Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Від двадцятої до сорок сьомої хвилини на одинадцяту годину вечора

Читайте также:
  1. Quot;Сорок хадисов ан-Науауи" вместе с шархом шейха Салиха али-Шейха.
  2. В СОРОК ВОСЕМЬ ЧАСОВ ЧЕРЕЗ СРЕДИЗЕМНОЕ МОРЕ
  3. ГЛАВА СОРОК ВОСЬМАЯ
  4. ГЛАВА СОРОК ВТОРАЯ
  5. ГЛАВА СОРОК ВТОРАЯ
  6. Глава сорок вторая

 

 

Рівно о десятій годині Мішель Ардан, Барбікен і Ніколл попрощалися з своїми численними друзями на Землі. Два собаки, призначені для акліматизації собачої породи на Місяці, були вже всередині снаряда.

Мандрівників спустили пересувним краном у глибину величезної чавунної труби аж до конічного верху снаряда.

Потім через спеціальний отвір вони пройшли в алюмінійовий вагон. Мотузи, дроти і блоки були негайно усунені, і жерло гігантської гармати звільнене від риштовання.

Опинившись разом із своїми товаришами всередині снаряда, капітан Ніколл почав закривати вхідний отвір товстою пластиною, яку тримали зсередини натискні гвинти. Такі ж щільно припасовані пластини затуляли лінзовидне скло ілюмінаторів.

Герметично замкнувшись у своїй металевій тюрмі, мандрівники опинилися в цілковитій темряві.

– Тепер, друзі мої, – сказав Мішель Ардан, – будьте, як дома. Я маю звичай жити завжди по‑домашньому й хазяйнувати по‑своєму. Насамперед нам треба якнайзручніше розташуватися на нашій новій квартирі. Тільки для цього, як на мене, тут, мабуть, трохи темнувато. Проте не для кротів же був винайдений газ!

Сказавши так, цей безтурботний чолов'яга намацав у себе в кишені сірники, тернув одним об свою підошву і, коли спалахнув вогник, він підніс його до газового пальника, сполученого з приймачем, де містився світильний газ під високим тиском.

Цього запасу газу досить було для освітлення й огрівання снаряда протягом ста сорока чотирьох годин, тобто шести днів і шести ночей.

Газ спалахнув. Освітлений снаряд мав вигляд комфортабельної кімнати, з оббитими оксамитом стінами, умебльованої круглими диванами, і з склепінчастою стелею.

Всі речі – інструменти, посуд, зброя були міцно припасовані до своїх місць і обкладені ватою, отже, могли витримати хоч який поштовх.

Було вжито всіх заходів, щоб забезпечити успіх відважної подорожі.

Мішель Ардан, пильно оглянувши все, висловив велике задоволення.

– Це тюрма, – сказав він, – але тюрма, яка подорожує; якби ми мали змогу дивитись у вікно, я погодився б мандрувати так хоч сто років. Ти усміхаєшся, Барбікен? Ти маєш якусь задню думку? Ти гадаєш, що ця тюрма може стати нашою домовиною? Нічого! Як домовина, то хай буде й домовина!

Тимчасом Барбікен і Ніколл кінчали останні підготування.

Хронометр Ніколла показував двадцять хвилин на одинадцяту. Мандрівники остаточно запакувалися в своєму снаряді. Барбікен подивився ще раз на стрілку хронометра і сказав:

– Тепер, мої любі товариші, рівно двадцять хвилин на одинадцяту. О 10 годині 47 хвилин Мерчісон електричною іскрою запалить заряд колумбіади. Отже, нам залишається бути на земній поверхні лише якихсь двадцять сім хвилин.

– Тільки двадцять шість хвилин і тридцять секунд! – зауважив Ніколл, що любив точність.

– То що? – вигукнув веселим тоном Мішель Ардан. – За двадцять шість хвилин чимало можна зробити важливого! Якщо ці двадцять шість хвилин використати розумно, то вони варті двадцяти шести років. Та що там хвилини! Кілька секунд Паскаля або Ньютона незрівняно важливіші за ціле життя некорисної маси дурнів і дармоїдів…

– Ну, а який висновок з цього, на твою думку, невгамовний балакуне? – спитав Барбікен.

– Тільки той, що ми маємо ще аж двадцять шість хвилин.

– Тільки двадцять чотири, – поправив капітан Ніколл.

– Хай буде так, мій любий капітане, тільки двадцять чотири, але за цей час можна було б, в усякому разі, дослідити…

– Мішель! – сказав Барбікен. – Ми ще матимемо під час нашого перельоту досить часу на обговорення всіх можливих питань. А тепер краще поміркувати про саму подорож…

– А хіба ще не все влаштовано?

– Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.

– А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?

– Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього, – лагідно відповів Барбікен.

– А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!

– А можливо це? – зауважив Барбікен.

– Так, – сказав Мішель Ардан, – це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.

– Через двадцять, – сказав Ніколл.

Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.

– Все на своєму місці, – сказав Барбікен. – Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.

– Правильно, – зауважив Ніколл.

