Особливості вивозу капіталу після ІІ Світової війни.

У післявоєнний період система експорту капіталу зазнала значних змін. Це стало наслідком зрушень, що відбулися у свiтi, таких як розпад колоніальної системи, розвиток державно-монополістичних процесів. Вирішальний вплив справив НТР й істотні структурні зрушення в світовій економіці, посилення інтернаціоналізації господарського життя, інтеграційні процеси, становлення транснаціонального капіталу.

Значні зміни відбулися передусім у масштабах вивозу капіталів. Закордонні активи країн у цілому в післявоєнний час зростали високими темпами, що випереджали динаміку основних економічних показників капіталістичного світу. З іншого боку, вирішальним фактором переорієнтації міжнародного потоку капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом НТР, зростання значення обробної промисловості, що зосереджена насамперед в економічно розвинутих країнах. Посилився приплив капіталів i в сферу фінансів цих країн. Найважливішою сферою прикладання приватних американських капіталів за кордоном стали країни Західної Європи. Якщо в 1950 р. перше місце в цьому плані посідали країни Латинської Америки, на які припадало 39% обсягу приватних ПІІ США за кордоном (Канада - 30%), то на кінець 60-х років перше місце переходить до Західної Європи (середина 80-х років 46%).

США протягом усього післявоєнного періоду займають домінуючі позиції в експорті капіталу (особливо у 50-60-тi рр.). Монополії країн Західної Європи та Японії в період післявоєнного відновлення не мали змоги інвестувати капітали за кордоном у великих масштабах. До того ж у Західній Німеччині та Японії діяла певний час формальна заборона на вивіз капіталів. У цих умовах американські фірми швидко розширяли свою зовнішньоекономічну експансію.

Значні маси відносно вільних капіталів накопичилися у таких країнах, як Канада, Швейцарія, Швеція, однак маса вивезених ними капіталів була набагато меншою за американські. На іншому полюсі опинилися країни Західної Європи та Японії, якi відчували нестачу капіталів i змушені були імпортувати їх, передусім із США.

Вже на початку 70-х років співвідношення сил змінилося. Монополії країн Західної Європи та Японії почали активніше вивозити капітал, витискуючи США. Для країн Західної Європи, особливо для колишніх метрополій, важливим напрямом вивозу капіталу все ще лишаються колишні колонії. Основні потоки експортованих західноєвропейських капіталів спрямовуються тепер до економічно розвинених країн. Розширюється капіталообмін між самими західноєвропейськими країнами, зростає експорт їх капіталів до США, Канади та Японії. Більшість закордонних капіталів Японії протягом довгого часу була зосереджена у країнах, що розвиваються, (Південно-Східна Азії та Далекий Схід). В цілому, за обсягом нагромаджених за кордоном прямих інвестицій переважали США, а Японія в останні роки зайняла провідне місце у світі за масштабами щорічного вивозу капіталів.

Значні зміни сталися у співвідношенні різних форм вивозу капіталів. В післявоєнний період відбувається одержавлення вивозу капіталів, розвивається державно-монополістичне регулювання їхнього руху. Це виявляється, по-перше, в тому, що держава сама стає крупним інвестором за кордоном, в основному шляхом надання позики. У перші післявоєнні роки потік капіталів по державний лінії спрямовувався здебільшого із США до країн Західної Європи та Японію. За планом Маршалла США надали 16 західним країнам у 1948-1951 рр. позик та безплатних субсидій на суму 17 млрд. дол. Надалі об'єктами вивозу державних капіталів стали країни, що розвиваються. По-друге, західні держави всіляко підтримують i стимулюють зовнішньоекономічну експансію своїх ТНК. По-третє, у післявоєнний період держави почали часто вдаватися до прямого контролю над міграцією капіталів з метою пом'якшення суперечностей, породжуваних цим процесом. В умовах загострення проблеми незбалансованості ПБ встановлюються певні ліміти на експорт капіталу, стимулюється репатріація прибутків. Останнім часом на перший план виступає вивіз капіталів у розвинуті країни Починаючи з 1985 р. США перетворилися на нетто-імпортера капіталів. Найбільші інвестори в економку США – Великобританія, Нідерланди, Японія, Канада, ФРН, Швейцарія та Франція. Їх капітали зосереджені головним чином в оборонній промисловості, фінансах та сфері послуг. По-четверте, широко використовуються міжнародні організації як для стимулювання вивозу капіталів, так i для створення сприятливих умов для діяльності іноземних інвесторів.

Для еволюції форм вивозу приватних капіталів характерна істотна зміна у спiввiдношеннi між підприємницькою та позичковою формами вивозу капіталу. Значний період часу переважав вивіз капіталів у підприємницькій формі, наприкінці 70-х років відбувається поворот до переважно позичкової форми вивозу капіталу. Особливе місце у русі капіталів зайняв вивіз підприємницьких капіталів у формі ПІІ.

Відбулися серйозні зміни в географічному розподілу закордонних інвестицій. До другої світової війни основна маса експортованих капіталів спрямовувалася у колонії та залежні країни. В сучасних умовах приблизно 3/4 закордонних інвестицій припадають на розвинені країни. Відбувається своєрідний міжнародний капiталообмiн.

Три основні об'єкти ПІІ ТНК капіталів у країнах, що розвиваються:

1. Розробка природних ресурсів.

2. Галузі, що заміщають імпорт.

3. Створення експортних баз.

Після ІІ світової війни:

- до кінця 80-х рр. питома вага інвестицій що йшли в розвинуті країни збільшувалась, а в ті що розвиваються – зменшувалась

- до кінця 80-х рр. питома вага стала навпаки

- приватний капітал переважає офіційний капітал

- майже на всьому протязі прямі інвестиції переважали портфельні але з 1993 р нова тенденція – різко збільшились портфельні інвестиції

- підприємницький капітал зріс і переважає позичковий

- темпи зростання інвестицій значно збільшились і переважають темпи зростання світової торгівлі

Причини різкого збільшення портфельних інвестицій:

- лібералізація фінансових ринків

- глобалізація міжнародних фінансових ринків

- концентрація значних фінансових ресурсів в руках інституціональних інвесторів

5 найбільших портфельних інвесторів: США, ЯПОНІЯ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, ГОНКОНГ, СИНГАПУР.

Кризи: Російська (98), Азіатська (97), Латиноамериканська (98-99) – привели до гальмування портфельних інвестицій.

Процес бурхливого зростання інвестицій, що почався з 2-ї половини 80 рр називається Глобальним інвестиційним бумом. Характеризувався:

- якщо до ІІ половини 80 рр. було збільшення в 4%, то після 80 рр. – в 20-25%

- якщо до того сума була 100 млрд. дол. то після того 200-250 млрд. дол. в рік

В 90 рр. глобальна рецесія перервала пік але потім бум відновився.

