Sous Pretexte de Sexe. 6 страница

– Тікус! – повторюю я, і тікус заходиться пищати.

– Тут ціле сімейство тікусів! – каже один із п'яти місцевих дяпчиків, що сидять довкола вогню в нашій – тобто їхній гостьовій – хатці з солом'яним дахом, без димаря, і курять щось таке смердюче, що рак легень опісля цього видавався б так само закономірним, як нежить після промочених ніг.

– А-а-а… – тихо стогну я. Тихо, бо це ще тоді мене високогірні клопи не покусали. Чи то не клопи, не знаю, проте алергія була нехіла. Я виглядала плямистим гепардом. Правда, що бігати зі швидкістю 80 км/год так чомусь і не змогла…

– Спи давай… – Руфус розвішав наш мокрий одяг коптитися довкола вогню… – Ти, fuckin' Ukrainian climbing machine… [64]

Ну так, дряпатися догори для мене значно легше, ніж спускатися вниз. Спускатися тупо – нема мети і дістають shitty меніски. Тож коли ми підіймаємося на гору – висота близько чотирьох тисяч – я фіґачу попереду всіх і мене дико дратує мудак-гід, коли він щосили пихтить за мною і дихає мені в сраку. Так само я ненавиджу дихати в сраку гідові. Я тут горами збиралася подихати, а не його сракою.

– Ви можете йти! – кажу я і для переконливості остервеніло махаю руками. Ну, хочеться мені тут повтикати, пофотографувати, поговорити з сонцем і горами…

– Та нє, нічо', я почекаю! – падлюку не відженеш ніякою палкою. Скільки не намагалися пояснити, що все OK, що ми так любимо, на самоті – ні в зуб ногою… Ну, а ще мені хотілося позагорати. Навіть не топлес – просто так, у джинсах і верху від купальника.

– Ти що?! – витріщив на мене очі приятель. – А раптом це образить їх культуру?!

– Це ж бо чого? Я, канєшна, не модель, але все у мене там не так і погано.

Руфус завжди занадто ввічливий і обережний, враховуючи чиїсь навіть гіпотетичні інтереси інших на збиток своїм власним. Він пер сам один наш рюкзак, тоді як цей гід та носій, що входив в обов'язковий комплект походу автентичними селами долини Балієм (ми чесно намагалися відмовитись і нести все самі), мав з собою якусь ультралегку хуйню в целофановому кульочку, а гі-дова донька Бунді тягнула в руках і на голові десь зо п'ять торб з усіляким начинням – каструлями, тарілками (нахуя?!) і ямсом. Коли вони врешті дістали мене, я таки роздяглася. І так спокійно собі йшла. Нікого не ображаючи.

Жінки, що траплялися назустріч, приязно віталися, відповідаючи на моє «Ла-у!» Чоловіки віталися «Ла-ук» як зі мною, так і з Руфусом, весь час приймаючи його, довговолосого й худенького, за дівчинку. Для чоловіків у них інше вітання. Руфус уже й забув яке, теж перейшовши на «Ла-ук». Він не переймався такими штуками. Може, тому за ним і сохли всі підараси кварталу.

– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.

– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.

У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.

Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.

Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.

Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.

– На панщині пшеницю жала, блядь…

А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.

– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.

– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.

– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.

Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…

Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.

Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.

– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?

Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.

А)

Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла [65]й відригуючи драконячим духом.

– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.

Естер.

Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.

– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.

Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.

– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.

Естер сяє.

– Дякую, сонечко. Це так приємно!

Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.

Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).

– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.

– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.

– І де вона хоче цього вчитися? Тут?

– …

– Тут. Або… шо, Естер?

– …

– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.

– Класно. Нехай приїздить.

– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…

– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.

Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.

– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.

Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день. Без будь-яких сексуальних потягів чи емоційного спілкування. ПРОСТО полюбити. Прив'язавши погляд вологих очей і серцебиття за тонку орхідейну ниточку до хвоста літака Air France 1950-якогось року.

00:00:01:21

– Le temps de rкve, c'est fini… – співає з динаміка давно померла Даліда. Вона щось надто часто робить це останнім часом. Себ-то ця ії пісня якось невтомно мене переслідує. Як, можливо, і її історія. Сподіваюся, лише частково.

– Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими, – ковтнувши холодного шардоне, каже сумна дівчина за баром. У дівчини чорне фарбоване волосся і пірсинг на язику.

– Ти п'єш на роботі? – питаю я. Ну і чого питаю? Ну й що тут дивного, що кельнерка п'є вино? Їй же не тікати від міліції на машині для еспресо.

