Vіі. Історична проза

ДОБИ ХАНЬ

Проза доби Хань найвищого розвитку досягла в історичній літературі (叙事文). Першим істориком Китаю справедливо вважається Сима Цянь із його “Історичними записками” («史记»); вони були зразком для наступних династійних історій, перша з яких – “Історія Ранньої Хань” («汉书», І ст. н.е.), що належить Бань Гу (про нього див. нижче). З інших творів ханьської прози літературну цінність являють філософські трактати Ян Сюна (53 до н.е. – 18 н.е.), твори політика й редактора давніх книг Лю Сяна (бл. 79-8 до н.е.) і особливо праця видатного матеріаліста Ван Чуна (27-104?) “Критичні судження” («论衡»).

СИМА ЦЯНЬ

Сима Цянь (司马迁, друге ім’я – Сима Цзичан, 145 або 135 – 90? до н.е.) – історик і письменник періоду Західна Хань (206 до н.е. – 25 н.е.). У десятирічному віці почав вивчати написані давньою мовою книги. Вивчав книгу “Гун Ян Чуньцю” («公羊春秋», коментарі до класичної книги конфуціанства “Чуньцю”, створені вчителем Гун Яном у ІІІ ст. до н.е.), написану спрощеним ієрогліфічним стилем лішу (隶书), та “Шаншу” («尚书» або «书经», “Книга історії”, V ст. до н.е.). У 20-річному віці Сима Цянь помандрував зі столиці Чан’аню на південь Китаю, де знайомився з народними звичаями, збирав легенди і перекази. Згодом Сима Цянь став ланчжуном (郎中, чиновницький ранг) і служив охоронцем імператора Хань У-ді в його свиті. 108 до н.е. Сима Цянь продовжив справу свого батька Сима Таня, зайнявши посаду тайшиліна (太史令); він займався астрономією, літочисленням, створенням географічних карт та керував переписом населення). Через це він мав можливість читати книги з колекції придворного літописця. 104 до н.е. разом із групою чиновників створив “Календар Тайчу” («太初历», від найменування періоду правління імператора Хань Уді), який замінив “Календар Чжуаньсюй” («颛顼历»), що ним традиційно користувалися ще від часів династії Цінь (221-206 до н.е.). Відразу ж після цього Сима Цянь почав писати “Історичні записки” («史记»). Але через свою прихильність до імператора Ліліня, який здався північним племенам сюнну, історик потрапив до в’язниці як злочинець і зазнав катувань. Опинившись на волі, став шуліном (书令, чиновник, що відає книгами), продовжував писати і нарешті завершив “Історичні записки” («史记»), які спершу називали “Книгою великого історика” («太史公书»). Вона складається зі 130-ти сувоїв; тут вперше період у 2500 років описується хронологічно, здебільшого за допомогою життєписів відомих людей. Ця праця поєднує в собі писемну й усну (записи переказів) традиції. Прагнення до фактичної достовірності, глибина думки автора у творі поєднуються з високою художністю викладу. Сам Сима Цянь виділив у своїй праці п’ять великих частин: “Основні аннали (або літописи)” («本纪»), “Хронологічні таблиці” («表»), “Трактати” («书»), “Роди [що наслідують свої володіння] із покоління в покоління” («世家») та “Біографії (або Життєписи)” («列传»). З літературного погляду особливу цінність має остання частина, в якій змальовані десятки персоналій минулого, а також наведені їхні промови. Сима Цянь також є автором “Книги про службу і життя вдома” («报任安书»), де описав своє життя на волі й муки у в’язниці, а також власні прагнення та ідеали.

Наводимо уривки із твору Сима Цяня “Історичні записки” (переклад В.Гамяніна, в якому були використані оригінальні тексти давньокитайською мовою, а також пе­реклад і коментар “Історичних записок”, виконані Р.Вяткіним: Сыма Цянь. Исторические за­писки. Т.VІІ. Серия “Памятники литератур Востока”. – М.,1997).

Життєпис вейського принца [406]

Вейський принц У Цзі був пізнім сином вейського Чжао-вана і молодшим братом вейського Аньлі-вана[407] від іншої матері. Коли помер Чжао-ван і престол перейшов до Аньлі-вана, той наділив принца [титулом] правителя [області] Сіньлін[408]. У цей час із Вей утік Фань Цзюй[409], ставши міністром Цінь. Щоб помститися Вей Ці[410] [за образу Фань Цзюя], ціньські війська взяли в облогу місто Далян[411], розгромили вейську армію під Хуаяном[412] і захопили у полон Ман Мао[413]. Вейський ван із принцом зазнали тяжких втрат.

