Читайте также:
|
План
1. Буржуазна революція. “Декларація прав людини і громадянина.
Конституція 1791 р.
2. Перша французька республіка та її повалення. Якобинська диктатура. Конституції 1793 і 1795 рр.
3. Державний (брюмерський) переворот 1799 р. Імперія Наполеона.
4. Еволюція державного ладу Франції в 1814-1870 рр.
5. Паризька Комуна. Третя республіка. Конституція 1875 р.
На кінець ХVІІІ ст. у Франції склались всі передумови буржуазної революції. Прогресивний капіталістичний уклад бурхливо розвивався, але цьому перешкоджали феодальні відносини, зокрема абсолютизм. Глибокі протиріччя відокремлювали третій стан від привілейованих станів. Становлячи майже 99 % населення Франції, воно було політично безправним, несло непосильні феодальні повинності і податки. Крім того, внаслідок неврожаїв 1787-1789 рр. 9 з 10 селян голодали, а в Парижі голодні низи складали 1/3 населення.
Разом з тим, третій стан не був єдиним. Революційну його частину складала буржуазія, яка виступала за:
1) ліквідацію феодальних відносин на селі, що співпадало з бажанням селян. (Без цього не можна було створити вільний внутрішній ринок;
2) ліквідувати церковне землеволодіння;
3) запровадити свободу підприємства;
4) ліквідувати чиновницьку регламентацію на виробництві.
Всі стани поділяли вимогу встановити демократичні свободи під гаслом “свобода, рівність, братерство”.
Безпосередній поштовх до відкритого конфлікту проти монархії дала фінансова криза 80-х років. Внутрішній і зовнішній борг монархії перевалив за 5 млрд. ліврів (нац. доход за 50 років). В 1787 р. поточні витрати здійснювались за рахунок доходів 1789 і 1790 рр. При цьому державні кошти витрачались на пенсії придворним, дотації аристократам, утримання двору й армії. Навіть збори нотаблів, особисто відібраних із знаті, в серпні 1787 р. відмовились підтримувати таку політику Людовика ХVІ.
Під тиском народного невдоволення та повстань, які почались по всій Франції, король вирішив (в серпні 1788 р.) скликати Генеральні штати (вперше з 1611 р.). Причому представників ІІІ стану, серед яких багато адвокатів, мало бути стільки ж, скільки від 1 і ІІ стану разом.
Генеральні штати зібрались 2 травня 1789 р. Після “королівського засідання” 5 травня, депутати “третього стану” відмовилось засідати по станах, вимагало спільного засідання. 17 червня 1789 р. вони проголосили себе Національними зборами, а коли до них приєднались впливові дворяни-ліберали (Лафайєт – герой визвольної війни в США), то Національні збори оголосили себе Установчими зборами (9 липня 1789 р.) – вищим представницьким і законодавчим органом французького народу, покликаним розробити для нього основні закони.
Король спочатку визнав це, а потім спробував з допомогою військ залякати депутатів. У відповідь – повстання 13-14 липня 1789 р. в Парижі. 14.07 – взяття і розгром Бастилії.
У Франції розпочалась революція (1789-94).
Етапи революції:
1 – 1789-92 – конституційна монархія.
ІІ – 1792-1793 – жирондистська республіка
ІІІ – 1793-1974 – якобинська диктатура.
Вже 15 липня парижани обрали своє самоврядування – Паризьку комуну. Почали формувати Національну гвардію під проводом Лафайєта і контролем Установчих зборів. Революція охопила всю Францію.
Під впливом селянських повстань серпні 1789 р., Установчі збори серією рішень скасували особисті феодальні повинності, кріпосне право й церковну десятину. Решта феодальних повинностей підлягала викупу, що було вигідно тим буржуа, які скупляли в дворян землю. Було скасовано станові привілеї в оподаткуванні. Декретом 11 серпня “всі громадяни без різниці походження можуть бути допущені до всіх посад і звань”.
11 серпня Установчі збори проголосили народний суверенітет, визнавши від свого імені Людовіка ХVІ французьким королем і “відновлювачем народної свободи”. Фактично було встановлено конституційну монархію при верховенстві народного представництва.
26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли “Декларацію прав людини і громадянина” – 17 статей (при її розробці – вплив ідей Просвітителів і “Декларації прав штату Вірджинія 1776 р.”) – найважливіший документ французької революції, що мав всесвітньо історичне значення. В її основу покладено принцип природного права: 1) люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Держава служить забезпеченню свободи, власності, безпеки. Народ має право на опір гнітові – ст.1-2; 2) народу належить верховна влада – ст.3; 3) законом можна заборонити лише такі дії, які шкідливі суспільству. Все решта – дозволено. Все, що не заборонено законом, то дозволено – ст. 4-5; 4) всі громадяни рівні перед законом. Закон повинен виражати волю всього народу, тому в його утворення може брати участь кожний громадянин (особисто чи через представника) – ст.6 (залишались виборчі цензи); 5) ст. 7 і 8 встановлювали 2 основоположних принципах в кримінальному праві:
- немає злочину, не передбачено в законі;
- немає покарання, не передбачено в законі
Зворотна сила закону заборонялась. 6) ст.9. Встановлювала ”презумпцію не винуватості”; 7) декларувалась свобода думок, суджень, слова, преси, право громадян брати участь у визначенні податків, право вимагати звіту посадової особи (ст.10-11, 14-15); 8) ст. 16 відмовляла у визначенні будь-якому ладу конституційним, якщо не здійснено розподіл влад; 9) “власність є право недоторкане і священне” – ст.17.
