Виховання характеру

(33) Як сила тіла полягає головним чином у здатності зносити негоди, так само і сила духу. Велике начало й основа всякої чесноти та гідності полягають у тому, щоб людина була здатна відмовитися від своїх бажань, діяти всупереч власним нахилам і йти виключно за тим, що розум указує як краще, хоча б потяг вабив у інший бік.

(34) Важлива помилка, помічена мною у вихованні людьми своїх дітей, та, що про це не досить дбають у належний час, що душу не роблять слухняною дисципліні і покірною розумові на самому початку, коли вона найніжніша, найпіддатливіша. Батьки, яких природа мудро примусила любити дітей, дуже здатні, якщо розум погано стежить за цією природною прив'язаністю, дуже здатні, кажу я, перетворювати її на пестощі. Вони люблять своїх малят, і це їх обов'язок; але вони часто плекають разом з ними і їхні хиби. Дітям, бачите, не слід суперечити; треба дозволяти їм чинити в усьому за їх волею; і оскільки в дитинстві вони нездатні до великих пороків, то батьки думають, що можна без побоювання дозволити їм дрібні пустощі, і тішаться цією малою пустотливістю, яка, на їхню думку, цілком підходить до невинного віку.

(35) Батьки, заохочуючи примхи дітей і пестячи їх, поки вони ще малі, псують їхні природні нахили, а пізніше дивуються, що води, джерело яких вони самі отруїли, виявляються гіркими. Бо коли діти, а з ними і погані звички, виростуть, коли вони стануть занадто великими, щоб няньчитися з ними, і батьки не зможуть тішитися ними, як іграшками, саме тоді останні починають скаржитися, що діти вийшли неслухняними; тоді-то вони ображаються їхнім свавіллям, і їх бентежить погана вдача, яку вони самі ж вкорінювали і заохочували в них; і тоді-от, мабуть, що занадто пізно, вони були б раді виполоти всі ці бур'яни, які були посіяні їхніми ж руками і пустили таке глибоке коріння, що їх уже нелегко вирвати. Адже якщо дитину привчали робити все, що їй спаде на думку, поки вона носила сорочечку, то чому ми вважаємо за страшне, що вона бажає того ж і наполягає на тому ж, коли одягне штани? Справді, у міру того, як вона наближається до віку дорослого, її хиби виявляються дедалі різкіше, і небагато знайдеться батьків, які і в той час залишаються такими сліпими, що не помічають їх, такими безглуздими, що не почувають поганих наслідків власної поблажливості. Вона розпоряджалася своєю нянькою раніше, ніж навчилася говорити чи ходити, командувала своїми батьками, як тільки почала белькотати; чому ж тепер, коли вона виросла, коли вона дужча й розумніша, ніж була раніше, – чому ж тепер вона раптом повинна стримувати себе і коритися?..

(36) Як правило, ми володіємо достатньою розсудливістю, щоб починати догляд за іншими створіннями з дуже ранніх років і щоб своєчасно дисциплінувати їх, якщо тільки хочемо зробити їх корисними і на що-небудь спроможними. Тільки щодо власних дітей ми виявляємо недбалість; і, зробивши їх поганими дітьми, ми нерозумно сподіваємося, що з них вийдуть добрі люди. Бо якщо краще дитині дати виноград або льодяник, коли їй цього забажається, ніж дати бідній дитині розплакатися або засмутити її, то чому, коли вона стане дорослою, не слід задовольняти її бажання, які тягнуть її до вина або до жінок? Адже ці предмети такою ж мірою відповідають бажанням дорослого, якою відповідали дитячим нахилам ті предмети, через які вона плакала, коли була малою. Порок полягає не в тому, щоб мати бажання, відповідні до різного віку, а в невмінні підпорядковувати їх правилам і обмеженням, розуму; різниця полягає не в тому, чи відчуваєте ви, чи не відчуваєте самих потягів, а в здатності керувати ними і відмовлятися від них. Той, хто не звик підпорядковувати свої бажання розуму інших замолоду, навряд чи буде прислухатися і підпорядковуватися голосові свого власного розуму, досягнувши того віку, коли він здатний ним користуватися, і не важко передбачити, якого роду людина, певне, вийде з такого суб'єкта.

