Друга апологія

Юстин гостро засуджує недавній суд над трьома християнами. Префект Риму Урбік засудив їх на смертну кару і відтяв усім голови лише за те, що вони називали себе християнами. Апологет звертається до публічної думки римлян і наполягає на неприпустимості подібного. Він відповідає на саркастичне питання, чому усі християни не накладуть на себе руки, щоб якомога скоріше зустрітись зі своїм Богом. Далі він пояснює, що усі переслідування спричинені злими демонами, тому що вони ненавидять істину й чесноту. Вони можливі тільки тому, що Бог через випробування провадить християн до вічного життя. Насправді переслідування є для християн найкращою нагодою засвідчити вищість своєї релігії над поганськими культами. Накінець, Юстин знову закликає імператора судити християн лише справедливо і мудро.

ДРУГА АПОЛОГІЯ СВЯТОГО ЮСТИНА

НА ЗАХИСТ ХРИСТИЯН ПЕРЕД РИМСЬКИМ СЕНАТОМ

І

1. Римляни! Недавні події, що відбулися у вашому місті за Урбіка,[199] а також те, що повсюди безглуздо чинять ваші правителі, примусило мене написати це послання з думкою про вас, тому що ми такі самі, як і ви, і є братами вашими, хоч ви не визнаєте цього і не хочете [визнавати], дбаючи про визнання ваших вигаданих заслуг. 2. Бо всюди, кожний, кого стануть виправляти від якоїсь скверни батько або ближній, або син, або друг, брат чи муж, або жінка, за винятком тих, які вірують, що беззаконні і нестримні будуть покарані вічним вогнем, а доброчесні, що в житті своєму наслідували Христа, будуть жити з Богом і не знатимуть страждань (насправді, я говорю про тих, що стали християнами) – [так ось] кожний такий через закостенілість, схильність до насолод і незворушність до добра, а [з ними] також злі демони, які завжди були ворожими до нас і мають таких суддів [як Урбік] за своїх рабів і шанувальників, підбурюють безумних правителів, щоб вони нас убивали. Аби ви зрозуміли в чому причина всього того, що сталося за Урбіка, я розповім [вам] про ці події.

II

1. Одна жінка жила з чоловіком, що вів розпусне життя, і вона сама раніше була розпусною. 2. Коли ж пізнала Христову науку, то виправилася; так само й чоловіка намагалася переконати, щоб опам’ятався, викладаючи [йому] Христові настанови і звіщаючи, що для тих, хто живе нечесно та всупереч правдивому вченню, буде покарання у вічному вогні. 3. Проте, залишаючись у розпусті, він своїми вчинками відчужив [від себе] дружину. 4. Жінка ж, вважаючи нечестивим надалі ділити ложе з чоловіком, який проти природного закону та праведного звичаю з усього намагався робити засоби для задоволення, захотіла розлучитись. 5. Але через намови своїх [одновірців] – почекати ще з надією, що чоловік колись зміниться, примусила себе залишитись. 6. Коли ж муж її подався в Александрію і стало відомо про його ще гірші вчинки, то, щоб не бути співучасницею в його неправедних і нечестивих ділах, якщо залишиться у подружжі з ним і ділитиме стіл та ложе, дала йому так званий у вас розвід[200] і покинула його. 7. Однак цей достойний чоловік[201], замість того, щоб радіти, що вона порвала з тим, що раніше легковажно дозволяла собі робити зі слугами та наймитами, знаходячи насолоду у пиятиках та інших поганих вчинках, і захотіла, щоб він теж припинив робити щось подібне, – коли вона розлучилася з ним всупереч його волі, подав [на неї] звинувачення, кажучи, що вона християнка. 8. Вона ж, зі свого боку, подала тобі, імператорові, прохання, щоб їй спершу було дозволено влаштувати свої домашні справи, а тоді, як це зробить, виступити на свій захист. І ти погодився на таке. 9. Колишній же її чоловік, який не міг тепер вже свідчити проти неї, повернув [цю справу] проти якогось Птолемея, якого Урбік покарав за те, що він був її учителем в християнській науці. 10. [І зробив він це] ось в який спосіб: він переконав центуріона, свого приятеля [який ув’язнив Птолемея], взяти Птолемея і поставити йому одне-єдине запитання – чи він християнин. 11. Птолемей, що був чоловіком правдивим, не вмів лукавити і брехати, а тому визнав себе християнином. За це центуріон залишив його у в’язниці і довго мучив. 12. Накінець, коли цього чоловіка привели до Урбіка, його знову запитали лише про одне: чи він християнин. 13. І знову, усвідомлюючи собі те добро, яке він завдячує Христовій науці, він сказав, що визнає вчення божественної чесноти. 14. Бо той, хто відрікається від чого-небудь, робить так або тому, що прийшов до заперечення цього, або тому, що вважає себе недостойним і далеким від цього, а тому уникає його визнавати. Ні одне, ні друге не личить істинному християнинові. 15. Після того, як Урбік наказав скарати його [на смерть], якийсь Лукій, що сам був християнином і бачив, як безглуздо йде суд, сказав до Урбіка: 16. «В чому справа? За що ти покарав цього чоловіка, що не був ні спокусником, ні блудником, ні вбивцею, ні злодієм, ні хапугою і взагалі не винен у жодному злочині — він лише визнавав себе християнином? Ти, Урбіку, судиш так, як не личить ні благочестивому можновладцеві, ні філософові – синові кесаря, ні Священному сенатові». 17. А той, нічого на це не відповівши, сказав Лукію: «Здається мені, що й ти такий самий». 18. На це Лукій відповів: «Так, справді». Урбік і його велів відвести на смерть. 19. Той навіть подякував, знаючи, що в такий спосіб звільняється від поганих можновладців та відходить до Отця і Царя Небесного. 20. Так само ще й третього [якогось] чоловіка, що виступив, було засуджено до страти.

III (VIII)[202]

1. Отож і я очікую, що хтось із названих [можновладців] вдасться до підступів і візьме мене в колодки. Це може бути хоч би й Кресцент[203], біля якого завжди багато галасу і суєти. 2. Цей чоловік не гідний імені філософа [тобто любомудра], адже він привселюдно свідчить про те, чого не знає, [кажучи], що християни безбожні і нечестиві. Він намагається догодити більшості, що введена в оману. 3. Якщо він, не пізнавши [Христового вчення], нападає на нас, то він просто негідник, набагато гірший від неуків, які часто остерігаються давати неправдиві свідчення і говорити про те, чого не знають. 4. Якщо ж він, вивчивши [Христове вчення], не зрозумів його величі, або, зрозумівши, робить так, щоб його не запідозрили, [що він християнин], то він ниций чоловік і негідник, що нишкне від страху перед думкою неосвіченого натовпу. І я хочу, щоб ви знали, що поставивши йому декілька запитань, я пересвідчився і доказав, що насправді він нічого не знає. 5. Якщо ці запитання не дійшли до вас, то щоб доказати, що я говорю правду, я готовий при вас повторити цю [словесну] суперечку. [З вашого боку] це було б по-царськи. 6. Якщо ж вам відомі мої запитання і його відповіді, то ви розумієте, що він нічого про нас не знає, або якщо й знає, то не має відваги говорити про це, як Сократ [говорив]. Це лише підтверджує мої слова, що він не є філософом, бо шукає не мудрості, а слави і не дотримується гідного пошани вислову Сократа: «Жоден муж не є достойнішим за істину»[204]. 7. Однак для кініка, який обрав за кінцеву мету відстороненість у розрізненні [добра і зла], неможливо визнати якесь інше благо, крім [цієї] відстороненості.