Принципи Декларації лягли в основу першої французької Конституції, прийнятої 3-18 вересня 1791 р. Король під страхом повалення її підписав і опублікував 7 розділів.
1-й розділ, преамбула відтворював і розвивав основні положення Декларації. Новими тут були положення про політичні права: свобода пересування, зборів, петицій. Безкоштовна початкова освіта для всіх. Заборона попередньої цензури. Свобода відправлення культів і право громадян обирати чи призначати служителів культу.
Організація державної влади базувалось на 2-х принципах:
- національному суверенітеті, який проголошувався “єдиним, неподільним і невідчужуваним”, який не передається ніякій іншій особі чи органу;
- розподілу влади.
Законодавча влада: - однопалатні Законодавчі збори:
- 745 депутатів, обраних шляхом двохступеневих виборів (первісні збори активних громадян – збори виборщиків) на основі цензового виборного права. (виборне право мали – чоловіки з 25 років, що проживали на місці більше року, сплачували податок в розмірі не менше трьохденної плати робітника і що не є слугою. Його мали 4.3 млн. чол.. з 26 млн. населення Франції).
Повноваження: - законодавча ініатива;
- затвердження законів;
- становлення податків;
- бюджет і контроль за ним;
- управління національним майном...
- Законодавчі збори самостійні у визначенні часу, місця, тривалості тощо своєї діяльності.
Вища виконавча влада – король. Його влада визначалась як неподільна, спадкова і підзаконна:
- король складав присягу на вірність нації і закону:
- за нехтування інтересами нації, змова – зречення від престолу;
- підписував закони;
- мав право відкладального вето. Але якщо два нових склади Законодавчих зборів його підтвердить, тоді закон не потребував підпису монарха;
- податкові закони королю на підпис не подавались;
- призначав міністрів. Командував армією і відав зовнішніми зносинами.
По-суті король – глава держави.
Судова влада – незалежна.
Основний її організаційний принцип – виборність суддів народом. Судді – незмінювальні. В роботі судів – присяжні. Суд не мав права втруватись в роботу інших гілок влади, як і вони – в його.
Територіальний устрій:
- основною адміністративною одиницею став департамент (замість старших провінцій) – 83 (рівні за територією);
- департамент ділився на 3-9 повітів, а ті на кантони;
- департаментське самоврядування: Рада обрана на 4 роки (36 чол.); кожних два роки оновлюється на ½. Виконавчий орган – Директорія (6 чол.) – загальне управління національним майном... Прокурор – захисник “громадської користі”. Повноваження не виписані;
- адміністрація повітів – аналогічна: Рада з 12 чол.; департамент – 4-х; генерал – прокурор.
Міське управління
Закріпила реформи 1789-1790 –х рр.
Єдине Муніципальне управління:
- муніципальна Рада з 3-20 членів обраних на 2 роки з оновленням на ½ щорічно. Вона була органом загального управління, поліції та громадських робіт;
- генеральна рада з 6-40 членів (вдвічі більша першого) на 1 рік: представницький орган контролював найважливіші питання управління міським майном і розподіл податків;
- мер – обирався напряму жителями з членів генеральної ради на 2 роки. Мав виконавчу владу яку розділяв з муніципальною радою, утворюючи міське Бюро;
- прокурор.
Міське управління Парижа (окремо закріплене):
- місто поділено на 48 секцій (дистриктів);
- в кожній секції обирали 16 комісарів + комісар поліції;
- збори комісарів – комітет, збирався щотижнево під головуванням змінного президента;
Загальноміське управління:
- Генеральна рада – 145 делегованих членів;
- мер, обраний жителями на 2 роки і бюро з 16 адміністраторів;
- Муніципальна рада, представляла не менше 2/3 секцій;
- виборні синдикат і прокурори.
Все це – адміністрація Паризької комуни, яка підпорядковувалась лише королю і законам.
Разом з тим революція не покращила становища низів. Тому продовжувались селянські повстання і розпочались страйки робітників – до 80 тис. весною 1790 р. Тому Установчі збори, щоб заспокоїти народ в листопаді 1789 р. конфіскували церковні землі і пустили їх в продаж. Коли це не спинило народної боротьби, тоді дозволило застосовувати проти повсталих збройну силу. 14 червня 1791 р. було прийнято закон Ле Шепелье – забороняв під страхом грошових штрафів (500 ліврів) і ув’язнення (3 місяці) створення профспілок і страйки. Одночасно в Парижі та по всій Франції розгортається діяльність політичних клубів. Найважливішими з них були клуб якобинців і клуб кордельєрів (за назвою монастирів де вони збирались).
Кордельєри об’єднували лівих радикалів – лідерів Паризької Комуни на чолі з Дантоном і Камілом де Муленом.
В 1790 р. клуб якобинців розколовся. З нього вийшли конституційно налаштовані депутати під проводом Барна ва й створили течію фейянів (за назвою ордену монахів).
Розмежування чітко проявилось під час Верденської кризи (король втік за кордон, але його встигли затримати на кордоні 21 червня 1791 р.). Фейяни наполягали, щоб Установчі збори прийняли революцію, що король не втік, а його викрали. 17 липня демонстрація, скликана кордельєрами на Марсовому полі, була розстріляна національною гвардією. Нову розстановку сил зафіксували Законодавчі збори, які відкрились 1 жовтня 1791 р. В них не було відкритих роялістів. Фейяни (праві) мали 264 місця. Ліві - якобинці (136), 345 – “болото”. Досить швидко на провідні позиції висунулись жирондисти, які відкололись від якобінців. Вони представляли інтереси торгово-промислової та нової землевласницької буржуазії, були зацікавлені в корінних буржуазних перетвореннях суспільства. Їх лідери – Бріссо й Верньо. В березні 1792 р. король сформував з них уряд. Оскільки жирондисти перейшли в центр, то лівий фланг представляли якобінці Робосп’єра та ультра ліві – кордельєри. Якобінці й кордельєри мали міцні позиції в революційному комітеті Паризької Комуни.