В 1997 р зріст інвестицій до 424 млрд. дол. інвестицій

Причини глобального інвестиційного буму:

- циклічні фактори (поєднання інвестицій з підйомом економіки)

- фактори економічної політики (починається лібералізація економіки – країни змінили своє економічне законодавство і інвестори почали туди рухатись)

- структурні фактори (світова економіка стала глобальною)

Відношення валового продукту до прямих іноземних інвестицій досягає 9 %.

Позиції окремих експортерів:

1. США (115 млрд.) 2. БРИТАНІЯ, 3. ЯПОНІЯ, 4. НІМЕЧЧИНА, 5. ФРАНЦІЯ.

Імпортери:

1. США (95 млрд.), 2. КИТАЙ, 3. БРИТАНІЯ

Особливості вивозу капіталу закордон в 90 рр.:

- збільшення питомої ваги країн, що розвиваються

- значне збільшення ролі інвестицій, що пов’язано з злиттям та поглинанням.

Найбільш розвинуті регіони:

- країни Південно-східної Азії

- країни Західної Європи

3 регіони, що є найбільш привабливими з точки зору інвестицій:

- США

- Південно-Східна Азія

- Західна Європа

Динаміка розвитку світової торгівлі після другої світової війни.

1 Динаміка світової торгівлі:

· Темпи за останні 20 років завжди перевищують темпи зростання ВВП (сьогодні приблизно в 2-2,5 рази)

· Темпи зростання експорту країн, що розвиваються, вищі ніж темпи у розвинутих країн.

· Найвищі темпи давали НІК.

2 Географічна структура:

· 2/3 світового експорту припадає на промислово розвинуті країни

· серед країн, що розвиваються, 3/4 експорту припадає на НІК

· питома вага промислово-розвинутих країн зменшується

· питома вага НІК значно збільшується, вони є основним експортером (75%)

Три тенденції 90-х років:

ü питома вага промислових країн зменшується;

ü питома вага перехідних країн дуже суттєво, дуже різко знижується;

ü питома вага НІК значно збільшується

3 Товарна структура світового експорту:

Характеризується значною питомою вагою обробної промисловості – 2/3(70-72%). На паливо, продовольство та сировину припадає приблизно по 9-10%

Три тенденції 90-х років:

ü Питома вага палива зменшилась за 15-20 років у 2 рази;

ü Питома вага сировини і продовольства повільно зменшується;

ü питома вага обробної промисловості постійно зростає.

4 Нові риси світової торгівлі:

▫ значний вплив має інформаційно-технологічна революція на динаміку і структуру торгівлі;

▫ різке загострення і нові форми конкуренції;

▫ різке збільшення внутрішньофірмової торгівлі;

▫ відбувається глобалізація ринку.

5 Умови торгівлі:

1. Погіршення умов торгівлі країн, що розвиваються;

2. Покращення умов торгівлі розвинутих країн;

3. Погіршення умов торгівлі перехідних країн

Однією з особливостей функціонування світового господарства другої половини 20 століття є інтенсивний розвиток МЕВ. Відбувається поширення та поглиблення економічних зв’язків між країнами, групами країн, економічними угрупуваннями, окремими фірмами та організаціями. Ці процеси можна спостерігати у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації господарського життя, підвищення відкритості національних економік, в їх взаємо-доповненні, переплетенні та зближенні, розвитку та закріпленні регіональних структур.

Всі ці процеси зближення, взаємодії, співпраці мають суперечливий характер, діалектичний характер. Діалектика МЕВ полягає в тому, що прагнення до економічної незалежності, укріпленню національних господарств окремих країн призводить до все більшої інтернаціоналізації світового господарства, відкритості національних економік, поглибленню міжнародного поділу праці.

На цей рух впливають такі чинника як:

Ø Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального (інформаційного);

Ø Технологічні революції;

Ø Загострення енерго-сировинної та продовольчої проблеми;

Ø Екологічна проблема.

Але велику загрозу являє собою розвиток економічного націоналізму, який базується на расовому та релігійному фанатизмі, тобто на прагненні бути першим та єдиним на світовому ринку, проголошуючи переважання однієї раси над іншою, однієї релігії над іншою.

Зовнішньоекономічна політика держави

В усіх країнах, хоча й різною мірою, держава бере активну участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Вона стимулює чи обмежує їх розширення в цілому, з певними країнами або ж стосовно окремих господарств, видів продукції та послуг.

В основі сучасної зовнішньоекономічної політики країн - учасниць міжнародного поділу праці лежить перманентний процес складного пристосування структур національних економік (галузевої, технологічної, організаційної тощо) до більш динамічної за своєю природою структури світового господарства, про що свідчать, насамперед, випереджаючі темпи зростання світової торгівлі і зарубіжного інвестування порівняно із сукупним валовим національним продуктом.

Такому пристосуванню, яке неминуче тягне за собою зміну структури господарства, що склалася, перешкоджає не тільки виробництво, яке об’єктивно прагне до стабільності, а й економічна політика уряду, спрямована на захист відносно слабких вітчизняних галузей і підприємств від іноземної конкуренції.

Наслідком протекціоністської політики, незважаючи на постійне стимулювання експорту, є поступове відособлення національної економіки від світової і природної, зниження темпів розвитку.

Як правило, лише із запізненням, коли негативні явища накопичуються і стають очевидними, ділові кола домагаються перегляду зовнішньоекономічного курсу в бік часткової взаємної лібералізації світогосподарських зв’язків. З цього моменту масштаби зовнішньоекономічних зв’язків починають значно збільшуватись, вдосконалюються їх форми, змінюються напрям і структура в більший або менший відповідності з регіональною і міжнародною спеціалізацією.

За умов існування множинності рушійних сил, зовнішньоекономічна стратегія і тактика формуються під впливом кількох груп постійно діючих чинників.

Першу групу чинників, які визначають зовнішньоекономічну політику держав, становлять закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил. В загальному плані це проявляється в підтримуванні певних пропорцій між матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, виробництвом і споживанням, товарною масою і купівельною спроможністю населення, надходженням і платежами у розрахунках і іншими країнами.

Другою групою чинників є спільні інтереси країни, які спонукають їх переслідувати у своїй зовнішньоекономічній політиці не тільки суто економічні, а й політичні цілі: зокрема, їх спільні інтереси стримують тенденцію до загострення взаємних суперечностей у боротьбі за світові ринки, спонукають до обмеження «вільної конкуренції», коли вона загрожує стабільності внутрішніх ринків і виражають готовність робити поступки в митному оподаткуванні імпорту з держав, які розвиваються, сподіваючись, що це збільшить експорт, а відтак і купівельну спроможність останніх.

До третьої групи чинників належать національні інтереси кожної країни, що визначаються її економічними позиціями, структурою господарства, залежністю від зовнішніх ринків та джерел сировини. А також - не в останню чергу - здатністю провідних державних діячів реалістично оцінювати становище у світі і об’єктивні тенденції міжнародного поділу праці.

Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики складається з двох основних частин: із системи адміністративних державних органів, які розробляють та втілюють у життя заходи, що впливають на формування зовнішньоекономічних зв’язків, та з комплексу інструментів такого впливу.

