Суспільно-політичний устрій Київської Русі

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монар­хічною формою правління. На етапі становлен­ня Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності. У цей час дружина виконує не тільки роль вій­ська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя. У період феодальної роздрібненості одноосібна монархія пос­тупилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших кня­зів. Державу очолював Великий князь київський: в його руках зосереджувалась вся влада, яка була спадковою. Князь вершив суд. У разі потреби скликав віче – народні збори. У державній діяльності князь спирався на дружину, яка брала участь навіть в управлінні державою. Окремими частинами країнами керували князі й великі бояри. На щабель нижче – міська знать. Далі йшли торговці, ремісники. Більшість населення – селяни-смерди – мали земельні наділи, господарство, сплачували князю данину медом, продуктами, хутром, служили у війську князя, будували замки, укріплення. Смерди, які втратили господарство й потрапили в залежність від феодала, взявши в борг гроші, складали стан «закупів». Селяни, змушені працювати у феодала за угодою «рядом» - рядовичі. Ті, хто не маючи нічого, наймались на роботу, звались чернь. Найбезправніша частина населення – раби. Вільне населення об’єднувались в сільські громади (верв, мир, село) – це вже було не родове, а територіальне об’єднання.

Успішно розвивалось землеробство (було винайдено соху, були поширеними перелогова та підсічно-вогнева системи, виникла царова система, за якою частина землі залишалась незасіяною, тобто «відпочивала». Розвивалось скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво. Найважливішою галуззю ремесла була чорна металургія, одна з найпоширеніших – деревообробна, був поширений шкіряний промисел, гончарство, виготовляли зі скла шибки, мозаїку, намиста, браслети. Високого рівня сягнула ювелірна справа. Київська держава знаходилась на перетині найважливіших торгівельних шляхів того часу, які зв’язували Західну Європу зі Сходом: вивозили шкури, хутро, мед, віск, хліб, ремісничі вироби, сіль. З Візантії – шовкові тканини, прикраси, посуд, вина, перець, з Персії, Сирії – зброю, прикраси, тканини, із західноєвропейських країн – сукно, тонке полотно.

7.Криза державності Русі-України її занепад та історичне значення
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні.

До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало, почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.

Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в історичному розвитку Київської Русі.

Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського періоду історії України.

Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.

Причини роздробленості:
Величезні території і етнічна неоднорідність населення;
Зростання великого землеволодіння(укріплення місцевих князів)
Відсутність чіткого механізму місцевого престолонаслідування;
Зміна торгівельної кон’юнктури, частковий занепад Києва;
Відсутність спільного ворога.

Київська Русь – могутня європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Період Київської Русі став важливим етапом формування української нації,її виокремлення із слов’янських народів. Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

8.Утворення Галицько-Волинського князівства Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

9.Розквіт Галицько-Волинського Князівства.Король Данило Галицький Загальна характеристика. Основні етапи розвитку. У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:

а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

б) необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);

в) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);

г) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.

(1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині, де Данилу Романовичу були вручені королівські регалії, 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство. набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель.

Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання

I галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. У 1264 р. Данило Романович занедужав і помер в м. Холмі, де і був похованій у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував.

10.Занепад Галицько-Волинського Князівства І його його історичне значення для розвитку і зміцнення української нації та її деражвності 1264-1323 рр. - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

На початку XIV ст. син Лева Даниловича король Юрій I Львович відновив єдність Галицько-Волинської держави, зосередивши в своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами. Він переніс столицю з Холма до Володимира, домігся утворення окремої Галицької митрополії 1303 р.). Юрій I, скориставшись послабленням Золотої Орди, відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу та Дністра, встановив дружні відносини з Польщею та з Тевтонським орденом. Після його смерті Галицько-Волинська держава перейшла до синів Юрія I Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича.

V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.

Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської Держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1114 рр.), який титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину і Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). 3 цього часу Українське королівство припинило своє самостійне існування. Розпочалась тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 р. між ними було укладено мирну угоду, згідно з якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва - на Волинь.

(!!!) Значення галицько-волинської державності. Значення галицько-волинської державності в українській історії важко переоцінити

- Галицько-Волинська держава стала новим після занепаду Києва центром економічного та політичного життя.

- Вона модернізувала давньоруську державну організацію.

