Музика і театральне мистецтво XIX - початку XX ст.

Опинившись у залежності від ро­сійського субкультурного сере­довища, народна українська музична культура дещо законсервувалася у своєму розвитку, більше того, у вжитку з’являються непритаманні українській музичній культурі містечкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з’являються перші симфонічні твори («Українська симфонія» і симфо­нія соль-мінор з «Козачком» невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар по­повнюється творами М. Вербицького, І. Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити про початок відродження на­родної мелодики, про відродження української національної музичної культури.

Невід’ємною складовою національ­ного театру була українська музика. Українська професійна музична школа спиралася на здобутки як української, так і слов’янської, західноєвропейської культури. З усіх видів і жанрів найне- сприятливіші умови склалися для роз­витку опери, що пояснюється вузькими рамками українського музично-драматичного театру, відсутністю національ­ної оперної традиції. Але й тут крига скрисає. В 1863 р. приятель Т. Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і ком­позитор Петро Ніщинський пише му­зичну картину до п’єси Шевченка «На­зар Стодоля», «Вечорниці», «Ой заку­вала та сива зозуля». Створюючи яскра­ві взірці національної музики, україн­ські композитори розробляють темати­ку творів М. Гоголя, Т. Шевченка, пое­тичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Ми­коли Лисенка. Його вважають заснов­ником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Та­рас Бульба», «Утоплена», «Пан Коцький», «Зима й весна»).

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Сте­повий, О. Нижанківський, Я. Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн «Ще не вмерла Україна» (1862, музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Проблеми національного самоусві­домлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царюван­ня ліберального імператора Олександ­ра І в перші десятиліття XIX ст. в Укра­їні відроджується напівпрофесійний те­атр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Ка­теринослав). Перший український ре­пертуар був досить нечисленним (І. Кот­ляревський, Василь Гоголь - батько ве­ликого письменника, Г. Квітка-Основ’яненко, перша спроба опери «Купала на Івана» харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чор­номорського козацтва Я. Кухаренка, історично-побутова драма «Назар Сто­доля» Т. Шевченка, твір Ващенка-Захарченка), а тому часто тісниться росій­ським та західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром по­в’язані творчі здобутки видатних акто­рів М. Щепкіна і К. Соленика.

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій поло­вині XIX ст. у дуже несприятливих умо­вах: не було спеціальних закладів, при­міщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього ре­пертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному теат­ру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х роках аматорські му­зично-драматичні гуртки діяли в бага­тьох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), у Галичині діяв театр товариства «Руська бесіда».

Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. Серед п’єс траплялися й переклади за­рубіжної класики, але переважно - це твори місцевих авторів. П’єси мали сентиментальний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т. п., які тільки в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма. Специфічним для українського театру стало впровадження у драма­тичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різнома­нітної народної лірики, народної хо­реографії (присядки, стрибки, дрібуш­ки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко- Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), до­билися дозволу давати українські ви­стави, але за умови, щоб кожна укра­їнська вистава йшла в парі з виставою російської п’єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного україн­ського театру нового покоління вважа­ють Марка Кропивницького (1840-1910), непересічного драматурга, режи­сера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої етнографічної дра­ми («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї», «Олеся», «Титарівна»). Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зай­цями» віддавав перевагу жанрам воде­вілю та мелодрами з ефектними моно­логами, романтикою, національним ко­лоритом.

На новий шлях українську драма­тургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелекту­ально-філософської драми («Безталан­на», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий»). Під стягом дра­матичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Фран­ко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г. Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаган­ський, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

На початку XX ст. продовжувало розвиватись теат­ральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропивницького. У 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр опери), за­снував перший український стаціонар­ний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На за­хідноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської бесі­ди» у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п’єси І.Франка, Лесі Українки, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

У реалістичному напрямі розвивало­ся в Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для акти­візації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. В 1913 р. вона була реорга­нізована в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інсти­тут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М. Лисенка. Плідно працювали в цей час композитори К. Стеценко (1882-1922), М. Леонтович (1877-1921), С. Людкевич (1879-1979). Світової слави здобула ук­раїнська співачка Соломія Крушельницька (1873-1952). Міжнародне ви­знання отримав також київський хор О. Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших укра­їнських композиторів.

Дата добавления: 2015-11-14