В лютому 1792 р. Австрія і Прусія уклали військовий союз проти Франції. 20 квітня 1792 р. король оголосив війну Австрії. Але через роялістські настрої офіцерів французька армія зазнавала поразок. Король відправив у відставку уряд жирондистів.
Жирондисти підняли маси на політичну боротьбу, провели антимонархічний мітинг 20 червня 1792 р. 11 липня 1792 р. Законодавчі збори видали декрет “Вітчизна в небезпеці ”, яким вирішили створити нову армію на основі загальної повинності. Коли на початку серпня стало відомо, що мета коаліції “відновити законну владу короля”, то 5 серпня 1792 р. Паризькі секції висунули вимогу повалити короля. Спроба жирондистів і Законодавчих зборів зберегти конституцію, підштовхнула Паризьку Комуну до проведення в ніч з 9 на 10 серпня повстання, результатом якого стало повалення монархії та скасування конституції 1791 р.
2. В результаті перевороту 10 серпня влада перейшла до рук Паризької Комуни. Під її тиском, Законодавчі збори постановили скликати Національний конвент з конституційною владою. До його обрання влада передавалась Тимчасовому Виконавчому комітету з 6 чол. – жирондисти під керівництвом Дантона – якобинця (керівника Паризької Комуни). 11 серпня ввели загальне виборче право для чоловіків з 21 року з річним цензом осілості, які мали самостійний заробіток і не були слугами. Правда, для виборщиків зберігався віковий ценз з 25 років.
В інтересах селян було прийнято серію серпневих декретів, якими проводилась подальша націоналізація земель емігрантів і скасовувались всі залишки старого аграрного ладу. Створювались спеціальні судові й виконавчі органи для боротьби з контрреволюцією та переслідування посібників інтервентів. 2-5 вересня 1792 р. добровольці, що йшли на фронт знищили в тюрмах більше 1000 контрреволюціонерів.
20 вересня 1792 р. французи зупинили і розбили наступ прусаків. Вже в листопаді 1792 р. було звільнено всю Францію і зайнято Бельгію та Рейнську область.
Національний конвент відкрився 21 вересня 1792 р. В ньому: приблизно 200 жирондистів, 100 якобинців. Зовсім не було фейянів. Решта з 783 депутатів – “болото”.
Першими ж рішеннями Конвент:
- відмінив монархію;
- анулював Конституцію 1791 р.;
- ввели новий календар (з 21 вересня 1792 р.);
- 25 вересня 1792 р. Францію оголосили республікою, єдиною і неподільною (за сепаратизм – смертна кара).
Суд над Людовіком ХVІ (11.12.92 – 17.01.93) – не стільки юридичний, скільки політичний акт. 21.01.1793 року короля стратили.
Однак страта короля не допомогла покращити ситуацію. Війна вимагала великих витрат. Жирондисти збільшили емісію паперових грошей, зросла інфляція. Народні протести, вимоги твердих цін на харчі – “максимум”. Їх підтримали кордильєри, особливо радикали на чолі зі священиком Жаком Ру – “скажені”, а з квітня 1793 р. і якобінці.
Становище жирондистів погіршили поразки на фронтах та контрреволюційні повстання у Вандеї. В ньому взяли участь і селяни, невдоволені загальною мобілізацією і на заклик католицької церкви.
Негативний для них наслідок мало і впровадження в квітні 1793 р. Революційного трибуналу на чолі з лівим радикалом Маратом (“друг народу”) і запровадження на вимогу якобінців, Конвентом у травні 1793 р. декрету про тверді ціни на зерно по всій Франції та про примусовий займ.
Для боротьби з радикалами жирондисти створили в Конвенті особливу “комісію 12-ти”, захопили владу в Ліоні та деяких інших містах.
На заклик секцій Парижа – повстання 31 травня – 2 червня 1793 р. Вигнали з Конвента 29 впливових жирондистів. Закінчився 2-й етап революції. Було встановлено якобинську диктатуру. (13 липня 1793 р. Шарлотта Корде вбила Марата). Одним з перших кроків якобінців було прийняття аграрного законодавства:
- пільговий порядок розпродажу конфіскованих земель емігрантів – дрібними наділами з розстрочкою на 10 років;
- повернення селянам всіх общинних земель і подушний їх розподіл на вимогу 1/3 селян;
- повна, остаточна і безкоштовна відміна всіх феодальних повинностей, прав і поборів. Феодальні акти і документи мали бути спалені. За їх зберігання – каторга.
24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, її винесли на всенародний референдум, який завершився до 10 серпня – 1.8 млн.” за” і 17 тис. “проти”). Вона відбила радикальні ідеї якобинців. Конституція 1793 р. складалась з 2-х частин: оновленої “Декларації прав людини і громадянина” (в 35 ст.) і власне Конституції (122 ст.). Підтверджувалось, що держава встановила для реалізації людиною її природних і невід’ємних прав – рівність, свободи, безпеки, власності і діє на основі суспільно корисної законності (ст.1-4.9). Подальші положення викладались в дусі соціалізації права – свобода праці і занять (ст.17); державна гарантія соціального забезпечення (в разі нездатності до праці) і освіту (ст.21-22). Більш категорично, ніж в Конституції 1791 р. декларувалось право на петиції (ст.32) і свободу зборів, думок, віросповідань, преси (ст.7).
