачіпає її чуття; оскільки її відчуття становлять перший матеріал її знань, то пропонува­ти їх їй у належному порядку– значить підготовляти її пам'ять доставляти "їх з часом у тому ж порядку її розумінню; але оскіль­ки вона уважна тільки до своїх відчуттів, то спочатку досить показати їй цілком виразно зв'язок цих самих відчуттів з об'єктами, які їх викликають. їй хочеться все торкати, все обмацувати: не чиніть опору цьому неспокійному прагненню. Воно дає їй необ­хідну виучку. Так навчається вона відчувати теплоту, холод, жо­рсткість, м'якість, вагу, легкість тіл, судити про їх розмір, про їх форму і про всі їх відчутні якості, дивлячись, мацаючи, слухаю­чи, особливо ж порівнюючи видиме з відчутним, визначаючи по­глядом відчуття, яке речі викличуть в її пальцях.

Рух – джерело уявлень

Тільки завдяки рухові ми дізнаємося, що є речі, відмінні від нас; і тільки завдяки нашому власному рухові ми набуваємо ідею простору. Оскільки в дитини нема цієї ідеї, вона простягає руку байдуже, щоб схопити предмет, який міститься за сто кроків від неї. Зусилля, яке вона робить, здається вам знаком вимоги, нака­зом, який вона дає предметові наблизитися або вам принести йо­го; нічого подібного: річ у тому, що ті самі предмети, які вона ба­чила спочатку в своєму мозку, пізніше на свої очі, вона бачить тепер у кінці своїх рук і уявляє собі тільки таку відстань, на якій може їх дістати. Носіть же її частіше гуляти, переносьте з місця на місце, давайте їй відчувати різницю місця, щоб навчити її су­дити про відстань.

Треба задовольнити потреби дитини, але не слід дозволяти їй командувати

Оскільки перший стан людини – безпорадність і слабкість, то її перший голос – скарги і сльози. Дитина почуває свої потреби і не може їх задовольнити, вона благає іншого про допомогу криками; якщо вона почуває голод або спрагу, вона плаче; якщо їй холодно або жарко, вона плаче; якщо вона відчуває потребу ру­хатись, а її втримують у спокої, вона плаче; якщо їй хочеться спати, а її розважають, вона плаче. Чим менше вона може розпо­ряджатись своїм станом, тим частіше вимагає, щоб його зміню­вали. У неї тільки одна мова, бо вона відчуває, так би мовити, тільки один рід неприємного стану: при недосконалості її органів вона не розбирає їх рійних вражень; усі неприємні враження зли­ваються для неї в одне відчуття болю.

З цих сліз, які вважаються не вартими уваги, народжується перше ставлення людини до всього, що її оточує: тут кується пер­ша ланка того довгого ланцюга, з якого утворився суспільний лад.

Коли дитина плаче, їй не по собі, вона відчуває яку-небудь по­требу, що її не може задовольнити: її оглядають, шукають цю по­требу, знаходять, задовольняють. Якщо її не знаходять і не мо­жуть задовольнити, плач триває, він починає набридати; дитину пестять, щоб змусити її замовкнути, її заколисують, їй співають, щоб приспати ЇЇ; якщо вона виявляє впертість, терпець вриваєть­ся, – загрожують їй; грубі годувальниці іноді б'ють її. Ось дивні уроки для її вступу в життя.

Перші сльози дітей – їх прохання: якщо не встерегтися, вони незабаром стають наказами; вони починають з того, що приму­шують собі допомагати, а кінчають тим, що примушують собі служити. Так, з їх власної слабості, звідки випливає спочатку по­чуття залежності, народжується пізніше ідея влади і панування, але ця ідея викликається не стільки їх потребами, скільки наши­ми послугами; тут починають позначатися моральні дії, безпосе­редня причина яких не полягає в природі; звідси вже видно, чо­му, починаючи з цього раннього віку, важливо розпізнавати таємний намір, який диктує жест або крик.

Коли дитина з зусиллям простягає руку, нічого не кажучи, вона думає дістати предмет, бо не може визначити відстань: вона помиляється; але коли вона плаче і кричить, простягаючи руку, вона вже не помиляється щодо відстані, вона наказує предметові наблизитися або вам принести його. У першому випадку несіть її до предмета повільно і маленькими кроками; в другому– не показуйте, що її розумієте; чим більше вона кричить, тим менше ви повинні її слухати. Важливо привчати її з самого початку не командувати ні людьми, бо вона їм не пан, ні речами, бо вони її не розуміють. Отже, якщо дитині хочеться одержати що-небудь, що вона бачить і що бажано їй дати, то краще піднести дитину до предмета, ніж принести предмет дитині: вона здобуде з цієї практики висновок, відповідний до її віку, який не можна викликати в неї ніякими іншими засобами.

Діти не тільки не мають зайвих сил, але в них не досить сил для всього, чого вимагає від них природа; треба, отже, дати їм користуватися всіма, які дає їм природа і якими вони не можуть зловживати, – перше правило.

Треба їм допомагати і заповнювати те, чого їм не вистачає щодо розуму або сили, в усьому, що стосується фізичних по­треб, – друге правило.

Допомагаючи їм, треба обмежуватися тільки тим, що справді корисно, ні в чому не потураючи фантазії або безпідставному бажанню; фантазія не буде їх мучити, якщо не давати їй зароди­тися, зважаючи на те, що вона не від природи, – третє правило.

Треба старанно вивчати їхню мову та їхні знаки, щоб у віці, коли вони не вміють прикидатися, відрізняти в їх бажаннях те, що випливає безпосередньо з природи, і те, що випливає з дум­ки, – четверте правило.

Дух цих правил – давати дітям більше справжньої волі і менше влади; давати їм більше діяти самим і менше вимагати від іншого. Та­ким чином, рано звикаючи обмежувати свої бажання своїми силами, вони мало почуватимуть позбавлення того, що не буде в їхній владі.

Отже, ось нова й дуже важлива підстава залишати тіло і члени дітей абсолютно вільними з єдиним застережним заходом: усувати небезпеку падінь і віддаляти від їх рук усе, що може їх поранити.

Дитина, тіло й руки якої вільні, напевне, менше плакатиме, ніж дитина, сповита в пелюшки. Той, хто не знає інших потреб, крім фізичних, плаче тільки, коли страждає; і це дуже вигідна об­ставина, бо завдяки їй ви вчасно дізнаєтеся, коли вона потребує допомоги, і не повинні гаятися ні хвилини надати її, якщо це мо­жливо. Але якщо ви не можете їй допомагати, сидіть спокійно і не пестіть її з метою заспокоїти; ваші пестощі не зцілять її від ко­льки, але вона запам'ятає, що потрібно робити, щоб добитися пе­стощів; а якщо вона вміє зі своєї волі змусити вас займатися нею, вона стає вашим паном; усе пропало.