Принц був людиною чуйною і доброзичливою, водив дружбу з простим людом, [навіть] до мужів недоброчинних і нікчемних ставився з однаковою пошаною й скромністю, ніколи не пишаючись своїм багатством та родовитістю. Тому вчені мужі долали тисячі лі [414], аби стати під його опіку. [При його дворі] жило близько трьох тисяч дармоїдів. Зважаючи на принцові чесноти і таку силу гостей, удільні вани понад десять років не наважувались зачіпати Вей.

[Якось, коли] принц із вейським ваном грали в бо [415], сигнальні вогнища з північних кордонів сповістили про швидке наближення війська чжаоських загарбників до вейських [застав]. Вейський ван кинув гру і вже кинувся був скликати вищих чиновників на нараду, але принц зупинив його, сказавши: “Чжаоський ван виїхав на полювання, а не у військовий похід”, – і сам повернувся до гри. Наляканий ван не міг далі грати. Невдовзі з півночі знову надійшла звістка: “Чжаоський ван виїхав на полювання і не має нападницьких намірів”. Вейський ван неабияк здивувався й питає: “Звідки принцу стало відомо про те?” Принц відповів йому: “Серед моїх гостей є й такі, які знають найпотаємніші плани чжаоського вана. Мені постійно доповідають про кожний його порух, так я про все й дізнаюсь”. Після цього вейський ван почав остерігатись можливостей і впливу принца і не наважувався допускати його до державних справ.

Жив собі у Вей один сімдесятирічний самітник на ім’я Хоу Ін. Жив він бідно, а служив наглядачем Східної брами Даляну. Дізнавшись про нього, принц відвідав [Хоу Іна], маючи намір щедро його обдарувати. Той відмовився прийняти [дарунки], сказавши: “Десятки років я присвятив самовдосконаленню, тож не можу прийняти дарів лише за те, що, [працюючи] наглядачем брами, живу нужденно”. Тоді принц влаштував бучний бенкет, а коли гості розсілись по місцях, сів у колісницю, [лишивши місце] зліва[416] вільним, і особисто [подався] запросити поважного[417] Хоу зі Східної брами. Поважний Хоу, обсмикнувши латану одежину й капелюха, не відразу згодившись, сів у колісницю на почесне місце принца, аби перевірити його. Але той, виказуючи ще більшу шанобливість, сам узявся за віжки. Тоді поважний Хоу звернувся до принца [з проханням]: “Маю товариша на ринковій різниці, хотілося б завернути туди”. Принц спрямував колісницю на ринок. Поважний Хоу зійшов донизу, вітаючись із товаришем, [якого звали] Чжу Хай. Під косими поглядами люду він довго стояв, розмовляючи з товаришем, а сам нишком спостерігав за принцом. Але обличчя того ставало дедалі спокійнішим. У цей час бенкетний зал заповнили гості: вейські полководці, чиновники, родовита знать. Усі чекали на принца, щоб розпочати бенкет. Люди на ринку бачили, як принц тримає віжки колісниці, і коли проходили повз неї, всі нишком лаяли поважного Хоу. Той же, побачивши, що вираз обличчя принца не змінився, попрощався з товаришем і сів у колісницю. Діставшись до двору, принц запросив поважного Хоу зайняти почесне місце, відрекомендувавши йому всіх гостей, чим викликав їхній чималий подив. У розпал бенкету принц підвівся й виступив перед поважним Хоу з побажаннями довголіття. Тоді той звернувся до принца так: “Сьогодні принц удосталь [натерпівся] від Іна. Ін – усього лише наглядач Східної брами, а принц зволив особисто правити колісницею, аби милостиво запросити Іна зайняти місце серед вельможного панства. Хоч я на те й не заслуговую, але така була воля принца. Відтак і Ін прагнув подбати про добре ім’я принца, саме тому й примусив його довгенько почекати на ринку біля колісниці. Перехожі витріщались на принца, однак його обличчя виявляло дедалі більшу шанобливість. Для народу на ринку Ін тепер – нікчемна людина[418], а принц – благочесний муж, який не цурається простого люду”. По закінченні бенкету поважний Хоу отримав [статус] почесного гостя.