Принцип народного суверенітету був доведений майже до абсолюту: він неподільний, невідчужуваний, не може бути ніким привласнений (ст. 25-27). А звідси – право народу на “перегляд, перетворення і зміну конституції”... “жодне покоління не може підпорядкувати своїй волі покоління майбутнє” (ст. 28) та право (і обов’язок) народу на опір гнобленню і зміну уряду в разі “гноблення хоча б одного члена суспільства”. Повстання проголошувалось “священним правом і невідкладним обов’язком” народу (ст.33-35).
Вносились новації в організацію державної влади:
- запроваджувалось напівпряме здійснення законодавчої влади народом, замість представницького (нар. суверенітет);
- Законодавчі збори, обрані на 1 рік загальним виборчим правом, з цензом осілості в 6 місяців. Але важливі закони (цивільні, кримінальні, податкові, управління майном, щодо війни, адміністративного поділу тощо) підлягали схваленню зборами виборщиків по департаментах і первинними зборами населення. Так само мала б змінюватись і Конституція, за ініціативою знизу.
Замість поділу влади ввели єдність влади. Уряд звели до рівня Виконавчої ради (24 чол.), яка утворювалася Законодавчими зборами із представників департаментів і населення на 2 роки з щорічним оновленням на ½. Але фактично члени ради були лише маріонетками Законодавчих зборів, які мали право втручатись через декрети навіть в поточні справи.
На місцях – повна виборність всіх інститутів самоврядування і суддів. Проголошувалась загальна військова повинність.
Але в житті виконавча влада підпорядковувала під себе законодавчу. Офіційною декларацією Конвенту введення Конституції в силу було відкладено “до настання миру”.
Головним урядовим органом став Комітет громадського порятунку, який в червні очолив Робесп’єр (“непідкупний”). Йому досить швидко були підпорядковані всі державні установи і армія, він керував внутрішньою і зовнішньою політикою, обороною країни. Велику роль відігравав також реорганізований Комітет громадської безпеки, який вів боротьбу з внутрішньою контрреволюцією.
Конвент і Комітет громадського порятунку здійснювали свою владу через комісарів з числа депутатів Конвенту, які були послані на місця з широкими повноваженнями для придушення контрреволюції і реалізації політики уряду. Комісари Конвенту призначались і в армію.
На місцях діяли революційні комітети – впроваджували в життя рішення Комітету громадського порятунку, боролись з контрреволюційними елементами. Велику роль в якобинській диктатурі відігравала мережа якобинського клубу.
Юридично узаконив диктатуру установчий закон 4 грудня 1793 р. “ Про революційний порядок управління”. 25 грудня 1793 р., виступаючи в Конвенті, Робесп’єр обґрунтував свободу революційного уряду діяти в “стороні від права”, керуючись революційною доцільністю. “Потрібно організувати деспотизм свободи, щоб роздавати деспотизм королів”. Причому якобінці привласнили собі право трактувати цю революційну необхідність.
На вимогу “скажених” у вересні 1793 р. конвент запровадив “максимум” – тверді ціни на харчі та предмети першої необхідності. Хліба не стало. Для забезпечення ним Парижа, інших міст і армії запровадили реквізиції зерна та інших продуктів. Для їх проведення створили “революційну армію”, ввели картки на продукти.
Запровадили “революційний терор ”. Закон 17 вересня 1793 р. “Про підозрілих”. Знаряддям терору став Революційний трибунал, який був поділений на 4 секції по 3 судді і 7-9 присяжних. Як правило, вирок – смертна кара. Бо суд проводився за новими процесуальними правилами:
- попереднє слідство скасовувалось;
- звинувачуваний допитувався лише в суді;
- адвокатів не передбачалось;
- свідки викликались лише при відсутності в суді речових чи моральних доказів;
- апеляції та касації не передбачались.
Вирок виконували в той же день.
Відразу ж ві дбулась вереснева різня – коли щоденно страчували 28-30 чоловік. Стратили Марію-Антуанту. Всього за рік терору було страчено 40 тис. чол., більше 500 тис. арештовано. (В Марселі кілька сот членів сімей емігрантів втопили на баржі в морі, в Нанті – 3 тис. втопили в Луарі). Серед страчених 75 % - “третій стан”; 9 % - дворяни; 5 % - священики, 78 %- вироки за зраду і заколот; 1 % - економічні. Декрет 10 червня 1974 р. узаконив Революційний трибунал і ввів поняття “ ворог народу ”. Їх майно підлягало конфіскації та розподілу серед не імущих.
Поступово серед якобинців намітилось розмежування. Помірковані почали об’єднуватися навколо Дантона, а ультраліві – навколо Шометта і Ебера. Спочатку 24 березня 1794р. були страчені Ебертисти, а вже 5 квітня 1794 р. стратили Дантона і де Мулена. – “ Революція пожирала своїх дітей”.
Внутрішні чвари та не правовий терор остаточно ізолював Робесп’єра та його соратників. Виникла змова в яку була втягнута більшість Конвенту. 27 липня 1794 р. на засіданні Конвенту Робесп’єру не дали говорити й арештували разом з його соратниками. Але на вимогу Паризької Комуни їх звільнили. Конвент оголосив Робесп’єра, його соратників і керівництво Паризької Комуни поза законом і закликав секції Парижа допомогти придушити їх “заколот”. Більшість секцій підтримали Конвент.
28 липня (10 термідора) війська Конвенту арештували в ратуші Робесп’єра і його прихильників. Їх відразу стратили (22 чол.) і ще 71 чол. – за спроби відновити Паризьку Комуну.
Термідоріанський переворот фактично поклав край революції. До влади прийшли сили, які нажили значну власність за роки революції. Тому вони виступали за непорушність ідеалів власності, порядку і конституції.
