Загальна характеристика джерел з історії середньовічної Європи

Територіальні межі – Західна Європа та Візантія.

Періодизація історії Середньовіччя аудиторії відома. Для Західної Європи епоха Середньовіччя охоплює V – середину XVII ст. і поділяється на такі періоди:

1) кінець V – середина XI ст. – період раннього середньовіччя;

2) середина XI – кінець XV ст. – період зрілого середньовіччя, розквіту феодальних відносин;

3) XVI – середина XVII ст. – період пізнього феодалізму або раннього нового часу.

Для кожного періоду притаманна певна своєрідність джерельної бази, зумовлена особливостями розвитку суспільства. Пропонована лекція охоплює два перших періоди (загалом V - кінець XV ст.), для яких притаманний достатньо стабільний комплекс джерел. Останній період – це перехідна епоха, що відбилося і на характері та складі джерел. Тому вони будуть розглядатися в окремій лекції.

Періодизація історії Візантії дещо відрізняється:

1) IV-VII ст. - ранній період, поступова еволюція пізньоантичних інститутів у ранньофеодальні;

2) ІІ пол. VII-XII вв. - середній период, розквіт візантійської імперії;

3) XIII — сер. XV в. (1453) - період пізнього візантійського феодалізму, криза імперії.

Для епохи середньовіччя характерні всі типи джерел, про які йшлося при розгляданні попередніх періодів історії людства (писемні, речові, зображальні, усні, етнографічні, лінгвістичні, природно-географічні). Не заперечуючи значущість усіх перелічених типів джерел і необхідність їх комплексного аналізу для об’єктивного висвітлення минулого, зазначимо, що історія феодального суспільства найкраще відображена у величезному фонді писемних джерел.

Комплекс писемних джерел з історії Середньовічної Європи формувався під впливом значних змін, що відбувалися в усіх сферах суспільства: політичній – падіння Римської імперії (при цьому часткове збереження її традицій), утворення варварських держав германськими племенами на її території, феодальна роздрібненість; утворення національних держав, Реформація; Великі географічні відкриття; соціально-економічній – розвиток феодальних відносин,пізніше – розвиток торгівлі, мануфактурного виробництва; культурній – поява паперу, книгодрукування, заснування університетів, розповсюдження гуманістичних ідей.

Маючи багато спільного названі вище історичні процеси перебігали по різному в окремих країнах Європи. В таких країнах як Італія, Іспанія, південь Франції, що утворилися безпосередньо на території Західної Римської імперії феодальні відносини формувалися на основі зруйнованих рабовласницьких і германського общинного устрою, що швидко розкладався. Ці країни розвивалися дуже швидко.

У країнах, що утворилися на півночі та сході Європи – Німеччина, Англія, Ірландія, Угорщина, скандинавські та слов’янські держави – не було розвинутих рабовласницьких відносин, не було розвинутих політичних форм. Ці крани розвивалися повільніше.

Для Візантії притаманний повільний розвиток із значними пережитками рабовласництва. Феодальні відносини формувалися повільно. Велике значення мала держава, розгалужений бюрократичний апарат, впливали серйозні релігійні суперечки.

Усе це зумовило такі особливості комплексу писемних джерел: 1)джерела, характерні для цієї епохи розвитку суспільства, у різних народів з’являються неодночасно; 2) для історії держав, що утворилися на території Західної Римської імперії та Візантії зберігся значний комплекс джерел пізньоримського походження; 3) у джерелах проявилися особливості, зумовлені конкретними формами історичного розвитку окремих країн. Тому, треба враховувати як типові риси, так і особливості окремих видів джерел у тій чи іншій країні.

Більшість середньовічних джерел створені представниками панівних верств населення, що відбилося на їх змісті.

Для ранньосередньовічної Європи кількість писемних джерел незначна. Майже не збереглося документальних джерел, тому для цього періоду основну інформацію надають саме оповідні джерела. На території колишньої Західної Римської імперії усі писемні пам’ятники написані латиною, але не літературною, а її провінційними діалектами («брудна латина»), які замінили мови германських племен і згодом розвинулися у мови романських народів. За Карла Великого латина стала більш літературною та розповсюдженою. На території власне германських областей панували місцеві діалекти, зокрема, законодавчі документи перекладалися цими діалектами. В Англії латина була мовою церкви, документи та історичні твори писалися місцевою мовою.

Для зрілого Середньовіччя характерне значне збільшення кількості джерел, а також їх якісне розмаїття. З XIV ст. в усіх країнах швидко збільшується обсяг документальних джерел. Писемні пам’ятники цього періоду написані національними мовами.

А для пізнього середньовіччя, що має перехідний характер і має також назву Ранньомодернові часи характерне абсолютне переважання документальних джерел. Вони дають основну інформацію, а наративні джерела відходять на другий план.

Свої особливості має комплекс джерел з історії Візантії. Порівняно з іншими країнами Європи обсяг та розмаїття писемних джерел для цієї країни були значними, але через загибель Візантійської держави більшість їх була знищена. Загинули усі міські архіви. Поодинокі документи збереглися лише через те, що знаходилися за межами імперії. Тому для історії Візантії також як і для європейських країн зрілого Середньовіччя основними джерелами є наративні джерела (хроніки). Візантійські джерела цього періоду писалися середньовічною грецькою мовою.

Класифікація писемних джерел:

1) Законодавчі з’являються з V ст. з розвитком соціального розшарування і появою держави у германських племен. Це «варварські правди» для раннього середньовіччя, потім королівське законодавство, правові документи феодального звичаєвого права, парламентське законодавство.

2) Актові джерела – зовсім мало для раннього, багато для зрілого та пізнього середньовіччя. Приватноправові та публічноправові. Ілюструють і відносини власності, підпорядкування, панування.

3) Діловодні документи – дуже мало. Переважно для зрілого та пізнього середньовіччя. Ілюструють розвиток великого феодального господарства, мануфактури, торгівлі, для останнього періоду – політичні процеси.

4) Історичні твори: анналістична традиція – з VІ ст. в монастирях, у VІІІ-ІХ ст. – королівські аннали. На їх основі – хроніки, ширші за змістом, більш зв’язні за викладенням. З VІ ст. – історії окремих германських племен; з ХV ст. – історії національних держав.

5) Релігійна література – агіографічна, проповіді, покаянні книги.

6) Публіцистика (політичні трактати і памфлети).

7) Художня література. Твори (містерії на євангельські теми, фарси) для міських театрів, лицарська література, поезія, епос.

8) Наукова література. Власне наукові твори, що можуть служити джерелами з історії розвитку наукового знання з’являються з ХІІ ст. (трактати).

Джерела особового походження як вид писемних джерел ще не сформувалися, але достатньо широко представлене приватне листування, відоме з давніх часів.

Отже, корпус джерел з історії середньовічної Європи являє собою цінний матеріал різноманітного характеру, на формування якого вплинули як загальноісторичні процеси так і особливості розвитку окремих територій.

Дата добавления: 2015-11-30