[Якось] поважний Хоу сказав принцу: “Різник Чжу Хай, до якого я заходив, є людиною високих чеснот, але світ не відає про це, тому він і усамітнився на різниці”. Принц неодноразово заходив відвідати його, та Чжу Хай не квапився із зустрічним візитом. Це дуже дивувало принца.

На двадцятому році правління вейського Аньлі-вана війська ціньського Чжао-вана, розгромивши перед тим чжаоську армію при місті Чанпін[419], взяли в облогу місто Ханьдань[420]. Старша сестра принца [У Цзі] була дружиною молодшого брата чжаоського Хуейвень-вана[421], вельможного Пін Юаня[422]. Вона надсилала вейському вану і принцу численні листи, благаю­чи Вей про порятунок. Вейський ван спорядив стотисячну армію на чолі з полководцем Цзінь Бі рятувати Чжао. [У цей час] прибув гінець від ціньського вана з посланням: “Мій похід проти Чжао ось-ось має [переможно] завершитись. Хто з удільних ванів насмілиться прийти на порятунок, на того неодмінно буде спрямований наступний удар моєї армії після падіння Чжао”. Наляканий, вейський ван вислав гінця [з наказом] Цзінь Бі спинити військо і розташуватись табором поблизу Є[423], нібито з метою порятувати Чжао, насправді ж, “тримаючись обох кінців”[424], вичікувати, спостерігаючи [за ходом подій]. [Тим часом] гінці від вельможного Пін Юаня один по одному прибували у Вей із докорами вейському принцу: “Шен[425] тому довіряється своєму шурину, що знає принца як [людину] справедливу, здатну співчувати іншим. Тепер Ханьдань ось-ось має впасти перед ціньською [навалою], а підмога з Вей не поспішає надійти, – невже в цьому полягає здатність принца до співчуття? Втім, принц вільний зневажити Шена, віддавши [Чжао] на поталу Цінь, та невже принц не зглянеться на сестру?” Засмучений принц невпинно благав вейського вана [допомогти Чжао], його красномовні гості вмовляли вана безліч разів, але той, побоюючись Цінь, так і не послухав принца. Пересвідчившись, що чекати від вана нічого, принц вирішив не жити далі, очікуючи на падіння Чжао. Відтак, скликавши своїх гостей, він приготував понад сотню колісниць, прагнучи самотужки стати на прю з ціньським військом і загинути разом із Чжао.

Минаючи Східну браму, принц побачився з поважним Хоу і розповів тому про своє бажання загинути [у битві з] ціньською навалою. Поважний Хоу сказав: “Хай принц зробить усе можливе. А я вже надто старий, щоб рушити за ним”. Проїхавши кілька лі, принц відчув занепокоєння: “Уся Піднебесна знає про моє виняткове ставлення до поважного Хоу. Тепер же я їду на смерть, а він не дав мені бодай півслова напучення. Невже я чимось завинив [перед ним]?” І він наказав повернути назад. [Прибувши], принц запитав поважного Хоу про причину [такого ставлення]. Той, усміхнувшись, відповів: “Я напевне знав, що принц повернеться. Приязнь принца до вчених мужів відома в усій Піднебесній. Зараз ви, потрапивши в скру­ту, не знаходите іншого виходу, як стати на прю з ціньським військом, – чи не значить це кинути шмат м’яса голодному тигру? Яка з того користь? І навіщо тоді було утримувати стільки нахлібників? Так само гостинно й привітно принц ставився й до мене. Коли принц поїхав, я не дав йому напучення на дорогу, бо знав, що принца те стурбує і примусить повернутись”. Принц шанобливо вклонився і спитав, [у чому ж тут справа]. Тоді поважний Хоу завів його до своєї хати на пару слів і сказав: “Ін чув, що військовий фірман[426] Цзінь Бі постійно зберігається в опочивальні вана. Ванова улюблена наложниця Жу Цзі частіше [від інших] має щастя бувати в опочивальні, от вона й може викрасти [фірман]. Ін чув, що коли хтось убив батька Жу Цзі, вона три роки вела пошуки, благаючи всіх, починаючи від вана, помститися за батька, але марно. Та коли Жу Цзі, ридаючи, прийшла до принца, він наказав котромусь із нахлібників відтяти голову злочинцю й шанобливо піднести її Жу Цзі. Жу Цзі воліла б віддати за принца життя, але ви ні про що не просили, тож у неї досі не було слушної нагоди [віддячити]. Якщо принц щиро попрохає, Жу Цзі пообіцяє [допомогти]. Діставши тигрового фірмана, заволодієте армією Цзінь Бі; тоді на півночі порятуєте Чжао, а на заході приборкаєте Цзінь, – так вели війни П’ять Гегемонів![427]” Послухавшись його поради, принц звернувся до Жу Цзі, якій справді вдалося викрасти військовий фірман Цзінь Бі.