Особливістю сучасної системи державних органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, є те, що вони включають, у свою чергу, дві взаємопов’язані, але такі, що виконують різні функції, підсистеми - національні і міжурядові органи. Діяльність національних органів спрямованих, як правило, на обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок і форсування вітчизняного експорту товарів, а також на контролювання припливу в країну іноземного капіталу та іноземної робочої сили, стримування або, навпаки, залучення їх у певні періоди. Діяльність міжурядових організацій зосереджена на регулюванні та сприянні розвитку міжнародного руху товарів, капіталу, робочої сили.

У кожній країні вищі законодавчі органи приймають закони, що регулюють зовнішньоекономічні відносини, ратифікують відповідні міжнародні угоди. Центральні виконавчі органи видають розпорядження на основі прийнятих законів, контролюють їх дотримання і піклуються про раціональне використання фінансових коштів виділених на розвиток зовнішньоекономічних відносин.

Найбільший вплив на формування зовнішньоекономічних відносин справляють економічними зв’язками із зарубіжними країнами і питаннями зовнішньої політики.

Міністерства фінансів звичайно беруть участь у розробці митної політики і відповідних тарифів, регулюванні валютного курсу і зовнішньоекономічних розрахунків.

Крім міністерств важливу роль у здійсненні зовнішньоекономічної політики відіграють державні установи, які фінансують зовнішню торгівлю (Укрексімбанк), які займаються страхуванням експорту і зарубіжних капіталовкладень, установи котрі надають фінансову допомогу країнам, що розвиваються (Агенція міжнародного співробітництва в США).

В останні роки активну участь у зовнішньоекономічній діяльності беруть місцеві органи влади. Вони беруть участь в обговоренні законопроектів зовнішньоекономічного характеру і коригують останні, виходячи з інтересів місцевих компаній, створюють апарат з кваліфікованих спеціалістів, який надає консультативну або фінансову допомогу експортерам і сприяють розвитку економічних зв’язків з окремими країнами. Крім того, місцеві органи влади, нерідко з власної ініціативи, обмежують імпорт.

Дедалі більшого значення для здійснення зовнішньоекономічної політики набувають закордонні державні установи - дипломатичні представництва, місії, консульства. Наприклад Англія утримує в 100 містах світу, біля 1000 спеціалістів з економічною освітою.

Міжурядові організації почали брати участь у розвитку МЕВ (спочатку в окремих, порівняно вузьких галузях) у другій половині 19ст. у міру формування світового ринку. З розширенням й ускладненням форм МЕВ, потреба у цих організаціях значно зросла. На цей час в регулюванні і сприянні розвитку МЕВ бере участь біля 300 міжнародних міжурядових організацій. Найважливішими є МВФ, ГАТТ, Конференція ООН з торгівлі та розвитку, Організація економічного співробітництва і розвитку, Європейська економічна комісія ООН.

Наприклад, організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), виникла у 1961р., основну увагу зосередила на координації зовнішньоекономічної політики Заходу стосовно інших країн, регулюванні надання країнами Заходу фінансових коштів державам які розвиваються, (визначає загальний обсяг такої допомоги й умови її надання), щоб уникнути конкуренції між країнами-донорами.

Різноманітні інструменти зовнішньоекономічної політики можна поділити на дві групи: економічні та адміністративні. Під економічними мають на увазі такі, що діють через ринковий механізм, зокрема сприяють подорожчанню імпорту і здешевленню експорту, а під адміністративними - такі, що безпосередньо впливають на економічні відносини.

До економічних інструментів належать: у галузі імпорту - митні тарифи, податки і збори з товарів, які ввозяться, імпортні депозити; в галузі експорту - пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків, надання фінансової допомоги.

Адміністративними інструментами є ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування і кількісне лімітування, ввезення або вивезення, специфічні вимоги до товару, упаковки і маркування, зобов’язання щодо самообмеження поставок експортерам, бюрократичне ускладнення митних процедур тощо.

Особливу роль у зовнішньоекономічній політиці відіграють валютні інструменти. Так, перегляд курсу національної валюти суттєво впливає на обсяги експортно-імпортних операцій.

Арсенал інструментів зовнішньоекономічної політики постійно змінюється. Це відбувається в основному за рахунок у впровадження нових хитромудрих способів захисту внутрішнього ринку і водночас сприяння національним компаніям у боротьбі за зовнішні ринки і сфери прикладання капіталу.

Основними напрямами зовнішньоекономічної політики урядів після другої світової війни є:

- лібералізація і вдосконалення правил міжнародної торгівлі;

- посилення регіонального економічного співробітництва держав;

- прагнення до встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між

усіма їх учасниками і більш пільгового режиму для країн, які відстали

в економічному розвитку;

- зростання сфери спільної зовнішньоекономічної діяльності, у наслідок

поширення її на нові галузі міждержавних інтересів.

Діяльність країн Заходу в галузі лібералізації МЕВ зосереджується на підтриманні конвертованості національних валют, скороченні кількісних обмежень імпорту, зниженні ставок ввізних мит, митних зборів, ліквідації інших протекціоністських заходів, створенні на своїх територіях вільних економічних зон.

Крім того, з метою впорядкування міжнародної торгівлі країни стали на шлях розробки і впровадження в практику ефективних взаємо-погоджених правил.

Приблизно 70% світового експорту припадає на країни з розвинутою ринковою економікою. Саме тому їх зовнішньоекономічна політика має істотне значення для розвитку світових господарських зв’язків.

Зовнішньоекономічна політика є складовою частиною національної економічної політики. Тому вона спрямована на досягнення чотирьох основних цілей, які стоять перед економікою кожної країни:

- забезпечення повної занятості, стабільності рівня цін, економічного зростання та рівноваги платіжного балансу.

Забезпечення конкурентноздатності національної економіки визначає зовнішньоекономічну стратегію практично всіх країн з ринковою економікою.

Суттєвим елементом регулювання закордонної підприємницької діяльності на національних ринках країн з розвинутою ринковою економікою є система оподаткування імпорту, яка будується на подібних принципах, а відмінності стосуються величини митних тарифів та деяких видів імпортних податків.

Незважаючи на те, що рівень середніх тарифних ставок у країнах із ринковою економікою загалом знижувався після війни, в деяких галузях він залишається досить високим. Більшість високих тарифів припадає на імпорт з країн, що розвиваються.

Останнім часом найпоширенішим методом торгівельної політики стали антидемпінгові та компенсаційні заходи. Іноді приймаються навіть спеціальні законодавчі акти, які визначають принципи та механізм застосування таких заходів. Провідні фірми Заходу - власники науково-технічних досягнень змушені активно захищати свої технологічні активи. Поряд з традиційними засобами захисту своїх технологій компанії переходять до нової системи взаємних відносин, формуванні спільної науково-технічної політики окремих країн, встановлення численних зв’зків з іншими фірмами з метою розподілу ризиків і забезпечення взаємодоповнюваності науково-технічних розробок та економії на масштабах дослідницьких робіт.