Менш скуті у своїх рухах діти менше плакатимуть; менш засмучувані їх сльозами, ви не будете так мучитись, щоб змусити її мовчати; не так часто дістаючи погрози або пестощі, вони будуть менш несміливими або менш упертими і залишаться вірнішими своєму природному станові.

Не тим, що дають дітям плакати, а тим, що намагаються їх за­спокоїти, роблять їх вередливими; доказ я бачу в тому, що най­більш занедбані діти куди менше схильні до примх, ніж решта. Я далекий від бажання занедбати їх на цій підставі; навпаки, важ­ливо попереджати їх, не чекаючи, доки вони сповістять про свої потреби плачем. Але я не хочу, щоб піклування, яке їм щедро ви­являють, було погано спрямоване. Нащо їм утримуватися від сліз, якщо вони бачать, що плач дає такі добрі наслідки. Дізнав­шись, якої ціни надають їх мовчанці, вони намагаються не продешевити її. Кінець-кінцем, вони так підвищують на неї ціни, що оплатити її стає неможливо, і ось тут вони надсаджуються, ви­снажуються і заходяться від даремного плачу.

Книга друга

Виховання дитини до 12-ти років

Хлопчика треба привчати зносити біль

Тут другий період життя, з настанням якого закінчується власне дитинство.

Коли діти починають говорити, вони менше плачуть. Це природний процес; одна мова замінилася іншою. Якщо вони можуть сказати словами, що вони страждають, нащо їм говорити це криками, виключаючи ті випадки, коли біль занадто великий, щоб виявити його словом. Якщо вони продовжують плакати, то це вина людей, які оточують їх. Після того, як Еміль раз тільки ви­мовить: мені боляче, потрібні будуть дуже сильні страждання, щоб змусити його плакати.

Якщо дитина ніжна, чутлива, якщо вона, природно, схильна плакати через дурниці, то, зробивши цей плач марним і безрезу­льтатним, я скоро висушу його джерело. Доки вона плаче, я не підійду до неї, і з'явлюсь, як тільки вона замовкне. Скоро її спо­собом кликати мене стане замовкнути або, що найбільше, крик­нути раз.

Якщо вона впаде, наб'є ґулю на голові, дістане кровотечу з носа, поріже собі пальці, то замість того, щоб метушитися навко­ло неї з тривожним виглядом, я залишуся спокійним принаймні протягом деякого часу. Спричинений біль їй необхідно витерпі­ти; вся моя метушливість тільки налякає її і збільшить її чутли­вість. По суті, коли спричинив собі рану, мучить не стільки біль, скільки страх. Я врятую її принаймні від цього останнього кату­вання, бо, напевне, вона судитиме про своє пошкодження за тим враженням, яке воно справить на мене; побачивши, що я підбігаю до неї із занепокоєнням, тішу її, жалую, вона подумає, що пропа­ла; якщо ж помітить, що я зберігаю спокій, то й сама швидко за­спокоїться і вважатиме, що все минуло, коли перестане почувати біль. У цьому віці беруть перші уроки мужності і, зносячи без страху легкі страждання, привчаються згодом зносити важкі.

Зовсім не дбаючи про те, щоб Еміль стерігся забитися, я буду дуже незадоволений, якщо він ніколи не вдариться і виросте, не знаючи болю. Страждати – перше, чого він повинен навчитися, і найважливіше, що йому потрібно знати. Здається, діти для того й бувають маленькими і слабими, щоб дістати ці важливі уроки, не підпадаючи небезпеці. Якщо дитина впаде, вона не зламає собі ноги; якщо вона вдарить себе палицею, то не зламає собі руку; якщо вона схопить гостре лезо, то не стисне його і не поріжеться глибоко. Я не знаю, чи бачив хто-небудь, щоб дитина, залишена на волі, вбила або скалічила себе або спричинила собі значну шкоду, якщо тільки її не помістили необережно на високому міс­ці, не покинули саму біля вогню, не залишили біля неї небезпеч­них знарядь. Що сказати про ці магазини машин, які збирають навколо дитини, щоб зовсім вберегти її від болю, доки, ставши дорослою, вона не буде залишена сама собі, не набувши ні муж­ності, ні досвіду, готова вважати себе за мертву при першому уколі і непритомніти, побачивши першу краплю своєї крові?

Наша манія педантичного наставництва постійно змушує нас учити дітей того, чого вони набагато краще навчилися б самі, і за­бувати про те, чого тільки ми могли б навчити їх. Чи може бути що-небудь безглуздіше за ретельність, з якою їх вчать ходити, на­чебто хто-небудь бачив людину, яка б через недбалість годуваль­ниці не вміла ходити, ставши дорослою! І, навпаки, скільки людей ходить усе життя незграбно, тому що їх привчили до такої ходи.

Еміль не користуватиметься ні дитячими шапочками, ні ко­шиками на колесах, ні колясочками, ці помочами; або, принайм­ні, з того моменту, як він почне переступати ногами, його під­тримуватимуть тільки на нерівних місцях і проводитимуть по них якнайшвидше. Замість того, щоб гноїти його у важкому повітрі кімнати, нехай його водять щодня на луку. Там нехай він бігає, бавиться, нехай падає сто разів на добу – тим краще: швидше навчиться вставати. Благо волі окупить багато ран. Мій вихова­нець часто забиватиметься, зате завжди буде веселий; ваші мен­ше забиваються, але вони завжди пригнічені, завжди зв'язані, завжди сумні. Не думаю, щоб вигода була на їхньому боці.

Прогрес в іншому напрямі також робить скаргу менш необ­хідною для дітей: прогрес у розвитку сил. Маючи можливість бі­льше зробити самі, вони не так часто потребують сторонньої до­помоги. Разом з силою розвивається знання, яке дай їм можли­вість управляти нею. На цьому от другому ступені починається власне життя індивіда, тут він приходить до усвідомлення самого себе. Пам'ять поширює почуття тотожності на всі моменти його існування; він стає справді єдиним, тим самим, отже, вже здат­ним до щастя і нещастя. Тому тепер слід почати дивитися на ньо­го як на моральну істоту.