(33) Мені здається ясним, що початок будь-якої чесноти і вищості полягає у здатності відмовлятися від задоволення наших бажань, коли розум не схвалює їх. Цю здатність треба набувати і вдосконалювати практикою, яка стає легкою і природною завдяки ранній навичці. Якби, отже, я б міг сподіватися, що мене послухають, я порадив би, на противагу звичайним прийомам, привчати дітей долати свої бажання і відмовлятися від своїх потягів з самої колиски. Перше, чого вони повинні навчитися, – це те, що вони одержують що-небудь не тому, що воно їм подобається, а тільки тому, що воно вважається для них слушним.

Якщо давати їм речі, які відповідають їхнім потребам, ніколи не дозволяючи їм мати те, чого вони вимагали з плачем, то вони навчаться обходитися без цих вимог, ніколи не будуть ревінням та вередуванням добиватися панування і не будуть і наполовину такими нестерпними для себе і для інших, якими вони стають унаслідок того, що ці прийоми не застосовуються до них з самого початку. Якщо ніколи не допускати здійснення бажань, висловлюваних ними нетерпляче, то вони не плакатимуть через те, що їм не дають різних речей, як не плачуть через те, що їм не дають місяця.

(39) Я не кажу, що дітям ні в чому не слід потурати, і не сподіваюся, що вони, не скинувши дитячого плаття, зрозуміють доводи та поведінку старших. Я дивлюся на них як на дітей, які потребують ніжного поводження, повинні гратися і мати іграшки. Я хочу тільки сказати, що коли вони прагнуть одержати або зробити те, чого їм не належить робити, то їм не слід дозволяти цього на тій підставі, що вони малі і що їм хочеться; навпаки, вони повинні бути впевнені, що коли їм спаде на думку надокучати з чим-небудь, то саме на цій підставі вони й дістануть відмову. Бачив я дітей, які не вимагали нічого, що б не подавалося на стіл, а задовольнялися з того, що їм давали; бачив і таких, які з криком вимагали всього, що тільки бачили, які бажали одержати кожну страву, і до того раніше за всіх. Чим пояснюється ця величезна різниця, як не тим, що один звик одержувати все, чого зажадає, а другий звик обходитися без цього? Чим вони молодші, тим менше, на мою думку, слід потурати їхнім неприборканим і безладним потягам; і чим менше в них розуму, тим більше вони повинні коритись абсолютній владі та приборканню тими, на чиєму опі­куванні перебувають.

(40) Отже, хто ставить собі за мету завжди керувати своїми дітьми, той повинен починати це, поки ті ще дуже малі, і стежити за тим, щоб вони повністю підпорядковувались волі своїх батьків. Ви хочете, щоб ваш син, вийшовши з дитячих років, вас слухав? У такому разі ви неодмінно повинні встановити свій батьківський авторитет якомога раніше, а саме: як тільки він став здатним підпорядковуватися і розуміти, під чиєю владою він перебуває. Якщо ви хочете, щоб ваш син мав шанобливий страх перед вами, утвердіть в ньому це почуття вже в дитинстві; а в міру того, як він ставатиме старшим, дозволяйте йому зближуватися з вами; за цієї умови ви матимете в ньому слухняного підданого (як воно і повинно бути) в дитинстві і відданого вам друга, коли він виросте. На мою думку, дуже неправильно розуміють необхідне поводження з дітьми ті, які виявляють щодо них поблажливість і фамільярність, доки вони малі, і стають суворими до них і тримають їх на певній відстані від себе, коли вони виросли; бо свобода і потурання не приносять користі дітям, а брак розсудливості створює необхідність для них обмежень і дисципліни, і на­впаки: владне і суворе ставлення – поганий спосіб поводження з людьми, які вже мають власний розум, щоб ним керуватися, якщо тільки ви не хочете стати тягарем для своїх дітей, коли вони виростуть, і не хочете, щоб вони потай говорили про себе: «Коли ти, нарешті, помреш, батьку?».