І нарешті, на зовнішньоекономічну політику країн з ринковою економікою дедалі відчутніше впливають міркування екологічного характеру. Передусім це заходи щодо захисту навколишнього середовища, обмеження на імпорт певних видів товарів і т.ін.

В умовах зростаючої взаємозалежності держави намагаються знайти ефективні механізми взаємної координації економічної політики, що веде до створення міждержавних інститутів і торгівельно-економічних угрупувань (блоків).

Особливу роль в узгодженні економічної політики держав із ринковою економікою відіграє організація економічного співробітництва та розвитку. Зараз це єдина офіційна міжнародна економічна організація широкого профілю, яка поза межами ООН об’єднує практично всі промислово розвинуті країни.

Розвиток політично незалежних держав, утворених у результаті розпаду СРСР, суттево відрізняється від розвитку республік у складі колишнього Радянського Союзу як єдиної держави.

Усі держави СНД формування своєї суверенної економіки пов’язують з розвитком зовнішньоекономічних зв’язків. Вони прагнуть з урахуванням своїх особливостей в усіх сферах суспільного життя зайняти чільне місце у світовій економічній системі.

Важливим для економічних відносин між країнами СНД є питання про застосування у взаємній торгівлі світових цін, що веде до поглиблення диференціації країн СНД за рівнем економічного і соціального розвитку.

Передумовами у формуванні зовнішньоекономічної політики СНД є:

- вирішення питань власності в межах СНД;

- забезпечення суверенітету повітряного простору всієї транспортної

інфраструктури;

- створення спільних підприємств, аудиторних, консалтингових та інших

форм реалізації міжнародних економічних зв’язків;

- застосування ліцензій, квот, експортних тарифів.

В умовах нестабільності економічних і законодавчих структур країн СНД велике значення в їх зовнішньоекономічних зв’язках надається бартерним угодам.

У країнах СНД існує цілий ряд напрямів захисту державних інтересів, які втіленні у відповідних документах, у тому числі й регулювання експорту та імпорту.

У цілому слід відзначити, що в концепціях економічних реформ і шляхах виходу з кризи, у різноманітних програмах і прогнозах висловлюється думка про те, що треба міжреспубліканські економічні зв’язки колишнього СРСР перевести в категорію міжнародних й таким шляхом поступово інтегруватись у світове господарство.

Дуже важливо знайти шляхи взаємної згоди, взаємодії і партнерства, щоб не взяв верх національний егоїзм, переконання у власній винятковості, авторкізм.

Для цих країн потрібні тісна координація всіх сторін зовнішньоекономічних зв’язків, вироблення і прийняття конкретних угод щодо регулювання відносин у сфері безпеки зовнішньої політики, соціального захисту громадян і міграції населення, проведення узгодженої грошово-фінансової політики та економічних реформ.

У зовнішньоекономічних відносинах країн СНД з іншими країнами світу необхідно орієнтуватись не тільки на кредити, а передусім на рівноправне співробітництво із західними партнерами, на створення умов для залучення в країни СНД західних інвестицій, які сприятимуть ліквідації найбільш тяжкої і глибокої кризи - технологічної, допоможуть країнам СНД зайняти чільне місце у світовому поділі праці.

___________________________________________________________________________

Зовнішньоекономічний механізм України являє собою багатогранну систему факторів, які обумовлюють входження України до світового господарства. Передусім це об’єктивна необхідність та можливість інтеграції України у міжнародне співтовариство.

Об’єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення розбудови народногосподарського комплексу. Така можливість уможливлює формування ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв’язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють і комплекс екологічних проблем, що розв’язуються спільними зусиллями людства. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об’єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об’єктивні можливості для таких процесів. До них передусім належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об’єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв’язків, по-перше, на макрорівні загальнодержавному, по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівні через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН та регіональних економічних об’єднаннях типу Чорноморської зони співробітництва. Поєднання об’єктивної необхідності та об’єктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним.

Україна має як природні та історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні й організаційно-економічні основи для участі в МПП. Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному аспектах територія України слабо вивчена, зокрема її глибинну будову досліджено лише на 10% території.

З історичних джерел відомо, що організовані суспільства, які існували на нинішній території України, завжди підтримували економічні зв’язки з зовнішнім світом. Тож з огляду на власні культурні та історичні традиції Україна має всі можливості для того, щоб стати рівноправним членом Європейської Співдружності.

Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільше сприяють активній участі України у сучасному МПП. Видобуток залізної руди, вугілля, виробництво сталі, чавуну, мінеральних добрив, цементу, електроенергії, цукру, тракторів і металоріжучих верстатів становлять значний економічний потенціал нашої країни. За кількісними характеристиками і потужностями продуктивних сил Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв’язках. Наявний науково-технічний потенціал дасть змогу Україні за сприятливих умов втримати передові позиції у світовій науці з цілого ряду науково-технічних напрямів і, найголовніше, провадити незалежну економічну політику на включення в систему світових господарських зв’язків.

Оцінки і розрахунки показують, що в Україні є головні передумови для здійснення цілком незалежної, спрямованої на забезпечення її національних інтересів, зовнішньоекономічної стратегії - наявний ресурсний потенціал, надзвичайно вигідне географічне положення, сприятливий клімат та ін. Навіть та обставина, що рівень економічного і науково-технічного розвитку України не відповідає аналогічним показникам у найбільш розвинутих державах, не може стати перешкодою для розвитку взаємовигідного поділу праці з іншими країнами.

Таким чином, можна виділити принаймні чотири головні групи порівняльних переваг, які спонукають до широкого включення економіки України в систему міжнародного поділу праці:

1). високий рівень освіти народу, загальної культури і професійної кваліфікації;

2). надзвичайно сприятливі кліматичні й природні умови, родючі землі (25% чорноземів світу) для розвитку сільського господарства і харчової промисловості;

3). вигідне географічне положення як транзитної держави;

4). працелюбність народу, колективізм і відкритість до співпраці з іншими народами і державами.

Чотири перелічені константи мають стати пріоритетами державної зовнішньої економічної політики.

Для гармонійної взаємодії економіки України з сучасним міжнародним ринковим господарством в ній має бути створена адекватна ринкова інфраструктура. Йдеться насамперед про функціонування різноманітних - від приватної до міжнародної - форм власності на основі широкого й дієвого роздержавлення та приватизації, утвердження на цьому підґрунті системи підприємництва, а в більш широкому розумінні - громадянського суспільства, виключно в межах якого створюються дійсні мотиви для цивілізованої співпраці з світовим товариством. Товарний і фінансовий ринки, ринки послуг і технологій, житла та робочої сили мають тісно взаємодіяти з аналогічними секторами світового ринку шляхом розбудови в Україні розгалуженої мережі комерційно-фінансових інституцій, товарних, фондових бірж, посередницьких і консалтингових фірм і служб, системи інформатики, зв’язку та реклами, зрештою всієї виробничої і соціальної інфраструктури.