- Галицько-Волинська держава врятувала Україну від поневолення її Польщею,

- Галицько-Волинська держава продовжила славні дипломатичні традиції Київської Русі і ще 100 років після встановлення золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені.

- Водночас, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність допомогла уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольського впливу.

- Галицько-Волинська держава стала також важливою культурною межею. Вона виступала або як східний форпост католицького Заходу, або як західний - православного Сходу.

- Галицько-Волинська держава стала головним політичним осередком майбутньої України.

№11 Перехід українських земель під владу литовських князів. Формування Великого Литовського князівства

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди -Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. На початку XIV ст. Литва була сильною державою. Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме: у 1340 р. - Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. - Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди. Битва в урочищі Синя Вода мала величезне значення. Від татар було звільнено Правобережну, а потім і Лівобережну Україну. У результаті цієї битви український народ звільнився від залежності від Золотої Орди та поклав початок звільненню власне російських земель від монголо-татарського рабства. Золото-ординцям було завдано удару, від якого вони так і не змогли оговтатися. Куликовська битва 1380 р. лише довершила розгром монголо-татар. Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.

№12 Литовсько-Руська держава наприкінці XIVст. - середині XVст. та ліквідація автономного устрою українських земель

Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов' язувався окатоличити литовців та ≪навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви

№13 Посилення польсько-шляхетського гніту на українських землях XV - XVIст. Люблінська унія

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої.Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

Люблінська унія 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Люблін 1 липня 1569 року.

Люблінська унія завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385.

Причини Люблінської унії:

– Ослаблення Литви у Лівонській війні з Московським царством (1558 – 1583 рр.).

- Неспроможність Литви захистити південні кордони від татарських нападів.

- Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян та поширити свій вплив на них

- Прагнення українських, білоруських та литовських шляхтичів (феодалів) отримати широкі права та привілеї, які мали польські землевласники.

Основними пунктами Люблінської унії є такі факти, як:

1. Обєднання Польщі та Литви в єдину федеративну державу очолювану виборним монархом, що одночасно був і польським королем і литовським князем. Він обирався на спільному польсько-литовському сеймі.

2. Було створено єдиний сейм та єдину грошову систему. Кожна держава мала окреме законодавство, свою судову систему, свої центральний та територіальний уряди. В Литві власний сейм ліквідовувався.

3. До складу Польщі перейшли такі українські землі, як: Підляшшя, Волинь, Брацлавщина та Київщина.

Було утворено 7 воєводств:

-Руське(Львів);

-Белзьке(Белз);

-Брацлавське(Брацлав);

-Київське(Київ);

-Подільське(Кам’янець);

-Підляське(Дорогочин);

-Волинське(Луцьк).

І наостанок наслідки Люблінської унії для України.

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст. Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави. Польська експансія в українські землі відрізнялася від литовської, мала інший характер. Польські правлячі кола намагалися зробити Галичину своєю провінцією, встановити тут польську адміністративну та судову систему, розповсюдити польську мову та католицизм.Також це закріпачення селянства, безжальна експлуатація природних багатств України. Продовжував ще більше панувати національний, соціальний та релігійний гніт українського населення, українці втрачають останні надії на створення самостійної держави. Полонізація та денаціоналізація призводять до втрати українським суспільством своєї політичної еліти. Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.). В установах панувала тільки польська мова та латинь (як мова освіти, судочинства, діловодства).Попри весь цей список є і позитивні аспекти підписання цієї угоди. Наприклад, збільшення кількості навчальних закладів завдяки західноєвропейському культурному впливу.

14. Козацько-селянські повстання кінця 16 початку 17 століть. Петро Конашевич- Сагайдачний.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

Перше велике антифеодальне козацько-селянське повстаня,очолюване К. Косинським,відбулося в 1591-1593 рр. Його підтримували козаки, селяни і міська біднота. У 1591 р. він захопив Білу Церкву, Трипілля і Переяслав,підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства.

У травні 1593 Косинський оточив Черкаси. Черкаський староста розпочав переговори з Косинським,запросив його до замку і вбив (є версія що загинув у бою). Повстання ще тривало, але було придушено.

