Історична довідка

Глава 1.2 СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

Середньовічна філософія належить в основному епосі феодалізму (V-ХV ст.). Це дуже своєрідний спосіб філософствування, багато в чому відмінний від античного. Безумовно, середньовічна філософія є спадкоємицею античної філософії, інколи навіть просто повторює її, але разом з тим виробляє і свої власні принципи. Епоха середньовіччя висунула плеяду видатних філософів: Августин, Ериугена, Ансельм, Аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд, Абеляр, Роджер Бекон, Сігер, Томас Аквінський, Скот, Оккам і інші. Не маючи можливості розглядати середньовічну філософію в персоналіях і деталях, дамо їй загальну характеристику. Мова йтиме про головні, найбільш характерні риси середньовічного способу філософствування.

Теоцентризм. Монотеїзм. Бог. Принцип абсолютної особистості

Відповідно до принципу теоцентризму джерелом усякого буття, блага й краси є Бог. Вищу мету життя добачають у служінні Богу. Античному визнанню існування багатьох богів, тобто політеїзму, приходить кінець. Іудаїзм, християнство, мусульманство наполягають на єдинобожжі. Такого роду вчення є монотеїстичними. Який же філософський смисл теоцентризму? Треба думати, аж ніяк не випадково філософія набуває теоцентричного вигляду. Головне наше завдання й полягає в тому, щоб зрозуміти смисл теоцентризму, його життєві корені.

Теоцентризм – це історична форма вираження суб'єкта, його особливого місця у світобудові. В умовах, коли людина ще зв'язана найтіснішими узами з усіма природними реаліями і родовими відносинами, але вже починає усвідомлювати свою специфічність, єдиним прийнятним принципом виявляється принцип абсолютної особистості, принцип Бога. Роль суб'єкта вже виділена, але не настільки, щоб її повною мірою відносити до окремих людей. Принцип абсолютної особистості – це результат більш глибокого, ніж в античності, розуміння суб'єктивного.

Показово, що античні мислителі, сучасники християнства, не сприймали останнє. Їм здавалося дивовижним вважати іудея Христа сином Божим. Вони знаходили в тім же християнстві (нагадаємо, що Старий Завіт був написаний ще до нашої ери, а Новий Завіт – у I-II ст. н.е.) багато протиріч. Але навіть дійсна наявність останніх не могла призупинити головного – посилення принципу суб'єкта, що саме і знайшло своє втілення в теоцентризмі. До речі, з'ясувалося, що саме античні мислителі підготували основу для теоцентричних уявлень. Це, зокрема, вироблення досить строгого стилю мислення, уміння розвивати єдиний логічний принцип, без якого монотеїзм, очевидно, не може обійтися, а також розуміння єдиного як блага. Коли теологи стали надавати християнству строгої логічної форми, то вони звернулися безпосередньо до арсеналу ідей античної філософії.

Зрозуміло, принцип суб'єкта не міг проводитися в середньовіччі інакше як відповідно до змісту життєвих реалій: навіть в учених трактатах Бог з'являється як пан, феодальний сеньйор, цар. Августин вважав, що "творець зветься творцем по відношенню до своїх тварин подібно до того, як пан зветься паном по відношенню до своїх слуг". Багаторазово відтворювалася думка, що ангели, ченці, миряни – васали Бога. На золотому французькому екю (XIII ст.) зображення Христа супроводжувалося написом: "Христос – переможець, Христос – цар, Христос – імператор". Разом з тим Бог-Син ближчий мирянам, аніж його могутній батько. Христос постає як Боголюдина, як людина, учитель, наставник, що дивно тонко розуміє смиренну душу неосвіченого селянина. Людська природа Христа – це справжня основа середньовічного гуманізму.

Принцип теоцентризму з його всеохопністю змушував середньовічних філософів розглядати й уточнювати такі поняття, як буття, сутність, існування, властивість, якість.

Креаціонізм

Креаціонізм – учення про створення світу Богом з нічого. Бог не має потреби ні у світі, ні в чому-небудь іншому для того, щоб діяти. Антична філософія прив'язувала людину до світу, тепер цей зв'язок розривається і перед людиною відкриваються нові обрії зміни свого буття. Якщо творить Бог, то, нехай меншою, та все ж таки цілком певною мірою, здатна творити і людина. Енергійно починає обговорюватися ідея творення, що сходить у своїх витоках до античних уявлень про майстра, деміурга. В античності майстром був ремісник, а не пан. Тепер творчість стає прерогативою Бога, верховного пана, і відповідно нижчестоящих суб'єктів. Актуалізація ідеї творчості ще не означає її неодмінне і постійне втілення мирянами. Річ у тім, що ідея творчості не завжди, але досить часто протиставлялася концепції авторитету. В такому випадку творення – прерогатива Бога, а винаходи з боку людей вважаються богохульством. Такого роду уявлення були дуже і дуже поширені, вони істотно стримували становлення інженерної думки.

Але яким чином творить сам Бог? У народі на цей рахунок існували дуже вульгарні уявлення. Філософи ж уявляли собі це творення не стільки як фізичний, скільки як сутнісний акт, за подобою еманації Єдиного-Блага в Плотина, з тією істотною різницею, що еманація плотинівского Єдиного приводила до тотожності всього з Єдиним. Бог же не тотожний створеному. В середньовіччі виявляють безліч таких відмінностей, які античності просто не були відомі. Так, диявол (занепалий ангел) – не божественний, але в стратегічному плані все є благо. Максимально доброчесний лише сам Бог. Звідси, між іншим, виникає проблема відповідальності кожного за себе, багато в чому далека античному світогляду.

Як зрозуміти раціональне творення світу Богом з нічого? Простий логічний хід полягає в висміюванні ідеї творення з нічого: з нічого, мовляв, можна одержати лише ніщо. Тим часом шлях навішення ярлика дурості на зміст принципу креаціонізму досить беззмістовний. Креаціоністи по-своєму логічні: якщо Бог – це основний принцип, то йому не можна протиставляти, наприклад, матерію як матеріал для творення.

Дата добавления: 2015-11-30