|
Читайте также: |
Вивчаються сіддипломатикою. Сформувалася в 17 ст. у Франції, як наука, що передусім вивчала середньовічні актові документи (їх у Франції збереглося значно більше за інші європейські країни). Поняття «дипломатика» походить від назви одного з різновидів середньовічного акту – диплом (повернемось до цього терміну пізніше). Спиратимемося на дослідження в галузі дипломатики істориків С.М.Каштанова, А.М.Кононенка, І.П.Медведєва.
Поняття «акт».
Існує багато розбіжностей у визначенні поняття «акт», адже самоназва «акт» характерна для найрізноманітніших видів документів.
В історіографії ХІХ-ХХ ст. два визначання терміну «акт»:
1). Акти – всі документи, що мають ознаки оригінальності й сучасності подіям. Тобто, актами є всі документи, що відрізняються від наративних джерел. У такому значені застосовується в західноєвропейській дипломатиці, хоча розрізняються акти юридичні (власне договірний або розпорядчий документ) й акти засвідчувальні, протокольні (фактично – діловодні документи).
У радянській історіографії поняття «акт» і «документ» ототожнювали Н.П.Лихачев, І. Л. Шерман, В. І. Стрельський и др.
2). Акти – це документи, зміст яких має договірний характер, які встановлюють певні правовідносини між контрагентами угоди, або між автором і адресатом. Ознака акту – наявність конкретних умов договору між контрагентами.
Другий підхід обмежує коло актів документами певного характеру. Прибічниками такого трактування акту є С.М.Каштанов, Л.В.Черепнін, відомий спеціаліст з середньовічної руської дипломатики. Саме такий підхід пропонується у підручнику з джерелознавства під редакцією І.Д.Ковальченка.
У такому випадку (за С.М.Каштановим) до розряду актів належать: 1)публічно-правові та приватноправові договори; 2) постанови і розпорядження конкретних органів влади, що мають індивідуальну або колективну адресу; 3) розпорядження власників майна, адресовані їх агентам (прикажчикам, слугам тощо).
По за категорією акта залишаються закони. На відміну від законів, які встановлюють, формулюють правові норми, акти лише використовують їх; відносини, які закріплюються актами, не повинні порушувати прийняті законодавчі норми.
Також за цим визначенням до категорії актів не включаються діловодні документи.
Водночас, відзначимо, що у сучасній українській історіографії деякі дослідники включають до поняття «акт», «актові джерела», окрім договірних документів, законодавчі акти (С.А.Макарчук, Я.С.Калкура). Зокрема, С.А.Макарчук у своєму підручнику до актових джерел відносить історичні документи, які на час їх створення призначалися для встановлення тих чи інших правових норм, регулюючих суспільні відносини.
Класифікації актів.
«Акти», як вид писемних джерел, категорія класифікаційна. Основними критеріями класифікації виступають такі ознаки:
- походження – результат угоди контрагентів;
- зміст – визначення взаємних умов;
- форма – комбінація усталених статей-формул.
Дослідниками пропонуються різні варіанти класифікації, кожна з яких умовна та може бути застосована за різних обставин роботи з актовим матеріалом. Зокрема, Л.В.Черепнін пропонував класифікувати середньовічні акти за змістом (наприклад, акти, що характеризують боротьбу феодалів за землю, що відображають розвиток форм феодальної експлуатації селян, стосуються торгівельно-ремісничого населення та ін.). С.М.Каштанов у 1969 р. пропонував класифікацію актів за походженням:
1) договори, що виникли в сфері соціально-політичних відносин (між державами, між державою та церквою, між державною або церковною владою і «приватними» особами, між різними носіями державної влади – князями, герцогами, королями тощо, між представниками світської та духовної влади);
2) угоди, що виникли в сфері соціально-економічних відносин (між власниками засобів виробництва та рабами-вільновідпущениками, між вільними приватними особами, між власниками засобів виробництва та окремими виробниками або родинами безпосередніх виробників, між власниками засобів виробництва).