Перед відбуттям [принца] поважний Хоу сказав: “Полководець, перебуваючи за межами [своєї країни], може не підкоритись наказам правителя, діючи в інтересах держави. Хоч фірман у принца збігається [з половинкою Цзінь Бі][428], але якщо той відмовиться передати [командування] армією і зажадає підтвердження наказу, тоді вся справа буде під загрозою. З вами може поїхати мій товариш, м’ясник Чжу Хай. Він – людина неабиякої сили. Якщо Цзінь Бі послухається – чудово, а ні – накажете [Чжу Хаю] його вбити”. Принц зронив сльозу. Поважний Хоу питає: “Невже принц плаче зі страху смерті?” Принц йому: “Цзінь Бі – мужній і досвідчений воєначальник. Боюся, він не послухається, і тоді доведеться його вбити, тому я й заплакав. Невже я можу злякатися смерті?”

Відтак принц звернувся до Чжу Хая. Той, усміхнувшись, відказав: “Я всього лише м’ясник, орудую ножем на ринку, а принц стільки разів особисто відвідував мене. Я досі не віддячив [принцові] через те, що розумію нікчемність дрібних подарунків. Але тепер, коли принц опинився в скруті, настав час і мені послужити службу, не шкодуючи життя”. Він вирушив разом із принцом, який знову навідався до поважного Хоу, аби подякувати. Той сказав: “Я мусив би йти за вами, але старість не дає. Дозвольте мені лічити дні вашого походу і в день, коли ви дістанетесь табору Цзінь Бі, обернувшись обличчям на північ, перетяти собі горло, в такий спосіб провівши принца”. Принц вирушив у похід.

Діставшись Є, принц оголосив фальшивий наказ вейського вана про зміщення Цзінь Бі. Той стулив [половинки] фірмана, але продовжував сумніватись. Дивлячись на принца, він здійняв руку на знак привітання і сказав: “Я зараз очолюю стотисячну армію, яка стоїть табором при кордоні, виконуючи важливу державну місію, а [ви приїхали] сьогодні однією колісницею і хочете посісти моє місце – невже так можна робити?” [Цзінь Бі] не послухався. Тоді Чжу Хай [витяг] із рукава залізне било вагою сорок цзінів [429] і забив Цзінь Бі. Принц очолив армію Цзінь Бі і, як головнокомандувач, віддав наказ військам: “Якщо у війську разом [служать] батько й син, [нехай] батько вертається додому; якщо разом [служать] брати, [нехай] старший брат вертається додому; якщо [служить] син-одинак, що не має братів, [нехай] він повертається доглядати [батьків]”. Провівши такий відбір, отримали армію – вісімдесят тисяч чоловік. Армія почала наступ і вдарила по ціньських військах. Цзіньське військо було розбито, Ханьдань врятовано, а князівство Чжао збережено. Чжаоський ван з вельможним Пін Юанем вийшли за межі [міста] особисто привітати принца. Вельможний Пін Юань із сагайдаком зі стрілами за спиною відкривав принцові дорогу. Чжаоський ван, уклонившись, сказав: “Із сивої давнини не було ще мужа, що чеснотами міг би зрівнятися з принцем!” У той час вельможний Пін Юань і думати не смів рівняти себе з принцом [У Цзі].

Коли принц попрощався з поважним Хоу і дістався армії [Цзінь Бі], поважний Хоу і справді, обернувши лице на північ, наклав на себе руки.