– Так, п'ю, – вона перегинається до мене й дихає просто в ніс сумішшю щойно випитого вина з м'ятною жувачкою. – Бо мене завтра все одно виженуть. А потім ще й з інституту виженуть. Але мені похуй. Сиджу тут, слухаю босанову, п'ю собі і думаю про те, що він мене, мабуть, більше не любить.

– Спека і липкі думки про самогубство?

– Ну щось типу того. І знаєш, цей момент, цей момент такий прекрасний. Бо я…

– Живу, – синхронно з нею закінчую я.

– Але мені, як я сказала, похуй, – реабілітується від лірики вона. Взагалі-то твоя історія мені куди цікавіша. І – знаєш що? – була б ти моєю ліпшою подругою, я б відсипала тобі зараз бабла з каси. Все одно ж звільнять. А так би ми з тобою покаталися… Попили б десь іще… Соплями б на брудершафт, історіями…

– Угу, – кажу я і напружено думаю, яка така моя історія могла б їй видатися цікавою. Втім, думка про бабло з каси на певний час займає мене. Але відтак я знову падаю у свій немилосердний Водоспад Парева.

– Давай, розказуй далі! – каже кельнерка і витирає свою склянку, не помивши її. Я вороже відмовчуюся.

Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими. Бо потім просто стане порожньо. Всі ці повідомлення, листи, рефлексії раптом втратять колишню силу, і ти просто страшенно дивуватимешся: куди в сраку зникла ця грьобана Атлантида почуттів? Так що тіштеся, манюшки, поки паритеся… Я от, приміром, просто професіонал у цій справі. Чим наразі зовсім не пишаюся. Хіба навчилася регулювати рівень болю, як вогонь конфорки газової плитки, щоби повільно варити на ньому бульйон із субпродуктів творчості…

Речі, що для мене мають важливе символічне значення, для когось можуть бути просто чередою файлів на хард-диску, котрі запросто можна витерти, якщо треба звільнити місце. Так, я буваю дурною і сентиментальною, чіпляючись за мелодійні малюнки чи запахи. А хто з нас у певний момент не буває?

Давид витер зі свого компа відео і загубив компакт із піснею, що була для мене знаковою. Дурний збіг, пес із ним? А вам доводилося бути разом із людиною, котра вас не кохає? Це зовсім не те, що добиватися і не добитися чи добитися і посваритися. Ні. Це так просто – вас не кохають, от і все. І тупо тут нічим не допоможеш, і паришся, мов малолетка.

І раптом уві сні, коли ці великі, м'які й ледь обвітрені губи на смак виявляються такими, як засохлі макарони триденної давнини, ти в супротив собі шепочеш: «Ну що ж ти? Я знаю, ти не кохаєш мене, але дозволь мені тебе кохати!» Дозволь мені тебе кохати. Каністра сліз від кожної згадки цього сонного прохання.

Я навіть чесно намагалася себе вбити. Дістала з шухляди срібний портсигар із червоноволосою лялькою на кришці. А з нього пакет. Взяла якусь із кредиток у тій же шухляді. На дзеркальній внутрішній поверхні портсигара заходилася дробити порошок. Саундтрек – українська духовна музика XVII-гo століття.

– Я люблю тебе, – кажу я по телефону… Янголу. Я ніскілечки не брешу. Він раптом став мені найближчою людиною. Можливо, таких і варто втрачати, поки ще не надто пізно? Слухавку я притискаю плечем, обидві руки зайняті яка чим: одна триманням портсигара, друга – вистукуванням похоронного маршу кредиткою.

– І я люблю тебе, – каже він. – А що там у тебе за звуки?

– Та так… – посміхаюся я, – не важливо. Знаєш, давно хотіла сказати тобі, що ти – моя найближча людина.

Відтак я вагаюся між двома штампами. Між «Прости мені за все» і «Все буде добре». Другий чомусь виліз першим.

– Так, усе буде добре, – підтверджує він. – Я дуже хочу бути з тобою. Саме у цей момент ти теж моя найближча людина.

Ну а життя і є цей самий момент, подумала тоді я. І в це саме подріблене на європейські моменти життя насипався тепер подріблений порошок, що східним потоком скоро мав заповзти у мій ніс.

– Не роби того, що робиш… – попросив Нуріель.

– Ні, ти ліпше послухай, як я це робитиму.

