Читайте также:
|
1. Слово поділити на склади, визначити наголос; записати його звуковий склад у квадратних дужках.
2.Голосні звуки: наголошені, ненаголошені; якими буквами позначені.
3. Приголосні звуки: дзвінкі, глухі, тверді, м'які; якими буквами позначені.
4. Кількість звуків і букв.
Зразок усного розбору
У слові просьба (про-сьба) два склади, наголошений перший склад, 7 букв і 6 звуків.
Зразок письмового розбору
[про-з'ба]
п [п] – пригол., глухий, губний, зімкнено-проривний, твердий;
р [р] – пригол., сонорний (дзвінкий, що не має парного глухого), передньояз., дрижачий, твердий;
о [о] – голосний, огублений, заднього ряду, середнього підняття спинки язика;
с [з'] – пригол., дзвінкий, передньояз., щілинний, свистячий, твердий;
б [б] – пригол., дзвінкий, губний, зімкнено-проривний, твердий;
а [а] – голосний, неогублений, заднього ряду, низького підняття спинки язика.
Таким чином, вивчення фонетики і графіки української мови вимагає наукової характеристики звукової і графічної систем, урахування особливостей їх засвоєння учнями різних вікових груп, застосування нових технологій навчання мови. Систематичне використання узагальнювальних таблиць і схем забезпечує економію навчального часу, активізацію пізнавальної діяльності учнів.
Однак головним при вивченні цих розділів залишається формування орфоепічних і орфографічних умінь і навичок, що становлять основу мовленнєвої компетенції випускників середніх шкіл.
РОЗДІЛ 2.2 ВИВЧЕННЯ ФОНОСЕМАНТИКИ НА ІНТЕГРОВАНИХ УРОКАХ
Освіта й виховання сучасної молодої людини, її гармонійний розвиток вимагають органічного поєднання комплексу знань, умінь і навичок, які набуваються в процесі засвоєння шкільних предметів. Реформа освіти в Україні передбачає оволодіння учнями глибокими й міцними знаннями основ наук, засвоєння провідних ідей навчальних дисциплін, вироблення комунікативних умінь і навичок гармонійно розвиненої особистості, громадянина і патріота нашої держави. Ось чому міжпредметні і внутріпредметні зв'язки у навчальному процесі набувають особливої ваги..
Визначаючи можливі напрями зв'язків української мови та інших предметів з метою стимулювання пізнавальної діяльності школярів, розвитку їхньої комунікативної компетентності, важливо встановити форми і види цих зв'язків, виділити з них ті, що найкраще допоможуть в освіті учнів. Кожний розділ шкільного курсу української мови містить певний міжпредметний матеріал, що сприяє поглибленому розумінню мовних явищ, розширенню світогляду учнів, формуванню в них умінь застосовувати суміжні знання з інших предметів.
Міжпредметні зв'язки — це цільові і змістові збіги, що існують між навчальними предметами. Вони відображають у змісті навчальних дисциплін ті діалектичні зв'язки, які об'єктивно діють у природі та суспільстві й пізнаються сучасними науками. Міжпредметні зв'язки виступають як дидактична умова, що сприяє піднесенню рівня науковості й доступності навчання мови, активізації пізнавальної діяльності учнів, поліпшенню якості знань, умінь і навичок.
. Найтісніший функціональний зв'язок встановлюється з літературою, оскільки вона органічно пов'язана з мовою. Основою такого зв'язку є вивчення художнього стилю та його ознак, використання зразків цього стилю на уроках української мови, спостереження над мовою художніх творів на уроках літератури.
Застосування міжпредметних зв'язків на уроках української мови сприяє інтегрованому навчанню, яке реалізується у формі інтегрованих уроків.
Саме на інтегрованих уроках можливе вивчення фоносемантики, фоностилістики. Фоностилістику виокремлюють як стилістичну галузь, що вивчає фоне тичні варіанти мовних одиниць і закономірності їх функціонування в різних сферах і ситуаціях спілкування. Основні задачі фоностилістики загалом зво дяться до дослідження фонетичних ресурсів, що використовуються носіями мови в цілях комунікації залежно від ситуації та галузі спілкування. Поєднавши уроки української мови з уроками літератури, на прикладі художнього тексту можна дослідити фоносемантичні засоби створення художності в поетичному контексті.
