Вільний вибір

Проблема визначення права, яке підлягає застосуванню до інвестиційних контрактів, була (R. Jennings, State Contracts in International Law, 37 British Yearbook of International Law, 1961, P. 156.) і залишається (A.F.M. Maniruzzaman, State Contracts in Contemporary International Law: Monist versus Dualist Controversies, 12 European Journal of International Law, No. 2, 2001, P. 309.) однією з найскладніших у міжнародному праві. У традиційному міжнародному праві питання визначення права, яке застосовується до інвестиційних контрактів, не виникало до моменту появи в інвестиційних угодах застережень про вибір застосовуваного до них права. Постійна Палата Міжнародного Правосуддя неодноразово зазначала, що «будь-яка угода, яка не є угодою між державами, які діють як суб’єкти міжнародного права, має підпорядковуватися національному законодавству певної держави» (Case Concerning the Payment of Various Serbian Loans Issued in France (France v. Kingdom of Serbs, Croats and Slovenes), 1929 P.C.I.J., Series. A, No. 20/21, 41; Case Concerning the Payment in Gold of the Brazilian Federal Loans Issued in France (France v. Brazil), 1929 P.C.I.J., Series A, No. 20/21, 121.).

Сучасний підхід до визначення права, застосовуваного до інвестиційних контрактів, відображається в резолюції Інституту Міжнародного Права (Institut de Droit International), відповідно до положень якої «сторони можуть обрати в якості права, що підлягає застосуванню до контракту або одну з національних систем права, або принципи, спільні до таких систем, або загальні принципи права, або принципи, які застосовуються в міжнародних економічних відносинах, або міжнародне право, або навіть комбінацію цих джерел». Отже, сторони інвестиційного контракту наділені правом самостійно обирати право, яке буде застосовуватися до контракту, а міжнародні арбітражні установи й трибунали мають поважати такий вибір сторін і застосовувати відповідне право, керуючись волею сторін. Відповідно до ст. 42 (1) Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами й іноземними громадянами від 18 травня 1965 року («Конвенція ІКСІД») арбітражний трибунал має розглядати спір відповідно до таких норм права, які можуть бути погоджені сторонами, а за відсутності такої угоди сторін трибунал має застосовувати право держави-учасниці (включаючи його колізійні норми), а також такі норми міжнародного права, які можуть бути застосовані. Таким чином, при вирішенні питання про застосовуване право арбітражний трибунал ІКСІД у першу чергу має вирішувати спір на підставі права обраного сторонами.

Дата добавления: 2015-11-14