Я скручую традиційну долларову трубочку. Тільки от не з сотки, а з п'ятдесятки. Чи вважати це поганою прикметою? От би тьотька з аеропорту Шереметьево, що облапала геть усі мої прикраси, дзеркальця і навіть блиски для губ своїми артритними пальцями в пошуках кокаїну, зараз потішилася. Просто справдилася б її найсокровенніша еротична фантазія.

Я кличу Соню. Їй погано так само, як і мені, а то ще й гірше. Соня щойно закінчила свій інь-яз і поняття не має, що робити далі. Соня париться через Нікіту, а Нікіта париться хіба що сам собою і тим, де назавтра пробити трави. Нікітині тексти стають заважкими. Думки Соні стають заважкими. Соня хоче Нікіту, Нікіта Соню не хоче. Недойоб – рушій прогресу, але він же і його вбивця. Ну що тут удієш?

Ти не вдієш нічого, а от у мене завжди в кишені є якась з понтом спонтанність. Я просто змія-спокусниця, таких убивати треба відразу при народженні, скажіть? Коротше, Соня теж вдихає порошок. Анестезія мозку. Анестезія душі. Стійки ментальних стабілізаторів повернено на місце. Невже я, доросла самостійна жінка, здатна паритися через якусь лабуду типу нерозділеного кохання?! Ну і зашибісь, що воно нерозділене, бо тільки завдяки таким от зв'язкам, повним страждання, ми й міцнішаємо. Митці паряться творенням шедеврів і якоюсь потолоччю – як правило, душі наших муз порожні, як вилизані собаками бляшанки з-під кільки в томаті. А розумні, добрі, турботливі жінки чи чоловіки – наші незрадливі лайф партнерз – стоять собі осторонь, терплять усе і лише позирають, щоби з цим їхнім пришелепкуватим митцем-дитваком не сталося якогось страшнішого лиха. І що, хтось надихається своїми близькими? Фіґушки. Максимум – видається якась повстяна присвята на початку книжки чи поетична епітафія на обеліску.

– Я маю для тебе подарунок, – зателефонував Давид.

Ми виходимо з Сонею, шморгаючи носами й не ховаючи своїх радісно-байдужих поглядів. Давид чекає біля під'їзду. Скупий поцілунок. Не боляче – анестезія повна.

Він відчиняє багажник.

– Дай руку.

Він бере мене за зап'ястя й пхає мою руку в чохол від камерного штатива.

– Це тобі.

– Штатив?

– Ні.

– А що це – намет?

Я таки справді нічого не розумію. Холодний собі штирьок якийсь. Тоді Давид розщіпає замок-блискавку й на світ Божий з'являється смішний АКМ 63-го року.

– Ну, як він тобі? – з гордістю питає він.

Я, чесно кажучи, не до кінця розумію. Автомат? Мені? Чого? Га?

– Ну, просто в тебе в кіні дівчатка бігали з отакими от… доволі красиво.

В кіні були АК-47, кажись, але я про це йому не кажу. Так само не кажу, що мала сяку-таку снайперську підготовку. Довго і незграбно приміряю до себе автомат, розкарячуючи ноги на високих підборах, вигинаючи корпус не в той бік і взагалі тулячи приклад то до грудей, то на плече, аби невпопад. Я люблю, коли чоловіки почуваються сильнішими й досвідченішими. Вони тоді такі милі… Приємно за ними спостерігати. А от Михайла Тимофійовйча Калашникова, розробника цієї найпростішої у світі зброї, що вбила бісову купу людей і запхалася у герби Мозамбіку й Зімбабве, я знаю особисто. Дуже милий дідусь. Любить, коли до нього приїздять усілякі там митці і дарують продукти свого мистецтва, де якось фігурує його неоднозначне дітище. Дуже старенький, але напрочуд активний дідусь. Дай йому, Боже, здоров'я.

АКМ – наш кращий друг. Заводська ціна новіших модифікацій – $ 100 – 240, на європейському чорному ринку такий машинган може коштувати близько 2000 (двох тисяч) доларів. Правда, зі Сьєрра-Леоне Льотчик міг привезти АКС за 800. Чи ще дешевше з Іраку. Але навіщо платити більше? Маємо АКМ. «Таємничий подарунок» Давида. Нелеґальний бойовий автомат, майже ровесник моїх батьків. Від трьох до п'яти років, якщо виявлять під час обшуку. Що ж, повішаю у спальні над ліжком.