Поети та віршознавці ХІХ століття особливо гаряче підтримували ідею звукосимволізму (фонетичного символізму, фоносимволізму, фонетичного значення), а словосполучення “звуки поезії” стало штампом у їхній ліричній традиції. Фоностилістика націлена на виявлення й опис фоносемантичних зв’язків між словами в тексті, які в межах поетичного текстотворення за- безпечують художню цілісність твору, а також зумовлюють стилістичний характер словесного образу, натякаючи на естетичні вподобання автора в межах тенденцій доби. При цьому естетичні спрямування митця диктують і характер цих зв’язків: первинні (звуконаслідувальні) і вторинні (звукосимволічні). Читаючи художні твори того чи іншого автора, ми майже не задумуємося, що вони відрізняються не лише багатством колоритної лексики, синтаксису, фразеології, стилістичними фігурами, різноманітними стилістичними прийомами словотворення, а ще звуковою будовою. Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршо- вої, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впли- ву на читача. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношен- ням голосних і приголосних звуків, серед них риму. Є й непостійні (нерегулярні) звукові повтори, наприклад, звуковий пара- лелізм, форми якого розрізняють за акустико-артикуляторними ознаками звуків. У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігур: алітерА ція, манафон, асонанс, епіфора, стик, анафора, кільце, логогриф, звуконаслідування (ономатопея) та явище паронімічної атракції (вокалічної, консонантної та метатетичної). Серед них найбільш продуктивними є алітерація, що увиразнює звукову, асоціативну й емотивну заданість образу. Щоб переконатися, що фреквентність (тобто частота вживання) деяких звуків, співвідношення послідовності кількісно-частотних і значеннєвих характеристик звуків дійсно є ознакою ідіостилю, був проведений статистичний аналіз 25 віршів Л. Костенко із загальною кількістю 11009 звуків та 24 віршів М. Вінграновського — 11069 звуків. За допомогою спеціально написаної програми здійснили підрахунки кількості та частоти вживання приголосних та голосних звуків української мови у поезіях обох авторів.
У творчості Л. Костенко найчастотнішими виявилися повтори [р], [л], рідше [м], [с], [б], [п], [в], [т], [н], [ш]. Улюбленим типом звукоповтору є серединний, а також епіфора. Значно рідше, ніж у М. Вінграновського, зустрічається анафора. У його творчості досить часто спостерігаємо анафоричний повтор [с], [д], [б], [м], а також звукосполуки [пр], [гр]. Менш частотними є повтори [р], [л], [j], [з], [ш], [ж], [ч], [н], [х], [в], [т].
Таким чином, фонетичний компонент відіграє важливу роль в образній системі поетичного твору. Так наприклад, випадки імітативного звукопису постають у вірші Л. Костенко “Осінній день, осінній день, осінній!”, де немає простого відтворення звуку, але воно непрямо відтворюється на основі звучання лексеми осінь. Анафоричний звукоповтор [с] увиразнює сумну осінню картину, спустошення, наслідуючи шелест сухого листя, свист. Звуконаслідування підсилюють реалістичність твору, дають змогу читачеві не тільки уявити, а й немов би чути те, що змалював автор. Наприклад, у М. Вінграновського анафоричний повтор [c] може створювати враження легенького свисту в лісі, сивого туманцю, переблискування снігу, яскравості, спеки, стихання, сонливості, сипання сонячного проміння, самотності, сичання, свисту куль, насування чогось страшного, жахливого. Зустрічається ономатопея, проте переважає звукова метафора, яка може бути традиційною (зустрічається у багатьох авторів), а також авторською.
Ми побачили, що найбільша художньо-зображувальна ефективність досягається при застосуванні у творах комбінованих повторів приголосних, які найповніше передають (за допомогою звуковізерунків) те, що хотів відтворити автор у своєму творі. Виникає своєрідний звукообраз, який несе емоційне навантаження. Прикладом може слугувати “Життя — як вокзал”, де важливу роль відіграє повтор шиплячих, шумних, свистячих і різноманітних звукосполук важких для вимови (включається артикуляторика), які увиразнюють своїм звучанням змістову картину вірша. Створюють образ вокзалу з його шумом, рухом, свистом, гальмуванням потягів і їх важким “диханням”. У поезії М. Вінграновського “Пришерхла тиша — сіра миша” повтор шиплячих, свистячих, шумних звуків створює чудовий зоровий та слуховий образ, увиразнюючи змальовану автором картину пробудження природи, навколишню ранкову тишу, прихід осені, світанку.
Отже, вивчаючи широке й майстерне вживання письменником найрізноманітніших видів евфонічних засобів, визначаючи індивідуальну, властиву лише цьому авторові манеру звукової інструментовки, можна вивчати фоносемантику звуків, їх звукосимволічні властивості.
РОЗДІЛ 3. СИМВОЛІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ПОЧАТКОВИХ СПОЛУЧЕНЬ ПРИГОЛОСНИХ В НІМЕЦЬКІЙ МОВІ
Фоносемантика розглядає три типи фонетичних одиниць: фонеми, фонетичні ознаки та сполучення фонем. Класичними й традиційними є дослідження фонем у складі лексем або фонемних ознак. Ми пропонуємо вивчення фоносемантичних явищ на основі аналізу фонемних сполучень – дослідження початкових сполучень приголосних у німецькій мові за єдиною методикою з урахуванням усіх основних параметрів фоносемантики.
Проблема „звук–зміст”, значення початкових фонемних сполучень привертала увагу багатьох вітчизняних (С.В. Вороніна, В.В. Левицького, О.Б. Михальова, А.М. Жерновей, А.А. Калити, В.І. Кушнерика, Н.Л. Львової та ін.) та зарубіжних дослідників (Л. Блумфілда, Ф. Хаусхолдера, Дж. Фьорса, Х. Марчанда, Б. Уорфа, С. Ульмана, З. Харріса, В. Мюса, Е. Юнгера, Е. Фенца, З. Ертеля та ін.).