IV (III)

1. Щоб хтось не сказав: «Отож, погубивши самих себе, ідіть вже собі до Бога та й нам не завдавайте клопотів», – я скажу, чому ми цього не робимо і чому на допитах безстрашно визнаємо [себе християнами]. 2. Ми навчені, що Бог не просто так сотворив світ, але [сотворив його] для людського роду. Як ми сказали[205], Він утішається тими, які наслідують те, що Боже, і незадоволений тими, які словом чи ділом надають перевагу злу. 3. Отож, якщо ми всі погубимо себе, то будемо винні, наскільки від нас залежить, в тому, що ніхто не народиться і не навчиться Божої науки і перестане існувати людський рід. Тому коли так робитимемо, то самі чинитимемо супроти Божої волі. 4. Коли ж нас допитують, ми не зрікаємося, тому що нічого поганого за собою не визнаємо, вважаючи, що безбожно не бути в усьому вірними істині, бо істина, ми знаємо, угодна Богові. А тепер ми намагаємось і вас звільнити від несправедливого упередження [щодо нас].

V (IV)

1. А якщо комусь прийде до голови ще й така думка – мовляв, як ми визнаємо Бога нашим захисником, чому тоді неправедні, як ми кажемо, все таки мають владу і карають нас, то я і це [спробую] спростувати. 2. Бог, сотворивши весь світ, підпорядкував людям земне, влаштував небесні світила для вирощування плодів та переміни часів і дав їм божественний закон. Це все Він зробив для людей, а опіку над людьми і над усім піднебесним передав ангелам, які були для цього призначені. 3. Ангели ж, переступивши своє призначення, згрішили з жінками[206] і породили дітей, так званих демонів. 4. Врешті вони підкорили собі людський рід, використовуючи для цього магічні писання, залякуючи і завдаючи страшних мук, а також навчаючи як робити жертвоприношення, кадіння й узливання, що їх вони потребували відтоді, як стали рабами пристрастей, і посіяли між людьми кровопролиття, війни, перелюб, розпусту та всяке зло. 5. Поети і письменники, не знаючи, що все описане ними робили з жінками і чоловіками, державами і народами ангели й народжені від них демони, приписали це самому богові і синам, народженим від його сімені і від його так званих братів, Посейдона і Плутона, та їхніх дітей. 6. Тому вони кожного називали таким іменем, яке той чи інший ангел давав собі і своїм синам.

VI (V)

1. Натомість для Отця всього, Нерожденного[207], немає [визначеного] імені. Якби Він називався якимсь ім’ям, то мав би бути хтось старший, хто дав би [Йому] це ім’я. 2. Отець і Творець, і Господь, і Владика – це не імена, а найменування, що беруть своє походження від благодіянь і дій Його. 3. Син же Його, Який єдиний законно називається Сином, Слово, Яке ще перед творіннями і Співсуще [Отцеві] і Народжуване [Ним][208], коли на початку через Нього Бог все сотворив і впорядкував, називається Христом (Помазаником), тому що Бог Його помазав і через Нього все впорядкував. Однак і це ім’я має незрозуміле значення, так само як найменування «Бог» не є ім’ям, але властивою людській природі думкою про щось таке, чого не можна пояснити. 4. Ісус же має ім’я чоловіка і значення Спасителя. 5. Бо Він став чоловіком, як ми вже говорили[209], народившись згідно з волею Бога і Отця заради віруючих людей і на знищення демонів. Ви й самі можете тепер дізнатися про це з того, що відбувається на ваших очах. 6. Адже багато з наших людей, християн, заклинаючи іменем Ісуса Христа, розп’ятого за Понтія Пилата, зцілили, і тепер ще зціляють, багатьох одержимих по всьому світі й у вашому місті, перемагаючи та виганяючи демонів, якими багато людей були одержимі, в той час як інші заклинателі, чаклуни і маги не могли їм допомогти.

VII (VI)

1. Якщо й зволікає Бог із руйнуванням і знищенням цілого світу – щоб не було більше злих ангелів, і демонів, і людей – то робить це тільки заради сімені християн, яких Він визнає причиною збереження світу[210]. 2. А якби не це, то вже було б неможливо, щоб ви так поводилися з нами і щоб лихі демони вас до цього підбурювали. Судний вогонь, зійшовши, знищив би все без розбору, як колись води потопу, що не залишили нікого, крім одного з його сімейством, який в нас називається Ноєм, а у вас – Девкаліоном[211]: скільки людей – лихих і добрих – ведуть своє походження від нього. 3. Ось так, ми кажемо, станеться спалення [світу], а не так, як думають стоїки, виходячи із вчення про перетворення всіх речей одна в одну, що насправді виглядає безглуздим. Люди чинять [так чи інакше] або переживають те, що відбувається [з ними], не тому, що так наперед визначено долею, але кожен робить добро чи грішить, зробивши власний вибір. Внаслідок втручання злих демонів, чесні люди, такі, як Сократ і йому подібні, зазнають переслідувань, і їх кидають до в’язниці, а такі, як Сарданапал[212] чи Епікур та їм подібні благоденствують у розкошах і славі. 4. Не зауважуючи цього, стоїки доказували, що все відбувається за невідворотністю долі. 5. Але оскільки на початку Бог сотворив ангельський і людський рід зі свободою волі, то справедливо, що вони зазнають покарання у вічному вогні за те, що нагрішили. 6. Бо така природа всього приведеного у світ – вона може містити в собі скверну і чесноту. Ніхто не був би достойний похвали, якби не мав можливості вибирати те чи інше. 7. Це підтверджують повсюдно законодавці і філософи, які керуються здоровим глуздом, заохочуючи людей робити одне й уникати іншого. 8. І філософи-стоїки у своєму етичному вченні послідовно підтримують те саме. Це якраз і доказує слабкість їхнього вчення про начала і безтілесні [істоти]. 9. Бо якщо вони скажуть, що те, що відбувається з людьми, визначене долею, то тим самим вони погодяться, або що Бог не є щось інше, ніж те, що змінюється, перетворюється і завжди повертається в те саме і тоді виявиться, що вони мають поняття лише про тлінне, і що сам Бог, частково чи в цілому, бере участь у всякому злі, або що скверна і чеснота – ніщо, а це суперечить здоровому глуздові, розуму та уму.

VIII (VII)

1. Ми знаємо, що й послідовники стоїчних учень за те, що вони були прекрасні принаймні своїм етичним вченням, так як і поети якоюсь мірою, через всаджене у весь рід людський сíм’я Слова[213], зазнавали ненависті та підлягали фізичному знищенню. І ми вже раніше згадували [у зв’язку з цим] про Геракліта і знаємо Мусонія[214] із сучасних нам [філософів] та й інших. 2. Бо як ми зауважили, демони завжди діяли так, що ненавиділи всіх, хто коли-небудь хоч трохи намагався жити згідно зі Словом і уникати зла. 3. А тому немає нічого дивного, якщо під впливом демонів, що виявляли себе, зазнають ще більшої ненависті ті, що намагаються жити не згідно з часткою Насінного Слова, але згідно з пізнанням і спогляданням цілого Слова, що є Христос[215]. 4. Демони зазнáють за це справедливого покарання і будуть мучитися у вічному вогні. Бо якщо вони вже тепер зазнають поразки від людей іменем Ісуса Христа, то це і є доказом покарання у вічному вогні, що готується і чекає на них самих та їхніх служителів. 5. Що так станеться, всі пророки возвістили. І наш Учитель – Ісус Христос, навчав нас цьому.

