Генеза дипломатії.

Щодо історії виникнення самого явища дипломатії, то очевидно, що воно виникає разом з появою племен, обміном продуктами, товарами, територіями, необхідністю вирішення будь-яких спірних питань між тими чи іншими групами людей. Ця дипломатія була суто дипломатією практики, дипломатією здорового глузду, примітивною дипломатією, але тим не менше вже в найдавніший період нашої історії з’являються зародки домовленостей та угод, які водночас були лише нечастим вкрапленням у силову взаємодію.

На жаль, ми дуже мало знаємо про діяльність дипломатії у стародавні часи. Тим не менше, дійшли згадки про те, що вже в ХV ст. до нашої ери Єгипет заключав міжнародні договори, а в Індії і ще раніше – у третьому тисячолітті до нашої ери існувала більш менш розвинута дипломатія, про що свідать “Закони Ману”, де вже були зачатки міжнародного права і дипломатії як мистецтва. Високим рівнем вирізнялась дипломатія давнього Китаю, де з’явилась практика підписання договорів про вирішення спірних питань і укладення угод про ненапад.

Грецька дипломатія дала дуже багато для наступних періодів міждержавних відносин. В епоху стародавньої Греції окрім практичної діяльності з’являються і перші праці, в яких теоретично осмислюються взаємовідносини між державами, втому числі й елементи дипломатичної практики. Класичною такого роду є праця давньогрецького історика Фукідіда “Історія Пелеппонеської війни”, яка фактично заклала основи класичної традиції в теорії міжнародних відносин, тобто силового підходу. Однак, як досить жорстко зауважує Г. Ніколсон, греки були поганими дипломатами, оскільки дипломатія тут асоціювалась із обманом та підступністю. Ці традиції в дипломатії перейшли від греків до римлян. Принцип “розділяй в владарюй” став класичним принципом дипломатії римської держави, обман у ній став нормою, а вигода – основним кредо. Хитрість, обман, використання сили проти слабких партнерів далі перейняла Візантійська дипломатія і передала ці засади дипломатії італійських міст держав, в першу чергу Венеції, Генуї тощо. (вважається, що перша спеціалізована установа, яка займалася зовнішніми зносинами, була заснована у Візантійській імперії, а перше постійне посольство встановив у Генуї у 1455 р. володар Мілану Франческо Сфорца). Ці засади цілком природньо знайшли своє відображеня і в творчості Макіавеллі.

І лише французька дипломатична служба, починаючи з Франсуа Кальєра, поступово (долаючи спротив в тому числі і низки французьких дипломатів) стала сповідувати і втілювати у життя більш моральні форми міжнародних відносин, тобто найбільш наблизилась до сучасного розуміння дипломатії. Отже, в основі сучасної дипломатії лежать принципи французької дипломатії 17-18 ст. Ряд із них сформулював у своєму “Політичному заповіті” ще кардинал Рішельє (Арман Жан дю Плессі Рішельє, фактично правив Францією 1624-1642). У 1626 р. Рішельє поклав усю відповідальність за ведення зовнішніх зносин на одне відомство – міністерство закордонних справ. Звісно, деякі інтриги не зникли з дипломатії зовсім. Той же Рішельє казав фразу, що “Держава не отримує винагороду за праведність на тому світі” і вважав, що інтереси держави завжди мають стояти на першому місці і не можуть приноситися у жертву різним сентиментальним забобонам. А вже у другій половині ХХ ст. Президент США Рейган казав, що “Якщо ти випробував на переговорах усе і ні до чого не спромігся, спробуй сказати правду”.

