Перша Апологія

АПОЛОГІЇ ЮСТИНА, МУЧЕНИКА І ФІЛОСОФА

Вступ

Юстин Мученик – визначний християнський апологет і мученик ІІ століття, відомий також як Юстин Філософ чи Юстин з Неаполя. Традиційне іменування «філософом і мучеником» Юстин отримав від Тертуліана та Іпполита Римського[1]. Він народився у погнаській родині близько 100 року у Палестині, в римській колонії Флавія-Неаполіс (сучасне місто Наблус), розташованій близько давнього біблійного міста Сихем у Самарії. Хоч сам Юстин вважав себе самарянином, він був нащадком грецьких або римських колоністів, які заселили Флавію після її заснування імператором Веспасіаном у 72 році. Юстин повідомляє, що його батько називався Пріск (латинське ім’я), а дід – Вакх (грецьке ім’я). Себе він називає філософом, а розповідаючи про шлях свого філософського та світоглядного становлення згадує філософські школи стоїків, перипатетиків, пітагорейців та платоністів. Близько 135 року Юстин навернувся на християнську віру. Ймовірно це сталося в Ефесі. За правління Антоніна він прибув до Риму, де відкрив філософську школу. Серед учнів тої школи був також християнський апологет Таціан (112-185). Біля 165 року за правління префекта Риму Юнія Рустіка Юстин прийняв мученицьку смерть разом із шістьма своїми учнями через бичування та відсікання голови. Збереглися автентичні акти мучеництва Юстина, складені на основі записів судового процесу над ним та його учнями[2].

Юстин написав чимало творів (багато з них згадує Євсевій[3]), однак збереглися лише три з них: дві “Апології” та “Діалог з юдеєм Трифоном”. Попередники Юстина писали свої твори переважно для вжитку всередині християнських спільнот. Зовнішний щодо церковної громади світ не входив в коло їхніх адресатів: цей світ вони радше описували, аніж не зверталися до нього. Для ранньої Церкви Римська імперія була уособленням Cатани чи демонів. Її можна було подолати лише силою мучеників, а не логічними аргументами. Єпископ Смирни Полікарп не вважав світську владу гідною почути слова на захист своєї віри[4]. Натомість Юстин вибрав кардинально інший підхід. Він був першим серед тих, хто наважився звернутися безпосередньо до найвищих чинів імперії (імператора Антоніна Пія, сенату) і римського народу із закликом припинити беззаконні переслідування християн.

Твори Юстина збереглися в Паризькому рукописі 1363 року (Codex Parisinus graecus 450). Також існує його копія з 1541 року у Британському музеї (British Museum Loan № 36). Деякі уривки Першої Апології містяться в інших рукописах, зокрема, невеликий фрагмент (гл. 65-67) у рукописі XVI століття (Codex Ottobonianus graecus 274) та два уривки серед папірусів Оксиринху IV століття. Чимало уривків Юстинових творів цитують Євсевій у своїй “Церковній історії” та Йоан Дамаскин у “Святих паралелях”[5]. Окрім цього існує велика кількість творів, авторство яких приписуютьн Юстинові[6].

У Паризькому рукописі Друга Апологія є поміщена перед Першою Апологією. Такий порядок було збережено й у першому виданні творів Юстина, здійсненому Р. Естьєном у 1551 році. Вперше переставив їх місцями Пруденс Маран у своєму виданні 1742 року, яке стало основою для видання тексту в “Патрології” Міня. Видавець зробив так, щоб зберегти хронологічний порядок, адже у Другій Апології є покликання на Першу Апологію.

Проблема співвідношення між двома Апологіями ще й досі викликає дискусії серед дослідників. Спроби розв’язати цю проблему привели до появи різних пояснень і гіпотез, серед яких можна виділити чотири основні теорії:

1. Перша Апологіястановить літературну єдність, а отже між двома апологіями є чітка відмінність. Євсевій[7] у своїй “Церковній історії” згадує дві окремі Апології: одна з них адресована Антоніну Пію, інша ж – римському сенатові[8].

2. Дві апології ніколи не були роз’єднаними та не існували окремо. Згідно з задумом автора вони представляють єдину цілість – структурно і стилістично. Твердження Євсевія про дві апології проблематичне, бо уривки, які він приписує Першій Апології, походять з Другої Апології (гл. 2)[9]. Аргументом за користь єдності двох творів є те, що вони адресовані тим самим людям: імператору Антоніну Пію та його прибраному синові – цезарю Марку Аврелію (1 Апол. 1:1; 2 Апол. 2:8; 16)[10].