А потім була зовсім ніч і вже не було Давида. А були Соня і Янгол, котрий геть за мене спереживався і приїхав проконтролювати, як я і що. Я, здається, почувалася куди адекватнішою за нього. Втім, за імпровізованим планом ця ніч мого життя мала стати останньою. Тільки я, моя машина, порошок у крові і RADIOHEAD в колонках. Як попсово. «Ти так і не виросла з підліткового віку, дорогенька!» – мало би пронестися в моїй голові, але, певно, заплуталося в якомусь із волосяних кубел і до мозку не дійшло.

Тож повний вперед. Повна швидкість на трасі серед ночі, щоби нікого і ніде… таке все вже десь було. Але так воно найбільше мало б скидатися на нещасний випадок. Але ж ні, холєра. Як тоді, у Тихому океані, якогось дива мене виловили з підводної течії, що затягла мене вже під 30 метрів при дозволених вісімнадцяти, так і тепер. Друзі вирішили покататися зі мною. А хто я така, щоб наражати їх безцінні життя на небезпеку? І хто то такий мудрий встановив у мене в організмі пристрій, що твердить про абсолютну девальвацію мого власного життя?!

Коротше, ласти склеїти не вийшло. Напевно, не дуже й хотілося. Я видуваю рештки порошку в передсвітанкову імлу, тепер увесь Поділ's gonna get high. А завтра – тобто, вже сьогодні – я піду на прийом до психоаналітика, хай помучається зі своїм аналітичним до моєї психіки підходом, а я на то подивлюся. Що ж я, не больна європейська тьотька, чи шо?!

Коротше, на манеже всьо тє же. Це я про штамп «ВСЬО БУДЕ ДОБРЕ». Ну та й добре…

00:00:01:22

You see him, you can't touch him

You hear him, you can't hold him

You want him, you can't have him

You want to, but he won't let you

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done. [66]

Цю пісню я присвячую Давидові. Так само, як присвячую йому своє НЕ-думання про нього. Все. Напевно, досить. Руна Іса, руна льоду. Просто деякі люди вичерпують свій ліміт у нашому житті. А в когось безлімітний пакет. Ставитися до цього варто спокійно. Кудись же зникають ті, що були нам такі цікаві й необхідні певний час. Десь зникають пристрасть, захоплення, збудження і безнастанна потреба. Зникають, а ми від цього не страждаємо. Все ж бо відбулося поступово і природно. Так, ніби ми віддали вагу підлозі на вправах з body-mind-центрування.

Безлімітні пакети й абонентські картки на людей. Стираєш код – отримуєш собі їх життєвий час. Що ж, інколи можна й на карточках досить довго протриматися, не змінюючи оператора. Хіба, інколи треба чекати. Якщо потрібно, само з'явиться у тебе в руці. І матимеш знову. І знову питимеш запахи і будеш знаходити приховані таланти і яскраві сторони. Може. Потім. Знову. Знову, а не ще раз. Інакше будеш прокидатися від фізичного болю з відчуттям того, що тебе не люблять. Немає нічого болючішого за пробудження поряд із такою людиною. Це так дико і неприродно. Тобі холодно і шкіра болить, як від температури. Ти йдеш до не дуже чистої ванни і вагаєшся, чистити чужою зубною щіткою зуби чи ні. А потім таки співаєш собі під ніс:

– He's not so special, so look what you've done, girl… [67]

Виходиш, сідаєш у свою машину і їдеш світ за очі, додому, бо твій дім – цілий світ, бо свого малого дому в тебе нема.

Ну от – stondig auf Achse sein [68] – я знову на шляху, у своєму перманентному стані. У приватному perpetuum mobile, як одна зі складових його космічного пального. Або як його галіме палі-во. Коротше, I'm on a roll again.

А взагалі-то, день можна швидко перемотувати вперед. Стояння в пробках, злива, зустрічі з напряжними людьми, швидкі обійми Давида (о! Ооо! Невже? З чого би то?), психоаналітик, пошук десяти марок ЛСД для аналітика, думки про те, що я надто часто думаю про гіпотетичний секс із ним, таким подібним до Джоні Депа чуваком, щоби адекватно в нього лікуватися, друзі, Стоґнєвіч, що невід'ємно поряд, ніч і машина Давида, в котрій ми втрьох бозна-як опинилися.

Знову дорога. Сповільнена їзда з мінімумом бензину. Надто швидка їзда і забагато поворотів… Глупа ніч і бетонні бордюри, що відділяють дорогу від моря, нас від смерті.