Все ж таки, найбільш розповсюджена класифікація – поділення актових джерел на дві великих групи - приватноправові та публічно-правові. Проблема – визначення кордонів між першими і другими. Чіткої межі провести не вдається. Для цього потрібний ретельний аналіз актів і за змістом, і за дипломатичним оформленням.
Приватний акт – автор якого діє як приватна особа, створюється нотаріями, що наділені владою правом випускати офіційні документи. У З.Є. має також назву нотаріальний акт – купівля-продаж, призначення посагу, оренда, розподіл, передавання майна, шлюбний контракт, заповіт тощо.
Публічний акт (канцелярський) – документ, що видається публічною владою (королем, феодалом, міською комуною, Римським папою, єпископами тощо). Можуть бути імператорські, королівські, феодальні, церковні; сеньйоральні, міські, адміністративні, судові. Це акти, що видавалися владними особами феодалам, монастирям, містам – привілеї, жалувані, пільгові, митні, дарувальні, вкладні, імунітетні грамоти. До публічних актів також відносяться постанови та розпорядні документи, що видавалися в процесі адміністративної діяльності міських органів влади.
Цієї класифікації загалом (більш деталізує її) дотримується і С.А.Каштанов, аналізуючи руські актові джерела,.
Перші актові джерела для середньовічної З.Є. відносяться до епохи варварських держав, а саме 6-8 ст. Власне збереглися не самі акти, а так звані збірки формул – «формулярії», які містили взірці оформлення різноманітних документів, у тому числі, актів продажу, передачі, відчуження землі, кабальних грамот, грамот дарування, обміну. Найдавніша – збірка вестготських формул відноситься до 6 ст. (46 взірців різноманітних документів). До цього ж століття (70-ті р.) відноситься формулярій, складений в Остготському королівстві Касіодором (468 правових та управлінських документів). У франків така збірка формул з’явилася в 7 ст. за Меровінгів
Свідчать про те, що у цей період переважали публічно-правові акти, які відобразили процес зростання феодальної власності на землю, втрати незалежності вільними общинниками.
Від наступного періоду раннього середньовіччя – 8-9 ст. (епоха Каролінгів) маємо не тільки збірки формул (вони вже є для всієї території Європи), а також картулярії – збірки копій різноманітних актів, які найкращим чином збереглися в монастирських маєтках – підшивалися в спеціальні книги (наприклад «Книги дарувань»). Містять передусім документи про залежність селян (кабальні договори), також королівські дипломи (грамоти дарування майна церквам та феодалам, імунітетні грамоти, привілеї), заповіти, серед яких багато фальсифікацій.
Для зрілого середньовіччя маємо вже достатньо великий корпус не тільки копій, а також оригіналів актових документів.
Оригінальні публічно-правові а кти залежно від призначення функціонували в двох формах: 1) Патент (відкритий документ) – призначався для загально відома, пред’являвся за потребою (жалувані грамоти, пільгові, митні та ін.). Це текст на розгорнутому аркуші з печаткою. Згортався у свиток. 2) Диплом (закритий документ) – таємний документ, писався у дві колонки на одній стороні аркуша, аркуш складався вдвічі і запечатувався (грецький термін «диплос» – подвійний). Під назвою «дипломи» фігурували деякі категорії публічно-правових грамот: світської влади на проїзд, імунітет та інші привілеї; розпорядчо-управлінські грамоти церкви та грамоти, що фіксували згоду єпископа на папське відлучення. За часів «Відродження» «дипломами» вже називалася основана маса публічно-правових актів.
За підрахунками французького дослідника Р.-А.Ботьє в першій половині 14 ст. із французької королівської канцелярії щоденно з королівською печаткою виходило до 150 документів, за рік – 60 тис. (В Московському князівстві навіть в 16 ст. видавалося до 50 документів на рік).