3. Найпоширенішим вирішенням є бачення Другої Апології як додатку чи доповнення до Першої, що було написане невдовзі після ПершоїАпології, і спричинена подією потрійного мучеництва, описаного в ДругійАпології (гл. 2)[11].

4. Ще одною спробою вирішення проблеми співвідношення “Апологій” стала пропозиція розглядати обидві Апології як дві пізніші редакції однієї оригінальної: Перша Апологія стала скороченою редакцією первісного тексту, а Другу було написано на основі уривків, які не ввійшли до ПершоїАпології[12].

Юстин називає Першу апологію зверненням (προσφώνησις) та проханням (ἔντευξις, 1:1), а також поясненням (ἐξήγησις, 68:3). Це свідчить, що метою апології був заклик до римських правителів змінити ставлення до християн під час допитів у суді. Друга апологія названа “βιβλίδιον” (14:1), що є перекладом латинського слова “ libellus ”. Це тип офіційної петиції до високопосадовців чи до самого імператора, яку міг написати кожен громадянин. Зазвичай, в кінці документу залишали вільне місце для відповіді імператора. Опісля, петицію вивішували в публічному місці, а відповідь набувала статус закону.

Незважаючи на типовий для справжніх петицій стиль, деякі дослідники вважають обидві “Апології” літературною вигадкою[13]. Доказом цього є помилки в протоколі. Той, хто хоче, щоб його петицію прочитали, мав би уникати таких недоглядів. По-перше, в офіційному титулі імператора Антоніна Пія титул “Кесар” (Цезар) повинен стояти перед іменем, а не опісля, як це робить Юстин (1 Апол. 1:1). По-друге, два прибрані сини, Марк Аврелій та Луцій Вер, не вказувались поруч імені Антоніна в офіційному титулуванні. По-третє, Юстин не називає Марка Аврелія Кесарем, хоча той отримав цей титул ще в 139 році. Окрім помилок у зверненні, сама структура Першої Апології виглядає завеликою і надто заплутаною. Офіційні петиції повинні були бути стислими й чіткими, а Юстин лише між 54 і 67 розділами робить чотири відступи: пояснює значення знаку хреста (55:1-8), критикує запозичення Платона (59:1-60:11), описує християнську доктрину й практики (61:2-67:8), ганить євреїв за те, що вони не розпізнали, що голос із купини був голосом Христа (62:3-63:17).

Єдине джерело датування “Апологій” – це свідчення в самому тексті. Так, Юстин каже, що Христос народився 150 років тому (1 Апол. 46). Він також згадує префекта Єгипту Луція Мунація Фелікса (1 Апол. 29:6) та префекта Риму Лоллія Урбіка (2 Апол. 1:1). Ці три вказівки дозволяють датувати написання “Апологій” між 150-154 роками, і більш вірогідною є пізніша дата, аніж раніша в цих межах[14].

Юстин називає філософами обох прибраних синів Антоніна, щоб могти їх обох критикувати за те, що вони не живуть згідно зі своїм покликанням (1 Апол. 2:2). У його часи ще існувала давня традиція парезії (παρρησία), яка полягала в свободі філософів критикувати аморальні вчинки правителів. Головним аргументом Юстина у захисті християн є давність і споконвічність християнства. По-перше, він демонструє пряму єдність між Старим і Новим Завітами, називаючи християнами усіх пророків і патріархів, починаючи від Авраама (1 Апол. 46). По-друге, Юстин стверджує, що уся справжня мудрість поганського світу є запозичена від Мойсея (1 Апол. 59:1-5; 20:4). Він не намагається примирити християнство із грецькою філософією, але визнає його вищість над нею. Для нього християнство було не однією з філософських шкіл, але «єдиною безпечною і правдивою філософією» (Діалог 2:1-2; 8:1).

Завданням Юстина як апологета полягало передусім у тому, щоб вирішити головну богословську проблему: як пояснити свою віру в єдиного Бога, одночасно визнаючи Богом не лише Отця, але також і Христа? Для цього він розвинув вчення про Божий Логос[15], який об’являє Отця в світі. Говорячи про Логоса як посередника між Богом і сотвореним світом, Юстин використовує грецькі поняття і терміни, звичні для тодішніх освічених людей, але майже усі його смисли мають біблійну чи юдейську основу.