Не відбирайте у дитини радощів теперішнього в ім'я невиразного майбутнього

Хоча визначають приблизно найдовший строк життя людсь­кого та імовірність досягти цієї межі для кожного віку, але нема нічого менш достовірного, ніж тривалість життя кожної людини зокрема; дуже небагато досягає цієї довшої межі. Найбільшому ризикові підпадає життя на його початку; чим менше жила лю­дина, тим менше вона повинна сподіватися прожити. З народжу­ваних дітей – найбільше – половина доживає до віку підлітка і, ймовірно, ваш вихованець не досягне віку дорослої людини.

Що ж треба думати про варварське виховання, яке жертвує теперішнє непевному майбутньому, накладає на дитину всілякі пута і починає з того, що робить її нещасною з метою підготувати їй у віддаленому майбутньому якесь уявлюване щастя, яким вона напевне ніколи не скористається? Якби навіть я вважав це виховання розумним за його метою, то чи можна дивитися без обурення на ці злощасні істоти під нестерпним ярмом, засуджені, немов каторжники, до безперервної праці, без певності, що весь цей клопіт принесе їм коли-небудь користь. Роки веселощів ми­нають у сльозах, покараннях, погрозах, рабстві. Мучать нещасно­го заради його користі і не бачать смерті, яку накликають і яка вразить його серед цієї сумної обстановки. Хто знає, скільки ді­тей гине жертвами екстравагантної мудрості батька або вчителя? Щасливі тим, що уникли її жорстокості, поки здобувають одну єдину вигоду з лиха, яке їм довелося витерпіти; смерть без жалю про життя, в якому вони знали тільки муки.

Люди, будьте людяні, це ваш перший обов'язок: будьте таки­ми для всякого стану, для всякого віку, для всього, що не чуже людині. Яка мудрість може бути для вас поза людяністю? Любіть дитинство; заохочуйте його ігри, його забави, його милий ін­стинкт. Хто з вас не шкодував іноді про цей вік, коли на устах повсякчасно сміх, а на душі завжди мир? Нащо хочете ви відібра­ти в цих невинних малят насолоду коротким часом, який тікає від них, і дорогоцінним благом, яким вони не зуміли б зловживати? Нащо хочете ви сповнити гіркоти та страждань ці перші швидко­плинні роки, які вже не повернуться для них, як не можуть пове­рнутися для вас! Батьки, чи відомий вам той момент, коли смерть спіткає ваших дітей? Не готуйте ж для себе жалю, відбираючи в них небагато хвилин, які дає їм природа: робіть так, щоб вони на­солоджувалися втіхою існування відразу, як тільки можуть від­чути його; щоб їм не довелося вмерти, не натішившись життям, у яку б годину не покликав їх Бог.

Дитина повинна відчувати залежність від речей, а не від людей

Зберігайте для дитини залежність тільки від речей, ви йтимете за природним порядком у прогресі її виховання. Протиставте її нерозсудливим бажанням тільки фізичні перешкоди або кари, які випливають із самих дій і про які вона згадає у відповідному ви­падку; не забороняючи їй чинити погане, досить перешкоджати їй так чинити. Досвід або безсилість самі повинні заміняти їй за­кон. Поступайтесь її бажанням не тому, що вона цього вимагає, але тому, що вона цього потребує. Нехай вона не знає, що таке слухняність, коли вона діє, ні що таке влада, коли за неї діють. Нехай вона однаково почуває свою волю як у своїх діях, так і у наших. Заповнюйте нестачу її сили саме настільки, наскільки це потрібно для неї, щоб бути вільною, але не владною; нехай, при­ймаючи ваші послуги з певного роду приниженням, вона мріє про ту хвилину, коли буде спроможна обійтися без них і коли доб'ється честі служити собі сама.

Є надмір суворості і надмір поблажливості; обох треба одна­ково уникати. Якщо ви залишаєте дітей без нагляду, ви піддаєте небезпеці їх здоров'я, їх життя, ви робите їх нещасними нині; якщо ж ви занадто

ретельно усуваєте від них усякі неприємності, ви готуєте їм велике лихо, ви робите їх ніжними, чутливими, виводите їх із стану людей, в який вони повернуться коли-небудь всупереч ва­шим зусиллям. Щоб не піддавати їх деяким природним страж­данням, ви штучно створюєте такі, якими природа не наділяла їх.

Воля – найкращий вчитель дитини

Воля, яку я даю моєму вихованцеві, цілком нагороджує його за ті легкі невигоди від яких я вважаю за потрібне звільняти його. Я бачу маленьких пустунів, що грають у сніжки; вони посиніли, закацюбли, ледве можуть поворушити пальцями, від них залежить іти грітися, але вони не роблять цього, і якби їх примусили до цього, жорстокість примусу була б для них у сто разів дошкульніша, ніж жорстокість морозу. На що ж ви скаржитеся? Хіба я зроблю вашу дитину нещасною, піддаючи її тільки таким невигодам, яких вона бажає зазнавати? Я створюю її благо в теперішній момент, даючи їй волю; я створюю її благо в майбутньому, озброюючи її проти лиха, якого вона повинна зазнавати. Чи думаєте ви, що вона вагалася хоч би хвилину, якби їй дати вибір стати моїм учнем чи вашим?

Чи уявляєте ви собі можливим справжнє щастя для будь-якої істоти поза її конституцією? А бажати звільнити людину однако­вою мірою від усього лиха, властивого її родові, чи не значить ви­водити її з її конституції? Так, я обстоюю це: щоб почувати велике благо, вона повинна спізнати маленьке лихо; така її природа. Якщо фізика над міру розкошує, мораль псується. Людина, яка не спі­знає скорботи, не спізнає ні втіхи людяності, ні насолоди співчут­тя; її серце не буде хвилюватися ні від чого, вона не буде суспіль­ною істотою, вона буде потворою серед подібних до себе.

Не давайте розвинутися в дитині тиранії

Чи знаєте ви найпевніший засіб зробити вашу дитину нещас­ною? Це привчити її ні в чому не знати відмови, бо її бажання зростатимуть безперервно через легкість їх виконання, і рано чи пізно неможливість виконати їх змусить вас мимоволі відмовити їй, а ця незвична відмова дасть їй більше муки, ніж саме позбав­лення бажаного. Спочатку вона вимагає тростини, яку ви тримає­те; потім вашого годинника; потім птаха, який літає; потім зірки, яка сяє на небі; вона вимагатиме всього, що побачить; не бувши Богом, як ви її задовольните?