IX

1. А щоб хтось, наслідуючи так званих філософів, не сказав, що все те, що ми говоримо про покарання неправедних у вічному вогні, є тільки порожнім звуком і залякуванням, і, що ми переконуємо людей жити доброчесно тільки зі страху, а не тому, що це добре і приємно, – відповім стисло: якщо це не так, то немає Бога, або якщо Він все-таки є, то Йому немає діла до людей, і немає тоді ні доброчесності, ні скверни; і, як ми раніше говорили, законодавці несправедливо карають тих, що порушують їхні добрі приписи. 2. Але оскільки ні вони не є несправедливими, ані Отець їхній, коли через Слово навчає їх робити те саме, [що й Сам робить], то не є несправедливими ті, які погоджуються з ними. 3. Якщо ж хтось міркуватиме про різні людські закони і говоритиме, що в них одні закони вважаються добрими, а інші – поганими, а в інших людей те, що у тих є добре, вважається поганим, і навпаки, то нехай вислухає, що я скажу на це. 4. Ми ж бо знаємо, що і злі ангели встановили закони, співмірні їхньому злу. Цими законами втішаються й люди, що до них уподібнились. Але істинне Слово, прийшовши [у світ], показує, що не всі судження і не всі вчення добрі, але одні – лихі, а інші – добрі. Отож, я знайду такі самі і подібні [докази], щоб відповісти таким [людям], і якщо треба буде, то розповім докладніше. 5. А зараз візьмуся [за висвітлення того], що мені належить [сказати].

X

1. З усіх людських учень наше, мабуть, найвеличніше через те, що ціле Слово – об’явлений задля нас Христос – стало і тілом, і розумом, і душею [216]. 2. Те добре, що у всі часи філософи та законодавці говорили і знаходили, все це вони вчинили через віднаходження та споглядання частини Слова. 3. А оскільки вони не пізнали всіх властивостей Слова, що є Христос, тому й суперечили часто самі собі. 4. І попередників Христа[217], коли вони розумом згідно зі своєю людською природою намагалися споглядати речі і виявляти їхню суть, приводили на судилище як нечестивих і таких, що займаються непотрібним. 5. Сократа, який у цих справах був діяльнішим від усіх інших, звинуватили за те саме, що й нас: говорили, що він впроваджує нові божества, а тих, яких держава вважає за богів, не шанує. 6. Проганяючи з держави Гомера[218] та інших поетів, він навчав людей, щоб вони відмовилися від злих демонів і тих, які робили те, що казали поети, і заохочував через відшукування Слова до пізнання невідомого їм Бога, кажучи: «Отця і Творителя[219] всього не легко знайти, а знайшовши, звіщати Його всім – небезпечно»[220]. 7. Це якраз те, що й зробив своєю силою наш Христос. 8. Христові ж, Якого частково пізнав і Сократ, бо Він [Христос] був і є Слово, у всьому Суще[221], Слово, яке провіщало через пророків те, що мало статися, а коли прийняло страсну подобу[222] і через Себе Самого навчало цьому, не тільки філософи повірили і загалом освічені люди[223], а й ремісники і взагалі всілякі невігласи, зневажаючи і славу, і страх, і смерть, тому що Він є Сила невимовного Отця, а не знаряддя людського розуміння[224].

XI

1. Нас би не вбивали, а неправедні люди та демони не були б сильнішими від нас, якби кожній народженій людині взагалі не було суджено вмерти. Тому ми й повертаємо цей борг з благодарінням. 2. І тут – видається нам – якраз добра нагода переповісти розповідь Ксенофонта,[225] – може, піде на користь Кресцентові та [іншим], які несвідомі, так само, як і він. 3. Ксенофонт розповідає, що Геракл, опинившись на роздоріжжі трьох шляхів, зустрів Чесноту і Скверну, які явилися йому у вигляді жінок; 4. і що Скверна у розкішних шатах, із пристрасним і квітучим обличчям та заворожливим поглядом очей промовила до Геракла: «Підеш за мною, то зроблю так, що життя твоє буде насолодою і ти носитимеш найкраще вбрання, подібне до того, що на мені». 5. А Чеснота з виснаженим обличчям і в лахміттях сказала: «Але якщо довіришся мені, то прикрасишся не тою красою, що тлінна й минуща, а прикрасами вічними і прегарними». 6. Отож, ми цілком переконані, що кожний, хто уникає позірної краси і прагне того, що вважають важким і нерозумним, отримає блаженство. 7. Адже скверна, для того, щоб затаїти свої діла, привласнює собі якості чесноти, що справді є прекрасними через наслідування нетлінного (бо вона сама не має нічого нетлінного і не може нетлінне сотворити), і тим змушує людей по-рабському служити їй, а те погане, що насправді властиве їй, скверна перекладає на чесноту. 8. Однак ті, що розуміють красу, притаманну істинно сущому, стають нетлінними у чесноті. Ось що кожний мислячий чоловік має усвідомити, [розважаючи] про християн, атлетів і тих, що робили речі, подібні до тих, які поети приписували уявним богам, роблячи такий висновок з того, що ми зневажаємо смерть навіть тоді, коли її можна було б уникнути.

XII

1. Бо і я сам, коли ще захоплювався вченням Платона, чув, як наговорюють на християн, але бачачи їхню безстрашність перед смертю і всім іншим, що вважається страшним, я зрозумів, що неможливо, щоб вони віддавались скверні і розпусті. 2. Бо який нестримний і розпусний чоловік, що вважає доброю поживою людську плоть, міг би радісно приймати смерть, щоб [разом з нею] позбавити себе задоволення? Хто [з таких людей], замість того, щоб з усіх сил старатися, як тільки може, сховатися від влади, зголосив би себе сам, щоб бути засудженим на смерть? 3. Тим часом до цього вже спричинилися злі демони – вони підбурили всяких лихих людей і на таке діло: 4. погубивши декого з нас за брехливими звинуваченнями, вони гнали на допити наших слуг, дітей та жінок і жахливими тортурами змушували їх говорити про нас ті неймовірні речі, які вони самі роблять, навіть не ховаючись. А позаяк нічого такого за нами немає, то ми зберігаємо спокій, маючи Бога, нерожденного і невимовного, свідком наших помислів і вчинків. 5. Бо заради чого нам не визнавати і перед людьми такі дії добрими і не доказувати, що вони є виявом божественного любомудрія, говорячи, що умертвляючи людей, ми здійснюємо таїнства Кроноса[226]: впиваючись, як вони кажуть, кров’ю, ми наслідуємо те, що ви робите для почитання вашого ідола[227], якого ви скроплюєте кров’ю не лише безсловесних тварин, але й людською, роблячи узливання крові убитих жертв руками найшанованішого і найблагороднішого серед вас мужа[228]? [Чому би нам не визнати], що, беззаконно розділяючи ложе з чоловіками або з жінками, ми наслідуємо Зевса чи інших богів, знаходячи захист для себе в писаннях Епікура та інших письменників? 6. Але оскільки ми переконуємо вас уникати таких наук і не наслідувати тих, які чинять подібні речі, що ми власне й робимо у цьому нашому посланні, на нас нападають, використовуючи різні методи. Але ми на це не зважаємо, бо всевидющий Бог – справедливий. 7. А що якби зараз хтось піднявся на якесь підвищення і промовив звідти гучним голосом[229]: «Соромтеся, соромтеся! Бо те, що ви самі робите, не ховаючись, ви приписуєте іншим; ви наділяєте інших, які до цього не причетні,тим, що властиве вам і вашим богам. Припиніть, схаменіться врешті!»[230]

XIII

1. І я, пізнавши негідний покров, накинутий злими демонами на божественне вчення християн задля відвернення інших людей, посміявся і над тими, хто вигадав цю брехню, і над цим покровом, і над думкою загалу. 2. Признаюсь, що я прагну всі сили віддати на те, щоб бути християнином, не тому, що вчення Платона є іншим від Христового, а тому, що не у всьому до нього схоже, як, зрештою, і вчення інших – стоїків, поетів чи письменників. 3. Кожен з них говорив гарно, тому що вони бачили частково те, що споріднене з Насінним Словом Божим[231]. Ті ж, що суперечили собі у найважливішому, подібні до тих, що не мають ясного бачення і незаперечного знання. 4. Все, що всіма гарно сказано, належить нам, християнам. Після Бога ми шануємо і любимо Слово від нерожденного і невимовного Бога, тому що заради нас Воно стало чоловіком, щоб, ставши причасним нашим стражданням, творити зцілення. 5. Всі письменники через всаджене в природу сíм’я Слова могли бачити суще, але дуже невиразно[232]. 6. Бо одна річ є сíм’я чогось і подоба, що дається згідно з можливістю, а інша річ – Воно Самé (тобто Слово), сопричасність і наслідування Якого стається через благодать, що йде від Нього [Бога][233].