Найбільший обсяг приватних актових документів для цього періоду зберігся у Франції та Італії. Тут накопичилися цілі архіви нотаріїв, що оформляли ці документи (їх інститут був дуже розвинутий саме у Франції). Їх діяльність поширювалася в зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин. Публічний нотарій мав право складати та підтверджувати приватні акти, завіряти їх, зберігати оригінали і копії. Копії могли бути повні або у вигляді так званих «мінут» – чернетка, скорочений варіант, але правочинний. Посада нотарія передавалася в спадок (у Південній Франції є нотаріальні архіви, що передавалися з покоління в покоління з 13 ст.).
Різноманітні види приватноправових актів – дарування, обміну, розподілу землі, закріпачених селян; з розвитком товарно-грошових відносин – закладні, орендні, купівлі-продажу. У зрілому середньовіччі розповсюджуються не тільки в сфері аграрних відносин, а також у торгово-ремісничий сфері.
Розвиток міст зумовив формування міського права – комплексу публічно-правових актів, пов’язаних із становленням міського самоврядування.
По-перше, міські хартії – грамоти, що місто отримувало від короля або феодала. Вони регулювали взаємини міста і сеньйора, права і вольності міщан. Найдавніша – хартія, пожалувана Людовіком VI французькому місту Орлєане у 12 ст.; жалувані грамоти королів та феодалів містам з наданням привілеїв щодо торгівлі, митних зборів та ін.
В комплексі ці документи становили правові засади існування міста – Магдебургське право, Любекське право то ін.
По-друге, акти, що відкладалися в процесі діяльності органів міського самоврядування: постанови міської влади з різних питань; цехові актові документи – статути різних братств і ремісничих та купецьких об’єднань, гільдій, співтовариств. Найдавніший приклад – «Книга ремесел», видана у Франції в 1268 р. (містить статути близько 100 цехів).
Комплекс актових джерел зберігся і для Візантійської держави (незначний). Переважають купчі, різноманітні за змістом. Дають уявлення про наявність певних норм права, та їх функціонування у повсякденні. Є документи, що стосуються землеволодіння та землекористування – віддзеркалюють взаємини великих і дрібних вільних землевласників. Засвідчують також зростання церковного землеволодіння.
Актові документи у Візантії також оформлялися нотаріями, інститут яких, правда не був таким розвинутим як у Франції, Італії. Нотаріями були переважно церковні клірики різних рангів. Дорівнювалися ремісникам.
Актові документи, як правило мають достатньо стабільну структуру тексту, яка називається формуляр. Він складається зі стандартних оборотів, розставлених за певним порядком.
Умовний формуляр середньовічного європейського акту включає такі складові:
1) «початковий протокол»:
invocatio (інвокація, присвячення Богові);
intitulatio (інтитуляція, позначення особи, від якої походить документ);
іnscriptio (інскрипція, позначення адресату),
solutatio (салютация, привітання);
2) «основна частина»:
аrenga, prologus (аренга, преамбула);
promulgatio, notificatio, publicatio (промульгація, нотифікація, публічне оголошення);
nairatio (наррація, викладення обставин справи);
dispositio (діспозиція, розпорядження за сутністю справи),
sаnctio (санкція, заборона порушення документу),
corroboratio (корроборація, відомості про засвідчувальні знаки документу – вказівка на підписи та печатки складачів документу);
3) «кінцевий протокол»:
datum (місце і час створення),
apprecatio (аппрекація, заключення);
4) засвідчувальна частина:
subscriptio (субскрипція, формула, яка відображає сутність засвідчувальної дії, частіше за все засвідчувальні підписи свідків);
signature (сигнатура, підпис).
Як і будь-яка схема, вказані частини умовного формуляру зустрічаються не в кожному конкретному документі і не завжди в указаному порядку.
Отже, акти – величезний за обсягом і багатий за змістом та інформаційними можливостями комплекс джерел, що дає можливість дослідити соціально-економічні процеси у європейських країнах. Актові документи відображають стан і розвиток соціально-економічних відносин в аграрному секторі (переважають, особливо до 13 ст.) та місті.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 223 | Нарушение авторских прав