Якщо ці ідеї влади і тиранії роблять їх нещасливими вже в ди­тинстві, то що ж буде, коли вони виростуть і коли їх зносини з людьми почнуть розширюватись і примножуватись? Звикнувши бачити, що все перед ними гнеться, як вони здивуються, коли, вступивши у світ, відчують, що все їм чинить опір, що вони роз­давлені тягарем того самого всесвіту, який сподівалися рухати за своєю сваволею! їх нахабні манери, їх дитяча бундючність ви­кликають тільки образу, презирство, глузування; вони п'ють об­рази як воду; жорстокі негоди скоро навчають їх, що вони не зна­ли ні свого становища, ні своїх сил; усвідомлюючи, що не мо­жуть всього, вони починають думати, що не можуть нічого. Ця без­ліч незвичних перешкод залякує їх, це презирство принижує їх: вони стають підлими, боягузами, плазунами і падають настільки ж нижче самих себе, наскільки намагалися піднятися вище.

Дитина дістає за потребою і чинить через необхідність

Дитина не повинна нічого діставати через те, що вона вимагає, а І лише через те, що вона потребує, не повинна нічого робити із слухняності, а тільки з необхідності: таким чином, слова «слухатися» і «наказувати» будуть викреслені з її словника, слова «обов'язок» і «повинність» – і поготів; але слова «сила», «необхідність», «безси­лість» і «примус» повинні відіграти в ньому велику роль.

До настання віку розуму неможливо мати ніякої ідеї ні про моральні істоти, ні про соціальні відносини; значить, треба уни­кати, наскільки можливо, вживання слів, які визначають їх, з по­боювання, щоб дитина не зв'язала з самого початку з цими сло­вами хибних ідей, яких потім не зуміють або не зможуть знищити. Перша хибна ідея, яка забереться в її голову, буде в ній і зародком облуди ь пороку; на цей перший крок треба звернути особливу увагу. Влаштовуйте так, щоб, доки вона може сприйма­ти тільки чуттєві предмети, всі її ідеї зупинялися на відчуттях; влаштовуйте так, щоб з усіх боків вона помічала навколо себе тільки фізичний світ; інакше, будьте певні, вона не стане вас слу­хатися або створить собі про моральний світ, про який ви їй ка­жете, фантастичні уявлення, яких вам не витравити довіку.

Міркувати з дітьми було головним правилом Локка; воно й тепер користується величезною популярністю; на мій погляд, проте, його успіх не може викликати до нього довір'я; і я зі свого боку не знаю нічого дурнішого за дітей, з якими багато міркува­ли. З усіх людських здібностей розум, який є, так би мовити, спо­лукою всіх інших, розвивається найважче і найпізніше; і цією-от здатністю хочуть користуватися, щоб розвивати первісні. Вінець доброго виховання – зробити розумну людину, і раптом претен­дують виховувати дитину за допомогою розуму. Це значить по­чинати з кінця, бажати зробити з роботи знаряддя.

Якби діти розуміли розумне, вони не потребували б вихован­ня; але, говорячи їм в їх ранньому віці мовою, якої вони не розу­міють, їх привчають задовольнятися словами, контролювати все, що їм кажуть, вважати себе за таких же розумних, як їх учителі, ставати сварливими та дріб'язковими; і все, чого сподіваються домогтися від них розумними мотивами, досягається тільки мо­тивами жадібності, або страху, або суєтності, які завжди дово­диться приєднувати до перших.

Ось формула, до якої можна звести майже всі моральні по­вчання, що їх дають і що їх можна давати дітям.

Наставник. Цього не слід робити.

Дитина. А чому цього не слід робити?

Наставник. Тому, що це поганий вчинок.

Дитина. Поганий вчинок. Що це таке – поганий вчинок?

Наставник. Це те, що вам забороняють робити.

Дитина. Чому ж погано робити те, що забороняють?

Наставник. Тому, що за неслухняність карають.

Дитина. Я зроблю потихеньку, так що не дізнаються.

Наставник. За вами стежитимуть.

Дитина. Я сховаюся.

Наставник. Вас запитають.

Дитина. А я збрешу.

Наставник. Брехати не слід.

Дитина. Чому не слід брехати?

Наставник. Тому, що це поганий вчинок, і т. д.

Ось неминуче коло. Вийдіть з нього, і дитина перестане вас розуміти. Чи ж неправда, це корисні правила? Мені було б дуже цікаво знати, що можна придумати замість цього діалогу. Самому Локкові, напевне, було б дуже важко це зробити. Пізнання добра і зла, розуміння обов'язку людського – це не справа дитини.

Намагаючись переконати ваших вихованців, що слухня­ність– їх обов'язок, ви приєднуєте до цього уявлюваного переконання силу і погрози або, що ще гірше, улесливість і обіцянки. Отже, притягнені інтересом або примушені силою, вони вдають, що переконані розумом. Вони дуже добре бачать, що слухняність їм вигідна, а обурення шкідливе, якщо ви помітите те або інше. Але оскільки ви вимагаєте від них тільки того, що їм неприємно, і оскільки завжди важко виконувати чужу волю, то вони потай роблять по-своєму, переконані, що чинять добре, якщо їх неслух­няність залишається невідомою, але готові згодитися, що зроби­ли погано, якщо вона буде відкрита, з побоювання ще більшого лиха. Оскільки розуміння обов'язку неприступне їх вікові, то не­ма на світі людини, яка зуміла б зробити його справді зрозумілим для них; але страх покарання, надія на пробачення, набридання, невміння відповідати виривають у них всі зізнання, які від них вимагаються; і ми гадаємо, що переконали їх, коли насправді тільки набридли їм або залякали їх.

Поводьтеся з вашим вихованцем відповідно до його віку. На­самперед поставте його на належне йому місце і вмійте втримати його на ньому так, щоб він не намагався зійти з нього. Тоді, ще не знаючи, що таке мудрість, він практично здійснить найважли­віший урок її. Не наказуйте йому ніколи нічого, абсолютно нічо­го. Не допускайте в нього навіть думки, що ви претендуєте на будь-яку владу над ним. Нехай він знає тільки, що він слабий, а ви дужі, що внаслідок свого і вашого стану він через необхідність залежить від вас; нехай він знає це, нехай навчиться цього, нехай почуває це; нехай він почуває з раннього віку над своєю гордови­тою головою суворе ярмо, яке природа накладає на людину, важ­ке ярмо необхідності, під яким має згинатися всяка смертна істо­та; нехай він бачить цю необхідність у речах, але ніколи в примхах людей; нехай узда, яка стримує його, буде силою, а не владою. Не забороняйте йому того, від чого він повинен утрима­тися; перешкоджайте йому робити це без пояснень, без мірку­вань; те, що ви дозволяєте йому, дозволяйте за першим його сло­вом, без набридань, без прохань, особливо без умов. Дозволяйте із задоволенням, відмовляйте тільки з неохотою, але нехай усі ваші відмови не будуть скасовані; нехай ніяке набридання не примушує вас вагатися; нехай вимовлене «ні» буде незламною стіною, яку дитина, виснаживши об неї разів п'ять або шість свої сили, не пробуватиме більше повалити.