XIV

1. Отож, ми просимо Вас, щоб ви надписали на цьому посланні ваші міркування і обнародували його, щоб інші також дізналися про наші діла і могли звільнитися від неправильних суджень [про нас] і незнання добра. Вони ж бо самі приготували собі заслужене покарання [нехай люди знають про це]: 2. тому що в природі людській закладено здатність розпізнавати добро і зло, і тому що вони звинувачують нас, яких навіть не знають, за вчинки, які вважають поганими, а самі натомість захоплюються богами, які власне таке чинять; і нині ще вимагають чогось такого ж від людей. Засуджуючи нас, немовби ми таке робили, на смерть, ув’язнення чи інше якесь покарання, вони самі собі виносять вирок, і для їхнього засуду не потрібно жодних інших суддів.

XV

1. А щодо безбожного і оманливого Симонового вчення серед мого народу[234], то я не брав його до уваги. 2. Якщо ви прикладетеся до обнародування цього [послання][235], то ми оголосимо його для всіх, щоб усі могли змінити свої погляди. Лише заради цього ми й написали ось це. 3. Наше вчення, якщо судити про нього розважливо, не є поганим ― навпаки, воно має перевагу над усякою людською філософією. До того ж воно не подібне на сотадські[236], філенідські[237], архестратські[238], епікурейські та інші настанови поетів, які доступні кожному, бо їх можна оприлюднювати усно і письмово. 4. Отож, ми наближаємося до завершення свого послання, зробивши з нашого боку все [можливе], щоб усі люди, де б вони не були, сподобилися істини. 5. О, якби ж то ви заради самих себе судили справедливо, керуючись благочестям і мудрістю!

ПереклалиУляна Головач,Оксана Рибак

[1] Тертулліан, Проти Валентиніана, 5; Іполит Римський, Заперечення єресей, VIII, 16.

[2] Текст “Актів” див.: H. Musurillo, The Acts of the Christian Martyrs, Oxford 1972, с. 42-61. Детальний опис див. А. Дунаев (ред.), Сочинения древних христианских апологетов, Санкт-Петербург 1999, с. 343-375.

[3] Див. Євсевій, Церковна історія, IV, 18.

[4] Мучеництво Полікарпа, 10:2.

[5] Детальний опис джерел тексту див.: M. Marcovich (ed.), Iustini Martyris Apologiae pro christianis (Patristische Texte und Studien, 38), Berlin: Walter de Gruyter, Inc 2005, с. 1-7.

[6] Більшість з них також містяться в двох Паризьких рукописах: Parisinus 450 та Parisinus 451. Повний перелік втрачених і помилково приписаних Юстину творів див.: J. Quasten. Patrology, vol. 1: The Beginnings of Patristic Literature, Utrecht 1966, p. 204-207.

[7] Євсевій, Церковна історія, IV, 18, 2.

[8] Детальніше див.: A. Ehrhardt, Justin Martyr’s Two Apologies // JEH 4 (1953) 1-16; P. Keresztes, The Literary Genre of Justin’s First Apology // VC 19 (1965) 99-110; P. Keresztes, The ‘so-called’ Second Apology of Justin // Latomus 24 (1965) 858-869.

[9]Див. Євсевій, Церковна історія, IV, 17, 1-13.

[10] H. Holfelder, Εὐσέβεια καὶ φιλοσοφία // Zeitschrift für die neutestamentliche Wissenschaft 68 (1977) 48-68, 231-251; C. Munier (ed.), Justin Martyr. Apologie pour les chrétiens (SC 507), Paris 2006, с. 12-14.

[11] Вперше таку розв’язку запропонував Ґрабе у 1700 році. Згодом її детально обґрунтував А. Гарнак у своєму творі: Die Überlieferung der griechischen Apologeten, Leipzig 1882. Детальніше про це див. H. Chadwick, Justin Martyr's Defence of Christianity // Bulletin of the John Rylands Library 47 (1964) 275-97.

[12] Цю теорію вперше було винесено на обговорення у новому критичному виданні творів Юстина: D. Minns, P. Parvis (eds.) Justin, Philosopher and Martyr. Apologies (Oxford Early Christian Texts), Oxford 2009, с. 32-57.

[13] Див., зокрема: C. Munier, A propos des Apologies de Justin // RSR 61 (1987) 177-186. L. Buck, Justin Martyr's Apologies: Their Number, Destination, and Form // JTS 54 (2003) 45–59.

[14] R. Grant, The Chronology of the Greek Apologists // VC 9 (1955) 26.

[15] Детальніше про богослов’я Логоса в Юстина див. M. Edwards, Justin's Logos and the Word of God // JECS 3 (1995) 261-280; О. Вакула, Логос і Дух у християнських авторів ІІ століття. Проблема посередництва // НЗ УКУ: Богослов’я,вип. 1. Львів 2009, с. 45-73.

[16] Детальніший розгляд концепції Насінного Логоса див.: Holte R. Logos Spermatikos: Christianity and Ancient Philosophy according to St. Justin’s Apologies // Studia Theologica 12 (1958) 109-168; У. Головач, Logos spermaticos у Юстина: історія становлення поняття у християнській філософії і проблема перекладу // Християнство й українська мова. Матеріали наукової конференції. Київ, 5-6 жовтня 2000 року, Львів 2000.

[17] Див.: C. Andersen, Logos und Nomos: Die Polemik des Kelsos wider das Christentum (Arbeiten zur Kirchengeschichte 30), Berlin 1955.

[18] Таціан, Промова проти греків, 19.

[19] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV,6,2.

[20] Євсевій, Церковна історія, IV,16,1-18,10; Єронім, Про знаменитих мужів, 23.

[21] Фотій, Бібліотека, 125; 234.

[22] Див.: У. Головач, Logos spermaticos у Юстина: історія становлення поняття у християнській філософії і проблема перекладу // Християнство й українська мова. Матеріали наукової конференції. Київ, 5-6 жовтня 2000 року, Львів 2000.

[23] Святого Юстина Апологія ІІ на захист християн перед римським сенатом / пер. з давньогрецької У. Головач, О. Рибак // Acta Studiosa. Збірник студентських перекладів 4 (2002) 19-32.

[24] А в ширшому розумінні – покровителя культури.

[25] Тобто проти християн.

[26] Платон, Держава, V, 473 de.

[27] Тут гра слів: грецьке слово “χρηστός” (добрий, дорогий, цінний) та ім’я “Χριστός” (Христос) виглядають як однокорінні, хоча етимологія у них очевидно різна. Тут і далі ця гра слів зберігається.