(47) Звичайний лінивий і короткий спосіб впливу тілесною карою та різкою – це єдине знаряддя управління, яке визнає і розуміє більшість учителів, менш за всі інші придатний у справі виховання...

(48) Така кара зовсім не сприяє приборканню нашої природної схильності віддаватися тілесним втіхам, що з'являються в дану хвилину, і всіма способами уникати страждань, але скоріше заохочує її, отже, зміцнює в нас те, що є корінням, з якого виростають усі порочні вчинки та неправильності життя. Справді, який же інший мотив, крім чуттєвої втіхи або страждання, керує дитиною, яка нудиться над книгою всупереч своїй схильності або утримується від того, щоб з'їсти вадливий плід, хоча той їй подобається, тільки через побоювання різок? У цьому випадку вона тільки віддає перевагу великим тілесним втіхам або уникає великих тілесних страждань. Що ж означає керувати її вчинками і керувати її поведінкою за допомогою подібних мотивів? Що це означає, кажу я, як не заохочування в ній того самого начала, у викоріненні та знищенні якого полягає наше завдання? І тому я не можу вважати будь-яку кару за корисну для дитини, якщо сором постраждати за вчинок не діє на неї сильніше за саме страждання.

(49) Цей рід виправлення, природно, породжує огиду до того, до чого вихователь повинен викликати любов. Цілком очевидно для спостерігача, що діти починають ненавидіти речі, які спочатку були для них приємними, після того як зазнають через них різок, лайки та катувань! І в цьому нема нічого дивного: адже і в дорослих людей не можна викликати схильності до чого-небудь подібними засобами. Хто не відчує огиди до найневиннішої розваги, яка сама по собі байдужа для нього, якщо його стусанами або лайкою примушують розважатися, коли йому цього не хочеться...

(50) Цей рід рабської дисципліни створює рабську вдачу. Дитина кориться і прикидається слухняною, доки їй загрожує різка; та як тільки загроза усунута і дитина, зважаючи на відсутність нагляду, може розраховувати на безкарність, вона дає тим більший простір своєму природному нахилові, який, отже, анітрохи не змінюється, а, навпаки, розростається і посилюється і після такого примусового стримування проривається звичайно ще бурхливіше.

(51) Якщо суворість, доведена до вищої міри, бере гору і зціляє від наявного поганого нахилу, то це часто досягається насадженням гіршої і небезпечнішої недуги – душевної приголомшеності; а в такому випадку замість шибеника ми створюємо малодушну, мляву істоту, яка може дуже подобатися своєю протиприродною поважністю дурним людям, що схвалюють смирних, млявих дітей, бо вони не вчиняють галасу і не завдають їм турботи, але кінець кінцем, мабуть, буде неприємною для своїх друзів і на все життя залишиться некорисною для себе і для інших.

(52) Всяке биття та інші рабські і тілесні кари не придатні для виховання тих, кого ми хочемо зробити розумними, добрими і щирими людьми, і тому мають застосовуватися дуже рідко, тіль­ки з важливих приводів і в крайніх випадках. З другого боку, треба також старанно уникати заохочення дітей речами, які їм подобаються.

Той, хто дає своєму синові яблук чи цукерок або що-небудь подібне, що йому особливо подобається, з метою примусити його вчити свої книжки, тільки заохочує його до втіх і потурає тій небезпечній схильності, яку слід всіма способами приборкувати і вгамовувати. Не сподівайтеся навчити його панувати над нею, якщо, перешкоджаючи його нахилові в одному відношенні, ви заохочуєте його в іншому. Щоб зробитися доброю, розумною і доброчесною людиною, він повинен навчитися приборкувати свій потяг і стримувати свої схильності до розкошів, чепурливості, ласощів тощо, коли його розум радить, а обов'язок вимагає протилежного. Але якщо ви спонукаєте його робити, що слід, даруючи йому гроші; якщо ви нагороджуєте його за неприємну роботу над підручником ласощами; якщо ви обіцяєте йому мережану краватку або гарненький новий костюм за виконання якого-небудь з його маленьких обов'язків, то що ви власне робите, пропонуючи ці нагороди? Ви згоджуєтеся, що ці добрі речі повинні бути метою його прагнень, і, таким способом, заохочуєте його потяг до них і привчаєте його бачити в них своє щастя.