Ось яким способом ви зробите її терплячою, рівною, покір­ною, смирною, навіть коли вона не дістане бажаного, бо в при­роді людини терпляче зносити необхідність речей, але не про­тидію чужої волі. Слова – більше нема – ось відповідь, проти якої дитина ніколи не обуриться, якщо тільки не думатиме, що це брехня.

Не давайте вашому вихованцеві ніяких словесних повчань, бо він повинен здобувати їх тільки з досвіду; не піддавайте його ні­яким карам, бо він не знає, що таке бути винним; ніколи не зму­шуйте його просити пробачення, бо він неспроможний вас скри­вдити. Не маючи ніякого морального начала у своїх діях, він не може зробити нічого, що було б морально поганим і заслуговува­ло б покарання або догани.

Приймемо за безперечне положення, що перші рухи природи завжди правильні: нема природженої зіпсованості в серці людсь­кому; в ньому не знайдеться жодного пороку, про який не можна було б сказати, як і звідки він проник у нього. Єдина пристрасть, від природи властива людині, це любов до самого себе, або само­любство в широкому розумінні. Це самолюбство, саме по собі або щодо нас, добре і корисне; і оскільки воно не має відношення до іншого, то в цьому розумінні, природно, байдуже: воно стає добрим або поганим тільки внаслідок застосування, яке з нього роблять, або відношень, яких йому надають. Тому, варто щоб до­ти, доки керівник самолюбства, тобто розум, не може зародитися, дитина нічого не робила через те, що її бачать або чують, – одне слово, нічого не робила щодо інших, а робила б тільки те, чого вимагає від неї природа; у такому випадку вона робитиме тільки добре.

Я не хочу сказати, що вона не спричинить ніякої шкоди, що вона не поранить себе, не розіб'є, може, цінну річ, якщо та по­трапить їй до рук. Вона може наробити багато лиха, не роблячи поганого, тому що поганий вчинок залежить від наміру завдати шкоди, а в неї не буде такого наміру. Якби він з'явився в неї хоч раз, все було б уже втрачене; вона була б поганою, майже безна­дійно.

Отже, початкове виховання має бути суто негативним. Воно полягає не у навчанні чесноти або істини, а в оберіганні серця від пороку і розуму від облуди. Якби ви могли нічого не робити і не давати нічого робити, якби ви могли довести вашого вихо­ванця здоровим і дужим до 12-річного віку так, щоб він не міг відрізнити правої руки від лівої, то з перших ваших уроків очі його розуміння відкрилися б для розуму; без забобон, без зви­чок він не мав би в собі нічого, що могло б протидіяти нашому піклуванню. Незабаром він став би у наших руках наймудрішим із людей; і, почавши з дозвілля, ви зробили б чудо вихо­вання.

Труднощі завдання природного виховання

Але куди нам вмістити цю дитину, щоб виховати її так, як не­чутливу істоту, як автомат? Чи не пошлемо ми її на місяць або на безлюдний острів? Чи не віддалимо ми її від усіх людських істот? Хіба вона не матиме постійно перед очима видовища і приклад чужих пристрастей? Хіба вона ніколи не побачить інших дітей свого віку? Хіба вона не бачитиме своїх батьків, своїх сусідів, свою годувальницю, свою гувернантку, свого лакея, свого вихо­вателя, який, нарешті, також не ангел?

Це заперечення сильне і ґрунтовне. Але хіба я сказав вам, що природне виховання – легка справа? О, люди! Чи моя вина, що ви зробили важким усе добре? Я усвідомлюю ці труднощі; я згоден: можливо, вони непереборні, але при всьому тому залишаєть­ся безсумнівним, що, намагаючись відвернути їх, ми відвернемо їх до деякої міри. Я вказую мету, яку треба собі поставити: я не кажу, що її можна досягти; але тверджу, що той, хто найбільше наблизиться до неї, досягне найкращих наслідків.

Пам'ятайте, що, перш ніж зважитися взяти на себе завдання виховати людину, треба самому стати людиною, треба в собі са­мому знайти приклад, який слід запропонувати. Доки дитина ще нічого не знає, є час підготувати все, що до неї наближається, по­казуючи їй тільки такі предмети, які їй слід бачити. Для початку викличте у всіх повагу до себе, добийтеся, щоб вас любили, щоб всякий намагався вам догодити. Ви не пануватимете над дити­ною, якщо не пануватимете над усім, що її оточує; а цей автори­тет завжди буде недостатнім, якщо не ґрунтуватиметься на повазі до чесноти. Мова йде не про те, щоб спорожнювати ваш гама­нець і сипати гроші пригорщами; я ніколи не бачив, щоб гроші змушували любити кого-небудь. Не слід бути скупим і жорстким; відбуватися жалкуванням там, де можна полегшити нужду; але якщо ви відкриєте ваші скрині і не відкриєте вашого серця, то й серце інших залишиться назавжди закритим для вас. Треба відда­вати ваш час, ваше піклування, вашу прихильність, себе самого, бо що б ви не робили, люди завжди почувають, що ваші гроші не ви. Є вияви співчуття та прихильності, які роблять сильніший вплив і справді корисніші за всякі дарунки: скільки нещасних, хворих більше потребують втіхи, ніж милостині! Скільки є при­гнічених, яким оборона важливіша за гроші! Втихомирюйте сва­рки людей, запобігайте тяжбам; привчайте дітей до виконання обов'язку, прищеплюйте батькам прощення; заохочуйте щасливі шлюби; не допускайте утисків; використовуйте, поширюйте вплив батьків вашого вихованця на користь слабих, яким відмовляють у правосудді, яких пригнічує сильний. Оголосіть себе привселюдно покровителем нещасних. Будьте справедливі, людяні, жалісливі. Давайте не тільки милостиню, але й милосердя; справи милосер­дя більше полегшують лихо, ніж гроші; любіть інших, і вони лю­битимуть вас; служіть їм, і вони вам служитимуть; станьте їх братом, і вони стануть вашими дітьми.

Еміль виховується у селі

Це також одна з причин, чому я хочу виховувати Еміля у селі, далеко від лакейської наволочі, найгіршого сорту людей після своїх панів; далеко від поганих міських звичаїв, які наведений на них лак робить спокусливими і заразливими для дітей, тоді як пороки селян, не прикрашені і в усій своїй грубості, можуть ско­ріше відштовхнути, ніж спокусити, якщо нема ніякого інтересу, який змусив би наслідувати їм.