З цього приводу Анатоль Камінський у посібнику “Вступ до міжнародних відносин” говорить про існування двох дипломатичних шкіл: першу він пропонує називати макіавеллівською, а другу – етично-нормативною. Перша, на його думку знайшла обгрунтування у “Володарі”, автор якого виправдовував нечесну і безоглядну поведінку володаря заради блага держави і його власного. Іншою засадою цієї школи є відома доктрина – “моя країна завжди має рацію”. Класичний образ такого дипломата виведений у творі відомого французького драматурга другої половини 18 ст. Бомарше “Весілля Фігаро”. Він вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: “Прикидатися начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслуховуватися в те, що не розумієш і не чути того, що розумієш, робити великий сектер з того, що не є таємницею, і усамітнитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаджувати шпигунів та утримувати зрадників, відклєювати печатки та перехоплювати листи і намагатися виправдати ницість засобів величчю мети”. Французький король Людовік 15 радив своїм дипломатам: “Коли будуть брехати вам, брешіть ще більше”. Англійський дипломат кінця 16 ст. Генрі Уоттон, який служив послом у Венеції, висловив думку, яка коштувала йому кар’єри, хоч і була сказана жартома, а пізніше стала афоризмом: “Посол є чесною людиною, яку посилають за кордон брехати в ім’я блага своєї батьківщини”. Можна також навести висловлювання відомого французького дипломата ХІХ ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату аби не виплескувати, а приховувати свою думку. Можна також навести вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який 1926 р. писав: “Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі, і виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі”.

На противагу макіавелівській школі, представники етично-нормативної школи (Франсуа Кальєр, Гарольд Ніколсон, Ернкот Сатоу) виходять з положення, що найкращою гарантією успішної та ефективної дипломатії є її правдивість, врахування інтересів другої сторони, виключеність обману. Суть цієї школи чітко визначив Франсуа Кальєр у своїй книзі “Про спосіб ведення переговорів з монархами”: “Добрий учасник переговорів ніколи не базуватиме свого успіху на фальшивих обіцянках чи зламанні довіри; нечесність є лише доказом того, яким малим є розум того, хто вдається до обману і показує, що він погано підготовлений, щоб досягнути своєї мети через правильні і розумні методи. Без сумніву, мистецтво брехні дипломати практикували успішно в різних нагодах, але якщо чесність найкраща політика і тут і в інших випадках, то брехня завжди полишає за собою краплину отрути. Навіть найбільші дипломатичні успіхи, досягнуті за допомогою обману, грунтуються на непевному фундаменті. Вони залишають переможену сторону з почуттям обурення, бажанням відімститися і ворожості, які завжди небезпечні. Учасник переговорів мусить пам’ятати, що решту свого життя він проведе у дипломатичному бізнесі і що для нього основним є витворити для себе репутацію прямого і чесного просування, щоб пізніше інші могли довіряти його слову. Можна також навести слова колишнього посла США в СРСР Джека Метлока, який казав: “Я не кажу, що дипломати не обманюють, звичайно ж обманюють, але ефективні дипломати – ні”.

Зазначене, звісно не означає, що дипломат повинен відразу розкривати всі свої карти, говорити, все, що він знає. Він повинен говорити правду, лише правду, але не обов’язково всю правду. Він не є свідком на суді, він є представником держави, яка може мати свої секрети, які не підлягають розголошенню. Якщо він не хоче, або не може чогось говорити, він повинен ухилитися від відповіді, але не повинен говорити неправду, або відмовлятися від своїх слів. Обман дискредитує не тільки дипломата та може зашкодити його дальшій діяльності, але і державу, яку він представляє.

Далі щодо історії розвитку дипоматії, то знаковим етапом став Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 р., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних представників, заклали правила і тралиції диплорматичного церемоніалу і протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила дипломатії, що діяли аж до 1961 р. В цьому році була прийнята віденська конвенція про дипломатичні зносини, яка нині є базовим міжнародним документом, що регулює диплорматичну діяльність суб’єктів міжнародного права. Вона фіксує три класи дипломатичних представників: клас послів і нунціїв (папський посол), клас посланників та інтернунціїв, клас повірених у справах. У ряді католицьких країн серед усіх дипломатичних представників перевага надається папському нунцію.

18 листопада 2002 р. було прийнято закон України про дипломатичні ранги, згідно з яким було встановлено такі ранги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і повноважний посланик 1 класу, Надзвичайний і повноважний посланник другого класу, радник 1 класу, раднику 2 класу, перший секретар 1 класу, перший секретар 2 класу, другий секретар 1 класу, другий секретар 2 класу, третій секретар, аташе.

Сукупність глав дипломатичних представництв, акредитованих при певному уряді утворюють дипломатичний корпус.

Дата добавления: 2015-11-14