Навесні 1594 р. повстання очолив Северин Наливайко,сотник. Спочатку пішов у Молдавію проти турецько-татарський загарбників,а після розпочав боротьбу проти польсько-шляхетської влади.Козаки заволоділи містами Брацлавав, Бар і Луцьк. Усе українське Правобережжя та Південно-Схіжна Білорусія опинилася в руках повстанців.

Проти повстанців виступили восени 1595 р. польсько-шляхетське військо на чолі зі Станіславос Жолкевським, литовські магнати під керівництвом литовського гетьмана Х. Радзивілла,білоруська шляхта під керівництвом воєводи Миколи Буйвіди.

У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін Буйвіди підійшов до Могильова,де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва.Буйвіда відступив.При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського.Перемогли козаки.Навесні 1596 р. війська Наливайка,Лободи і Шаули об’єдналися неподалік від Білої Церкви.. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва.Козаки зазнали великих втрат, Наливайка схопили і повели до Варшави, де після 9 місяців допитів відрубали голову, а тіло четвертували.

У 1616 р. гетьманом Запорізької Січі було обрано Петра Сагайдачсного,шляхтича з міста Самбора.Він вважав,що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій,і тому основною його політикою стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків,які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

Хоча поразка повстання була великою трагедією для України та ідея визвольного руху жила в народі й незабаром відродилася. Діяльність П.Конашевича-Сагайдачного привела до зміцнення авторитету і впливу українського козацтва.

15. Берестейська церковна унія 1596 року та її значення для долі українських земель

У 1590 р. у Белзі відбулася нарада єпископів на якій було порушено питання про прийняття унії. 23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Унію викликав натиск католицької церкви і криза в українському громадянстві.

За Берестейською унією українська церква зберігала: східні обряди; церковнослов'янську літургійну мову; право на заміщення митрополичої та єпископських катедр; старий (юліанський) календар; право на одруження нижчого духовенства тощо. А також визнавала: зверхність папи римського над усією християнською церквою; учення католицької церкви. Духовенство, яке підтримало рішення Берестейського собору, одержало низку привілеїв: зрівняння в правах з католицьким духовенством; звільнення від сплати податків і виконання різноманітних повинностей; єпископам були обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої. Одразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимиро-Берестейська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом, відповідно 1692 року та 1700 року.

Високу оцінку Унії дали ряд істориків і громадських діячів (І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, Митрополит Йосиф Сліпий, сучасний історик Д. Степовик та інші).

Унія зробилася головним заборолом української народности проти полонізації. Відбулася зміна ставлення Польської держави до української церкви, припинилися переслідування православних.

Унія стала ефективним засобом для формування українського народу як окремішньої нації. Переходячи у підпорядкування могутнього Риму, Україна віддалялася від Москви, захищалася від її експансії своєю вірою, водночас зберігала народ від спольщення. Унія пробудила національну свідомість і врятувала український народ від загибелі.

Шляхта й міщани, що прийняли унію, також зрівнювалися в правах з католиками латинського обряду й одержали право займати посади в державних та міських урядах.

Берестейська церковна унія 1596 року залишила величезний слід в історії України, який цікавить багатьох дослідників і дотепер.

16. Причини, початок і хід Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького
у 1648-1649 рр. У Національно-визвольної війни в середині XVII ст. основними були причини політичного, національно-релігійного, соціального характеру. А) Політичні:

- Люблінська унія (ліквідація литовсько-руської держави)

- Позбавлення українців перспектив політичного розвитку

Б) Соціально-економічні:

- Люблінська унія (Поява полько-шляхетської колонізації, оренди; конфлікт козацько-фермерського господарства й панського фільваркового господарства)

- Закінчення слобод (50 років). Населення впрягається в панщину.

В) Національно-релігійні:

- Берестейська унія (утиски православ’я, поширення католицтва)

- Польський уряд вдавався до ополячення українців

Г) Психологічна:

- У середині 17 ст. все негативне у українців асоціювалось з Польщею і поляками. З’являється бажання поквитатись.

Д) Ординація війська Запорозького 1638 р.

Привід:

- Особиста образа Хмельницького

Польський шляхтич Данієль Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького. Напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький пішов на Січ.

У січні 1648 р. обраний Богдан Хмельницький гетьманом Війська Запорозького. У своїх універсалах він закликав народ до повстання проти сваволі польської шляхти й трудностей безправного становища. Хмельницький помстив за Суботів.

Цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним та антифеодальним. Рушійними силами стали козаки (!!!), селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти. Становище на українських земелях в період “золотого спокою” Речі Посполитої (1638 – 1648 рр.) було під повним свавіллям польської шляхти. Як приклад із Суботовим.

Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь та Лівобережну Україну.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки дістали викуп й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли. Тут дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут Б. Хмельницький піднявся політично вище і усвідомив свої обов'язки щодо всього народу (а не лише козацтва). Заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади.

5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. Липень-серпень тривала облога Збаразької фортеці. Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі.

Вперше в історії української суспільно-політичної думки гетьманом Богданом Хмельницьким було сформульовано основні принципи національної державної ідеї, єдності та незалежності України. Відбулася також еволюція поглядів у селян і міщан та формування державницької програми.

17 Зборівський мирний договір. Відродження української державності, її розбудова і міжнародне визнання. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

Згідно з умовами договору чисельність козаків Запорізького Війська обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Відбувалося утвердження Української козацької держави — Гетьманщини. На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система. Сформовано органи державної влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада. Далі Роль Генеральної ради (збори всього війська) перебрала Старшинська рада. Виконавча й судова влада зосереджувалися в руках гетьмана. Керувати всіма справами гетьманові допомагав уряд — генеральна старшина. Гетьман керував фінансовою системою.

Герб Війська Запорозького - козак з мушкетом та шаблею - став гербом усіх визволених українських земель.

Всю територію Української держави було поділено на 16 полків. Полковник був обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень.

Гетьманська держава мала одну з найсильніших армій і налічувала понад 100 тис. вояків та була організована за полково-сотенним територіальним принципом.

У зовнішній політиці Української козацької держави Богдан Хмельницький зосередив особливу увагу на дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької України, визнання Гетьманщини європейськими державами.

Відбувалися позитивні зміни в соціально-економічному житті. Формувалася козацька, селянська, а також державна власність на землю. Влада та основні багатства зосереджувалися в руках козацької старшини. Козацька старшина формувалася з представників різних суспільних верств. Розширення кола старшини відбувалося й через службу на відповідних посадах.

Відбулося відродження української державності, її розбудова та міжнародне визнання.

№ 18 Українсько-Московська угода 1654р.

У жовтні 1653р. Московський Земський собор дав згоду на укладення російсько-українського союзу і відправив в Україну посольство, очолюване боярином В. Бутурліним.

Москва погодилися на підписання договору з Хмельницьким і на війну з Польщею через бажання розширити свої території й залучити козаків до охорони власної держави. Зі свого боку Хмельницький сподівався на військову підтримку Москви, щоб утворити власну державу. Цілі сторін в перспективі не збігалися.

Укр. сторона виробила письмовий проект договору між Гетьманщиною і Москвою під назвою «Просительські статті». Але в процесі переговорів у березні 1654р. в Москві документ був зменшений і значно змінений (з 23 статтів, до кінця переговорів їх кількість була скорочена до 11. Підписаний договір мав конституційний характер. Україна отримала статус автономії, хоча Б.Хмельницький ставив мету конфедерацію України з Москвою на умовах союзу самостійних держав, створених для певних цілей).

21 березня 1654р. були затверджені «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті»:

• Визначалося верховенство московського царя над Україною.

• Козаки зберігали всі права та вольності, реєстр складав 60 тис. осіб.

• Генеральна та полкова старшина отримували платню.

• Гетьмана мало обирати козацьке військо та сповіщати про це царя.

• Україна мала право на зовн. відносини, окрім як з Польщею та Туреччиною.

• Податки мали збирати укр. Чиновники.

• У міста зберігалося мамоуправління.

• Підтверджувалося право київського митрополита і всього духовенства на їхні маєтності.

• У Києві та на кордонах України з Річчю Посполитою мали розташовуватися російські військові залоги.

• Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654р.

• У разі татарських нападів на Україну передбачалося спільні московські-укр. Походи проти Кримського ханства.

«Березневі статті» змінили політичну ситуацію в Сх. Європі. Українаа сприймала їх як тимчасове явище, а Москва – як перший крок до цілковитого об’єднання.