Вейського вана страшенно розлютило, що принц викрав фірман, ошукав і забив Цзінь Бі. Знав про те й сам принц. Приборкавши Цзінь і врятувавши Чжао, він наказав полководцям вести військо назад до Вей, а сам разом із нахлібниками зостався у Чжао. Чжаоський Сяочен-ван[430] високо оцінив те, що принц, ошукавши Цзінь Бі й заволодівши його армією, зберіг Чжао. Порадившись із вельможним Пін Юанем, [він вирішив] виділити в дарунок принцу п’ять міст. Дізнавшись про це, принц став поводитись зарозуміло, пишаючись своїми заслугами. Котрийсь із нахлібників сказав принцу: “Є речі, про які не можна забувати, а є такі, яких не можна не забувати. Якщо хтось зробив принцу добро, про це не можна забувати. Якщо ж принц робить комусь добро, хотілось би, щоб він не пам’ятав про те. Знехтувавши наказом вейського вана й заволодівши армією Цзінь Бі задля порятунку Чжао, що є заслугою перед Чжао, з Вей ви повелись не як вірнопідданий[431], – то якою ж заслугою так пишається принц? Моя принцу порада: не приймати дарунок”. Відтак принц усвідомив свою провину і не міг пробачити собі. Зустрічаючи його, чжаоський ван особисто підмів [доріжку] і, дотримуючись етикету господаря, запросив принца піднятися сходами з західного боку[432]. Принц ґречно відмовився і зайшов разом [із господарем] зі східного боку сходів, пославшись на свій злочин перед Вей: мовляв, його провина перекреслила заслуги перед Чжао. Чжаоський ван до ночі пригощав гостя вином, невпинно пропонуючи прийняти в дарунок п’ять міст, та принц відмовлявся. Принц остаточно лишився у Чжао. Тоді чжаоський ван виділив [містечко] Хао[433] під принців “лазневий маєток”[434]. Від князівства Вей принцу знову дарувалась [область] Сіньлін, [але] принц ли­шився у Чжао.

Принц почув, що у Чжао мешкають два вчені-відлюдники: [один], пан Мао, ховався серед азартних гравців, [другий], пан Сюе, отирався в крамниці торгівця напоями. Принц забажав побачитися з ними обома, але вони постійно уникали зустрічі. Тоді принц, розпитавши про місце їхнього перебування, пішов пішки до тих двох людей і залишився дуже задоволений зі знайомства [з ними]. Дізнавшись про це, вельможний Пін Юань сказав своїй дружині: “Раніше я чув, що твій молодший брат-принц не має рівних у Піднебесній. Сьогодні ж дізнався, що він дуже нерозважливо потоваришував із азартним гравцем і торгівцем напоями. Непутящою людиною [став] принц”. Дружина переказала те принцу. Тоді принц подякував їй і попрощався, сказавши: “Раніше я чув, що вельможний Пін Юань – благочесний муж, тому зрадив вейського вана і порятував Чжао, зваживши саме на його [славне] ім’я. [Однак] вельможний Пін Юань дружить лише з багатою та чиновною знаттю, цураючись учених мужів. Коли я, У Цзі, ще мешкав у Даляні, то багато чув про чесноти цих двох людей. Опинившись у Чжао, боявся лише, що не зможу з ними зустрітись. Коли ж я, У Цзі, йшов знайомитися [з ними, то] боявся лише, що вони не захочуть зі мною [знатися]. Вельможний Пін Юань вважає цей [вчинок] негідним, [у такому разі] з ним не варто й знатися”. Відтак принц почав готуватися до від’їзду. Дружина вельможного Пін Юаня все йому докладно переповіла, і той, скинувши капелюха[435], попросив вибачення, тим самим примусивши принца залишитись. Коли про те дізнались нахлібники вельможного Пін Юаня, половина з них подалася геть, приставши до принца. Вчені мужі Піднебесної знов почали сходитися під опіку принца. [Відтак] принц пе­реважив вельможного Пін Юаня за [кількістю] гостей[436].