Нерозвиненість ринкових відносин і форм господарювання в Україні посилює необхідність значного підвищення економічної культури населення та ділової етики підприємців, оволодіння принципово новою культурою ринку, високого професіоналізму поряд з такими поняттями, як честь, достойність, порядність, які знадобляться Україні для визнання її розвинутими країнами як рівноправного партнера.

Особливості об’єктивних основ зовнішньоекономічних зв’язків України пояснюються насамперед тривалою відсутністю національної державності та можливості провадити незалежну економічну політику.

Розробка й особливо реалізація власної зовнішньоекономічної стратегії України можливі за тих головних умов. По-перше, вона має випливати з незалежної національної політики, в основі якої - інтереси суверенної держави. По-друге, повинен бути створений єдиний, монолітний економічний простір, який уособлює сукупний потенціал країни, окреслює чітко визначені лінії взаємодії із світовим господарством у процесі обміну діяльністю. По-третє, повинно бути створено правове та нормативне забезпечення розвитку і регулювання зовнішньоекономічної сфери.

Які ж вихідні, фундаментальні положення і принципи мають бути покладені в основу розробки стратегічної програми розвитку механізму зовнішньоекономічного механізму України? Щонайперше, має бути забезпечений суверенітет України у світогосподарських зв’язках, гарантована її національна зовнішньоекономічна безпека.

По-друге, вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв’язків повинна грунтуватися на пріоритеті національних економічних інтересів, на строго еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці.

По-третє, взаємодія із світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку й динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої - максимальна господарська свобода безпосередніх виробників і експортерів товарів і послуг: підприємств, фірм, банків, корпорацій, концернів, кооперативів, юридичних і фізичних осіб.

По-четверте, відкритість економіки для широкої взаємовигідної участі у регіональних і світових господарських і валютно-фінансових системах і структурах.

Виходячи з цих основоположних принципів, можна сформулювати головні складові елементи системи зовнішньоекономічної стратегії України, яка повинна спиратися насамперед на потужний експортний сектор.

Це передусім високотехнологічні, наукоємні галузі машинобудування, агропромисловий комплекс, патентно-ліцензійна торгівля, ноу-хау, інжинірінг, різноманітні послуги, особливо туризм, видобувна й металургійна галузі, і надзвичайно вигідне географічне положення нашої держави.

По-друге, запровадження митного кордону і єдиної митної території, що має чітко окреслити лінію взаємодії економіки України з зовнішнім господарським середовищем, нормалізувати й зрештою оптимізувати взаємний “обмін речовин” на основі пріоритету національних економічних інтересів. Йдеться про регулювання зовнішньоекономічних зв’язків по всьому периметру державних кордонів України шляхом встановлення з урахуванням світових тенденцій і наших господарських реалій відповідних тарифів, зборів.

По-третє, залучення іноземних інвестицій-важливий додатковий фактор економічного відродження України, створення розвинутого експортного сектора. Основні принципи залучення іноземного капіталу-надання зарубіжним інвесторам прав і можливостей, адекватних тим, якими користуються національні суб’єкти господарської діяльності. а також пільг, що надаються в спеціальних економічних зонах або у випадку включення спільного підприємництва у державні програми, які передбачають надання відповідних пільг. Закон “Про режим іноземного інвестування” створює загальні, досить сприятливі передумови для залучення в Україну зарубіжних капіталів, технологій, управлінського досвіду тощо. На інтенсифікацію цих процесів спрямовані державні програми сприяння іноземним інвестиціям та імпорту зарубіжних технологій.

По-четверте, впровадження виваженої імпортної політики.

Серед пріоритетів державної імпортної політики України на першому місці зараз знаходяться техніка й технологія, ноу-хау, інжинірингові послуги.

Другим важливим напрямом імпортної політики є охорона здоров’я, розвиток медичної промисловості, медичних закладів. Розбудова з участю інших держав блоку галузей охорони здоров’я набуває нині першорядного економічного і соціального значення.

Нарешті, третій напрям включає в себе сукупність галузей продовольчого комплексу, харчової промисловості України.

Оснащення галузей харчової промисловості республіки новітньою технікою і технологією, забезпечення умов надійного зберігання сільськогосподарської продукції сприятиме не лише вирішенню продовольчої проблеми, а й створенню необхідних ресурсів продовольства з метою отримання вільно конвертованої валюти.

Четвертим елементом системи зовнішньоекономічної стратегії є створення за рубежем спільних підприємств і фірм за участю українського капіталу, заснування філіалів банків, інших структур сприятиме просуванню українських товарів і послуг на світові ринки.

Заснуванням Експортно-імпортного банку України започатковано формування системи зовнішньоекономічної інфраструктури. Вона має доповнюватися за рахунок комерційних банків, міжнародної фондової і товарних бірж, транснаціональних банків, консалтінгових і аудиторських фірм, міняльних контор, лізингових і венчурних підприємств тощо. Для досягнення помітних зрушень у зовнішньоекономічній сфері потрібна сучасна, оснащена відповідною технікою й системою електронного зв’язку ринкова інфраструктура, яка притягувала б, а не відштовхувала, як це відбувається зараз, іноземних підприємців на ринок України.

П’ятою складовою зовнішньоекономічної стратегії є податкова, депозитна, цінова, кредитна, фінансова та валютна політика. Вона повинна бути спрямована в першу чергу на заохочення та підтримку товаровиробників, які виготовляють продукцію на експорт чи імпортозаміняючу. Цінова політика повинна орієнтуватися на зближення внутрішніх і світових цін.

Крім цього, - стратегія інтеграції у світове господарство передбачає обов’язковий вибір географічного середовища, в якому найбільш ефективно й органічно досягається реалізація економічних інтересів. Найсприятливіший економічний регіон для України - європейський. Територіальна спільність, наявність зручних транспортних комунікацій, історичні й духовні традиції, більша чи менша близькість рівнів економічного й науково-технічного розвитку роблять його головним на даному етапі формування і диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків України. Водночас слід наполегливіше шукати шляхи до розвитку форм багатостороннього співробітництва, насамперед із Європейськими співтовариствами, ЄАВТ, із Чорноморською економічною зоною.

Особливої уваги потребують господарські зв’язки з державами колишнього Союзу РСР. На ринку країн СНД реалізується більше 25% ВНП України. Згідно з “Основами національної економічної політики” економічні взаємовідносини з країнами СНД будуються на загальноприйнятих засадах торгівлі й регулюються уніфікованими нормами зовнішньоекономічного законодавства.

Актуальним залишається завдання тісної взаємодії України з міжнародними економічними і валютно-кредитними організаціями. У квітні 1992р. Україна була прийнята до Міжнародного валютного фонду, де вона матиме 0,69% статутного капіталу фонду, що дає підстави на одержання стабілізаційних кредитів для урегулювання платіжного балансу. Вона є також членом МБРР та Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), які можуть стати джерелом інвестиційних кредитів.