Настав період термідоріанської реакції. Протягом року (липень 1794 – серпень 1795 рр.) Конвент ліквідував апарати якобінської диктатури:
- обмежили повноваження на оновили склад Комітету громадського порятунку;
- разом із скасуванням Паризької Комуни були ліквідовані революційні комітети та народні товариства;
- в листопаді 1794 р. закрили якобінський клуб;
- Декретом 1 серпня 1794 р. зупинили терор. Революційний трибунал мав тепер встановлювати умисну винність звинувачуваного. В травні 1795 р. його скасували;
- в грудні 1794 р. скасували максимум.
Заколоти низів в квітні і травні 1795 р. як і роялістів влітку 1795 р. були придушені.
22 серпня 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію ІІІ року. В її основу покладено принцип демократії імущих. Один з її розробників Буасс Д’Англа казав у Конвенті: “Ви повинні, нарешті, гарантувати власність багатим... Громадянська рівність – це все, що може вимагати розумна людина. Абсолютна рівність – це химера...”
Конституція 1795 р. – об’ємна (377 ст.). Її відкривала Декларація громадянських прав. Вона базувалась на основі Декларації 1789 р. Головна ідея – “свобода, рівність, безпека і власність”. Вперше включались положення про громадянські обов’язки – не шкодити
3іншим, творити добро, дотримуватись свободи власності як право “користуватись і розпоряджатись своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці й свого виробництва.
По новому організовувалась державна влада – відновлювався принцип строго поділу державної влади.
1. Законодавча влада - на основі принципу бікамералізму, тобто дві рівні палати: нижня – Рада 500 обрана шляхом двоступеневого голосування по особливих департаментських зборах. На першому етапі – загальне виборне право з 21 року (ценз осідлості 1 рік), на другому – вищий віковий і майновий ценз; верхня Рада старійшин – 250 делегатів від департаментів.
Рада 500 – законодавча ініціатива, а Рада старійшин – приймала (відхиляла) закони, без внесення в них поправок. Спільні засідання заборонялись.
2. Виконавча влада – Директорія з 5 членів. Голосували по черзі по 3 місяці для підпису документів. Директорів пропонувала Рада 500, а затверджувала Рада старійшин. Директорія керувала всіма сферами життя. Призначала 6-8 міністрів.
3. 3. Судова влада – крім місцевих судів, запроваджувались вищі касаційні інстанції. Юстиція мала бути безкоштовною. Суд – гласним в відкритим. Судді – обирались на місцях. Гарантії від позасудових арештів.
4. Місцева влада – управління департаментами децентралізувалось. Округи скасовувались. Але рішення місцевих виборних властей могла відмінити Директорія.
Конституцію затвердили референдумом (1 млн. 50 тис.). Набула чинності в листопаді 1795 р. Вводилась спеціальним декретом система спадковості законодавчої влади: 2/3 членів Конвенту повинні були бути обрані знову.
Директорії практично відразу довелось вести боротьбу зі своїми противниками. В травні 1796 р. було розкрито “ змову рівних ” на чолі з комуністом-утопістом Гракюм Бабефом. Потім він проводить “політику гойдалки” – коли на виборах 1797 р. перемогли роялісти Директорія їх скасовувала. Це ж вона зробила і з депутатами-демократами, які перемогли в 1798 р. Слабкість Директорії змісила її загравати з армією. Цим скористався герой Італійської компанії генерал Наполеон Бонапарт, який залишив армію в Єгипті, прибув до Парижа з метою порятунку Франції від псевдо якобинської змови.
3. 18-19 брюмера (9-10 листопада) 1799 р. війська розігнали Раду 500 і Раду старійшин і Директорію. Бонапарт зібрав купку депутатів і під його диктовку вони прийняли декрет про передачу урядової влади виконавчій комісії з трьох консулів (Сийєс, Бонапарт, Дю о). Створювались 2 законодавчі комісії по 25 чоловік для підготовки нової Конституції.
Режим Консулат юридично оформила Конституція 1799 р., схвалена плебісцитом (3 млн.1562 чол.)(95 ст.):
- відновлювалось (формально) загальне виборче право, але реально воно було знищено, бо на кожному рівні (знизу-вверх) зі свого складу виборці делегували вверх 1/10. Тобто – вибори без вибору;
- списки нотаблів (вибраних) першим рівнем слугували базою для формування комунальної і департаментської влади;
- законодавча влада складалась з 4-х органів: 1) Державна рада – уряд (30-40 членів призначених 1м консулом) законодавча ініціатива; 2) Трибунат (100 членів, відібраних на 5 років, старші 25 років за щорічним оновленням на 1/5) – обговорення і первісне схвалення законопроектів; 3) Законодавчий корпус (300 членів старше 30 років, 1/5 – щорічно оновлювались) – затвердження законів без обговорення; 4) Сенат (24 члени старше 40 років, призначених довічно. Поповнювався Сенат ним самим шляхом кооптації з кандидатур, запропонованих іншими державними органами)- остаточно затверджував закони і перевіряв їх конституційність.
Виконавча влада – 3 консули. Але реальна влада лише в 1-го консула (Бонапарта): призначав міністрів, Державну Раду, призначав всіх посадових осіб у державі, включаючи суддів... Його повноваження більші ніж в короля по Конституції 1791 р. Фактично було узаконено військову диктатуру, яка еволюціонувала від республіки до специфічного різновиду монархії – цезаризму.