Бог в розумінні Юстина – трансцендентний, безіменний, безначальний і не присутній в світі, а перебуває на небесах і не може ні полишити свого місця, ані з’явитись на землі (Діалог 60; 127). Він є «батьком усього», і тому Його називати Отцем (2 Апол. 6). Кожний прояв присутності Бога в цьому світі – це дія Божого Логоса, який в Ісусі Христі став людиною. Саме Логос говорив з Мойсеєм із неопалимої купини (1 Апол. 63). Назагал, Юстин намагається бути дуже обережним у своїх твердженнях, щоб уникнути дуалізму. Для цього він підкреслює єдність Отця і Логоса до сотворення, вказуючи, що відмінність між ними полягає в імені й числі (1 Апол. 13; 60). Також Логос, хоч і є «іншим Богом», не може здійснити будь-що відмінне від волі Бога-Отця (Діалог 56).

Логос брав участь в сотворенні світу, адже саме з ним, тобто зі своїм Сином, говорив Отець, коли казав: «Сотворімо людину на наш образ» (Діалог 61). Тому лише люди, з-посеред усіх творінь, мають логос, тобто здатність раціонально мислити. Юстин називає цю здатність людських істот «сім’ям Логосу» (2 Апол. 8:1; 13:5), а сам Логос він називає «Насінним»[16] (λόγος σπερματικός, 2 Апол. 8:3; 13:3). «Через всаджене у весь рід людський сім’я Логоса» (1 Апол. 8:1) деякі істинні ідеї проявились поза межами кола тих, хто отримав знання Божого об’явлення в Святому Письмі. Однак серед поган це траплялося дуже рідко. Юстин згадує Сократа, Геракліта і стоїка Мусонія Руфа, а також звертає увагу на етику стоїків (2 Апол. 8:1) та стародавніх законодавців (2 Апол. 10:2). Найбільшим досягненням поганських мислителів, а одночасно яскравим прикладом дії Насінного Логоса, на думку Юстина, була критика традиційних релігій, які були накинені людям демонами.

Він вважав, що люди є безпомічні проти сил Сатани. Одержимі злими демонами, вони грішать (1 Апол. 5; 2 Апол. 5). Тому сім’я Логоса, присутнє в кожній людській істоті, саме по собі є безсиле. Щоб подолати пута демонів, не достатньо було, щоб Божий Логос сповістив людям важливі істини про них самих та про божественні речі. Задля цього Він повинен був прийти, розділити з людьми їхні страждання, померти і воскреснути. Саме цими діями, які були частиною божественного Промислу, Син Божий переміг ворогів людства і став його Спасителем (2 Апол. 13:4). Такі твердження апологета були не просто відмінні від платонізму чи гностицизму, де спасіння можна було осягнути самотужки, достатньо було лишень зрозуміти суть речей і свою справжню природу.

Юстин виступає проти античної розуміння про визначеність долі, бо люди, як і ангели, мають свободу волі. Інакше не існувало б різниці між добром і злом (1 Апол. 28:1-4). Окрім цього, гідність людини настільки висока, що саме для неї Бог сотворив світ (2 Апол. 4:2). А занепалий світ, який зруйнували відпалі від Бога через непослух ангели (2 Апол. 5:2-4), буде відновлений у час другого пришестя Христа у славі (Діалог 54:1). Тоді відбудеться воскресіння праведних, які будуть жити тисячу років в Єрусалимі, а опісля прийде остаточний суд (Діалог 80). Окремо Юстин звертає увагу, що не всі християни підтримують ідеї хіліазму, а тому не можна назвати їх досконалими. Усі душі, окрім мучеників, перебувають в Аді, проте праведники там відділені від грішників, оскільки кожного чекає різна доля: одні очікують воскресіння й життя вічного, а інші – вічних мук (Діалог 5).