[28] Юстин використовує гру слів навколо слова “λόγος” (розум, слово), маючи на увазі божественного Логоса, Божого Сина.

[29] Тобто «цим Словом».

[30] Приношення жертви богам через виливання рідини (вина, молока тощо), переважно при споживанні їжі. Відгомоном узливань є сучасні тости.

[31] Мабуть, йдеться про Євхаристію.

[32] Це речення вважається непрямою цитатою з ранньохристиянської євхаристійної молитви.

[33] Див. Мт 5:28. Цитати Юстина з Євангелій часто є довільними, бо він підсумовує або поєднує їх на власний розсуд, але майже всі вони прив’язані до конкретних уривків.

[34] Мк 9:47; Мт 5:29.

[35] Мт 5:32; Лк 16:18.

[36] Мт 19:11-12.

[37] Тут ймовірно йдеться про дівицтво.

[38] Лк 5:32; Мт 9:13.

[39] Мт 5:46; Лк 6:32.

[40] Мт 5:42; Лк 6:34.

[41] Мт 6:19, 20.

[42] Мт 16:26; Лк 9:25.

[43] Лк 6:35; Мт 5:45.

[44] Мт 6:25, 26, 33; Лк 12:22, 24, 31.

[45] Мт 6:21; Лк 12:34. Юстин правильно зауважує, що грецьке поняття “νοῦς” (розум) є добрим відповідником єврейського поняття «серце».

[46] Мт 6:1.

[47] Лк 6:29; Мт 5:39, 40.

[48] Мт 5:22, 41, 16.

[49] Мт 5:34, 37.

[50] Цікаве поєднання двох євангельських цитат Мт 4:10 (Лк 4:8) та Мр 12:30 (Мт 22:37).

[51] Мр 10:17, 18; Лк 18:18, 19.

[52] Мт 7:21-23.

[53] Мт 13:42, 43; 7:15, 16, 19.

[54] Мт 22:20, 21; Мр 12:14-17; Лк 20:22-25.

[55] Лк 12:48.

[56] Некромантія (від грец. νεκρός – мертвий і μαντεία – гадання) – вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги. В основі даної практики лежить переконання в тому, що мертві володіють особливою могутністю й можуть протегувати живим. У Стародавній Греції некроманти в стані трансу викликали духів в святилищах Аїда та Персефони, що будувалися близьких до підземного світу місцях: печерах, ущелинах чи поблизу гарячих мінеральних джерел.

[57] Посилання снів (ὀνειροπομπεία) – це один з давніх видів грецької магії, пов’язаної з Аполоном й іншими грецькими богами.

[58] Амфілох – віщун, містичний син Амфіара та Ерифіли, брат Алкмеона, якому він, за деякими переказами, допомагав у вбивстві матері; один із претендентів на руку Єлени, учасник Троянської війни. Повернувшись із-під Трої, разом із віщуном Мопсом оселився в Кілікії, де заснував місто Маллос. Згодом Амфілох і Мопс почали битися за владу в Маллосі і обидва загинули в бою.

[59] Додона – давньогрецьке місто в Епірі, відоме в античності оракулом при храмі Зевса, про якого згадує Гомер в своїй “Ілліаді”, а також Гесіод та Геродот. Пророцтва оракула здіснювалися за шелестом листя священного дуба та дзюрчанню джерела. У класичну епоху Додонський оракул поступився своїм значенням Дельфійському, а в ІІІ столітті до н.е. втратив своє значення.

[60] Пітія – жриця-пророчиця Дельфійського оракула в храмі Аполлона в Дельфах, що на схилі гори Парнас. Її м’я походить від змія Пітона (грецьк. Πύθων), хоронителя Дельфійского оракула до заняття його Аполлоном, який убив змія стрілами. Спочатку функцію пітії виконувала молода дівчина, а згодом п’ятдесятирічна жінка, яку вибирали з багатої аристократичної родини, проте зберігся звичай одягати її під час віщування в дівоче вбрання. Перед віщуванням Піфія постила і здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Пророцтва пітії неодноразово згадуються в грецьких міфах, трагедіях Есхіла Евменіди та Евріпіда Іон.

[61] Гомер, Одіссея 11, 25.

[62] Див. 1 Кор 15:35-50.

[63] Лк 18:27, Мт 19:26; Мр 10:27.

[64] Лк 12:4, 5; Мт 10:28.

[65] Тут Юстин посилається на Книги Сивілли (єврейський твір, хоча вважався, що його написали погани) та на легендарного перського мудреця Гістаспа, про якого згадується у колах культу Мітри, але точних відомостей немає.

[66] Менандр (342-291 до н.е.) – афінський поет-драматург, найвидатніший представник нової аттичної комедії. Написав понад 100 комедій.

[67] Іншими словами – первородний Син Божий.

[68] Гермес – син Зевса, відомий у Давньому Римі як Меркурій. Спочатку був богом-заступником отар. У гомерівському епосі виступає насамперед як посланець богів і провідник душ померлих у підземне царство Аїда. Також був покровителем мандрівників, посланців і вістунів. Із розвитком торгівлі стає богом торгівлі, а також спритності, обману і злодійства.

[69] Асклепій (або Ескулап від лат. Aesculapius) – бог лікування, син Аполона та німфи Короніди, доньки володаря лапітів Флегія. Асклепій навчився мистецтва лікування від кентавра Хірона і міг навіть воскрешати померлих. Зевс убив Асклепія блискавкою за те, що він повернув до життя мертвого, тим самим порушивши встановлений богами порядок.

[70] Діоніс або Вакх, Ба́хус (від грец. Βακχος, лат. Bacchus) – син Зекса і Семели, фіванської царівни (дочки Кадма), бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. У переносному розумінні Діоніс – вино і пов’язані з ним веселощі.

[71] Геракл – герой, син Зевса та Алкмени, неодноразово згадується в Ілліаді Гомера. За виконання небезпечних завдань він отримав назву героя. Він повинен був звершити 12 подвигів, після чого Зевс мав подарувати йому безсмертя. Геракл убив кентавра Несса стрілою, змоченою в отруті гідри. Бажаючи відімстити, вмираючий Несс обманув його жінку Геракла Деяніру, що його кров можна вживати як любовне зілля. Деяніра зібрала трохи отруєної крові Несса, а коли Геракл зібрався женитися на захопленій ним Іолі, вона вислала йому хітон, просякнутий отруєною кров’ю Несса. Одягнуши хітон, Геракл терпів жахливі муки від отрути і кинувся у вогонь.

[72] Діоскури – брати-близнята Кастор і Полідевк (Поллукс), син испартанського царя Тіндарея та його дружини Леди. Кастор загинув у сутичці з синами царя Афарея. Полідевк попросив Зевса дати йому померти разом із братом. Тоді Громовержець запропонував йому вибір – або вічно перебувати самому на Олімпі, або разом з братом проводити один день на Олімпі, а один день – у гробниці (чи в підземному царстві), і Полідевк вибрав останнє. Відтоді Діоскури один день були безсмертними, другий – смертними.

[73] Персей – син Зевса і Данаї, дочки Агроського йаряя Акрісія, переможець чудовиська горгони Медузи, спаситель царівни Андромеди, згадується в Ілліаді. Цар Агроса Акрісій дізнався від оракула, що загине від руки свого внука. Щоб уникнути цього, він ув’язнив свою дочку Данаю, але Зевс проник до неї у вигляді золотого дощу, після чого Даная народила Персея. Наляканий Акрісій наказав замкнути дочку і внука в скриню і кинути їх у море, але морські хвилі прибили скриню до острова Серіфос, і так Даная і Персей врятувалися.