І останнє, в умовах, коли Україну визнали понад 130 держав світу, а з 90 з них установлені дипломатичні відносини, різко загострюється проблема забезпечення системи зовнішньоекономічних відносин.

Необхідно ширше практикувати підготовку кадрів і в зарубіжних вузах і особливо стажування викладачів, аспірантів і студентів у межах національних і міжнародних програм, розрахованих на держави колишнього СРСР.

Механізм зовнішньоекономічної діяльності України регулюється законами та нормативними актами прийнятими Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів, Указами Президента України, іншими нормативними актами відповідних державних установ.

Серед найважливіших законодавчо-нормативних актів слід передусім назвати Закони України “Про зовнішньоекономічну діяльність”; “Про режим іноземного інвестування”; “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”; “Про єдиний митний тариф”; “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, Укази Президента “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності”, “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту”, “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”, “Про затвердження порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями”, Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України “Про затвердження форми зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” та ряд інших нормативних документів.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” закріплює принципи зовнішньоекономічної діяльності, визначає її суб’єкти й види, встановлює основи правового та економічного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків, спеціальні правові режими, юридичну відповідальність. Даний закон належить до законів прямої дії, що дає можливість підприємцям безпосередньо застосовувати його норми в процесі здійснення зовнішньоекономічних зв’язків. У ньому вміщено перелік фізичних і юридичних осіб, що мають право на таку діяльність, а також усі можливі види й форми зовнішньоекономічної діяльності. Закон запроваджує правові основи її державного регулювання, включаючи питання ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій, розподілу виручки від зовнішньоекономічної діяльності в іноземній валюті. В ньому сформульовані принципи оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, її митного регулювання та страхування зовнішньоекономічних операцій. У законі визначені спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності, заходи щодо захисту прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної й господарської діяльності України.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Встановлюються види та форми здійснення іноземних інвестицій, їх правовий режим, державні гарантії захисту іноземних інвестицій щодо примусових вилучень, компенсації і відшкодування збитків іноземним інвесторам. В Законі визначаються організаційно-правові форми підприємств з іноземними інвестиціями, порядок обкладання митом майна, що ввозиться на Україну як внесок іноземного інвестора, умови реалізації продукції.

Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами.

Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Закон України “Про єдиний митний тариф” базується на міжнародновизнаних нормах, передусім рекомендаціях і рішеннях ГАТТ, і спрямовується на максимальну відповідність загальноприйнятим у міжнародній практиці принципам і правилам митної справи. Він являє собою систематизований перелік ставок мит, які встановлюються на товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території.

Закон визначає такі головні види мита: адвалорні, що розраховуються в процентах до тарифної вартості товарів та інших предметів; специфічні, які обчислюються в установленому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, на які сплачується мито; комбіновані, що об’єднують обидва вищезгадані види мита.

Законом запроваджується порядок обчислення ввізного, вивізного мита та сезонного мита. Визначається також сфера застосування особливих видів мита: спеціальних, антидемпінгових і компенсаційних. Спеціальні статті закону регулюють порядок обчислення і сплати мита, тарифні пільги й преференції.

Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” визначає терміни в які іноземна валюта за експорт товарів, послуг повинна бути зарахована на валютні рахунки українських товаровиробників. Цей термін становить не більше 90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що експортується. Визначається механізм відповідальності за порушення встановленого терміну надходження валюти, або товарів по імпорту, випадки в яких допускається перевищення встановленого терміну та механізм надання такого дозволу.

Указ Президента України “Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” визначає суть бартерної операції, та порядок її здійснення українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Указ Президента України “Про заходи щодо здійснення єдиної державної політики регулювання імпорту” направлений на скорочення дефіциту торговельного балансу та створення умов для вирівнювання платіжного балансу України, захисту інтересів суб’єктів підприємницької діяльності України від недобросовісної конкуренції та запобігання їй при здійсненні імпорту товарів (робіт, послуг), скорочення некритичного імпорту, раціонального використання валютних коштів, недопущення на ринки України неякісної продукції, відвернення економічно необгрунтованого завищення цін на імпортну продукцію, захисту інтересів споживачів. З цією метою Указом Президента створена Міжвідомча комісія, з відповідними повноваженнями, якій доручено вирішення вищезазначених задач.

Указом Президента “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” встановлюється такий порядок, при якому всі суб’єкти підприємницької діяльності України усіх форм власності при укладанні зовнішньоекономічних договорів, предметом яких є товари (роботи, послуги) застосовують Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила Інкотермс).

Нормативні акти Кабінету Міністрів України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі інших державних установ і відомств, які приймаються з цих питань, направлені в першу чергу на реалізацію законів України, Указів Президента та вирішення інших проблем розвитку зовнішньоекономічної стратегії України.

Ведучою ланкою в системі управління зовнішньоекономічними зв’язками є Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, на яке покладено функції розробки і здійснення загальнодержавної політики у цій галузі. Окремі сфери зовнішньоекономічної діяльності регулюють також Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство закордонних справ, Державний митний комітет, Експортно-імпортний банк. Важливі функції виконують Торгово-промислова палата, “Укррізноекспорт”, “Зовнішекспобізнес” та ін. У межах своїх повноважень зовнішньоекономічні зв’язки регулюють також місцеві органи влади й управління.

Історія міжнародних економічних відносин (МЕВ) своїм корінням сягає у глибоке минуле. Теперішні міжнародні економічні відносини не виникли раптом, несподівано, на порожньому місці. Зв’язки між народами розвивалися шляхом багатовікової еволюції зв’язків між народами, общинами, племенами, індивідами, етнічними групами. Стародавні общини (125-40 тисячоліть тому) не були надто роз’єднані: між окремими групами общин мусили скластися постійні зв’язки. У таких зв’язках учені вбачають вже економічні контакти, що виникали поки що лише у скрутні періоди нестачі продуктів харчування.

За жорстких природних умов (кам’яний вік - палеоліт), зміна клімату в бік похолодання, одна родина не могла існувати окремо, самостійно, і, очевидно, існувала система між общинної господарської взаємодопомоги, підтримки у періоди продовольчих труднощів.

За доби мезоліту (середня кам’яна доба) розвиваються збиральництво, полювання, приручення тварин. Зберігається між общинна кооперація контакти між південно- та східноєвропейським населенням і населенням середземноморського ареалу, що підтверджується археологічними свідченнями.

Із зменшенням стад мамонтів і відповідно із зменшенням м’ясної їжі визрівають необхідні фактори, що спричиняють виникнення відтворюючої економіки (скотарство, первинні форми рослинництва, сітковий лов риби). Привласнене господарство стало все більше поступатись місцем відтворюючому. Людство вступало в нову епоху - скотарства, землеробства, переходило до стійкої осілості (IX- VII тисячоліття до н.е.).

Головним предметом обміну в неолітичному суспільстві (пізній кам’яний вік) були різні породи каменю - сировина для виготовлення знарядь праці (наприклад, обсидіан). Крім того, предметом між общинного обміну були також морські черепашки.