(81) Може, здасться дивним, що я згадую про міркування разом з дітьми. Проте я вважаю, що це – правильний спосіб поводження з ними. Діти починають розуміти міркування з того моменту, коли починають говорити; і якщо спостереження не обма­нює мене, вони раніше, ніж ми гадаємо, починають бажати, щоб з ними поводились, як із розумними істотами. Цю гордість треба заохочувати в них і, наскільки можливо, користуватися нею як найголовнішим знаряддям поводження з ними.

Але, кажучи про міркування, я розумію тільки те, що відповідає здібностям та розумінню дитини. Ніхто не думає, що з трирічним або семирічним хлопчиком треба говорити, як з дорослою людиною. Довгі промови та філософські міркування в кращому разі приголомшують і збивають з пантелику, а не навчають дітей. Тому, коли я кажу, що з ними потрібно поводитись, як з- розумними істотами, я маю на увазі, що ви повинні дати їм зрозуміти лагідністю вашої поведінки та стриманістю навіть у тому випадку, коли ви караєте їх, що ваші дії мають розумну підставу і корисні та необхідні для них і що ви не керуєтеся примхою, пристрастю чи фантазією, наказуючи або забороняючи їм що-небудь. Це вони здатні зрозуміти; і я гадаю, що їх можна переконати в необхідності будь-якої чесноти, яку бажано їм прищепити, і в шкоді всякого пороку, від якого їх слід оберегти; але, зрозуміло, переконувати їх слід такими доводами, які доступні їхньому розумінню, і завжди в небагатьох і ясних словах. Підстави, на яких ґрунтуються різні обов'язки і джерела добра та зла, з яких вони випливають, не легко зрозуміти і дорослим людям, якщо вони не звикли відмовлятися від ходячих загальноприйнятих думок. Ще менше діти здатні до міркувань, які випливають з віддалених принципів. Вони не можуть подолати довгих дедукцій. Доводи, які на них впливають, мають бути очевидні і відповідати рівневі їхнього мислення; мають бути такими, які можна (якщо дозволено так висловитися) відчути, обмацати. При всьому тому, якщо ви берете до уваги їхній вік, вдачу і нахили, вам ніколи не бракуватиме доводів, достатніх для переконання їх.

Якщо не знайдеться іншого, спеціальнішого, то все ж є доводи, які завжди будуть зрозумілі і досить сильні, щоб втримати їх від будь-якої провини, яка може накликати на них зауваження, а саме: що ця провина завдасть їм сорому та осуду, а вам – невдоволення.

(82) Але з усіх способів навчання дітей і формування їхніх характерів найпростіший, найзручніший і найдієвіший – ставити перед їхніми очима приклади того, що вони повинні робити і чого повинні уникати; ці приклади з практики знайомих їм осіб, супроводжені зауваженнями щодо позитивних прикмет або непристойності їх, сильніше заохотять або відвернуть їх від наслідування, ніж будь-які міркування. Ніякі слова не можуть дати їм такого ясного уявлення про чесноти і вади, як вчинки інших людей, якщо ви будете керувати їх спостереженням і звертати їхню увагу на ту чи іншу добру чи погану сторону поведінки. І придатність або непридатність багатьох речей у доброму вихованні краще засвоюватиметься ними і справлятиме на них глибше враження через приклади інших, ніж за допомогою будь-яких правил і повчань.

Ось метод, який треба застосовувати не тільки поки вони малі, а й увесь час, поки вони перебувають на опікуванні чи під керівництвом інших; та я не знаю, чи знайдеться кращий засіб, який батько може застосовувати так довго, як сам визнає за доречне в усіх випадках, коли він бажає в будь-чому виправити свого сина; ніщо не проникає так непомітно і так глибоко в душу людей, як приклад. І якщо вони не помічають або прощають які-небудь хи­би, властиві їм самим, то неминуче відчують до них огиду і засо­ромляться, коли їм покажуть їх в іншому...