Успіхи в розгромі якобінської опозиції, припинення громадянської війни у Вандеї, повернення у Францію амністованих емігрантів (40 %), вигідний Амьєнський Мир (1802 р.) з антифранцузькою коаліцією, дозволили Наполеону провести 2-4 серпня 1802 р. доповнень до Конституції – сенатус-консульт (86 ст.). Їх схвалив плебісцит (3.6 млн.: 8.3 тис.). За ними Наполеон став довічним консулом: - міг призначати собі наступника;
- пропонував кандидатури 2 і 3-го консулів;
- скликав Сенат;
- розпускав Законодавчий корпус;
- відміняв смертні вироки;
- оголошував війну і мир.
Сенат – став першою владною установою у Франції і отримав право:
- видавати сенатус-консульти з питань “не оговорених Конституцією але необхідних для її функціонування;
- розпускати Трибунат в Законодавчий корпус;
- запроваджувати надзвичайні заходи;
- обмежувати індивід свободи.
1-й консул міг збільшити склад Сенату до 120 членів, давав їм землі, розкішне житло, інші блага.
Статус-консульт 18 травня 1804 р. та референдум по ньому (3.5 млн.: 2.% тис.) затвердив нову редакцію Конституції.
Конституція Х (1804 р.) (142 ст.) перетворила Францію в Імперію зі спадковою владою Наполеона (ст.2).
Організація влади:
- “управління республікою ввіряється імператору”;
- імператор: - глава держави;
- головує в Сенаті і Державній Раді (Трибунат скасовувався);
- оприлюднює статус-консульти;
- право вето – тлумачити закони;
- право видавати декрети в обхід законодавчого корпусу;
- призначав посадові особи, включаючи вищі суди;
- підписував приговори Верховного суду;
- правосуддя – від його імені.
При імператорі: - імператорський двір, а в ньому – верховна рада з верхівки двору; - таємна рада; - Державна рада; - Сенат; - міністерства.
Місцеве управління:
- департамент – замість виборних органів – призначався префент, а при ньому – генеральний секретар, колегіальна генеральна рада і виконавча рада;
- округ – (замість повітів) – су префект;
- в комунах – мер (в містах до 50 тис. жителів його призначав префект, а в більших – імператор, при ньому заступники і муніципальна рада, членів якої призначав префект);
- Париж став окремим департаментом на чолі з префектом департамента і префектом поліції, розділені на 11 округів на чолі з мером.
1803 р. – грошова реформа. Ввели нову грошову одиницю – франк.
Опора режиму – армія. Загальна воєнна повинність. Пільги ветеранам. “Орден Почесного легіону” – з 1802 р. За роки війн Наполеон з 2.7 млн. загинув 1 млн. солдат.
Зовнішня політика Наполеона мала за мету забезпечити Франції економічне і політичне панування в Європі. Армії Англії, Росії, Австрії, Пруссії не могли протистояти французькій, що стала першою регулярною армією в Європі.
Армію складали не найманці, як у більшості країн, а особисто вільні селяни, її очолювали здібні командири, сам Наполеон був талановитим полководцем. У 1800—1801 рр. Наполеон завдав кілька поразок військам Австрії.
1805 р. Англія, Росія, Австрія та Пруссія, побоюючись встановлення панування Наполеона в Європі, розпочали війну проти наполеонівської Франції. Для Австрії початок війни був невдалим: частина її військ у фортеці Ульмі капітулювала, і армія Наполеона увійшла у Відень. На морі, біля мису Трафальгар, англійський адмірал Нельсон розгромив французько-іспанський флот. Але в битві біля Аустерліца 1805 р. австрійські та російські війська зазнали нищівної поразки. Австрія капітулювала. 1806 р. Наполеон розбив прусські війська і ввійшов у Берлін. Там він підписав декрет про континентальну блокаду, що забороняв Австрії, Пруссії та усім залежним від Франції державам Європейського континенту торгувати і мати будь-які зв'язки з Англією. Наполеон прагнув підірвати могутність Англії, закривши для неї європейські ринки. У відповідь Англія блокувала французькі порти.
На початку 1807 р. Наполеон завдав поразки російській армії. У Тільзіті Наполеон І і Олександр І підписали договір про мир і союз між Францією та Росією. Росія визнавала французькі завоювання в Європі і приєдналася до континентальної блокади Англії.
у І807—1808 рр. французькі війська окупували Іспанію. Іспанський престол посів брат Наполеона — Жозеф. Народ Іспанії підняв повстання і розпочав партизанську війну. У цій війні, що тривала до 1812 р., французи втратили близько 500 тис. чоловік.
1809 р. Австрія, скориставшись невдачами Франції в Іспанії, стала на бік Англії. Але наполеонівська Франція знову розгромила Австрію, яка підписала важливий і принизливий для неї мирний договір.
Пануванню Наполеона в Європі перешкоджала Росія, що порушувала континентальну блокаду, дозволяла нейтральним суднам заходити в російські порти. Французько-російські відносини різко загострилися.
1812 р. майже півмільйонна армія Наполеона напала на Росію. Намагання Наполеона розгромити російські війська частинами були марними. Дві російські армії, об'єднавшись біля Смоленська і витримавши важку битву, відступили до Москви. У битві під Москвою на Бородінському полі війська під командуванням Михайла Кутузова знекровили армію Наполеона, хоча й не змогли перемогти. Французи захопили Москву, населення якої залишило місто. Спроби Наполеона нав'язати російському імператору мир не мали успіху. У Москві розпочалися пожежі, що ускладнили становище французьких військ. У тилу французів діяли партизани. Наполеон був змушений залишити Москву і відступив. 1812 р. близько 20 тис. солдатів і офіцерів армії Наполеона врятувалися втечею через р. Німан у Польщу.