В V - IV тисячоліттях зв’язки між річними племенами стають інтенсивнішими. Наприклад, трипільські племена активно обмінювали глиняний посуд на мідні вироби, які виготовлялися на Балканах, Карпатському басейні. В цілому відбувалося подальше закріплення відтворюючого господарства.

Бронзовий вік ІІІ-І тисячоліття до н.е. Зростає кількість видобувної сировини, готових продуктів та товарів, призначених для обміну та торгівлі. Предметами обміну були мідь, бронза, золото, фаянсові намиста, бурштин, морські черепашки. З’явились морські та річкові транспортні засоби, човни.

За бронзового віку крім виробів з бронзи все більшого економічного значення набуває видобування та експорт солі.

Особливо стійкі господарські зв’язки з іншими общинами мали народи найбільш розвинутих цивілізацій бронзового віку – мінойської культури (Кріт) та лікейської (Греція).

Основна частина суспільства за бронзового віку не досягла рівня розвитку державності. Торгівля та обмін відбувалися між общинами, племенами та регіонами.

Таким чином, головним із наслідків бронзового віку стала досить розвинута система обміну, розгалужені господарські зв’язки між різними соціальними групами.

Історія стародавнього світу налічує близько 4 тисячоліть, охоплюючи період IV тисячоліття до н.е. до V ст. н.е.(падіння Західної Римської імперії). Занепад первісного ладу привів до появи двох типів антагоністичного класового суспільства: східного та античного.

Основою матеріального виробництва стародавніх цивілізацій було землеробство. Велике значення мав обмін сільськогосподарської продукції на технічну сировину. Для держав Сходу на відміну від Заходу зовнішня торгівля не була життєво важливим засобом існування суспільства. Залежність від зовнішньої торгівлі прискорювала розвиток продуктивних сил античного світу, товарного виробництва.

Зовнішня торгівля була основною формою економічних відносин між країнами стародавнього світу. Вона обслуговувала обмін та перерозподіл споживчих вартостей між народами та країнами. Найважливішими факторами виникнення та зміцнення міжнародної торгівлі виступали географічні умови і відмінності в ресурсах, нерівномірність забезпечення регіонів корисними копалинами, технічною сировиною, а також різниця в можливості отримання надлишків сільськогосподарської продукції.

Міжнародна торгівля задовольняла внутрішні потреби держав у тих видах сировини і продуктів, виробництво яких у цих державах було неможливе або економічно недоцільне. Так, предметом експорту було: шовк в Китаї, папірус в Єгипті, текстильні вироби в Вавилоні і інше.

Міжнародна торгівля розвивалася у формі договірних торгових стосунків між державами, завдяки яким утворювалися постійні товаропотоки. Існувало два основних типа торгових відносин між країнами - експортно-імпортний та транзитний. В якості реклами використовувався «обмін дарунками» між державними правителями. Починають виникати далекі міжнародні контакти. Купці з Кріту активно торгували з Сирією, Палестиною, Єгиптом, Сицилією.

Найважливішою особливістю формування МЕВ ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. було переважання зовнішньої торгівлі над внутрішньою. В той же час формується «інститут Тамкару» (купців). Тамкару - службова особа, торгівельний агент храму або палацу, в чиїх руках зосереджена зовнішня торгівля. Міжнародна торгівля велася переважно суто на адміністративних засадах, а приватна ініціатива і пов’язані з нею доходи були або сполучені з нездоланними для приватної особи перешкодами, або відкрито заборонені. Але з часом міжнародний обмін поза сферою влади держави поширювався. На початку ІІ тисячоліття до н.е. тамкару поступово перетворилися в самостійних професійних купців, крім того вони позичали гроші. Утворилася мережа так званих кару - торгових общин-факторій, які були посередниками у міжнародному обміні. Ці торгові общини, хоча й залежали від держави, в межах якої вини були розташовані, однак мали власний центр (об’єднання) й особливий юридичний статус.

Поява міжнародних приватних торгових організацій та значне поширення системи приватного кредиту є відмінними рисами МЕВ ІІ тисячоліття до н.е.

У фінансуванні торгівлі кару брали участь й іноземці і місцеві купці. Там, де фонди належали переважно державі, торгівля значною мірою залежала від адміністративного контролю і занепадала швидше, ніж там, де фонди були общинними, приватними. Кару притаманна координація торгової діяльності. Торгові доми мали змогу об’єднувати свої касові операції, кооперуватися в різних комбінаціях поміж собою, створювати спільні резервні каси й запаси товарів. Укладалися угоди, за якими члени торгових домів могли вільно оперувати коштами і кредитом договірної сторони.

Держава здійснювала контроль над діяльністю торгових общин під загрозою конфіскації товарів і це приводило до зменшення торгівлі і переміщення торгових домів за межі країни, туди де контроль адміністрації був слабшим.

На початку І тисячоліття до н.е. між державами давнього світу налагоджуються постійні торговельні потоки, складається система міжнародного обміну, наприклад, колонії які утворювалися фінікійцями на середземномор’ї активно торгують з метрополіями.

Завдяки грецькій колонізації Середземного моря в міжнародні економічні контакти втягнулися скіфи, галли, інші племена та народи. Встановилися зв’язки з Британськими островами, звідкіля вивозився цинк. Торгове спілкування значно посилилося, коли стали використовувати періодичні супутні вітри (мусони та пасати) для плавання через Індійський океан. Почали встановлюватися контакти з країнами Далекого Сходу. З Китаю везли залізо, нікель, золото, срібло, дзеркала, шовкові тканини і т.і..

Одним з факторів поширення ЗЕД наприкінці І тисячоліття до н.е. було політичне об’єднання Середземномор’я під владою Риму (ІІІ-І ст.до н.е.). ІІ ст.н.е. вважається «золотим віком» Римської імперії. В цей час найвищого розвитку сягають і торгові відносини між Римською метрополією й провінціями. Набувають широкого розвитку грошові відносини.

Перші монети з’явилися в малоазіатській державі Лідія і в Греції VIII-VII ст. до н.е.. Грошові відносини відігравали важливу роль в економіці стародавнього світу, з одного боку опосередковували торгові операції, з іншого - самі правили за об’єкт торгівлі.

Великий розмах торгових операцій привів до появи зачатків банківської справи. Операції по обміну однієї валюти на іншу, розмін великих монет, видача позик і т.ін. у стародавній Греції здійснювали міняйли - трапедзити, які поступово перетворювалися у посередників при торгових операціях, що приймали вклади і здійснювали розрахунки за товари, куплені вкладником. Позичковий процент дорівнював 8-12% річних, а при кредитуванні заморських експедицій він сягав 30%.

Розвиток зовнішньої торгівлі у І тисячолітті до н.е. вимагав певної організації торгових відносин. Тому почали з’являтися товариства купців і судновласників.