Принц мешкав у Чжао десять років, не вертаючись додому. Дізнавшись, що принц [усе ще] перебуває у Чжао, ціньський [правитель] день і ніч готував армію для східного походу на Вей. Украй стривожений цим, вейський ван вислав гінця до принца з проханням [повернутись]. Принц же, остерігаючись гніву [правителя Вей], під страхом смерті заборонив своїм нахлібникам передавати доручення від вейського вана. Усі його нахлібники проміняли царство Вей на [життя у] Чжао, тому ніхто не насмілювався умовляти принца повернутись. Лише пан Мао і пан Сюе удвох прийшли навідати принца з такими словами: “Принц шанований у Чжао, і його ім’я відоме усім удільним правителям лише завдяки існуванню Вей. Тепер же Цінь напало на Вей, Вей опинилося в скруті, а принц і не думає зглянутись і прийти на допомогу. Якщо дати можливість Цінь зруйнувати Далян і сплюндрувати родові храми правителів князівства, з якою ж совістю жити тоді принцу в Піднебесній?” Не встиг він договорити, як принц, раптово перемінившись на лиці, гукнув запрягати колісницю, щоб повертати рятувати Вей.

Коли вейський ван побачив принца, вони обоє розридались. Принц одразу отримав печатку верховного головнокомандувача і взявся за справу. На тридцятому році правління вейського Аньлі-вана принц розіслав гінців сповістити всіх удільних правителів, які, дізнавшись, що принц очолює армію, спорядили полководців із військами на порятунок Вей. Очоливши армію п’яти князівств[437], принц розбив ціньські війська при Заріччі[438] і, скориставшись перемогою, примусив загони Мен Ао[439] тікати аж до застави Ханьгу. Затиснуті там, вояки Цінь більше не наважувалися потикатись [за власні кордони]. У цей час велич принца воістину сколихнула Піднебесну. Гості з різних князівств підносили йому [трактати] з військової справи, кожному з яких принц давав свою назву. Саме тому [ці трактати] стали широко відомі як “Військова наука вейського принца”[440].

Тим часом занепокоєний ціньський ван[441] вислав у Вей десять тисяч цзінів золота [наближеним] людям Цзінь Бі [у дарунок] із проханням обмовити принца перед вейським ваном, сказавши йому так:

“Десять років принц був відсутній. Тепер його призначено вейським воєначальником. Полководці інших князівств усі перебувають під його владою, тому удільні правителі визнають лише вейського принца і не визнають вейського вана. Принц же має бажання скористатися цим становищем і, сівши обличчям на південь[442], стати ваном. Удільні правителі бояться могутності принца і тому волітимуть стати на його бік”. Ціньський ван кілька разів підсилав своїх брехливих посіпак, які лицемірно вітали принца зі скорим сходженням на престол правителя князівства Вей. Ці облудні обмови щодня сягали вух вейського вана, і той не міг не повірити їм. Внаслідок цього [вейським] воєначальником він призначив замість принца іншу людину. Принц знав, що подальші наклепи [можуть призвести до його] загибелі. Тому, пославшись на хворобу, облишив державну службу і проводив довгі ночі, бенкетуючи з гостями, п’ючи міцні вина й розважаючись із жінками. Так у цілодобових веселощах і бенкетах спливло чотири роки, аж поки [принц] зрештою не помер від пияцтва. Того ж року[443] помер і вейський Аньлі-ван.

Тільки-но у Цінь дізнались про смерть принца, як Мен Ао негайно отримав наказ напасти на Вей. Його армія захопила двадцять [вейських] міст, заснувавши тут Східну область[444]. З того часу князівство Цінь, ніби шовкопряд, почало виїдати Вей. Через вісімнадцять років[445] вейський ван[446] потрапив у полон, і [все населення] Даляну було винищене.

Коли Гао Цзу[447] був ще безрідним і молодим, він багато чув про чесноти принца [У Цзі]. Посівши престол Сина Неба[448], щоразу, коли проїздив повз Далян, він неодмінно приносив жертви [духові] принца. На дванадцятому році свого правління, повертаючись із походу проти ЦінБу[449],Гао Цзу [звелів] поселити [на цьому місці] п’ять сімей, аби ті доглядали могилу принца й довічно, чотири рази на рік, приносили жертви [духу] принца.

Слово придворного історика- тайши [450]: “Мені доводилось проїздити повз руїни Даляну, і я поцікавився брамою І. Виявилось, що так звалася східна міська брама. Усі Великі Мужі Піднебесної прихильно ставились до вченого люду, але [тільки] вельможний Сіньлін був здатний приймати у себе відлюдників і не цурався спілкування з низами. Тож небезпідставно [вважають], що слава його переважила [всіх] удільних правителів. Кожного разу, коли Гао Цзу проїздив тут, він наказував [місцевим] жителям безперервно молитися [за принца]”.

---

Дата добавления: 2015-11-30