Важливим також є свідчення Юстина про християнське богослужіння ІІ століття, зокрема про хрещення та літургію. Основною причиною, чому він докладно описує перебіг християнських служб, було намагання спростувати закиди про аморальність вчинків, які нібито християни роблять під час своїх зборів. Перед хрещенням передує навчання, покаяння, визнання віри, постанова слідувати за Христом і піст. Спільнота постить і молиться разом із кандидатом до хрещення. Далі його занурюють у воду, виголошуючи тринітарну формулу (1 Апол. 61). Літургію Юстин називає «євхаристійною жертвою хліба й вина» (Діалог 117) й описує, як вона відбувалася щонеділі, у днем сотворення й воскресіння. Дійство починалося читаннями зі «спогадів апостолів» і пророків, далі йшла проповідь предстоятеля зібрання, молитви і приношення хліба, вина і води. Опісля предстоятель виголошував молитви й благодарення, а люди відповідали Амінь. Потім словами освячення (Мт 26:26-27) принесені дари перемінялися в справжнє тіло і кров воплоченого Христа. Відтак кожний отримував частинку Євхаристії, а тим, хто не зміг прийти, диякони розносили їх після служби. Окремо Юстин згадує про пожертви для сиріт, вдів, немічних та ув’язнених, які збирав предстоятель, оскільки його обов’язком була опіка за ними (1 Апол. 65-67).

Внесок Юстина у становлення християнської доктрини важко переоцінити. Саме він підніс жанр апології до одного з найпопулярніших в ранній Церкві. Він захищав християнство від чотирьох великих ворогів – насмішок інтелектуалів, сили влади, ворожості юдеїв і нападів єретиків. Робив він це за допомогою логічних аргументів й сили слова. Згодом його наступники запозичили від нього чимало аргументів, розвинули їх та використовували як стандартні відповіді на постійні закиди. Резонанс, який мали “Апології” Юстина, спонукав деяких вчених припускати, що полемічна праця «Істинне слово», написана біля 175 року платонічним філософом Кельсом, була відповіддю на тези, які висунув Юстин на захист християнства[17]. Творча спадщина Юстина високо цінувалася наступними поколіннями. Його учень Таціан називав свого вчителя «прекрасним Юстином»[18]. Іриней Ліонський користувався Юстиновими творами для своєї праці “Проти єресей”[19]. Важливе місце в історії Церкви відводять апологету Євсевій Кесарійський та Єронім Стридонський[20]. Праці Юстина отримали високу оцінку Фотія у його “Бібліотеці”[21]. Літургійна традиція багаторазово підкреслює мудрість Юстина, іменуючи його філософом.

Повний український переклад “Апологій” Юстина в Україні з’являється вперше. Деякі фрагменти з Апологій Юстина переклала у 2000 році Уляна Головач[22]. Згодом під її керівництвом Оксана Рибак здійснила переклад “Другої Апології” [23]. Ці напрацювання були враховані у теперішньому виданні. Переклад здійснено за критичним виданням: C. Munier (ed.), Justin Martyr: Apologie pour les chrétiens (SC 507), Paris 2006.

Андрій Третяк

Перша Апологія

Від імені християн, Юстин звертається до найвищих чинів імперії, щоб вони особисто розглянули його подання і не спирались у своїх судженнях на жодні чутки. Він критикує поширену в імперії практику засудження людей лише за те, що вони християни. Саме ім’я не може бути підставою ні для засуду, ні для невинності особи. Кожного слід судити за доведені вчинки, а не за наклепи чи погану славу серед людей. Тому християнин – це звичайний громадянин імперії, і має ті ж права, що й всі інші. Далі Юстин пробує описати що являє собою християнство. Найперше він показує, що вони не атеїсти, далі він пояснює, що поклоніння поганським богам безглузде, бо ці боги аморальні й гірші у вчинка навіть за людей. Юстин наголошує, що філософи вже давно це довели. Опісля, апологет намагається представити християн як чудових законослухняних громадян, адже страх перед вічними муками береже їх від поганих вчинків. Продовжує Юстин, детально представляючи християнську доктрину. Вона полягає у тому, що Ісус Христос як Син Божий сповнив давні пророцтва і заради порятунку людства став людиною, терпів муки і воскрес. На жаль, демони зуміли вкласти справжні пророцтва із Старого Завіту в поганські культи, тому багато хто не вірить у християнську істину. Давні філософи були знайомі зі Старим Завітом, тому чимало їхніх ідей є спільними з християнськими. Наприкінці, Юстин наводить опис християнських богослужінь: хрещення і недільної євхаристії. Закінчує текст апології додаток, яким є рескрипт імператора Адріана до проконсула Азії Мінуція Фундана, написаний біля 125 року.

Дата добавления: 2015-11-30