Sous Pretexte de Sexe. 5 страница

Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.

00:00:01:18

Інколи я люблю згадувати день, коли я вперше побачила Давида. Дивно думати, що цього всього, що сталося, могло би запросто й не статися, якби не якийсь ледь відчутний імпульс… Хоча про імпульс – це ми вже потім думаємо, домальовуючи собі в уяві все більше і більше подробиць.

– Алло, добрий день, ета Тріша Торнбєрґ? – високий і писклявий, як із дірки гумової качечки, чоловічий голос.

– Так. Це я.

– Меня завут Алєг, я кінапрадюсєр.

– І чим я вам можу допомогти, кінапрадюсєр Алєг? – я була взагалі не в гуморі щодо зовнішнього світу, ще й раз у раз ці дурнуваті дзвінки із «суперпропозиціями» після вручення мені бірки «Модний Режисер Року».

– Ми би хатєлі би с вамі встрєтіцца, абсудіть адно очень інтерєснає прєдлаженіє па фільму… Ви не бєспакойтєсь – єсть уже всьо: і дєньгі, і падборка актьорав, і коє-какой сценарій…

– Угу.

– Нужна єщьо толька звєзда-рєжисьор, і етат… високабюджетний! – фільм вистрєліт очень громка.

– І тоді ти, може, від щастя застрелишся разом зі своїм голосом… – процідила я.

– Што, прастітє? Плоха слишна.

– Нічого-нічого. Гаразд. Давайте зустрінемось.

– Ви не маглі би пад'ехать к нам в офіс?

– Не, не маглі би. Давайте зустрічатися години за дві у клубі «Party Фон» на Подолі.

– Харашо. Таща там в семь часов. Да встрєчькі.

– До срачки, – але цього я вже не казала.

Ми з Янголом зготували собі тоді їдла, нажерлися, навалялися догори ногами на дивані і надивилися мультфільмів. Ну що ж, важливі справи зроблено, можна було піти й зі смертними потусуватися. Ми з Янголом такі страшні трешери. В олд-скульних куртках, широких штанах, дебільних шапках. Я ще й перли якогось дива навісила. Ну, щоби люди відрізняли, хто з нас двох дівчинка.

Заходимо в клуб. Сидять якісь соколики в першому залі за столиком. Скільки їх було? Четверо, п'ятеро? Щось явно забагато. Пам’ятаю, мене це трохи роздратувало. Не люблю колгоспних зборів. Ясно, що імені чувака, котрий мені дзвонив, я не запам'ятала. Тому чекала, що хтось із них упізнає нас. Вони явно тупили, але ситуацію врятував Нуріель:

– О, привіт, Давиде! Ти тут якими судьбами? – він підійшов до їхнього столика і потис руку худенькому чорнявому хлопчику. Волосся в того було пелехате, а светр розтягнутий і з діркою, просто тобі Нікіта № 2. «Мм, який у нас закос під багєму, – подумала я. – Ми або вчимося в театральному, або на режисерському факультеті мамині гроші просиджуємо, а тут припленталися з друзями на стрілку до Тріші Торнберґ, аби потім всім розповідати, яка вона насправді страшна і ващє повне гавно, і чого то-тіки з нею всі так носяться?»

– Я Тріша, дуже приємно, – простягла я руку комусь іншому. Добре, що в таких ситуаціях я вже не стараюся люб'язно посміхатися – вже втомилася від скарг на мій немилосердний оскал.

– О, а так би і нє узналі! – звідкись збоку долинув голос, ніби з попи гумової качечки. – Правда, ребята? На фатаграфіях в журналах ви савсєм другая!

Блядь, як ви мене всі заїбали.

– От як добре, – кажу я, – значить, багата буду.

Це чмо вже ледь не принюхується: справді то я чи не я. Чекай-чекай, я зараз ще, бля, шапку зніму – а там три дні немитого волосся. Долю прочитаєш, як з долоні. Причому свою.

Люди з бридкими голосами виглядають утішливо відповідно. Це приємно, бо я, як правило, помиляюся в людях при першій зустрічі. Але тут – ця задушлива хмара солодкого парфуму, це нагельоване волоссячко, ця улеслива посмішка 35-річної давнини і – квінтесенція – шкіряний піджак. Шоби вже точно па-багата-му. Пізніше я взнаю, що дядюля цей ще й альфонс – вішає локшину на вуха донечкам багатих батьків і їздить на їхніх жовтих, як діарея ясельної групи, «гаммерах». А девочки (їх в нього, звичайно, по кілька штук на сезон) його при цьому справді кохають і дико тішаться, що отакий от красунчик з-поміж тисяч модельок і співачок, що за ним бігають (а сумнівів у тому, що бігають, нема – він же сам так казав!) вибрав саме її. Хоча вона й трошки дефектна, як їй здається, але йому нічого такого, ясна річ, не каже. Ну всі ці брекетси на зубах і ноги кривуваті, та й хребет щось… але нічо-ні-чо! З таким от чоловіком можна і треба йти по житті впевнено! Бо вона, вона – його зірка!

Ну і кльово. Я би таких мучачиків в зоопарках розводила і бідним показувала, а багатим продавала б на Пташиному ринку. На кожен же товар є свій покупець.

– Так вот што я хатєл вам прєдлажить… – обірвав мої роздуми сам медикамент. – Хатя сначала давайте пазнакомімся. Йа – Кіріл. Наш апєратар.

Так я познайомилася з Кирилом. І, ясна річ, зовсім його не запам'ятала.

– Ета Ігарь.

Мені простягнуто руку. Це подруг Давида, котрий майже за-.вжди за ним буде валантатися, по черзі викликаючи то моє роздратування, то відверте замилування його наївністю. Не запам'ятала взагалі. Навіть погляду не сфокусувала.

– А ета Давід, актьор, навєрнає, на главную роль.

– Привіт, – потисла я руку «багємнаму мальчіку». – На головну роль, кажеш? А що, як я захочу знімати чорношкірого карлика з рудим волоссям і вибитими зубами?

– Ха-ха-ха! – ввічливо посміялися вони. А втім, уже й злякалися і встигли пошкодувати, певно, що ув'язалися зі мною в справу. Настрій, я повторюю, був у мене на найкращий. Як і зовнішність. Буковскі вкупі з Вуді Аленом проти мене просто два Бреда Піта.

– Ну а я, как уже, навєрна, дагадалісь, Алєг. Ета я вам званіл.

– О так, – кажу я не без долі пафосу і вже зовсім без пафосу відпиваю якоїсь рідини з чужої склянки, – ваш голос незабутній.

Гумова Попа все сприймає за чисту монету і провадить свої мудрі речі далі. Типу, потрібна молодіжна гангстерська комедія, де буде купа перегонів, втеч, небезпек, стрілянини і всього такого. За приклад Гумова Попа бере фільм Ґая Річі «Револьвер». Як на мене, відстій рідкісний порівняно з його іншими роботами. Якщо не рахувати рекордсмена хуйовості і поганого смаку – його ж фільму з Мадонною в головній ролі. Я чесно люблю Мадонну і додивилася фільм майже до кінця. Таке враження, що на похорон сходила.

– «Револьвер» гамно, – кажу я.

– Стопудово гавно, – подає свій голос богемний мальчік Давид.

– Він не богемний, він мажорний, – скаже мені потім Нуріель. Просто хоче в цій тусовці тусуватися і мамине бабло, типу як на іс-куство, тратити… В нього вже третя чи четверта тачка за останній рік. Попередня була дуже прикольна – такий смішний VW Kaefer, але він його продав, бо мама купила нову, спортивну якусь там.

– А-ха… – позіхну тоді я. – Та хоч конями хай їбуться, аби мені бабло платили, якщо я буду з ними працювати.

Щодо нашого ділового рандеву, то небагато там цікавого було. Єдине, що я помітила і що мене трохи здивувало, це те, що єдиний хто, це той Давид, здається, врубався в мої мрачні жарти і розумів фішки, назви й імена, котрі я час від часу вставляла. На якусь долю секунди мій погляд на ньому затримався: худенький, темноокий, кучерявий, з великим ротом і тонкими пальцями. Цікаво, який він без одягу і в ліжку? Який він на дотик в темряві? Ось і все, про що я тоді подумала… Як виявилося, цього було достатньо.

Перед наступною нашою зустріччю з «крутими фільммейкерами» я спала години дві. Виглядала десь як чорно-біла фотографія.

– Хуйня, – сказала я дзеркалу, – якщо навіть трупам роблять мейк-ап, щоби виглядали свіжачками, то чом би й мені тремтячими руками не вдатися до сюрреалістичних етюдів на обличчі?

Чоловіки такі дивні. І дурні. Не всі, звичайно. Але ті, що вважають себе неперевершеними connaisseurs [58]жіночої краси і психології, майже завжди.

– Атлічна сєводня виглядин! – привітав мене Алєг-Гумова Попа.

– Ага. Спала аж дві години.

– Так, может, тебе всегда следует па две гадини спать?

Я б сказала йому «іди на хуй», але мій рот ще надто важко, як для цього вагомого вислову, розліплявся.

Вся інша туса вже була за столом. Янгола зі мною сьогодні не було. Я принесла їм лаптоп з якимись ідеями – читайте, як хочете. Говорити мені впадло… Алєг у все написане заглядає лише краєм ока, але вже ставить якісь дуже конструктивні і принципові, як йому здається, питання. Я спокійно й мовчки п'ю свій лате. Раптом помічаю просто таки дивне сяйво. Це, виявляється, горять очі Давида, що жадібно ковтає всі мої тези й замальовки. Не можу сказати, що це неприємно. Неприємно те, що цей Алєг сидить до мене надто близько.

– Слушай, – якогось хріна воно перейшло зі мною на «ти», – какой у тебя запах пріятний. Пастой-ка… Я знаю еті духі! Што-та такое знакомає…

«От блядь, – думаю я, – невже Мефісто міг мені подарувати такі попсові парфуми, що аж це чмо може їх відгадати? Хоча ні. Це Гумова Попа так блефує, швидше за все. Думає, що це створює інтригу і що тьолки від таких «казановських прийомчиків» мають падати, як жито на покосі. Цікаво, він думає – я маю просто кінчити, коли він назве точну модель цих моїх ґуччі-хуючі, чи просто засоромлено піти додому, бо розгадано секрет моїх чарів?»

Н-да, Трішечка. Ну і думки у вас до обіду. Просто тобі експерт женскіх журналів у розпалі ПМС.

Далі все пішло, як пішло. Так дуже часто буває: купа ентузіазму, зйомки дорогезного трейлера, поїздки в Прагу на перегонку плівки, показ трейлера інвесторам, затвердження синопсису, грандіозні плани, підготовка контрактів і все таке. А потім раптове мовчання і мертвий спокій. То я не беру трубку, бо у стані пониженого ментального рівня голос Гумової Попи мене просто вбив би, то вже навіть Гумова Попа не нависає. Щонайгірше, це те, що Алєг завжди телефонував із Давидового безлімітного телефону, тож ім'я Давид у мене вже теж асоціювалося з цим бридким голосом. І вже зовсім якось автоматично й випадково, будучи за кермом, я взяла слухавку, коли висвітився «David Actor».

– Альо.

– Ало, привіт, це Давид, пам'ятаєш мене?

Ого. Таки справді він. Хоча що мені з того?

– Привіт. Пам'ятаю, звісно.

– Слухай, у мене справа є.

– Мгм. Щось нове з нашим грандіозним проджектом?

– Ні… Тут трохи інше. Мені дуже потрібно знятися… в короткометражці. Але в такій, альтернативній. Мені здається, ти рубаєш фішку… Ну й мені взагалі подобається те, що ти робиш. От тільки «Перламутрове Порно» я ще не бачив… Даси подивитися?

– Гм. Та без питань. Давай якось заб'ємося, детальніше все обговоримо.

Так воно все і пішло-поїхало. Спершу була передача йому «Порно», потім – дисків із фільмами Ґрінвея, Кі-Дука, Каурісмя-кі, Феліні, Бунюеля, якихось там книжок, путівників, музики, просто милого непотребу, щоби тільки мати серйозний привід зустрітися. Щоби тільки він не подумав, ніби в мене через нього зносить дах, хоч я просто не можу собі пояснити, звідкіля взялася ця потреба його щодня бачити. І чого я, засинаючи, болісно вдихаю повітря своєї спальні з надією втягнути в легені бодай кілька молекул його запаху. Дивно. Його ж ніколи не було у моїй спальні…

То був дивний час. Я вперше в житті писала уві сні погрозливі sms, що купи не трималися, але мали захистити мене від цієї маленької смерті, що її звідкись здалеку ніс мені цей нічим не примітний хлопчик Давид. А захиститися від неї, певно, неможливо. Ви й самі це знаєте. До того ж інколи в агонії митець здатен створити в десятки разів більше мистецького мотлоху, ніж comme il faut ремісник за все своє щасливе життя. До того ж після кожної нової смерті приходить нове народження. Кармічна м'ясорубка.

…Дивно летіти над Тихим океаном і згадувати таке, дивлячись на хмаринки там, внизу, і їхні майже ідеально пропорційної форми тіні на сонячній гладіні води. Там, іще нижче.

00:00:01:19

Інколи у певних місцях – наприклад, на Папуа, коли раптом вирубає електрику і доводитися пити апельсиновий сік у суцільній темряві – я намагаюся думати про всіх про них разом. Так дивно. Ніби серед цієї стовідсоткової пітьми перед моїми очима разом вмикається кілька десятків моніторів, як в апаратній телебачення під час прямого ефіру. На кожному інше обличчя. Вони, ясна річ, повторюються, але змінюються їх вирази, міміка, настрій залежно від часу доби. Вони про щось говорять, але звук до цієї темної кімнати не підключено. Що я при цьому відчуваю? Здебільшого непередавані словами, скороминущі ніжність і смуток. Ну так, все зайве відсіюється, лишається певне пливуче тепло. Як річка тече швидше після літнього дощу, так і наша пам'ять.

Чи можу я виділити серед цих моніторних рядів когось певного? Першим спадає на думку Давид. Без нього вся ця історія не мала би продовження – просто не вистачило б натхнення. На ньому все і підвелося до кінця. Чи майже до кінця. Бо справжні історії ніколи так просто не закінчуються.

00:00:01:20

Я значно більше довіряю жінкам, коли йдеться, наприклад, про перехід через гірську річку в джунглях по слизькій дровеняці. Просто у жінок значно краще розвинута функція «авто-сейв» [59].Вони ніколи не попруться з тобою в жодну дупу, якщо вони в надійності тієї дули недостатньо впевнені. Це я про жінок-гідів. Ліпше би траплялися частіш вони, аніж тупорилі мачо-мени, котрі ведуть тебе кудись, де ти раз по раз майже падаєш, а вони мають нагоду продемонструвати свою силу і крутість, з легкістю врятувавши тебе в останню мить. Так само ці запросто пруться кудись, де самі ще ніколи не були й уявлення не мають, що там і до чого, але просто торба, як тупо впевнені – «ай кен ду іт» [60]. Тобто, він кен-ду-іт. Шкода, але… я точно така ж. І вигрібаю від цього по повній. Завжди. Чого вже варте саме поєднання моєї баранячої (куди я, туди і стадо) харизми з моїм повним топографічним кретинізмом. Тому повторюю: ліпше довіряти жінкам, а не чувакам чи придуркам типу мене.

Хоча нормальна жінка навряд чи буде сильно напружуватися, якщо поряд є чоловік. Це ідіотки-феміністки зі своєю емансипацією геть-чисто попсували бідних західних чоловіків. Хіба ж і так не ясно, що ми не менш сильні чи кмітливі? Просто певні речі, що потребують додаткових навантажень, робити тупо впадло. Натомість своєчасна посмішка, правильно примружені очі чи вдячне зітхання серйозно піднімають рівень самооцінки в істоти протилежної статі. Воістину – найгуманніший розклад.

Коли справжні, не покалічені загальноприйнятими моделями поведінки жінки залишаються самі з собою, там утворюється дивовижне мікросуспільство. Само собою. Ненапряжно. Не обов'язково досконало розмовляти якоюсь загальною мовою чи мати спільний культурний досвід. Не обов'язково ставати до чоловіків в опозицію, але обов'язково їх в принципі любити. В той момент, коли про них згадуєш…

Ми з Естер, дівчинкою з племені Лані, що живе на острові Папуа-Нова Гвінея, ні про яких там чоловіків не згадували. Ми залишили їх. В буквальному сенсі: мій друг і двійко гідів хекали під сонцем далеко позаду, зважаючи, як би не послизнутися на піс-лядощовій джунглявій грязюці. Естер стрибала попереду – дивне в неї, як на папуаску, європейське ім'я? Але тут вже давно встигли попрацювати християнські місіонери. Тому насправді нічого дивного нема й у тому, що тутешні сивобороді мужі приходять на ранкову службу Божу у самих котеках [61]. Тринадцятирічна дівчинка з зап'ястями й пальцями значно міцнішими й більшими за мої, хоча на зріст куди менша. У дітей Папуа дивовижні очі: чорні, великі, всезнаючі. Папуаські діти дуже красиві. Шкода що часто-густо з них виростають не дуже красиві дорослі. Чим палі ти від свого початку, тим ти потворніший, якщо не вмієш прислухатися до первозданності всередині себе. Ну, але ці діти хоч малими є красивими. Чого вже явно не скажеш про невротичних совкових і постсовкових homo sapiens.

В Естер коротке кучеряве волосся. Перемотане кольоровими ниточками так, що її голова схожа чи то на сонечко, чи на оптимістично рухливу підводну міну. На ногах незмінні фліп-флоп-в'єтнамки (у мене минулого року чудові, старі й зручні в'єтнамки спиздили саме у В'єтнамі…) Футболка, шорти, резинові браслетики (за півроку по тому таких дошукуватимуться всі українські дрочилки-на-журнальчик-воґ). Естер вчиться й живе в інтернаті у Вамені, а її величезна родина мешкає чортзна-де на схилах найвищої гори Папуа – Пунчак Джая [62]. Знання англійської в Естер десь таке, як в мене індонезійської, а то й ще гірше. Проте ми примудряємося всю дорогу про щось розмовляти і роти нам не затикаються. Ну, плюс ми ще й хекаємо. Велетенське зелене листя загороджує просіку, струмок замість стежки, вид на долину, як на савану.

– Тобі явно треба в Африку, – скаже мені Руфус, коли я поділюся своїм захватом від Папуа, від того, як сильно відрізняється цей острів від решти Індонезії, скажу, що мені тут «як удома» і все таке інше.

– Ну й поїду в Африку. На свою неспокійну старість. От десь взимку і поїду. Побачу й усю Полінезію по дорозі.

– До речі, про старість, – скаже він, здмухуючи біляве волосся з синьо-зелених очей, – ми тут говорили нещодавно з Якко, власником того дайвінг-центру, де ти всіх залякала своєю злою пикою і суїцидальними поривами…

– Яне…

– Так от. Ні він, ні я не платимо у рідній нашій батьківщині, країні холодного літа, жодних податків. Нас виставили з системи соціального захисту, як закаканих кошенят за двері спальні. Ясно, що на жодну пенсію розраховувати не доводиться…

– Ну і що? – знизую плечима я. – Тобі що, на старості цегла на голову впаде, що ти не зможеш думати й заробляти собі далі? Хоча з твоїм способом життя може і не тільки це впасти. «Боже, не дай дотягнути до пенсії», – цитую я «Гадюкіних» українською, тож Руфус мене не розуміє і продовжує:

– Так от. Якко каже, що коли одного прекрасного дня він втомиться від океану і туристів та збагне свою нездатність працювати, то збере усі свої пожитки й продасть їх. Напхає собі мішок грошей і рушить до Колумбії. Там візьме напрокат найдорожчу з можливих машину і поїде у найбідніший квартал. Зупиниться там і просто відкриє вікно…

– Ха-ха-ха! Добре б мені тоді підрядитися працювати на компанію «Премії Дарвіна», щоб не проґавити такої яскравої пригоди. Ще й кіно на шарік зняти можна буде. Кривавий реалізм – наш метод.

Тоді ж, на питання Естер щодо того, чим я займаюся, я відповідаю – «студент», бо, по-перше, з параноєю місцевих властей професії штибу «дослідник», «журналіст» чи «фільм-мейкер» звучать аналогічно званням «шпигун», «падлюка», «ворог нації», а по-друге – я щось не запам'ятала, як ці всі слова звучать індонезійською.

Естер вкотре подає мені руку і веде нагору, до соляного озера. Легенда оповідає, що колись в долині під горою жило одне мужнє плем'я. І була собі там одна маленька й гарна дівчинка. Одного разу на війні загинули всі її родичі: тато, вуйки, стрийки, брати двоюрідні і рідні. Навіть маму і сестричок дівчинки убили. А вона, повернувшись зі схованки до села й побачивши все те лихо, не витримала і втекла сюди на гору. Тут сіла на камінь і довго-довго плакала. Поки не наплакала маленьке озерце. З того часу на його береги приходять місцеві жінки і дістають із води сіль. Роблять це вони таким чином: занурюють у ропу (не дуже солону, справді десь як сльози за концентрацією) висохлі бананові шкірки, теліпають ними, поки вони не всотають трохи солі, а тоді пережовують. Волокна дрібняться і наступного разу всотують ще більше солі. Їх знову пережовують. Аж поки не втомлюються. Потім ці напівголі красиві жінки, вбрані лише в спідниці з орхідейних мотузків і в купу прикрас довкола шиї та зап'ясть, повертаються в село. Дітей несуть на плечах і дорогою співають. Дуже дивно співають. Суміш їхніх «тарзанських» горлових трелів мелодикою дивно схожа на полісько-полтавські… Все це ллється на вас згори з джунглів. Вдома жінки сушать ті бананові шкірки, дрібнять їх і додають у їжу замість солі. Так само європейці вдома, у своєму помірному кліматі, сушать власні враження та емоції, що їх понабиралися.у тім дивнім краї, подрібнюють їх і додають восени та взимку у розважливо-нудне життя. І вже воно стає подібне не просто на чорний шоколад, а на чорний шоколад із мигдалем. А потім осінь і зима (особливо на стику) дістає нас і ми вирішуємо чкурнути кудись в Камбоджу чи в Південну Африку. А звідти вже якось легше і Батьківщину любити. Так навіть класики казали. Уявляєте собі Шевченка в папасі й кірзаках, котрий стоїть і дивиться з бугра на мисі Доброї Надії, як сходяться хвилі Атлантичного та Індійського океанів?

Естер сідає на камінь. Дві жінки, що саме добувають сіль, відчайдушно на неї репетують, махаючи руками. Естер переходить на інший бік озерця. Виявляється, вона сиділа на недозволеному камені. Саме там колись сиділа та дівчинка, і тепер її дух може розгніватися і озерце висохне. Я маю в цьому певні сумніви з огляду на метеорологічну стабільність місцевості, але мовчу про це. Хто його тут знає, що нормально, а що ні – зовсім скоро куплена мною дерев'яна статуетка місцевого дзьобатого божества буде повсякчас повертатися носом до вікна, яким би боком ти її не поставив…

Ми з Руфусом в долині Балієм, у самому серці автентичного індонезійського Папуа. Незалежна держава PNG – Папуа-Но-ва Гвінея – з її найвищими рейтингами вбивств і зґвалтувань (міжнародні компанії не посилають до своїх офісів туди службовців жіночої статі) – залишається моєю метою на наступний рік. Кажуть, там лайф-стайл місцевих мешканців значно ліпше відповідає нашим сподіванням часів студентської закваски, ніж лайф-стайл тутешніх, захоплених яванцями папуасів. Типу, папуаси – евенки, а яванці – росіяни. Типу, одні – бідні родичі, а другі – біґ бразери, а то й папіки… Бо знають, шо делать і па какім панятіям жить. У трохи більшому ресторані, в банку чи в туристичній агенції ніколи не зустрінеш за кантором темношкірого круглолицього папуаса. Здебільшого яванці з їх хитро примруженими оченятами. Рідше – балійці. Живуть тут по п'ятнадцять-двадцять років і день у день нарікають на те, як тут погано і як там, вдома (!) на Балі прекрасно, бо, мовляв, тутешні люди – варвари і жити з ними неможливо. Нікого не нагадує, нє?

А от нам із Руфусом тут жити дуже навіть можливо. Принаймні допоки його з його туристичною візою не загрібає поліція під час політичної конференції (місцеві «вороги народу» – Ру-фусові друзі) і не обіцяє депортувати з Індонезії першим же рейсом. На жаль, кінець-кінцем депортує, і мені доведеться з усіма своїми бечагами пертися самій усі ці тридцять тисяч кілометрів, вісім аеропортів і загалом сорок годин перельотів.

Ще в аеропорту Вамени місцевий гід несказанно здивував мене тим, що не здивувався з назви моєї країни.

– О, так тут був один з України… Брав у когось тур по долині на два тижні. Може, він іще й досі тут.

Гм. Цікаво, хто ти. Чогось у мене відчуття, що я тебе знаю…

– Порадити вам готель? – ввічливо нависає гід. – Є один, прямо тут, тихий, а є інший, в центрі міста, але туди місцеві люблять… ммм… приводити дівчат, ги-ги-ги, ну ви знаєте.

Готель біля аеропорту Вамени хоч і не такий совково-сюрний, як пустий ресторан в аеропорту Симферополя, все-таки залишається готелем біля аеропорту. Жити в такому – все одно, що вечеряти в тому ж ґест-хаузі, де спиш. Це конфліктує з нашою з Руфусом філософією. До того ж, місцеві бляді = місцевий колорит.

Так ми й оселилися в готелі Srikandi, де один з апартментів, сьомий, ще й називався – Manda. Слава Богу, ми жили в шостому номері.

Потім було це знайомство з Естер, красиві старі жінки, що співали, спускаючись джунглями від соляного озера до села.

– Дивна у них тут мелодика, – кажу я другові. – Пам'ятаєш, як горлопанив Тарзан у старих фільмах? Я от сьогодні підслухала, як молода мама співала колискову. Там, за розваленою будкою.

– Ну і шо?

– Та ті ж самі тарзанівські нотки, але дуже тихо й ніжно. Це тільки наші «автентичники» горлянки надривають.

– Мій один друг уже п'ять років збирає пісні по всій Індонезії. Бо вже трохи – і позникають.

– А мій друг так само збирає українські. Бо скоро крім «Прив'язали Галю» і «Горіла сосна» теж хуй що залишиться прийдешнім поколінням.

Щодо Папуа, то тут прийдешні покоління ризикували залишитися як без котек, так і без інших прив'язок до традиції. Народи, котрі ми пихато вважаємо «дикими», прогресують значно Швидше за т. зв. цивілізовані народи. Хоча перш за все беруть вони від прогресу найгівняніші його подарунки.

Ну, молоді вже не хочуть вдягатися так, як оці старі. Ми маємо європейський одяг, хочемо жити в місті… – статечно повідав наш гід, зачиняючи двері найрозбеханішого на світі джипу, щедро прикрашеного переливними зображеннями Матінки Божої, кислотно-рожевими пластиковими квітами й електричними гірляндами.

Вамена являла собою те, що ми звикли бачити у вестернах – місто на початку своєї урбаністичної кар'єри. Правда, зі стилістикою тут ніхто особливо не запарювався: замість коней списані моторолери Hongda, замість револьверів – мобільні телефони, решта антуражу – дешеві плоди китайської індустрії: пластмасові тазики, швабри, синтетичні ковдри, скельця та брязкальця, пакети різноманітних порошків і розчинне їдло. Центр міста так і відзначається – нічним базаром.

Правда, є у Вамені ще й інший базар – справжній, розлогий і живий. З усіма природними запахами і кольорами. Там продають ямс, авокадо, сагове борошно для приготування папеди [63], пахучі маркізи, ще якісь фрукти та овочі, котрі ми тільки фотографували, не запам'ятовуючи їх назв, амулети зі свинячих зубів, головні убори з яскравого пір'я невезучих райських пташок – символу Папуа, мисливські талісмани з гірського кришталю й волокон орхідей, бісерні фенечки (у нас хіпани плетуть геть такі ж), велетенські, для носіння на голові, торби з пластикового волокна, що приходить на зміну волокну орхідейному.

Місцеві жінки чіпляють ті шальки-авоськи ручкою за лоба. Виходить так, що за спиною в них – серпанок. Десятки наречених на дорозі. Хто що несе у своєму вельоні – дрова, ямс, поросята…

Поросята виростають у свиней, а тут це – універсальне мірило багатства. Правда, свині рідко тут бувають такими, як у нас. Здебільшого вони рухливі й накачані. Знали б папуанці про ймовірність існування сала – з глузду б з'їхали. Проте подібностей до України більше, ніж навпаки.

Якщо летіти сюди літаком зі столиці індонезійського Папуа – Джаяпури, що лежить на березі океанської затоки, внизу буде тільки густа зелень різних відтінків – залежно від перепадів висоти. Тобто, самі гори навколо. Не дивно, що мені тут так добре. Двоюрідні сестри Карпат за екватором. Міста не рахуємо. Їх тут зовсім мало – можна затирати фотошопом.

– Я б ще на захід тут махнула…

– У Соронг? – Ми з Руфусом вже дістали одне одного несвіжими каламбурами про «соронг» як чоловічу спідницю і Соронг як місто.

– Не… У Факфак, – а що, таке місто теж там є. На карті подивіться.

– Цікаво, якого року цей літак… – я постукую пальцем по ілюмінатору, де між двома шибками лежить купка засушених тарганів. Схоже на сємічки. Якщо не фокусувати на них погляд, можна спокійно милуватися природою. А від запаху старих шкарпеток у салоні трохи рятує подібна на касету пластикова баночка з парфумами ґуччі-хуючі і голова сусіда – вдихання запаху від коріння волосся, схоже на нюхання щойноспеченого хліба.

– Air France 1959. – Читає Руфус. – От тобі й відповідь.

– Єбать! Можна розібрати на шматки й продати антикварам!

– Ага. Ну, а на чому тоді літатиме місцевий аппер-міддл клас?

І справді, літають тут доволі обрані. Як, знову ж таки, і в Україні. Хоча переміщення між островами Індонезії не так щоб задуже дороге. Акції-знижки там усілякі і те де… Просто по-іншому ніяк. З огляду на кількість островів – вісімнадцять тисяч, відповідна й кількість авіакомпаній. Не полізуть же тьоті з клунками через гори. Тож просто – хто може, той летить, а хто не може, сидить вдома і їздить на велорикші на базар.

Естер ніколи не бачила океану, уявляєш? – кажу я пізніше Руфусу.

– Ну, а що тут дивного? Більшість його тут не бачила. А хіба всі люди в Україні бачили море?

– Нє. Льотчик не бачив. Але я йому покажу. Тільки море треба особливе…

Крім тарганів і свиней на арену виходять ще й інші прекрасні тварі Божі – миші і щури. Відповідно, індонезійською «тікус кучіл» – маленька мишка і «тікус бесар» – велика мишка. З масштабами тут ніхто особливо не париться.

– Ну і ти не парся! – каже мені Руфус, коли я на підлозі в халупці, що тулиться у горах на висоті трьох тисяч метрів, не можу заснути від мишиного писку. – Бачиш, вони тут навіть їх не розрізняють. А ти – «щури, щури…»

Дата добавления: 2015-11-14