Наслідки для України:

• Дозволив зберегти державність (зберегти шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинну систему господарювання й кріпосницькі відносини. Життя в Україні організовувалося на основі звичаєвого права, а в містах - Магдебурського права) судовий, адмін.., військовий устрій.

• Забезпечив Україні союзника для протистояння Речі Посполитій та Туреччині.

• Звільнив від релігійних утисків православну церкву.

Віленська угода 1656р.

– угода про припинення війни між Рос. д-вою та Річчю Посполитою, підписана 24 жовт. повноважними представниками польс. короля Яна ІІ Казимира та рос. царя Олексія Михайловича, що завершила переговори, які відбувалися у Вільно (нині Вільнюс) у серп. 1656.

Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня 1656. Українська делегація, на вимогу польської сторони, не була допущена до участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира.Московсько-польський мир порушував Переяславську угоду. Москва ставала союзницею Польщі. Крім того московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника України — Короля шведського Карла Густава.

Віленський мир викликав обурення Богдана Хмельницького та козацької старшини. На Раді, скликаній у Чигирині козацькій Раді, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну.

Сам Богдан Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції з ряду європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Проте смерть гетьмана не дозволила реалізуватися цим планам.

№ 19 Руїна Українсько-козацької держави (1657-1687 рр.) (Причини, основні персоналії, нвслідки)

Період від смерті Хмельницького до початку гетьманування Мазепи, історики назив., Руїною. Вона характеризувалася внутрішньою б-бою козацької старшини за владу та іноземнимними вторгненнями в Укр.

Причини:

• Відсутність загальнонаціонального лідера, який міг би продовжити справу Хмельницького після його смерті.

• Розкол серед укр.. еліти з питань вн. і зовн. політики: част. Орієнтувалася на Москву, частина – на Річ Посполиту.

• Нездатність старшини поставити державні інтереси над особистими.

• Гострі соціальні конфлікти, небажання рядового козацтва і селянства підпорядковуватися будь-якому уряду.

• Втручання у внутрішньоукраїнські справи та безпосередня агресія з боку Речі Посполитої, Московської Держави та Кримського ханства.

Основні персоналії:

• Іван Виговський (1657-1659);

• Юрій Хмельницький (1659-1663);

• Павло Тетеря (1663-1665);

• Іван Брюховецький (1663-1668);

• Петро Дорошенко (1665-1676);

• Дем’ян Многогрішний (1669-1672);

• Іван Самуйлович (1672-1687);

• Останнє гетьманування Юрія Хмельницького (1677-1681).

Результати і наслідки Руїни:

• в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з Андрусівським договором (1667 р.) Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія.

• Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії.

Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та мало вартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

№ 20 Гетьманування Івана Мазепи та його боротьба за незалежність України

На кінець XVII ст. внаслідок поділу України на сфери впливу, загострення міжусобних сутичок, яким, здавалося, не буде кінця, українські землі були в тяжкому стані. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл було зруйновано, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під натиском ворога. Авторитет гетьманської влади занепав, а значно зростала роль козацької старшини, яка легко могла скинути того, хто їй не догодив. Саме в такий складний час 26 липня 1687 р Івана Мазепу було обраним гетьманом України.Тут же підписується нова угода з Москвою —Коломацькі статті: - Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – скидати гетьмана; гетьманському урядові заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами; в Батурині передбачалось розміщення полку московських стрільців; схвалювались змішані шлюби. У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У зовнішній політиці Мазепа проводив Промосковську політику. У кінці 17 ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. (У 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною). У 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Арешт Палія. Мазепа затвердився на Правобережжі. Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга. У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Мазепа починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин. Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. Під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.Але попри невдачі Мазепа – один з найвидатніших діячів України, який прагнув перетворити її на незалежну державу західноєвропейського типу з абсолютною владою гетьмана.

21. Діяльність останніх гетьманів по збереженню суверенітету України. Ліквідація російським самодержавством Гетьманщини.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу,культурні обмеження.Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом. Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу. Після смерті Петра І наступним гетьманом став Д. Апостол (1727—1734). Новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительные пункты», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами вводилися посади не одного, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з'їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Після ліквідації гетьманства Катериною ІІ 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу».
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей. Останні гетьмани України справді відчайдушно боролись за її незалежність, але враховуючи натиск з боку російського царату, їм не вдалося створити незалежної країни.

---

Дата добавления: 2015-11-14