Для МЕВ стародавності була характерна також міграція робочої сили, передусім це насильне переселення кваліфікованих ремісників, торгівля рабами.

Вже в І тисячолітті до н.е. позначився поділ обміну між ринками, залежно від характеру пропонованих товарів, відстаней, зручності або незручності доступу до ринку і транспортування, від географії виробництва та споживання.

Таким чином, ще за стародавніх часів почали складатися й набули розвитку численні технічні елементи та організаційні форми МЕВ. Проте не слід ототожнювати стародавні та сучасні МЕВ. Товарне виробництво не стало загальною формою економічного руху стародавніх суспільств. В силу цього МЕВ були досить усталені, але недостатньо значущі для існування стародавнього світу.

Феодалізм прийшов на зміну рабовласницькому ладові як новий, вищий ступінь суспільства, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства ввійшли в суперечність з його виробничими відносинами (ІІІ- VII ст. н.е.).

Із зростанням продуктивних сил посилився суспільний поділ праці. Це привело до відокремлення ремесла від сільського господарства. Міста стають головними центрами товарного виробництва з розвитком товарно-грошових відносин, значення торгівлі зросло.

Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, куди звозилися товари з різних міст та країн. Великими торговельними центрами стають Венеція, Генуя.

Однак середньовічна торгівля, незважаючи на її значний розвиток, мала все ж таки обмежений характер. Вона існувала за умов панування натурального виробництва, феодальної роздробленості, бездоріжжя, відсутності єдиних мір ваги та довжини, єдиної грошової системи, розбійництва.

Для східних слов’ян, Дніпро став шляхом до торгівлі з країнами південно-східної Європи, зв’язав їх з чорноморськими та каспійськими ринками, хутро, мідь, віск, ліс були головними статтями вивозу Київської Русі. У VIII ст. виникла й усталилася торгівля дніпровських слов’ян з хозарським та арабським Сходом, а той хто володів Києвом, тримав у своїх руках ключі від головних воріт руської торгівлі. Економічна діяльність перших руських князів переслідувала дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону та підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. В цілому Київська Русь мала широкі й досить розгалужені зовнішньоекономічні зв’язки (Константинополь, Арабський Схід).

Наслідки монголо-татарської навали були для Київської Русі виключно тяжкими, значною мірою було загальмовано соціальний, економічний, політичний та культурний розвиток руських міст і сіл.

У кінці ХІІІ на початку XIV ст. формуються внутрішні (соціально-економічні) та зовнішні (необхідність звільнення від монголо-татарського іга) фактори політичного об’єднання руських земель навколо Москви.

Російська централізована держава формувалась як феодально-кріпосницька монархія з пануванням натурального господарства. Поширюються торгово-економічні зв’язки з Литвою, Польщею, Німеччиною, Італією, Іраном, Індією, Османською імперією, Англією. В Росії формується власна грошова система.

Економічні зв’язки різних земель, що входили до складу Російської держави регламентувалися міжкнязівськими договірними грамотами. Московські князі (Іван ІІІ, IV) розвивали гірничодобувну промисловість, гарматне діло.

Зовнішньоекономічна політика російської держави того періоду базувалася на ідеях раннього меркантилізму, згідно з якими держава має нагромаджувати золото та срібло в країні, обмежувати імпорт і сприяти експорту.

Значні перетворення в економічному житті Росії були здійснені Петром І. Особливе значення для розвитку зовнішньоекономічних зв’язків мало приєднання балтійських портів. Було вперше опубліковано митний тариф, який мав чітко виражений протекціоністський характер. Експорт товарів в 2 рази перевищував імпорт, вперше експортуються промислові товари.

Об’єктивні передумови для налагодження торговельних зв’язків Запорозької Січі із сусідніми країнами і територіями формувалися в результаті взаємодії декількох головних факторів. По-перше, тут був досягнутий досить високий рівень розвитку власного господарства, що створювало деякий надлишок ресурсів для обміну з іншими народами. По-друге, історично на Запорожжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідок якої відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування, передусім у хлібі. По-третє, надзвичайно вигідне географічне положення Запорозької Січі, розташування на історично випробуваному водному торговельному шляху «із варяг в греки» сприяло розвиткові транзитної торгівлі, генетичні коріння якої сягали у Київську Русь.

Основою господарства було: рослинництво, тваринництво, рибальство, звіроловство, бджільництво, конярство (запорізькі коні користувалися широким попитом в країнах як Східної так і Західної Європи). Найголовнішою галуззю, що забезпечувала життєво важливі потреби населення, було рибальство. Користувалося особливим попитом лисяче хутро. Серед торгових партнерів Запорозької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Вірменія, Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Греція та ін. Найбільша питома вага у зовнішній торгівлі припадає на Лівобережжя та російські області, які в сукупності і забезпечували найголовніші, життєво-важливі потреби козацтва. Лівобережжя та Росія забезпечували хлібом, борошном, пшоном, горілкою, одягом, взуттям, порохом, свинцем, рушницями, тютюном, товарами мануфактурного виробництва й ремесла. Жваві торговельні стосунки розвивались у запорожців з Туреччиною та Кримом. Запорозькі козаки експортували переважно продукти рослинництва і тваринництва, а з Криму в першу чергу завозились сіль, крім того, кримський сап’ян та взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, вина.

Торгові відносини з Польщею розвивалися незважаючи на періодичні політичні тертя.

Торговельно-економічні зносини Запорожжя ґрунтувалися на багато валютній системі (власних грошей на Запорожжі не було).

Досить розвиненою була на Запорожжі митна справа. Митна система переслідувала дві головні цілі: поповнення доходів казни і регулювання цін та інших умов торгівлі.

На Запорожжі було досягнуто досить високий для того часу рівень розвитку продуктивних сил, створене розгалужене господарство, велася досить активно зовнішньоекономічна діяльність.

До країн Сходу економічна теорія відносить Середньовічний Китай, імперію Великих Моголів (Середня та Центральна Азія), Бухарське ханство, країни арабського Сходу, Османська імперія.

Загальна характеристика полягає в тому, що розвиток феодальних відносин в країнах Сходу відбувається дещо пізніше, ніж в Західній Європі. Якщо в минулій темі ми позначали 15-16 століття, то для країн Сходу пік розвитку феодальних відносин припадає на 14-17 століття. Значною мірою розвиток феодальних відносин в країнах Сходу йшов тим же шляхом, що і на Заході: виробничі відносини ґрунтувалися на земельних відносинах, які спиралися на велике феодальне землеволодіння і на дрібне господарство селян-виробників і селян-орендаторів. Таке ж значення, як і в Європі мали орендні відносини.

В той же час в кожній із зазначених країн мали місце свої особливості і власні оригінальні ознаки зовнішньоторговельних відносин.

В усіх країнах зовнішня торгівля жорстко регулювалася державою, більш того, вона була функцією держави. Державна монополія поширювалася як на внутрішню, так і на зовнішню торгівлю. Розглянемо це на прикладі Середньовічного Китаю.

Дата добавления: 2015-11-14