[74] Беллерофонт (з грецьк. Βελλεροφῶν, буквально «вбивця Беллера») – син Главка, короля Коринту, й Еврімеди. Справжнє його ім’я Гіппоной. Він мимовільно вбив свого брата Беллера, за що отримав ім’я Беллерофонт. Йому покровительствувала Афіна, яка подарувала йому крилатого коня Пегаса, на якому Беллерофонт убив трилику Химеру.

[75] Аріадна – дочка критського царя Міноса й Пасіфаї. Коли Тесей вирішив вбити мінотавра, якому афіняни на вимогу батька Аріадни посилали щорічно данину з семи юнаків та семи дівчат, Аріадна дала йому клубок ниток, за допомогою яких Тесей вийшов з лабіринту, де мешкав мінотавр.

[76] Ганімед – син Троянського царя Троса та Каллірої. Через свою надзвичайну красу він був украдений Зевсом, який в образі орла заніс його на Олімп. Батько хлопця для розради отримав від Зевса колісницю з парою безсмертних коней та запевнення, що його син Ганімед буде беззмертним і вічно молодим. На Олімпі Ганімед стал виночерпцем на бенкетах богів та улюбленцем Зевса. Мистці зображали його вродливим юнаком із келихом вина.

[77] Тут переклад схиляється до редакторської поправки слова “πονηρούς”, що означає «лукавих», заміняючи його на слово “πηρούς”, що означає «сліпих».

[78] Персефона – дочка Зевса і Деметри, жінка Аїда, богиня плодючості і володарка царства мертвих.

[79] Адоніс – cин Кініра та його дочки Мірри, що відзначався дивовижною красою і був улюбленцем Афродіти. Зевс, призначив йому проводити частину року в Аїді, царстві мертвих у Персефони, а частину року – на землі з Афродітою, супутником і коханим якої він був.

[80] Антіопа – дочка фіванського володаря Ніктея, що завагітніла від Зевса і народила двох синів Антіопа та Зета.

[81] Фетіда (Тетіда, Тетіс) – німфа, дочка Нерея й Доріди, морська богиня, що народила Ахіллеса.

[82] Ахіллес – син царя мімідонян Пелея та Фетілли, герой Троянської війни, взірець сміливості й краси. Коли довелося вибирати між життям довгим, але бездіяльним, та коротким, але звитяжним, він обрав коротке. За сприяння Афіни й Гери Ахіллес здійснив чимало подвигів.

[83] Брісеїда – дочка Аполлонового жерця Брісея, яка під час здобуття Трої стала бранкою Ахіллеса. Пізніше Агамемнон відібрав її в Ахіллеса, що призвело до розбрату між грецькими вождями. Після примирення Агамемнона й Ахіллеса Брісеіда була повернена останньому.

[84] Йдеться ймовірно про відомого Симона Мага, що згадується також у Діяннях апостолів (Дії 8:9).

[85] «Симонові богові святому».

[86] Меандер вважався новим спасителем людства. Див.: Іриней, Проти єресей І, 23, 5.

[87] Маркіон (бл. 110-160) – один з перших єхристиянських єретиків, засуджених Церквою. Він створив церковну організацію, паралельну до Римської церкви, будучи єпископом новоутвореної єретичної громади. Він був мабуть багатим сином єпископа в Синопі, у римській провінції причорноморського Понту. Він заперечував Старий Завіт та його науку про немилосердного Бога, а Новий Завіт визнавав лише частково. Маркіон створив свою церковну організацію, паралельну до Римської Церкви, і став її єпископом.

[88] Цей твір Юстина не зберігся. Його ймовірно знав ще Тертуліан (див.: Проти Валентиніана 5).

[89] Тут радше йдеться про те, щоб не робити нікому кривди.

[90] У Римській імперії в ті часи аборти, вбивство і продаж дітей регулювалися законами. Тут Юстин виступає проти таких практик.

[91] Податки на проституцію запровадив імператор Калігула (37-41).

[92] Для греків і римлян це поняття означало їхній цивілізований світ, а відтак землі Римської імперії.

[93] Фелікс був правителем Єгипту у 151-155 роках. Ця згадка вказує на написання Апології Юстина Філософа у 150-х роках.

[94] У тексті дослівно – видалити яєчка, щоб не бути спроможним мати дітей.

[95] Залишився холостяком.

[96] Антиной (111-130) – грецький юнак з Клавдіополя у Віфінії (Мала Азія), фаворит та невідлучний супутник римського імператора Адріана, обожествений після смерті у водах Нілу. На місці його загибелі імператор Адріан заснував місто Антинополь, спорудив на честь Антиноя багато статуй та присвятив йому храм у Мантинеї в Аркадії, друкував на його честь монети і заснував свято. Окрім Греції, культ Антиноя поширився також в Єгипті, де Антиноя ототожнювали з Осірісом, який також загинув у Нілі, а потім воскрес, даруючи землі відродження та плодючість. Апологети ранього християнства ганили культ Антиноя як символ розпусти, а також тому, що після смерті свого фаворита Адріан почав гоніння на християн.

[97] Тут йдеться про резонансну історію улюбленця імператора Адріяна, який втопився в Нілі у 130 році н.е., і з якого зробили головного бога нового міста Антинополя.

[98] Птолемей ІІ Філадельф був правителем Єгипту у 285-246 роках до н. е. Як пристрасний любитель і колекціонер книжкових раритетів, він збирав різні книги для Александрійської бібліотеки. За даними листа Псевдо-Арістея він доручив 70 мудрецям х Юдеї переклад Тори з єврейської мови на грецьку, в результаті чого постала Септуагінта. Згадка про Ірода з І століття очевидно є помилкою або самого Юстина, або переписувача його твору.

[99] Симон Бар Кохба (тобто «син зірки») – провідник антиримського повстання юдеїв за імператора Адріана у 132-135 роках, що відоме також як друга Юдейська війна. Його справжнє ім’я – Симон бен Косва чи Косева. Ім’я Бар Кохба (тобто «син зірки»), яке він отримав ймовірно під час повстання, відображає месіянскі очікування юдеїв про зірку, що сходила від Якова (Чис 24:17). Він також відомий під образливим ім’ям Бар Хозива (тобто «син брехні»), яке надали йому його противники чи тими, хто розчарувався в ньому після поразки повстання. Спочатку повстання мало значний успіх. Бар Кохба здобув Єрусалм, був проголошений правителем Ізраїля і почав чеканити свої монети, але згодом було придушене римськими властями.

[100] Хронологія пророків Юстина дещо перебільшена, але основна думка зрозуміла – майже кожне покоління пророків, від найдавніших до недавніх, провіщали прихід Христа.

[101] Бут 49:10, 11.

[102] Чис 24:17.

[103] Іс 11:1.

[104] Іс 51:5.

[105] Мт 2:2.

[106] Лк 1:35.

[107] Іс 7:14; Мт 1:23.

[108] Пор.: Йо 14:29.

[109] Іс 7:14; Мт 1:23.

[110] Пор.: Лк 1:35.

[111] Лк 1:31-32.

[112] Мт 1:21.

[113] Мт 1:21.

[114] Мт 2:6; пор.: Міх 5:1, 3.

[115] Іс 9:5.

[116] Іс 65:2.

[117] Пор.: Іс 58:2.

[118] Пс 22,17, 19 (LXX).

[119] Пор.: Мр 15:18. Схожі слова можна знайти в апокрифічному Євангелії від Петра, 9.

[120] Тут Юстин помилився з іменем пророка, бо цитата, чи радше парафраза, є взята із книги пророка Захарії 9:9.

[121] Іс 1:3, 4.

[122] Пор.: Іс 66:1.

[123] Пор.: Іс 1:11-15; 58:6, 7.