– Якщо щось там раптом, – кажу я, перекрикуючи Dеpеche Mode, – то весь відзнятий матеріал у мене в студії в компі на диску F. Папки «Trisha», «Back Up», «Projects», «Movies». Шо каму нє ясно?

Стоґнєвіч чогось регоче. Давид посміхається. Дивні люди. Хоча я й сама не відліплюю посмішки від обличчя в цей момент. Коли по-справжньому любиш життя, померти не страшно будь-коли. А в красивому місці з красивими людьми і поготів.

Біля моря вітряно. Страшенно холодно і купа зірок. Ми дістаємо з багажника куртку, карімат і АКМ, дивний подарунок мені від Давида.

– Піду зароблю бабла… – Стоґнєвіч бере автомат і виходить на безлюдну дорогу. О цій порі жоден ідіот на неї не виїде. Хіба що рибалки чи парочки, котрим ніде трахатися. Ні в тих, ні в тих бабла нема, так що Стоґнєвіч, подумавши, віддає АКМ мені.

– А тобі личить… – каже Давид Стоґнєвіч.

– А мені ні, – кажу я і стріляю в небо, цілячись у найяскравішу зірку. – ПІ shoot a moon right here out of the sky for you baby… [69]– ну от, стріляю по зорях, а співаю про місяць.

Вітер майже збиває нас із ніг. Ми сідаємо на пісок, підстеливши цей тонкий космічний карімат, єдина куртка дістається мені.

– Ну от, мені не личать автомати, я танцюю, як пральна машинка, зато мені щастить, – роблю висновок я. – Наступного разу, коли захочеш подарувати мені зброю, принеси півкілограма отрути. Впевнена, що я зумію доволі витончено її підсипати.

Ми сидимо і мовчимо. Давид то обіймає мене, то я його. Так ніби тепліше. Я мовчу про те, що давно вже не відчуваю різниці температур – дивний ефект від частої зміни кліматичних поясів. Я мовчу, бо ніхто не погодиться забрати в мене куртку.

– Ну так, падлюки, мерзнете тепер, зате думаєте: «У-у-у, які ми благородні – віддали їй курточку…»

Вони сміються і погоджуються. Я цілую ліве Давидове око. Думаю про сімдесят сім русалочок, комету чи падаючу зірку, котру я щойно бачила, і маленьку криву чорну бабцю, котру вивела молода дівчина просто з того місця, куди щойно впала зірка. Поволі звикаю до містичних вкраплень у буденному житті… Усе, що не робиться – природно. А дивуватися можна з однаковою силою кольору лаку на нігтях продавщиці в супермаркеті і тому, що дерев'яна відьма, привезена мною Давидові з Папуа, вміє трохи літати. Життя прекрасне, як відро салату олів'є.

– Знаєш, – кажу я Стоґнєвіч, коли заходжу до помешкання, куди вона ввійшла на півгодини раніше, поки я внизу прощалася з Давидом, – наступного разу, коли хтось скаже, що я секс-символ, або запитає в мене що-небудь про секс, я плюну йому в рило. Бо, бляха, реально все живе засинає у мене на колінах, варто йому до мене торкнутися! Ну що ж за нахуй такий? Ну чого я така евтаназія?! Давид собі реально хропів тільки що, глибше, ніж бачив! А я чухала йому голову.

– Боже, як же я йому заздрю! – зітхає Стоґнєвіч. – Ану йди сядь сюди… Іди-іди… о.

І вона кладе свою голову мені на коліна.

00:00:01:23

У нього життєдайна слина. Я точно знаю. Ми сидимо на даху будинку, збудованого Льотчиком у 21-річному віці. Він стане великим архітектором, я знаю це. Найкращим архітектором цієї країни, з найбільшою кількістю бабла і баб і з найменш зацофаними ідеями. Він стане. Дуже скоро. А Дафліш не стане архітектором ніколи. Sorry, kid, you ' re not the one [70]. Ми п'ємо біле вино і дивимося спадінь сонця над залізницею. Не буває двох однакових заходів сонця. Не буває двох однакових 21-річних хлопчиків. Я думаю, що можу зараз бути вагітною від янгола Нуріеля і з однаковою легкістю вийшла би заміж як за нього, так і за Льотчика. З небом же, як я часто думаю, пов'язані обоє. Обоє красиві, ніжні, справді мені близькі. В обох є майбутнє. Я обох люблю. І за жодного не вийду заміж. Бо – дивіться вище – таки їх люблю. Ви можете вчергове здивуватися, як мені вдається вміщати в собі справжню любов до кількох персон одночасно… Ну, в людей же багатокамерне серце? Угу. І дві півкулі. Для парадоксальності.