У селі вихователь набагато більше розпоряджатиметься реча­ми, які він захоче показати дитині; його репутація, його розмови, його приклад здобудуть йому авторитет, якого не здобули б у мі­сті; оскільки він буде корисний для всіх, то кожний намагати­меться догодити йому, заслужити його повагу, показатися його учневі таким, яким учитель бажав би бачити всіх у дійсності; як­що люди не виправляться від пороку, то стримуватимуться від скандалу, а це все, що потрібно для нашої мети.

Отже, якби мені довелося керувати одним із тих, про яких я го­ворю, я б сказав собі: дитина не чіпає людей, а тільки речі; незаба­ром вона навчається досвідом поважати кожного, хто переважає її за віком і силою; речі ж не обороняються самі. Отже, перша ідея, яку треба прищепити їй, не стільки ідея волі, скільки ідея власнос­ті; а для того, щоб вона могла мати її, їй треба мати яку-небудь власність. Вказувати їй на її одяг, речі, іграшки – значить нічого не пояснити; бо хоча вона має ці речі, але не знає, чому і як вони їй дісталися. Говорити, що вони належать їй тому, що їй дали їх, не приведе до кращих наслідків, бо, щоб давати, треба мати; ось, от­же, власність, яка передує її власності; а тим часом їй потрібно по­яснити принцип власності, не кажучи вже про те, що дарування є договір, а дитина ще не може розуміти, що таке договір.

Еміль дізнається про те, що таке власність

Отже, потрібно звернутися до походження власності, бо звід­ти повинна народитися її перша ідея. Дитина, живучи у селі, здо­буде перше уявлення про сільські роботи; для цього потрібні тільки очі і дозвілля; у неї буде те й інше. Кожному, а особливо в її віці, властиво творити, наслідувати, виробляти, виявляти силу і діяльність.

Побачивши раз-другий, як обробляють город, сіють, вирощу­ють, збирають городину, вона в свою чергу захоче займатися го­родництвом.

Зважаючи на вище встановлені принципи, я не опираюсь її бажанню: навпаки, я заохочую її, поділяю її пристрасть, працюю разом з нею не заради її втіхи, а заради своєї власної; принаймні вона так думає; я стаю її помічником; чекаючи, доки її руки зміц­ніють, я копаю за неї землю; вона вступає у володіння нею, садо­влячи в неї біб; і, звичайно, це володіння священніше й почесніше, ніж те, в яке вступив Нуньєц Бальбоа, коли заволодів Південною Америкою від імені короля іспанського, укріпивши його прапор на березі Тихого океану.

Ми щодня приходимо поливати боби, з захопленням стежимо за їх сходами, я збільшую цю радість, кажучи їй: це вам нале­жить; і, пояснюючи при цьому термін «належить», я даю їй зро­зуміти, що вона вклала сюди свій час, свою працю, своє піклу­вання, свою особу, нарешті, що в цій землі є частинка її самої, яку вона може відстоювати проти кого завгодно, як може вирвати свою руку з руки того, кому б заманулося втримати її всупереч її волі.

Одного прекрасного дня вона прибігає з лійкою в руці. О, ви­довище! О, горе! Всі боби вирвані, вся земля перекопана, самого місця не можна пізнати. Ох! Де моя праця, де моя робота, де со­лодкий здобуток моїх піклувань, моїх старань? Хто вкрав моє до­бро! Хто відібрав у мене мої боби? Юне серце обурюється; перше почуття несправедливості вливає в нього свою сумну гіркоту; сльози течуть струмками; сад сповнюється зойками та криками невтішної дитини; в її горі, в її обуренні їй співчувають; шука­ють, довідуються, проводять розслідування. Нарешті, дізнаються, що це зробив садівник: за ним посилають.

Але тут виявляється, що ми помилилися в розрахунку. Садів­ник, дізнавшись, з якого приводу на нього скаржаться, починає скаржитися голосніше за нас. Як, панове! Та це ви мені зіпсували роботу! Я посадив тут мальтійські дині, насіння яких було мені подароване як дорогоцінність і якими я сподівався почастувати вас, коли вони достигнуть; і от, щоб посадити ваші нещасні боби, ви знищили сходи моїх динь і мені нічим їх замінити. Ви завдали мені непоправної шкоди, та й себе самих позбавили втіхи поїсти прекрасних динь.

Жан-Жак. Пробачте нас, мій бідний Робере. Ви вклали сюди вашу працю, ваше піклування. Я бачу, що ми зробили погано, зі­псувавши вашу роботу; але ми випишемо для вас нове насіння з Мальти й іншим разом не оброблятимемо землі, не дізнавшись наперед, чи не приклав до неї хто-небудь руку раніше за нас.

Робер. Але, панове, в такому разі ви можете не турбуватися, бо тут більше нема не обробленої землі. Я обробляю ту, яку об­робляв мій батько; кожний зі свого боку робить те саме, і всі зем­лі, які ви бачите, зайняті з давніх часів.

Еміль. Пане Робере, значить, насіння динь часто пропадає?

Робер. Пробачте, молодий чоловіче, у нас нечасто бувають та­кі пустуни, як ви. Ніхто не чіпає садка свого сусіди; кожний по­важає чужу працю, щоб і його працю поважали.

Еміль. Але у мене нема саду.

Робер. А мені яке діло? Якщо ви будете псувати мій сад, то я не дозволю вам гуляти в ньому, бо, бачите, я не хочу, щоб моя праця пропадала даремно.

Жан-Жак. Чи не можна запропонувати угоду доброму Роберові? Нехай він поступиться моєму маленькому другові і мені кутком свого саду для обробки з умовою дістати половину продуктів.

Робер. Я поступаюся ним для вас без жодних умов. Але пам'я­тайте, що я оброблю ваші боби, якщо ви чіпатимете мої дині.

У цій спробі прищеплення дітям початкових понять видно, як ідея власності природно походить від права першого заволодіння шляхом праці. Це ясно, визначено, просто і завжди доступно ро­зумінню дитини. Звідси до права власності та обміну тільки крок, після якого потрібно зупинитися.

Ясно також, що пояснення, яке я вміщую тут на двох сторін­ках, потребуватиме, може, цілого ряду на практиці, бо на шляху розвитку моральних ідей треба просуватися надзвичайно повіль­но і якнайміцніше закріплювати кожний крок.