[124] Іс 65:2.

[125] Пор.: Іс 50:6-8.

[126] Пор.: Пс 22:19, 17 (LXX).

[127] Пс 3:6.

[128] Пс 22:7, 8.

[129] Пор.: Мр 15:29-32.

[130] Міх 4:2-3.

[131] Пор.: Дії 4:13.

[132] Подібне прислів’я можна знайти у Еврипіда, Гіпполит 612.

[133] Пс 18:3-6 (LXX).

[134] Пс 1 (LXX).

[135] Деякі рукописи LXX подають слово “καινά” що означає «нові», замість “κενά”, що означає «марні». Юстин слідує за тими рукописами.

[136] Грецьке слово “Χριστός” – Помазаник.

[137] Пс 2.

[138] Пс 96. Версія цього псалма у Юстина своєрідна, можливо взята з пам’яти або як її вживали у Літургії. Пор.: 1 Хр 16:23, 25-28, 29-31.

[139] Пор.: Втор 30:15; Бут 2:17; Сир 15:11-17.

[140] Іс 1:16-20.

[141] Тут Юстин можливо має на увазі Римський закон, який забороняв гадати про майбутні політичні події приватним особам і періодично обмежував єврейський прозелітизм.

[142] Грецьке слово “ἐπικύρωσιν”, що означає «ратифікація» або «підтвердження», деякі манускрипти передають словом “ἐκπύρωσιν”, «поглинання або спустошення вогнем», що логічніше випливає з пророчо-есхатологічного контексту цього речення.

[143] Пс 110:1-3 (XXL).

[144] Іс 64:9-11.

[145] Іс 1:7; Єр 50:3 (LXX).

[146] Такий наказ видав імператор Адріан після придушення повстання Бар Кохби.

[147] Пор.: Іс 35:6, 7, з додатковими елементами Мт 11:5.

[148] Іс 57:1-2.

[149] Іс 65:1-3.

[150] Іс 5:20.

[151] Іс 53:12.

[152] Іс 52:13-53:8a.

[153] Іншими словами, має унікальне походження, які неможливо описати словами.

[154] Іс 53:8b-12.

[155] Пс 24:7, 8.

[156] Дан 7:13. Тут Юстин знову помилився з іменами пророків, говорячи про Єремію, але цитуючи книгу Даниїла.

[157] Єз 37:7.

[158] Іс 45:23.

[159] Іс 66:24.

[160] Іс 43:5, 6 (згадка про чотири вітри у Зах 2:6).

[161] Іс 63:17.

[162] Іс 54:1.

[163] Єр 9:26.

[164] Єр 9:25.

[165] Іс 49:10-11.

[166] Пор.: Пс 19:6 (LXX).

[167] Тобто дослівно «трофей».

[168] Пор.: Пл Єр 4:40. Христос, тобто «помазаник».

[169] Пор.: Проп 1:9.

[170] Здається, що тут Юстин має на увазі “ taedium vitae ”, морально деградований стан сучасних йому людей, яким нудно і які постійно шукають нових насолод, бо попередні насолоди їх не насичують.

[171] Пор.: Йо 10:12.

[172] Бут 1:1-3.

[173] Поняття «Еревос», згідно з думкою деяких дослідників, може походити від єврейського ‘ерев, що означає «вечір». Це поняття Юстин пов’язує з вечорами творіння світу.

[174] Платон, Тімей, 36 b-c.

[175] Пор.: Чис 21:6-9.

[176] Пор.: Платон, 2 Лист, 312 e.

[177] Втор 32:22. Тут Юстин переходить від платонівських поглядів до стоїстичних.

[178] Пор.: 1 Кор 2:5.

[179] Йо 3:3.

[180] Іс 1:16-20.

[181] Пор.: 2 Кор 4:4-6.

[182] У біблійній історії говориться, що це були вівці Мойсеєвого тестя Їтра (Вих 3:1; 4:18). Можливо Юстин сплутав цю історію з історією про Якова і Лавана.

[183] Пор.: Вих 3:1-5.

[184] Пор.: Іс 1:3.

[185] Пор.: Мт 11:27; Лк 10:22.

[186] Пор.: Йо 14:24.

[187] Вих 3:2, 6, 10.

[188] Паралель між Корою і Святим Духом набагато краще зрозуміла у сирійському контексті, де слово «Дух» – жіночого роду.

[189] Кора (Персефона) – дочка Зевса і Деметри, дружина Аїда, богиня плодючлсті та підземного царства. Її відповідником у римській міфології є богиня Прозерпіна (спотворене від “Персефона”), дочка Юпітера і Ціцери, племінниця і дружина Плутона.

[190] Атена – дочка Зевса, втілення його думок та діл, рівна з ним силою та мудрістю, богиня мудрості та війни, Ззхисниця права, справедливости, покровительниця ремесел. Гомер каже, що вона була народжена Зевсом без матері. Пізніші автори описують деталі цього народження. Зевсу було провіщено, що богиня мудрості Метіла народить йому дочку, що перевершить його мудрістю і силою. Щоб не допустити цього, Зевс проковтнув Метіду, після цього відчув сильний біль голови. Він покликав Гефеста (за іншими даними – Гермеса чи Прометея), який розрубав його голову сокирою, і на світ з’явилася Афіна в повному оснащенні.

[191] Тобто «євхаристійні молитви».

[192] Тобто у неділю.

[193] Тобто у суботу.

[194] Пор.: Платон, Крітон 43d. Ця фраза перегукується зі словами християнських мучеників, які ті промовляли у часі страт, див. Мучеництво Полікарпа VII,1, що у свою чергу також є відображенням третього прохання в молитві “Отче наш”, див. Мт 6:10.

[195] Лист зберігся латинською мовою у перекладі Руфіна Євсевієвого твору Церковна історія IV, 8.

[196] Проконсул Азії в 123-124 рр.

[197] Тобто проти християн.

[198] Окремі уривки подаються в перекладі Андрія Третяка.

¹ Квінт Лоллій Урбік (Quintus Lollius Urbicus) – римський військовий і політичний діяч. Приблизно у 146-160 роках був префектом Риму.

[200] ῥεπούδιον (лат. repudium) – документ про розвід. Римське право дозволяло жінкам розводитися з чоловіками, тоді як Мойсееве право залишало таку можливість лише за чоловіками.

[201] Досл.: ὁ καλὸς κἀγαθὸς ἀνήρ. Юстин іронізує, вдаючись до зрозумілого в римському суспільстві поняття калокагатії, що викликало асоціації з соціально-політичним, етичним та естетичним ідеалом римського громадянина.

[202] Послідовність розділів у цьому виданні подана за нумерацією Паризького кодексу (Parisinus 451). Однак деякі видавці грецького тексту (наприклад, Goodspeed, Marcovich (PTS 38), Blunt 1911) на основі відомостей Євсевія переставляють місцями ІІІ та VIII розділи, і внаслідок цього змінюється нумерація наступних розділів (від IV до VIII). У цьому виданні Євсевієву нумерацію подаємо у дужках.

[203] Кресцент – грецький філософ, сучасник Юстина. Способом життя і публічною діяльністю заслужив собі славу кініка. Між Юстином і Кресцентом часто відбувалися «публічні дебати», під час яких Юстин звинувачував Кресцента в розпусті, надмірній любові до розкоші і марнославстві. За свідченням Єроніма Стрідонського і Євсевія Кесарійського, Юстин не помилився в своєму передбаченні: саме Кресцент найбільше приклався до його звинувачення і мученицької смерті. Див.: Єронім Стрідонський, Про знаменитих мужів, 23; Євсевій Кесарійський. Церковна історія, IV, 16.