А)

…Ми лежимо на горищі вчорній ванні з червоними смугами. І з прохолодною водою. Довкола стоси антикварної цегли. Сонце ще просвічує крізь шпари між дошками і через крихітне вікно з червоним склом. Мрії збуваються. Красиві мрії збуваються завжди.

00:00:01:24

– Ну і коли це все закінчиться?! – Тріша ковтає сльози і соплі, тре долонями голі плечі на холодному вітрі. Великим пальцям ніг теж зимно. Та ще й руль багатостраждального кабріолета затиснуто між ними й сусідніми, що на руках би звалися вказівними. А пальці ніг на що вони вказують?

– Вказують на те, що в тебе дах їде! – кричить звідкілясь ізнизу Нуріель.

Так. Наводимо різкість, виходимо на загальний план. Машина летить по Московському мосту (кажуть, колись там під ним творилися нехороші справи, а тепер усі, кому не лінь, тонуть поблизу і розбиваються в автомобільних аваріях), хлопчик сидить на пасажирському сидінні, дівчинка сидить на багажнику за сидінням водія. Ногами дівчинка щосили намагається втримати кермо.

Руками втримується сама. У хлопчика руки чи то зв'язані, чи то скуті, ногою він тисне на газ.

– А бачиш, Долоріо, тепер ти вже зовсім не пищиш! – між іншим вставляє Тріша. Ти чогось куди більше стрьомаєшся, коли я руками її веду…

– Злізь, я тебе прошу, злізь! – кричить він. – Бо ми зараз вилетимо нахуй з моста!

– Нє сци, машка, я дубровскій! – песзна з яких глибин дитинства витягає фразу Тріша. – Всьо буде чотко, може, мене попустить?

– Злізь, будь ласочка-а-а!!! – Янгол, собака, трохи зменшує тиск на педаль газу.

– Відпустиш газ – уб'ю, – спокійно каже Тріша. – Виверну так, що точно злетимо. І станемо рибками. Буль-буль.

Долоріо відновлює стабільність. Зустрічні машини сигналять їм, якісь іще мажори весело махають руками і, певно, дриґають пузами у своїх джипах.

– Либонь, думають про нас: «О как развлєкаюцца чювакі!» – Тріша нарешті сповзає на сидіння. Виглядає вона втомлено.

– Нам треба на заправку, – полегшено зітхає Долоріо.

– Так, любов моя, нам треба на заправку. А ногу з газу можеш вже прибрати.

Пізніше Тріша завозить Нуріеля додому, а сама ще довго роз'їжджає нічним містом. І подумки розповідає Нуріелю те, чого він ніколи не зможе зрозуміти в реальності off line. Навіть якщо захоче, то не зможе.

– Бо як не крути, а не з одного гівна ми ліплені… – зітхає Тріша. – Хоча… Ну та вже. Цікаво, чи у всіх тьотьок отака хуйня в голові. Це ж скоріше дядькинське таке: «Чєво іщу, чєво-та свєже-ва…» – і пертися за тридев'ять земель, і шукати невідомо що, а насправді себе, але хуй себе знайдеш, скільки бабла не викидай на квитки, скільки чекань, годин перельотів не витримуй, скільки кілометрів, часових поясів… Все до сраки. Ні від себе, ні до себе. І навіть коли вже здається, що все заєбісь, однаково якийсь собацюра сидить у темряві за твоїми дверима і кличе тебе туди… Бо це твій власний собацюра, твоя потороча, твій набір внутрішніх рванок-витинанок. Your own personal… Wolf at the door. [71] Воно то зжирає тебе, то намагається виригати, то раптом робить тебе сильним і небезпечним, то просто не дає тобі спокою. Зриваєшся вночі, пробуєш смерть на дотик, пробиваєш смерть дротиком…

Тріша робить майже поліцейський розворот (благо, вночі немає машин, інакше всі стихійні каскадери пішли би на «втор-сирьйо» вкупі з Трішею) і жене до Давида. Йому-то вже вона точно нічого розповідати не буде. Просто мовчатиме. Традиційний такий ступор. А Давид буде лежати на сидінні, тикати пальцем в небо й розказувати, де яке сузір'я знаходиться, а яке сховалося за хмарою. Давид багато про це знає, він спецклас із біології закінчив. Хоча до чого тут зорі?

Дата добавления: 2015-11-14