Метод природних наслідків

Ваша непокірна дитина псує все, до чого доторкнеться; не сердьтеся; віддаляйте від неї все, що вона може зіпсувати. Вона псує меблі, якими користується; не поспішайте давати їй нові: нехай вона відчує неприємність утрати. Вона розбиває шибки у вікнах своєї кімнати: дайте вітрові віяти в неї вдень і вночі, не турбуйтеся щодо застуди; краще їй дістати нежить, ніж вирости безумною. Ніколи не скаржтеся на невигоди, яких вона вам за­вдає, але влаштовуйте так, щоб вона перша їх відчувала. Нарешті, ви наказуєте вставити нові шибки, як і попереду, нічого не ка­жучи. Вона і їх розбиває; тоді змініть метод; скажіть їй сухо, але без гніву: шибки мої; вони вставлені завдяки моїм піклуванням; я хочу зберегти їх. Потім ви замикаєте її в тісну кімнату без вікон. Цей новий захід змушує її кричати, шаленіти: ніхто її не слухає. Незабаром вона стомлюється і змінює тон; вона скаржиться, пла­че; з'являється слуга, бешкетник просить випустити його. Не на­магаючись знайти приводу для відмови, слуга відповідає: я також повинен берегти шибки, і виходить. Нарешті, після того, як ди­тина провела в такому становити кілька годин, досить довго для того, щоб знудьгуватись і запам'ятати його, хто-небудь подасть їй думку запропонувати вам угоду, за якою ви повертаєте їй во­лю, а вона не битиме більше шибок. Нічого кращого вона не ви­магає. Вона просить покликати вас; ви з'являєтеся; вона робить вам свою пропозицію, а ви приймаєте її в ту ж хвилину, кажучи: це дуже добре придумано; ми обидва будемо у виграші; як це у вас раніше не виникло такої доброї думки. Далі, не вимагаючи від неї ніяких запевнень і підтверджень її обіцянки, ви з радістю цілуєте її і негайно вводите в її кімнату, вважаючи це погодження таким же священним і непорушним, як коли б воно було скріпле­не клятвою. Як ви думаєте, яку ідею вона засвоїла на підставі цього заходу про святість договорів і про їх користь? Я жорстоко помиляюсь, якщо на землі знайдеться хоч одна ще незіпсована дитина, яка, зазнавши такого випробування, зважиться після цьо­го умисно розбити шибку.

Ми вступили тепер у моральний світ, і двері для пороку від­чинилися. Разом з договорами та зобов'язаннями народжується обман і брехня. Якщо можна робити те, чого не слід робити, з'являється бажання це приховати. Якщо інтерес змушує обіцяти, сильніший інтерес може примусити порушити обіцянку; все пи­тання в тому, щоб порушити її безкарно; природний засіб – таї­тись і брехати. Не маючи змоги запобігти порокові, ми вимушені його карати. І от, разом з облудами починаються злигодні людсь­кого життя.

Я вже сказав про це досить, щоб дати зрозуміти, що ніколи не слід накладати на дітей кару як кару, але що вона має бути при­родним наслідком їх поганого вчинку. Тому ви не декламувати­мете проти брехні, ви не каратимете їх саме за те, що вони збре­хали, але ви влаштуєте так, що всі погані наслідки брехні, на­приклад, недовір'я, коли сказано правду, обвинувачення, не зва­жаючи на всі протести, в поганому вчинку, який не був зробле­ний, впадуть на їх голову, якщо вони збрешуть…

Еміль – підліток

Дамо йому місце в нашій компанії, панове: екзаменуйте його, запитуйте його, запитуйте його цілком вільно; не побоюйтесь ні набридань, ні базікання, ні нескромних запитань з його боку. Не бійтеся, що він заволодіє вами, вимагайте, щоб ви займалися ним одним, так що вам не можна буде відчепитися від нього.

Не чекайте також від нього приємних речей, не сподівайтесь, що він повторюватиме те, що я йому наговорив; чекайте від ньо­го тільки наївної, простої істини, без прикрас, без жеманства, без суєтності. Якщо він зробив або подумав що-небудь погане, то скаже вам про це так само вільно, як про добре, нітрохи не бен­тежачись впливом, який зроблять на вас його слова; він користу­ватиметься словом з усією простотою його первісного вживання.

Люблять пророкувати добру долю дітям і завжди бувають не задоволені з потоку дурниць, які майже кожного разу нищать на­дії, що ґрунтуються на якій-небудь вдалій заяві, що випадково навернулася їм на язик. Якщо мій вихованець рідко дає привід для таких надій, то ніколи не дає приводу для досади, бо не гово­рить даремних слів і не вправляється в базіканні, знаючи, що йо­го не слухатимуть.

Ідеї його обмежені, але точні; якщо він нічого не знає на­пам'ять, то знає багато з досвіду; якщо він не так добре, як інша дитина, читає ваші книги, то краще за неї читає книгу природи; розум його не на язиці, а в голові; у нього більше свідомості, ніж пам'яті; він говорить тільки однією мовою, але розуміє те, що го­ворить; і якщо мова його не така гарна, як у інших, то вчинки кращі.

Він не знає, що таке рутина, звичай, звичка; те, що він робив учора, не впливає на те, що він робить сьогодні; він ніколи не йде за якою-небудь формулою, не піддасться ні авторитетові, ні при­кладові і завжди робить і знає тільки те, що йому підходить. То­му не чекайте від нього ні затверджених розмов, ні заучених ма­нер, а завжди тільки правильного виявлення його ідей і поро­джуваної його нахилами поведінки.

Ви знайдете в нього невелике число моральних понять, які стосуються його справжнього стану, і жодного – про відносний стан людей: нащо вони могли б бути потрібні йому, якщо дитина ще не діяльний член суспільства. Говоріть йому про волю, про власність, навіть про договір; наскільки він може розуміти, він знає, чому те, що його – його, а те, що не його – не його; крім цього, він нічого не знає. Говоріть йому про обов'язок, про по­слух – він не зрозуміє, що ви хочете сказати; накажіть йому зро­бити що-небудь – він вас не послухає; але скажіть йому: якщо ви зробите мені таку саме приємність, я вам відплачу при нагоді тим же, і він поспішить догодити вам, бо не бажає нічого кращо­го, як розширити своє панування і здобути над вами права, які вважає за непорушні. Можливо, він навіть не проти того, щоб за­ймати певне місце, бути величиною, вважатися за що-небудь; але якщо цей мотив керує ним, то, значить, він уже відійшов від при­роди, і ви не зуміли з самого початку перегородити всі шляхи су­єтності.