Поразка Наполеона у війні 1812 р. зумовила подальший крах наполеонівської імперії. Наполеон, повернувшись у Францію, створив нову армію, що мала воювати проти російських військ, які вступили у Німеччину. Але тепер йому довелося воювати проти всієї Європи (Росії, Англії, Австрії, Іспанії, Пруссії, Швеції та ін.).
1813 р. під Лейпцигом відбулася вирішальна битва – "битва народів". Французькі війська зазнали поразки. На початку 1814р. війська союзників увійшли на територію Франції, а 31 березня 1814 р. – у Париж. Наполеон зрікся престолу.
Спроба Наполеона повернутися – Сто днів – час другого правління імператора Наполеона I у Франції (20 березня – 22 червня 1815 р.) після його втечі з острова Ельба.
Проти наполеонівської імперії виступила антифранцузька коаліція за участю багатьох європейських країн. Після ряду битв цієї кампанії, що пройшли із змінним успіхом (Катр-Бра, Ліньї, Вавр) армія Наполеона була остаточно розгромлена в битві при Ватерлоо 18 червня 1815 р. 22 червня 1815 року Наполеон повторно відрікся від престолу. Більш Наполеон не правив Францією.
.
4. Військова поразка Наполеона від союзників і вступ їх військ до Парижа дозволив роялістам і недавнім сановникам Бонапарта на чолі з Талейраном 6 квітня 1814 р. рішенням Сенату усунути Наполеона від влади і оголосити королем Франції брата Людовіка ХVІ по узгодженню з союзниками Людовіка ХVІІІ. Наполеона заслали на о. Ельбу. За мирним договором (травень 1814 р.) Франція втратила всі завоювання і повернулася до кордонів 1792 р.
Людовіку ХVІІІ Сенат запропонував проект нової конституції, яка зберігала б його права. Але король її відкинув і 4 червня 1814 р. оприлюднив Конституційну Хартію. Вона встановлювала конституційну парламентську монархію:
- влада короля – від бога;
- рівність всіх перед законом;
- гарантована особиста свобода, свобода віросповідання, преси, власності (ст. 1-10);
- католицизм – офіційна релігія;
- відмінялась рекрутчина;
- розпродані землі емігрантів чи конфісковані – недоторкані;
- землі державного фонду – повернути.
Законодавчий корпус – двопалатний парламент:
- верхня – Палата перів (призначав король). Більше судові і контролюючі функції;
- нижня – Палата депутатів – на 5 років зі щорічним оновленням на 1/5 – з 1824 р. – 7 р. без ротації. Обирали виборщики старші 40 років і які сплачували більше 1 тис. франків податків у рік.
Парламент міг лише просити короля про видання певного закону, а коли той подавав проект – таємним голосуванням приймати його чи ні.
Судова влада – судді – незмінювані.
В 1824 р. на престол став Карл Х. Він виплатив дворянам величезні компенсації за відібрані землі. Відновив смертну кару за образу католицької церкви, а в 1830 р. шістьма ордонансами ліквідував ряд демократичних свобод. Нове аграрне законодавство 1827 р. спровокувало селянські бунти.
Все це разом призвело до Паризького повстання (липневої, 1830 р. революції). Карла Х скинули, його режим ліквідували. 30 липня 1830 р. банківсько-промислові кола поставити “тимчасовим намісником” герцога Луї-Філіпа Орлеанського. Невдовзі його проголосили королем. 14 серпня 1830 р. опублікував оновлену Хартію. В ній містилась Декларація громадянських прав і проголошувалась “народна монархія”. Відмінявся офіційний католицизм і дещо зменшувались права короля. Вперше уряд формувала парламентська більшість.
Економічна криза 1846-1847 рр, помилки уряду Ф.Гізо у зовнішній політиці призвели до краху Липневої монархії в результаті революції 1848 р. 25 лютого 1848. була проголошена друга Республіка. Тимчасовий уряд А.Ламартіна. Тиск соціалістів (Л.Блана, О.Бланкі) 4 березня 1848 р. – закон про загальне виборче право чоловіків з 21 року. На його основі обрали Установчі збори. 4 травня 1848 р. вони проголосили республіку.
Червень 1848 р. в Парижі робітниче повстання під соціалістичними гаслами. Генерал Ковеньяк – придушив.
4 листопада 1848 р. Установчі збори схвалили конституцію (116 ст.) – вводилась посада президента, якого обирали загальним голосуванням (в грудні 1848 р. ним обрали Луї-Наполеона - прихильника відновлення монархії).
Національні збори – 750 членів на 3 роки – прямі з таємним голосуванням вибори.
Щось схоже на другу палату – Державна рада створювана Національними зборами зі свого складу на 6 років, з оновленням на ½ після виборів.
На виборах в грудні 1848 р. 2/3 місць отримали монархісти. Вони, після успіху лівих на довиборах 1850 р., прийняли новий виборчий закон (31.05.1850 р.) яким, у порушення конституції, ввели ценз осілості в 3 роки, що скоротило кількість виборців на 30%. В червні Національні збори обмежили свободу слова, розпустили 120 муніципалітетів і більше 1 мерів. Насаджувалась поліцейська держава з метою усунути президента від влади і посадити на престол внука Карла Х.
Луї-Наполеон, маючи підтримку армії й банків здійснив державний переворот 2.12.1851 р. Своїм декретом він розпустив Національні збори, відновив загальне виборче право, відновив Сенат, продовжив повноваження президента до 10 років, підпорядкував йому міністрів і підняв роль Державної ради. 84 депутати, 10 тис. опозиціонерів – депортовані в колонії.