[204] Платон, Держава, Х, 595с.

[205] Пор.: Юстин, 1 Апологія, 10.

[206] Під впливом апокрифічного твору “Вознесіння Еноха”, а також старозавітньої історії «про синів Божих» (Бут 6:1-2), y часи ранньої Церкви побутувало уявлення, що падіння ангелів сталося через гріх розпусти, коли ангели вступили у стосунки з людськими жінками. Цей погляд, однак, суперечить вченню Церкви, згідно з яким безтілесні істоти не можуть мати статевих зносин (пор.: Мт 22:29–30). Пор. також: Юстин. I Апологія, 5; Атенагор, Прохання за християн, XXIV; Климентини VI, 13; Климент Александрійский, Стромати, VI, 1, 10; Тертулліан, Апологія, 22; Лактанцій, Божественні настанови, II, 15; Йосиф Флавій, Юдейські старожитності, І, 4.

[207] Досл.: ἀγεννήτῳ ὄντι.

[208] Досл.: ὁ λόγος πρὸ τῶν ποιημάτων καὶ συνὼν καὶ γεννώμενος.

[209] Пор.:. Юстин, 1 Апологія, 23 і 63.

[210] Пор.: Послання до Діогнета, 6.

[211] Девкаліон – міфічний володар Тессалії. Коли Зевс вирішив зіслати на людство потоп, то за його повелінням врятувалися тільки Девкаліон і його дружина Пірра, збудувавши собі ковчег. Після дев’яти днів плавання водами потопу, Девкаліон висадився на вершині Парнасу. Щоб відновити людський рід на землі, Девкаліон та Пірра кидали через плече кості своєї матері, тобто каміння Землі. З каменів, кинутих Девкаліоном, поставали чоловіки, а з каменів, кинутих Піррою, – жінки. Можливо, одним із мотивів цієї згадки про Девкаліона є задум автора, вдаючись до наївної народної етимології, пояснити спорідненість слів λᾶας (камінь) і λαός (народ).

[212] Сарданапал – міфічний персонаж, якого часто ототожнювали з останнім царем Стародавньої Ассирії. Його постать викликала асоціації зі східним способом життя з притаманним йому надміром розкоші і розніженості.

[213] Досл.: διὰ τὸ ἔμφυτον παντὶ γένει ἀνθρώπων σπέρμα τοῦ λόγου.

[214] Гай Мусоній Руф – римський філософ-стоїк І ст. після Р. Х. Відомий як учитель Епіктета. Збереглися окремі фрагменти творів Мусонія, записані його учнями.

[215] Досл.: οὐ κατὰ σπερματικοῦ λόγου μέρος, ἀλλὰ κατὰ τὴν τοῦ παντὸς λόγου, ὅ ἐστι Χριστοῦ, γνῶσιν καὶ θεωρίαν.

[216] Це важливе христологічне твердження Юстина: в людській особі Христа перебуває вся повнота Божественного Слова (Логоса).

[217] Йдеться про Христа, коли Він прийняв людську природу.

[218] Пор.: Платон, Держава, ІІ.

[219] Юстин запозичує термін у Платона і називає Творителя δημιουργός.

[220] Пор.: Платон, Тимей, 28с.

[221] Досл.: Λόγος γὰρ ἦν καὶ ἔστιν ὁ ἐν παντὶ ὤν.

[222] Досл.: ὁμοιοπαθοῦς γενομένου.

[223] В оригіналі фразу побудовано на грі слів: φιλόσοφοι καὶ φιλόλογοι (досл.: любомудри й любослови, тобто ті, що любили мудрість і науки).

[224] Досл.: ἐπειδὴ δúναμίς ἐστι τοῦ ἀῤῥήτου Πατρὸς, καὶ οὐχὶ ἀνθρωπείου λόγου τὰ σκεύη.

[225] Ксенофонт, Спомини про Сократа, II, 1.

[226] Кронос – міфічне божество з другого покоління титанів, син Урана (Неба) і Геї (Землі). В епоху еллінізму Кроноса почали ототожнювати з Хроносом. Звідси й асоціації, пов’язані з його образом: Кронос поїдає своїх дітей. Оскільки культ Кроноса супроводжувався жертвоприношеннями немовлят, то згадку про цей культ Юстин використовує, щоб увиразнити принципову інакшість християнської літургійної жертви, що була словесною і безкровною.

[227] Пор.: Таціан, Промова проти греків, XXVI; Теофіл, До Автолика, III, 7; Мінуцій Фелікс, Октавій, XXI і XXX; Лактанцій, Божественні настанови, I, 21.

[228] Ідеться про консула або префекта міста.

[229] Досл.: τραγικῇ φωνῇ. Оскільки грецькі трагедії рецитувалися через маску, а тому потребували гучності, вислів «трагічним голосом» набув значення «гучним голосом».

[230] Платон. Держава Х, 617d.

[231] Досл.: ἕκατος γάρ τις ἀπὸ μέρους τοῦ σπερματικοῦ θείου Λόγου τὸ συγγενὲς ὁρῶν, καλῶς ἐφθέγξατο

[232] Досл.: οἱ γὰρ συγγραφεῖς πάντες διὰ τῆς ἐνούσης ἐμφύτου τοῦ λόγου πορᾶς ἀμυδρῶς ἐδύναντο ὁρᾷν τὰ ὄντα.

[233] Досл.: ἕτερον γάρ ἐστι σπέρμα τινὸς καὶ μίμημα κατὰ δύναμιν δοθὲν, καὶ ἕτερον αὐτὸ οὗ κατὰ χάριν τὴν ἀπ᾿ ἐκείνου ἡ μετουσία καὶ μίμησις γίνεται. У такий спосіб Юстин висловлює діалектичну істину про трансцендентність Логоса і його іманентність. Не можна випускати з уваги обох частин Юстинового парадоксу – у своїй божественній сутності Логос відмінний від знаряддя людського розуміння (ἀνθρωπείου λόγου κατασκεύη) тобто від людського розуму (пор.: ІІ Апологія Х) і водночас, будучи Силою невимовного Отця, Він присутній в усьому. Але цю присутність не можна розуміти в пантеїстичному і локальному сенсі, як у стоїків. Нерозуміння метафізичної різниці між людським посіданням істини, що є σπέρμα τοῦ λόγου (сíм’ям Слова) чи власне посіяним словом, і трансцендентним Божественним Логосом, що у Юстина виразно ідентифікується з Христом, зустрічається у працях багатьох дослідників. Вичерпний огляд літератури на цю тему з критичним аналізом представлених поглядів і підходів подає Р. Гольте. Див.: Ragnar Holte. Logos Spermatikos. Christianity and Anciant Philosophy according to St Justin’s Apologies // Studia Theologica 12 (1958) 109-168; Уляна Головач. Logos Spermatiсos у Юстина: історія становлення поняття у християнській філософії // Християнство й українська мова. Матеріали наукової конференції,Київ, 5-6 жовтня 2000 року, Львів 2000, 118-130.

[234] Тобто самарян. Див. Юстин, 1 Апологія, 1 і 26.

[235] Пор. лат.: libellus – лист, що подавався правителям, які, якщо хотіли, поміщали свій коментар в кінці і публікували його.

[236] Сотад з Маронеї – грецький поет, автор непристойних віршів, поширених і добре знаних в часи Юстина.

[237] Філеніда з Левкадії – грецька поетеса, що писала любовну лірику, авторка трактату про любовні пози (Figurae Veneris).

[238] Архестрат з Гели – грецький поет, автор віршів “Насолода в розкошах”, що поєднувалися зі співами і танцями.

Дата добавления: 2015-11-30