Якщо, зі свого боку, він потребує допомоги, то попросить про неї байдуже першого-ліпшого – короля так само вільно, як свого лакея; всі люди ще рівні в його очах. З виразу, з яким він про­сить, ви бачите, що він усвідомлює, що ніхто не зобов'язаний ні­чого робити для нього; він знає, що виконання його прохання є ласка. Він знає також, що людяність спонукає бути милостивим. Його вислови прості й лаконічні. Його голос, його погляд, його жести виявляють істоту, яка однаково звикла до люб'язності й до відмови. Це не догадлива і низька покора раба; не владний тон пана; це скромне довір'я до подібного до себе, це благородна й зворушлива лагідність істоти вільної, але чутливої і слабкої, яка благає про допомогу істоту вільну, але дужу й доброзичливу. Якщо ви виконаєте його прохання, він не подякує вам, але усві­домлюватиме, що на ньому лежить обов'язок. Якщо ви відмови­те, він не скаржитиметься, не наполягатиме, він знає, що це мар­но; він не скаже собі: «мені підмовили», а «це було неможливо»; а я вже казав, що проти ясно усвідомленої необхідності не обу­рюються.

Залиште його самого на волі, дивіться, як він діятиме, не ка­жучи йому ні слова; спостерігайте за тим, що він робитиме і як він братиметься до справи. Не маючи потреби доводити собі, що він вільний, він ніколи нічого не робить із пустощів і тільки для того, щоб показати, що він владний над собою: адже йому й без того відомо, що він сам собі пан. Він спритний, легкий, швидкий; у його рухах виявляється вся жвавість його віку, але ви не помі­тите серед них жодного безвільного. Що б він не робив, він ніко­ли не візьметься робити нічого вищого за свої сили, бо добре ви­пробував і знає їх; його засоби завжди відповідатимуть його намірам, і мало коли він діятиме, не бувши впевненим в успіху. Він уважно спостерігатиме і розумно міркуватиме; він не буде без потреби розпитувати інших про все, що бачить; але спочатку дослідить сам і спробує з'ясувати собі те, що йому хочеться зна­ти, перш ніж запитати. Якщо він опиниться у непередбаченому утрудненні, то збентежиться менше, ніж інший; якщо становище буде небезпечним, менше злякається. Оскільки його уява зали­шається ще недіяльною і для її збудження нічого не робилося, він бачить те, що є, оцінює дійсний ступінь небезпеки і завжди збері­гає свій спокій. Необхідність занадто часто тяжіла над ним, щоб він обурювався з неї; він несе її ярмо з самого народження; щоб він звик до неї; він завжди готовий до всього.

Займається він чи бавиться, те й друге рівнозначне для нього; його ігри – його заняття, він не почуває різниці між ними. До всього, що він робить, він ставиться з цікавістю, яка збуджує усмішку, волею, яка подобається, при чому виявляє воднораз склад свого розуму і коло своїх знань. Хіба це не відповідне до віку, не зворушливе і миле видовище – бачити гарненьку дити­ну, із жвавим і веселим поглядом, з вдоволеним і ясним виразом, з відкритою й усміхненою фізіономією, яка, граючись, робить найсерйозніші речі або глибокодумно займається найпустішими забавами.

Чи хочете ви тепер судити про нього шляхом порівняння? Зведіть його з іншими дітьми і залиште самому собі. Ви скоро побачите, хто з них далі пішов у справжньому розвитку, хто бі­льше наблизився до досконалості їхнього віку. Серед міських ді­тей не знайдеться такого спритного, як він; але він переважає і силою кожного з них. З селянськими хлопчиками він рівний силою, але переважає спритністю. В усьому, що доступне дитинству, він судить, передбачає краще за них усіх. Якщо потрібно діяти, бігати, стрибати, пересувати тіла, підіймати тягарі, визначати відстань, вигадувати ігри, брати призи, подумаєш, що природа покірна його наказам, так легко підкоряє усе своїй волі. Він ство­рений для того, щоб керувати, щоб управляти рівними собі: талант, досвід замінюють йому право і владу. Дайте йому який завгодно одяг та ім'я, однаково, він скрізь буде першим, скрізь стане вождем інших; вони завжди почуватимуть його перевагу над собою; не бажаючи командувати, він буде начальником; не думаючи про послух, вони слухатимуться.

Він досяг зрілості дитинства, він жив життям дитини, він не втратив своєї досконалості ціною свого щастя; навпаки, одне сприяло іншому. Набуваючи всього розуму свого віку, він був щасливий і вільний, наскільки його конституція допускала це. Якщо фатальна коса скосить у ньому цвіт наших надій, нам не доведеться оплакувати разом його життя і його смерть, ні загост­рювати нашої скорботи спогадом про ту, якої ми йому завдавали. Ми скажемо собі: принаймні, він скористався своїм дитинством; він не втратив з нашої ласки нічого з того, що дала йому природа.

Книга третя

Виховання підлітка

Розвиток сил дитини випереджає розвиток її потреб

Хоча весь період життя до юнацтва є пора слабкості, але протягом раннього віку настає момент, коли розвиток сил випереджає розвиток потреб і зростаючий індивід, ще слабкий абсолютно, стає відносно дужим. Не всі його потреби розвинулися, а для задоволення тих, які більш ніж достатні його наявні сили. Як дорослий, він був би дуже слабий, як дитина – він дуже сильний.

Звідки випливає слабкість людини? З нерівності між її силою і бажаннями. Наші пристрасті роблять нас слабими, бо для задоволення їх потрібно більше сил, ніж дала нам природа. Зменшіть ваші бажання, цим ви неначе збільшите свої сили: хто може більше, ніж хоче, той має зайвину сили, він, звичайно, дуже сильна істота. Ось третій стан дитинства, той самий, про який я маю намір тепер говорити. Я продовжую називати його дитинством за відсутністю правильнішого терміну, бо цей вік наближається до юнацького, не бувши ще віком змужнілості.

У дванадцять або тринадцять років сили дитини розвиваються набагато швидше, ніж її потреби. Найбурхливіша, найстрашніша ще не дає себе почувати; та й орган її залишається в недосконалому стані і немов чекає, щоб її воля змусила його вийти з того стану. Не дуже чутлива до несприятливих впливів атмосфери і пір року дитина легко витримує їх; породжувана нею теплота замінює їй одяг; апетит служить їй замість приправи, все, що може живити, добре для її віку; якщо її хилить сон, вона простягається на землі і засинає. Вона скрізь бачить себе оточеною всім, що їй необхідно; ніяка уявна потреба не мучить її; думка не має над нею влади; її бажання не заходять далі, ніж сягають її руки; вона не тільки може обходитися власними силами, але їх у неї більше, ніж їй потрібно; це єдиний час у її житті, коли вона перебуває в такому становищі.

Дата добавления: 2015-12-01