– Перекиньмося догори ногами, як це роблять клоуни в цирку! – вигукнув Мішель Ардан.

Він ладен був показати приклад цього.

– Ні, – сказав Барбікен, – але лягаймо на бік. Так ми легше витримаємо удар. Затямте собі, чи ми будемо посередині, чи ми будемо спереду, в момент, коли снаряд полетить – це майже однаково.

– Коли це «майже однаково», то я заспокоююсь, – зауважив Мішель Ардан.

– А ви, Ніколл, схвалюєте мою думку? – запитав Барбікен.

– Цілком, – відповів капітан. – Лишилося ще тринадцять з половиною хвилин.

– Це ж не людина – Ніколл, – скрикнув Мішель, – а хронометр, з його секундами, механізмом на восьми каменях…

Але його товариші вже не слухали його, вони надзвичайно спокійно заходились остаточно розташовуватись. Якби подивитися на них збоку, вони здалися б двома акуратними пасажирами, що, сівши у вагон залізниці, уміщуються якомога комфортабельніше.

У снаряді були три товсті, солідно злагоджені, матраци. Ніколл та Барбікен витягли іх на середину диска, що правив за рухому підлогу.

Мандрівники вирішили лягти на цих матрацах за кілька хвилин перед пострілом.

Тимчасом Мішель Ардан, що не міг лишатися нерухомим, крутився у своїй тісній тюрмі, як дикий звір у клітці, звертався до своїх друзів, розмовляв з собаками Діаною та Сателітом[62], яким він сам кілька часу тому дав ці знаменні імена.

– Гей, Діана! Гей, Сателіт! Ви маєте показати селенітським собакам гарні манери собак Землі. От хто зробить честь собачому родові! Якщо тільки ми повернемося назад на Землю, я хочу привезти нову змішану «місячну» породу, яка неодмінно наробить фурору.

– Якщо є собаки на Місяці – зауважив Барбікен.

– Є, – впевнено відповів Мішель Ардан, – як є і коні, і корови, і орли, і кури. Закладаюся, що ми знайдемо там курей!

– Ставлю сто доларів за те, що не знайдемо, – сказав Ніколл.

– Гаразд! – відповів Мішель Ардан, стискаючи руку Ніколлові. – До речі, ти вже програв третє парі, закладаючись проти президента, бо капітал, потрібний для нашої спроби, зібрано, виливання закінчене вдало і, нарешті, колумбіаду заряджено без нещасного випадку. Отже, ти програв 6000 доларів.

– Так, – погодився Ніколл, – зараз десята година тридцять сім хвилин і шість секунд…

– Справа вирішена, капітане. Значить, менш як через чверть години ти відрахуєш шановному президентові 9000 доларів: 4000 за те, що колумбіада не розірветься, а 5000 – за те, що снаряд злетить у повітря більш як на дванадцять кілометрів.

– Я маю долари при собі, – відповів Ніколл, ударяючи по своїй кишені, – і я нічого не хочу дужче, як заплатити.

– Ти, Ніколле, акуратна людина, а я от ніяк не можу бути таким. Але дозволь сказати, що ти загалом пішов на не дуже вигідні для себе парі!

– Чому?

– Бо коли ти виграєш перше твоє парі, колумбіада розірветься на друзки, а з нею і снаряд, і тоді Барбікен не зможе сплатити тобі твої долари.

– Відповідна сума вже внесена мною до Балтіморського банку, – просто зауважив Барбікен. – І як не буде Ніколла, її одержать його спадкоємці.

– От практичні люди, розсудливі голови! – скрикнув Мітель Ардан. – Я дивуюся вам, але не розумію вас.

– Сорок дві хвилини на одинадцяту! – сказав Ніколл.

– Залишилось трохи більше, як п'ять хвилин, – зауважив Барбікен.

– Так, п'ять коротких хвилин! – озвався Мішель Ардан. – І ми замкнені в снаряді на самому дні тристаметрової гармати. Під снарядом 200 тонн піроксиліну, що дорівнює 800 тоннам звичайного пороху. Наш приятель Мерчісон з хронометром у руці, уп'явшись очима в стрілку, вже поклав свій палець на кнопку і лічить секунди, щоб метнути нас у міжпланетний простір…

– Годі, Мішель, годі! – сказав Барбікен серйозно. – Приготуймося! Залишалася якась мить усього. Ваші руки, друзі мої!

– Так, так, – скрикнув Мішель Ардан, більше схвильований, ніж хотів здаватися.

Три відважні компаньйони востаннє міцно потисли один одному руки.

Мішель Ардан і Ніколл простяглися на матрацах.

– Десята година сорок сім хвилин! – тихо сказав Ніколл.

Тільки двадцять секунд ще! Барбікен миттю погасив газ і ліг поруч товаришів. Глибока тиша переривалася лише цоканням хронометра, що відбивав секунди.

Раптом стався страшенний струс, і снаряд, під тиском понад три мільярди літрів газу, що утворився від спалаху піроксиліну, вилетів у простір.

 

 

Розділ II


Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 47 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)