Загальнонародний плебісцит в кінці грудня 1851 р. схвалив цей декрет (7 млн. 650 тис.). Це закріпила Конституція 14.01.1852 р. Нею відновлювався цезаризм (ідеї конституції 1799 р.). В центрі влади – президент, обраний на 10 р. загальними зборами:
- він глава уряду;
- ініціатор законотворчості;
- призначав на всі посади....;
- суд від імені президента.
Законодавча влада – три органи:
- Державна рада (40-50 чол., призначав президент);
- Законодавчий корпус (251 деп., обраних на 6 років з “офіційних кандидатів”, запропонованих президентом);
- Сенат (150 чол. довічно призначених президентом з “відомих осіб”).
До Конституції входила Декларація громадянських прав (погіршений варіант 1789 р.).
В листопаді 1852 р. статус-консультом республіку було ліквідовано, відновлено імперію. Президента проголосили імператором Наполеоном ІІІ. Плебісцит схвалив це (7.8 млн.: 250 тис.).
Друга імперія (1852-1870 рр.) була конституційною монархією. Фактично ж був авторитарний режим, навіть Законодавчий корпус засідав не більше 3 місяців на рік. Зросли права урядую.
З 1860 р. імператор суттєво лібералізував режим, зокрема, розширив права Законодавчого корпусу, розширено право свободи зборів і преси.
З 1866 р. зростає сила республіканської опозиції, особливо на фоні економічної кризи 1867-68 рр.
Сенатус-консультом 20.04.1870 р. Сенат і Законодавчий корпус були реорганізовані в двохпалатні Збори. Парламентська більшість – формує уряд. Поразка Франції у війні з Прусією в 1870 р. призвела до падіння монархії. 4 вересня 1870 р. під тиском народу Законодавчий корпус проголосив відновлення республіки (третьої).
Уряд “національної оборони” уклав 26.01.71 р. перемир’я з Прусією. На виборах до Національних зборів (лютий 1871 р.) більшість отримали монархісти. Вони сформували уряд Т’єра (міністрів він підібрав сам).
5. Паризька комуна (18.03 – 28.05.1871 р.) 17 березня 1871 р. Т’єрі спробував роззброїти Національну Гвардію, то обурення парижан вилилось у повстання 18 березня 1871 р. Влада перейшла до рук Генеральної ради Паризької Комуни та Центрального комітету національної гвардії.
19 квітня – “Декларація до французького народу “ – ідея автономії комун. Паризька комуна створила свої органи влади:
- 9 комісій (Військову, Продовольчу, Фінансову)...;
- Координуючий орган – Виконавча комісія.
Це організувати не вдалось через ускладнення обставин, тому 1 травня створили Комітет громадського порятунку (за прикладом 1793 р.).
Своїми декретами Комуна:
- відмінила приватну власність;
- реквізовувались кинуті будинки і квартири;
- анальовувались закладні зобов’язання;
- виборність посадових осіб і звільнення чиновників – саботажників;
- розпускались армія та позиція;
- відокремили церкву від держави;
- реформували суд, але повністю не встигли, лише створили особливий суд – “обвинувачення журі” для розгляду тяжких злочинів. Він засідав разом з присяжними;
- вводився робітничий контроль за виробництвом.
21-28 травня версальські війська розгромили Комуну. Загинуло 20-30 тис. чол.. Військові суди діяли до 1876 р. й засудили 36300 чол.
Після придушення Комуни, Національні збори взяли владу в свої руки. 32 серпня 1871 р. вони оголосили себе Установчими. Т’єра зробили президентом, а в 1873 р. – ним став Мак-Магон. Повноваження президента визначили в 7 років. Суперечки різних груп монархістів завершились 30 січня 1875 р. рішенням з перевагою в 1 голос про республіканську форму правління.
В 1875 р. Установчі збори прийняли не кодифіковану Конституцію (34 ст.) її склали такі закони: - про публічну владу (25.02.75 р.);
- про Сенат (24.02.75 р.);
- про взаємовідносини властей (16.08.75 р.);
- органічні закони про вибори;
- про президента (1871 - 1873).
Встановлювалась параментсько-президентська республіка, в якій під інститутом президентства ховалась фігура виборчого монарха.
Законодавча влада: 2-х палатний парламент – Національні збори; Палата депутатів – на 4 роки; Сенат (225 членів - на 9 років особливими колегіями виборців по департаментах, кожні 3 роки ротація на 1/3); 75 – призначались по життєво Національними зборами; Верховна влада – спільне засідання. На ньому обирали президента на 7 років.
Президент:- глава республіки;
- право законодавчої ініціативи;
- оприлюднення законів;
- право помилування;
- призначав на державні посади;
- за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів і призначити нові вибори.
- Уряд – Рада міністрів – очолював: голова Рад міну;
- Міністрів призначав президент, але вони були солідарно відповідальні перед парламентом.
Місцеві органи – ті ж самі.
Поправками 1879 р. столицею знову став Париж, а не Версаль (1871 р.), а 1884 р. – заборонялось при перегляді Конституції піднімати питання про перегляд республіканської форми правління; скасовувалась незмінність сенаторів, відтепер їх обирали комуни в залежності від своєї чисельності; обирати президента з числа будь-якої королівської династії.
Таким чином, в Третій республіці встановився республікансько-парламентський режим, який проіснував до ІІ світової війни. Роль президента – мала. Характерна риса – урядові кризи. За 1875 – 1940рр. змінилось 89 урядів.
Важливе місце в політичній системі зайняли політичні партії.
Право.
Джерелами права Франції, які мали величезний вплив на розвиток права в світі, мали кодекси Наполеона:
- Цивільний кодекс 1804 р.;
- Торговельний кодекс 1807 р.;
- Кримінальний кодекс 1810 р.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав