Тема 3. Виробнича потужність підприємства.

Питання для обговорення:

1. Склад виробничого процесу.

2. Принципи раціональної організації виробничого процесу.

3. Організація виробничого процесу у часі (виробничий цикл).

4. Виробничі фонди підприємства й витрати виробництва.

5. Виробнича потужність підприємства.

Рекомендована література:

1. Економіка підприємства: Навч. посіб. / За ред. А. В. Шегди. — К.: Знання, 2005. — 431 с.

2. Яцура В.В., Жук О.П. Менеджмент: навчальний посібник. – Львів: «Тріада плюс», «Алерта», 2008.– 444 с.

1. Склад виробничого процесу.

Готові вироби одержують із матеріалів і напівфабрикатів у результаті здійснення окремих процесів, сукупність яких представляє виробничий процес. Виробничий процес визначається як сукупність усіх дій людей і знарядь праці, необхідних на даному підприємстві для виготовлення або ремонту продукції (ДЕРЖСТАНДАРТ 14.004-83).

До предметів праці відносять заготівки й вироби. Технологічний процес може бути віднесений до виробу, його складової частини або до методів обробки, формоутворенню й складанню, які визначені ДЕРЖСТАНДАРТом 3.1109-82.

Налагодженням називають підготовку технологічного встаткування й технологічного оснащення до виконання технологічної операції. До налагодження відносяться установка обладнання на верстаті, установка на розмір комплекту різального інструмента й т.п.

Сукупність знарядь виробництва, необхідних для здійснення технологічного процесу, називається засобами технологічного оснащення.

Технологічне обладнання (встаткування) – це засоби технологічного оснащення, на (у) яких для виконання певної частини технологічного процесу розміщають матеріали або заготівки, засоби впливу на них, а також технологічне оснащення. Прикладами технологічного обладнання можуть бути ливарні машини, преси, металорізальні верстати, печі, гальванічні ванни, іспитові стенди й т.п.).

У технологічне оснащення включаються засоби технологічного оснащення, які доповнюють технологічне обладнання (встаткування) для виконання певної частини технологічного процесу (різальний інструмент, штампи, пристосування, калібри, преса-форми, моделі, ливарні форми й т.п.).

1. Принципи раціональної організації виробничого процесу.

Виробничі процеси відрізняються більшою розмаїтістю й повинні оптимально з'єднуватися в просторі й у часі.

До принципів раціональної організації виробничого процесу ставляться:

1. диференціація;

2. концентрація й інтеграція;

3. спеціалізація;

4. безперервність;

5. паралельність;

6. пропорційність;

7. прямоточность;

8. ритмічність;

9. гомеостатичність;

10. гнучкість.

1. Диференціація – припускає поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси, операції, переходи, прийоми. Ручні операції не можна піддавати надмірній диференціації, тому що це підвищує стомлюваність робітників за рахунок монотонності й високої інтенсивності їхньої праці. Крім того, велика кількість операцій приводить до зайвих витрат на установку, закріплення деталей, зняття з робочого місця й т.п.

При використанні сучасного обладнання (встаткування) операції стають складними. У єдиному комплексі вирішуються завдання обробки, складання, транспортування й видалення відходів. Таким чином, принцип диференціації переходить у принцип концентрації операцій і інтеграції виробничого процесу (2).

Під спеціалізацією (3) виробництва розуміють обмеження номенклатури виробів, що виготовляються, близьких за призначенням й конструкцією. Стосовно до організації виробничих процесів принцип спеціалізації означає звуження номенклатури продукції, що виготовляється, в кожній виробничій ланці, аж до робочих місць.

Рівень внутрішньозаводської спеціалізації можна підняти шляхом проведення уніфікації – приведення продукції, способів і методів її виробництва або їхніх елементів до єдиної форми, розмірів, складу.

Чим вужче спеціалізовані ланки підприємства, тим простіше здійснити інші принципи раціональної організації виробничого процесу.

Принцип безперервності (4) вимагає, щоб у процесі виготовлення продукції перерви між технологічними операціями були зведені до мінімуму або повністю ліквідовані.

Однією з форм підвищення безперервності на робочому місці є паралельне виконання робіт. Принцип паралельності (5) припускає одночасне, паралельне виконання окремих операцій і процесів, тобто створення широкого фронту робіт з виготовлення даного виробу.

Паралельність в організації виробничого процесу застосовується в наступних формах:

- паралельність у структурі технологічної операції, супроводжується багатоінструментальною та багатопредметною обробкою;

- паралельність у виконанні основних і допоміжних елементів операції полягає у сполученні машинної обробки й знімання деталей, контрольних промірів і т.п.

Рівень паралельності виробничого процесу може бути охарактеризований за допомогою коефіцієнта паралельності, обчислювального як співвідношення тривалості виробничого циклу при паралельному русі предметів праці й фактичної його тривалості

(1)

де n – кількість переділів,

Тц._п. – тривалості виробничого циклу при паралельному русі предметів праці,

Т _ц – фактична тривалість виробничого циклу.

Суть принципу пропорційності (6) полягає в тім, що у всіх частинах виробничого процесу, у всій взаємозалежній системі машин повинна бути рівна пропускна спроможність з випуску продукції. Це досягається тоді, коли продуктивність обладнання на всіх операціях технологічного процесу пропорційна трудомісткості обробки виробів на цих операціях з обліком заданої виробничої програми. Можливості допоміжних і обслуговуючих цехів повинні відповідати пропускній спроможності основного виробництва.

Ступінь пропорційності виробництва може бути охарактеризована величиною відхилень пропускної спроможності кожного переділу від запланованого ритму випуску продукції

(2)

де n – кількість переділів або стадій виготовленої продукції;

h – запланований ритм випуску продукції (звіт виробництва за планом);

h_ср – пропускна спроможність окремих переділів.

На підприємствах важко домогтися повної пропорційності.

Поява диспропорцій – закономірний результат розвитку виробництва, який необхідно передбачати й усувати.

Принцип прямоточності (7) припускає найкоротший шлях проходження за всіма стадіями та операціями виробничого процесу. Дотримання цього принципу забезпечується розташуванням цехів, ділянок, робочих місць по ходу технологічного процесу. Відповідно допоміжні й обслуговуючі цехи варто розміщати по можливості ближче до основних цехів, що ними обслуговуються.

Прямоточність характеризується коефіцієнтом К_пр, що представляє співвідношення тривалості транспортних операцій до загальної тривалості виробничого циклу

(3)

де Т_тр – тривалість транспортних операцій

Т_ц – тривалість виробничого циклу

i – кількість переділів.

Із принципом безперервності тісно зв'язаний принцип ритмічності (8), що означає, що робота всіх підрозділів підприємства й випуск продукції повинні підкорятися певному ритму, тобто повторюваності.

Ритмічність виробництва виражається, по-перше, у повторенні через рівні проміжки часу приватних виробничих процесів, і, по-друге, у здійсненні на кожному робочому місці в рівні проміжки часу однакового обсягу робіт.

При дотриманні принципу ритмічності в рівні проміжки часу випускається однакове або рівномірно наростаюча кількість продукції, забезпечується рівномірне завантаження робочих місць і виконавців.

Суть принципу гомеостатичності (9) полягає у здатності виробничої системи протистояти порушенню її функцій завдяки наявності в системі механізму саморегулювання.

Прикладом використання цього принципу на підприємстві може бути система ППР (планово-попереджувальних ремонтів), бригадної форми організації праці.

Таким чином, при організації виробничого процесу необхідно передбачити в ньому механізм саморегулювання для того, щоб забезпечити можливість самовідновлення.

Принцип гнучкості (10) означає, що виробничий процес повинен ефективно адаптуватися до швидко змінюваних організаційно-технічних вимог ринку. Гнучкість виробничого процесу означає його здатність без яких-небудь істотних змін техніки, технології, організації виробництва забезпечувати освоєння нових виробів у найкоротший термін з мінімальними витратами трудових і матеріальних ресурсів.

Гнучкість ВП забезпечується впровадженням групових методів обробки деталей, гнучких виробничих модулів, автоматизацією виробництва.

1. Організація виробничого процесу у часі (виробничий цикл).

Інтервал календарного часу від початку до закінчення процесу виготовлення виробу являє собою виробничий цикл виготовлення виробу. Для соціалістичного виробництва були характерним всіляке й безперестанне скорочення виробничого циклу при одночасному підвищенні якості (надійності, довговічності) і зниженні собівартості продукції.

Однією з найважливіших вимог, пропонованих до раціональної організації виробничого процесу, є забезпечення найменшої тривалості виробничого циклу виготовлення продукції.

Під виробничим циклом розуміється календарний період часу з моменту запуску сировини, матеріалів у виробництво до повного виготовлення готової продукції.

Тривалість виробничого циклу використовується при розробці виробничих програм, визначенні величини незавершеного виробництва, розробці графіків матеріального забезпечення виробництва й оперативної підготовки виробництва.

Тривалість виробничого циклу залежить від:

а) трудомісткості об'єкта, тобто робочого часу, необхідного для виробництва готового виробу;

б) кількості предметів праці, які запускаються одночасно у виробництво, тобто розміру партії;

в) тривалості нетехнологічних операцій;

г) тривалості перерв у виробничому процесі;

д) прийнятого виду руху оброблюваного предмета.

У виробничому циклі розрізняють 5 видів перерв:

1) перерви, обумовлені режимом праці підприємства й залежні від числа робочих змін, тривалості перерв між ними, кількості вихідних і святкових днів;

2) перерви, викликані зайнятістю робочого місця, внаслідок чого деталі пролежують до його звільнення від виконання інших робіт;

3) перерви, які виникають при обробці деталей партіями через їх пролежувания, після обробки всієї партії перед її транспортуванням на наступну операцію. Ці перерви розраховуються разом із тривалістю технологічної операції й представляють разом операційний цикл виробництва;

4) перерви, викликані незадовільною організацією виробництва: погана організація робочого місця, несвоєчасна подача матеріалів або інструмента, погана якість технологічної документації;

5) перерви, викликані випадковими обставинами: затримка поставки матеріалів від постачальника, недолік.

Види перерв 4 і 5 не враховуються при розрахунку тривалості виробничого циклу.

Рис. 1. Структура виробничого циклу.

Норма часу (TН) Штучний час (ТШ) Підготовчо-Заключний час (ТПЗ) Оперативний час (ТОП) Основний час (ТЕ), технологічний час Допоміжний час (ТВ) Додатковий час (Тд) Час на обслуговування paбочего місця (TОБС) Час на відпочинок і природні потреби (ТОЕ)

Рис. 2. Норма часу.

1. Виробничі фонди підприємства й витрати виробництва.

Сутність і структура виробничих фондів. До складу продуктивних сил входять насамперед засоби виробництва і лю­ди. Засоби виробництва називають речовими (оскільки вони скла­даються з певних речей), а працівників — особистими фактора­ми виробництва.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (верстати, машини устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, елек­троенергія тощо). Засоби виробництва у процесі праці є невід'єм­ним фактором виробництва (тобто таким, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці і який сприяє створенню багатства), але самі національного доходу не створюють.

Виробничі фонди — сукупність засобів І предметів праці, необ­хідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), фонди сфери ви­робництва і сфери обігу, на основні й оборотні фонди тощо.

Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на ство­рений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть участь у проце­сі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина мо­жуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька десятків років), тому вони переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький верстат використовується 10000 днів, то щодня він переносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини.

Основні виробничі фонди (основний капітал) — частина про­дуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі вироб­ництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру їх зношування.

Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напів­фабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кіль­кість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю спо­живається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.

Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) — частина про­дуктивного капіталу,* яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл і вартість якої при цьо­му повністю переноситься на новостворений продукт і після реалі­зації продукції повертається до підприємця у грошовій формі.

До оборотних фондів належить також вартість робочої сили, яка набуває форми фонду заробітної плати.

На основні та оборотні фонди поділяють лише продуктивну частину виробничих фондів. Та частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, — це фонди обігу. Оборотні фонди та фонди обігу — це оборотні засоби. Основні структурні елементи виробничих фондів підприємства зображені на рис. 3.

Рис. 3. Структурні елементи виробничих фондів підприємства Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.

Фізичне (або матеріальне) зношування — поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а вод­ночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюва­ного продукту.

Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання основного капіталу, вплив атмос­ферних умов, якість металу тощо. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.

Моральне зношування — втрата основними фондами частини своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешев­ших або досконаліших засобів праці. Головною причиною мораль­ного зношування є науково-технічний прогрес у машинобудуван­ні. Так, створений новий ткацький верстат досконаліший завдяки вищій продуктивності праці й виготовлений з меншими витрата­ми. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоч зберігає фі­зичну придатність, свою споживчу вартість: його вартість визначається не тим суспільно необхідним робочим часом, який був колись витрачений на його виготовлення, а тим, який витрачаєть­ся на створення нового верстата. Це моральне зношування першого роду, зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці. Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фон­дами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП досконаліших основних фондів (за своїми техніко-економіч-ними характеристиками) від раніше використовуваних фондів. Таке зношування спричинене умовами конкурентної боротьби. Коли з'являється нова, ефективніша техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть коли вона може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує.

У розвинутих країнах світу принципово нова техніка й тех­нологія впроваджуються в галузях промисловості через кожні З— 5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%, тому менше 1% її продукції конкурентоздатні на світо­вих ринках (ринках далекого зарубіжжя).

Амортизація - процес перенесення вартості основних виробни­чих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд, до якого пе­рераховують відповідні кошти. Частка річних амортизаційних від­рахувань підприємства щодо величини початкової вартості об'єкта є нормою амортизації.

Основні методи амортизації: 1) метод рівномірного прямолі­нійного списання вартості основного капіталу (списання здійс­нюється рівними частками впродовж усього періоду використан­ня основних фондів); 2) метод прискореної амортизації (у перші роки використання засобів праці списують значно більшу части­ну, ніж вартість, що пропорційна терміну служби за цей період). У розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом внутрішньої та особли­во міжнародної конкурентної боротьби підприємці, держава пере­важно орієнтуються на моральне зношування. Так, у СІЛА ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транс­портних засобів — 3 роки, устаткування — 5 років, виробничих будівель і споруд — 15 років. Це означає прискорене відтворення основних виробничих фондів й отримання значної частини кош­тів на відшкодування насамперед морального зношування.

У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, середні терміни амортизації у 80-х роках становили 12—14 ріоків. В Україні з по

чатку 90-х років оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою). Внаслідок цього призупинився або надмірно затягується їх оборот.

З 1.1.1997 в Україні введено нові річні норми амортизацій­них відрахувань на реновацію основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв — 5%; для транспортних за­собів, інформаційних систем — 25%, для інших основних фон­дів — 15%. Проте ці норми через економічну кризу переважно не виконуютьсядд

Зношування основного капіталу є частиною кругообороту та обороту капіталу, а отже, його руху. Щоб розкрити структуру витрат виробництва, необхідно насамперед з'ясувати процес кру­гообороту та обороту капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, підприє­мець повинен мати певну суму грошей. У США мінімальна сума, необхідна для відкриття своєї "справи" у сфері нематеріального виробництва, становить майже 20 тис. дол. Це означає, що підприємець володіє капіталом у грошовій формі. Але перетво­рення грошей на грошовий капітал відбувається лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку.

Відтак підприємець купує необхідні засоби виробництва і ро­бочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий), що означає першу стадію руху капіталу.

Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, результа­том якого є виготовлення товару. Водночас відбувається пе­ретворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу.

На третій стадії здійснюється реалізація товару, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Зі сказаного випливає визначення кругообороту капіталу.

Кругооборот капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить пов­ний кругооборот з приростом.

Названі три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругооборотом.

Оборот капіталу — процес його кругообороту, що постійно повто­рюється.

Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підпри­ємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів складається з часу вироб­ництва і часу обороту. Час виробництва це: 1) робочий період — кількість робочих днів, упродовж яких виготовляється продукт. Так, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конве­єра кожних 3—4 секунди, а корабель треба будувати кілька ро­ків; 2) час дії природних сил на продукт (наприклад час, за який достигає зерно); 3) час перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для його скорочення мають своєчасні пос­тавки продукції; 4) час перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).

Час обороту виробничих фондів — це час, витрачений на заку­півлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здій­снюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу. То­му їх оборот відбувається значно швидше.

Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Як уже зазначалося в темі "Товарне виробництво", в основі цін товарів і послуг лежать суспільно необхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражаються формулою:

W=с + q,

де W — вартість товару; с — вартість спожитих засобів вироб­ництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт роз­падається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + т,

де v — вартість необхідного продукту (необхідного для відтво­рення робочої сили працівника); т — вартість додаткового про­дукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюєть­ся власником засобів виробництва. Внаслідок цього вартість то­вару W можна визначити за формулою:

W = с + (v + т).

Суспільно необхідні витрати, як уже зазначалося, тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів да­ного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умо­ви виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підпри­ємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — те, у що обходиться підприємству виго­товлення товару.

Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою:

ВВ= с + v

Таким чином, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (т). Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробницт­ва, або комерційною собівартістю.

Основними статтями матеріальних витрат (собівартості про­дукції) є купівля:

а) сировини й матеріалів;

б) комплектуючих виробів та напівфабрикатів;

в) палива, електроенергії;

г) матері­алів для упаковки, зберігання та забезпечення технологічного про­цесу, а також вартість недорогих інструментів, інвентаря, прис­тосувань тощо, які використовуються менше одного року.

Найважливіші статті витрат на оплату робочої сили такі:

а) виплата заробітної плати;

б) виплата премій, надбавок до за­робітної плати;

в) оплата відпусток;

г) оплата за роботу в наду­рочний час, вихідні дні, нічні зміни тощо.

Крім цих видів витрат, підприємство здійснює відрахування на соціальні потреби (до фондів соціального страхування, фонду сприяння зайнятості населення та ін.), амортизаційні відраху­вання, адміністративні витрати, оренду приміщень тощо.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу тощо) називають економіч­ними ресурсами. їх вважають обмеженими, або рідкісними, але не в тому значенні, що вони рідко зустрічаються, а як недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і мож­ливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін "вмінені витрати".

Вмінені витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство мо­же отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — витрати на придбання сиро­вини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні — на­явне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, під­приємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи влас­ні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компа­нії з альтернативними можливостями.

1. Виробнича потужність підприємства.

Обсяг основних виробничих фондів і ступінь їхнього використання визначають величину виробничої потужності підприємства.

Виробнича потужність підприємства - це максимально можливий випуск продукції за одиницю часу в натуральному вираженні у встановлених планом номенклатурі й асортиментах, при повнім використанні виробничого встаткування й площ, з урахуванням застосування передової технології, поліпшення організації виробництва й праці, забезпечення високої якості продукції.

Виробничі потужності, як правило, виміряються в тих же одиницях, у яких планується виробництво продукції в натуральному вираженні. По продукції, що має широку асортиментну шкалу, виробничі потужності можуть виражатися в умовно-натуральних одиницях. Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробничі потужності встановлюються по кожному виді окремо.

Виробнича потужність підприємства визначається по потужності провідних виробничих цехів, ділянок, агрегатів, тобто по потужності провідних виробництв. Ведучими вважаються цех, ділянка, агрегат, які виконують основні й найбільш масові операції по виготовленню продукції й у які зосереджена переважна частина встаткування.

Основними елементами, що визначають величину виробничої потужності, є: структура технологічного встаткування, техніко-економічні показники його використання, фонд часу роботи встаткування, виробнича площа основних цехів, номенклатура й асортименти випускається продукции, що.

Виробнича потужність підприємства не є постійною величиною, тому що внаслідок зміни технологій, застосовуваних матеріалів, форм організації виробництва вона змінюється й підлягає періодичному перегляду.

Виділяють такі види виробничої потужності:

- вхідна - потужність на початок року;

- вихідна - потужність на кінець року, обумовлена підсумовуванням
вхідних і вводити^ся потужностей за винятком що вибуває;

- проектна - передбачена проектом будівництва,
реконструкції й розширення підприємства;

- середньорічна (), що характеризує відповідність
виробничої програми наявної потужності й розраховли по
формулі:

= М_вх + , (2.16)

де: М_вх.. – потужність на початок року (вхідна);

М_ввод. – уведення потужностей протягом року;

М_выб.. – вибуття (ліквідація) потужностей протягом року;

т₁, т₂ – кількість повних місяців з моменту уведення потужностей до кінця року й з моменту вибуття потужностей до кінця року.

Рівень використання виробничих потужностей виміряється рядом показників. Основний з них - коефіцієнт фактичного використання виробничої потужності, що визначається як відношення фактично зробленої за рік продукції до середньорічної виробничої потужності за той же період.

Коефіцієнт завантаження встаткування - відношення фактично використовуваного фонду часу всього встаткування або його груп до планового фонду часу його використання.

Дата добавления: 2015-11-14