(83) З приводу карання різками, коли воно стає необхідним як крайній засіб, може виникнути сумнів, коли і хто повинен це робити: чи відразу після того, як зроблено провину, коли враження ще свіже і яскраве, і чи слід самим батькам бити своїх дітей? Щодо першого пункту, я гадаю, що його треба робити не відразу, щоб до нього не домішувався запал і, отже, кара, не перевищивши справедливу міру, не втратила б належної ваги, бо навіть діти розбирають, коли ми діємо під впливом запалу. Але, як я вже казав, найбільшу вагу має для них те, що є спокійним рішенням розуму батьків, і вони вміють помічати цю різницю...

Взагалі, я б порадив батькові якнайрідше бити свою дитину, тільки в разі крайньої необхідності і як останній засіб; і в такому випадку, можливо, краще робити це так, щоб дитина не скоро забула про кару.

(84) Але, як я вже казав вище, биття – гірший, а тому останній засіб, який можна застосовувати у вихованні дітей, та й то тільки у випадках крайності, коли всі більш м'які засоби були вже випробувані і не мали успіху; якщо ж цього суворо додержувати, то дуже рідко потрібно буде вдаватися до ударів. Бо важко собі уявити, що дитина часто заперечуватиме позитивні накази батька в якому-небудь спеціальному випадку, і якщо, з другого боку, батько не виявлятиме свою абсолютну владу в обов'язкових правилах, що стосуються дитячих або байдужих вчинків, в яких його син повинен мати волю, або вчення, в якому примусу не повинно бути, – то хіба тільки при забороні якихось порочних дій дитина може виявити впертість і, отже, заслужити биття; отож, для того, хто міркує розумно і виховує свою дитину як слід, виникне дуже мало приводів для застосування цього заходу. Справді, в яких пороках може провинитися дитина протягом перших семи років свого життя, крім брехні та яких-небудь шкідливих (ill natured) пустощів, що повторення їх після прямої заборони батька викличе звинувачення у впертості і покарання різкою? Якщо будь-який порочний нахил при першому його прояві та здійсненні буде зустрінутий як належить – спочатку здивуванням, потім, у разі повторення, незадоволенням та суворим виглядом батька, вихователя і всіх оточуючих та поводженням, відповідним до цього стану немилості, про який згадувалося вище; якщо це триватиме, доки дитина не відчує і не засоромиться своєї вини, то я гадаю, що до інших засобів виправлення не доведеться вдаватися і приводів до биття ніколи не виникне. Необхідність тілесної кари є звичайно тільки наслідком попередньої поблажливості або недбалості; якби ми стежили за порочними нахилами з самого початку, виправляючи м'якими засобами перші викликані ними відхилення, нам мало коли доводилося б мати справу з більш ніж однією вадою заразом і легко було б виправити її без шуму та ґвалту, не застосовуючи такої суворої кари, як биття. Отже, їх можна було б виполювати одну по одній в міру появи, не залишаючи ні сліду, ні згадки про те, що вони були колись.

Але ми даємо вадам (виявляючи поблажливість та потураючи нашим малятам) розростатися, доки вони не стануть усталеними й численними, а потім, коли їх неподобство починає конфузити нас і стає незручним, мимоволі хапаємося за плуг і борону, за мотику і лопату, якими доводиться рити глибоко, аж до коріння. І вся наша сила, вміння та ретельність бувають недостатні, щоб очистити занедбану грядку, порослу бур'янами, і відновити наші надії на плоди, які у свій час повинні винагородити нас за працю.

Коваленко Є. І., Бєлкіна Н. І. Історія зарубіжної педагогіки: хрестоматія: навч. посібник / уклад. і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. За заг. ред. Є. І. Коваленко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 186–201.

Ж.-Ж. РУССО

Дата добавления: 2015-12-01