У колі зацікавлень учених перебувають різні звукозображальні процеси, однак у лінгвістиці недостатніми є дані узагальнювального характеру щодо фоносемантичних зв’язків у лексиці, співвідношення її з морфологічними, стилістичними, семантичними, частотними підкласами. Немає переконливих висновків щодо відповідності/невідповідності суб’єктивного (встановленого експериментально) та об’єктивного (виведеного шляхом дослідження словника або тексту) звукосимволізму. Недостатньо вивченими є фоносемантичні властивості початкових сполучень приголосних (фонестем) у німецькій мові. Відсутні також дослідження особливостей уживання відповідної фонестемної лексики в творах художньої літератури залежно від їх мотивного („мінорного” чи „мажорного”) характеру: мінорності творів сприяє „негативізм”, а мажорності – „позитивізм” певних фонестемних рядів.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного аналізу методики суб’єктивного та об’єктивного вивчення звукозображального процесу, розробки достовірних даних про символічні значення початкових сполучень приголосних у сучасній німецькій мові, отриманих за допомогою лінгво-статистичних методів і з урахуванням сучасного рівня вивчення фоносемантики; подальшого ґрунтовного дослідження фонестем і приналежності слова до одного із семантичних, стилістичних, морфологічних і частотних підкласів у німецькій мові; вивчення фонестемного складу різномотивних (мінорних/мажорних за тональністю) творів німецькомовної літератури в порівняльному аспекті.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі германського, загального і порівняльного мовознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у межах наукової теми „Синхронічне та діахронічне дослідження функціонально-семантичних характеристик різнорівневих одиниць германських мов”, зокрема – досліджено фонестему як одиницю фонемного рівня німецької мови, її символічні властивості та функціонування у мові і мовленні (тексті).
Виходячи з актуальності і важливості теми, основною метою дослідження є встановлення символічних властивостей початкових сполучень приголосних звуків німецької мови шляхом аналізу текстів художньої літератури і сучасних тлумачних словників німецької мови, а також проведенням експериментальних (психолінгвістичних) досліджень.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
1) проаналізувати ступінь вивченості фоносемантичних явищ у мовознавчій літературі;
2) експериментально довести символічні значення початкових приголосних сполучень німецької мови;
3) дослідити фонемні сполучення при символізації різних шкал і полюсів шкал та визначити символічні властивості досліджуваних початкових сполучень приголосних із певними поняттями („полюсами шкал”);
4) установити набір семантичних компонентів, які можуть позначати певні фонемні комплекси;
5) здійснити розподіл фонестемної лексики (слів з досліджуваними початковими сполученнями приголосних) за частотними, морфологічними, стилістичними, семантичними підкласами;
6) виявити і порівняти об’єктивні та суб’єктивні символічні значення початкових сполучень приголосних у сучасній німецькій мові;
7) проаналізувати функціонування початкових приголосних фонестем у різномотивних („мінорних”/„мажорних”) творах (поетичних, прозових) німецькомовної літератури та встановити певні закономірності вживання фонестемної лексики.
Об’єктом дослідження є 29 початкових сполучень приголосних сучасної німецької мови (bl-, br-, dr-, fl-, fr-, gl-, gn-, gr-, kl-, kn-, kr-, kv-, pfl-, pfr-, pl-, pr-, òl-, òm-, òn-, òr-, òv-, sk-, òp-, òpl-, òpr-, òt-, òtr-, tr-, tsv-).
Предметом дослідження є фоносемантичні (символічні) властивості німецьких початкових звукосполучень.
Методи дослідження зумовлені метою, завданнями та аналізованим матеріалом. Описовий метод використано для інвентаризації та систематизації фонемних сполучень і повного опису цих мовних одиниць. Метод компонентного аналізу дав змогу виявити зв'язки між символікою початкових сполучень приголосних та сигніфікативним значенням слова. У роботі застосовано основні статистичні прийоми та методи (кореляційний аналіз, критерій c-квадрат, коефіцієнт взаємної спряженості) для отримання об’єктивних даних щодо символічних властивостей початкових сполучень приголосних. Психолінгвістичний метод дав змогу дослідити мовні асоціації, символічну значущість сполучень.
Матеріал дослідження. Джерелом фактичного матеріалу слугували три сучасні тлумачні словники німецької мови (Deutsches Universalwörterbuch, 2003; Stilwörterbuch der deutschen Sprache, 1988; Deutsches Wörterbuch, 1980) та чотири частотні словники (Häufigkeitswörterbuch der deutschen Sprache, 1897; Deutsche Sprachstatistik, 1964; Rückläufiges Wörterbuch der Gegenwartssprache, 1965; Häufigkeitswörterbuch gesprochener Sprache, 1981).
Матеріалом аналізу фоносемантичних властивостей початкових сполучень приголосних слугували також 34 твори німецьких та австрійських прозаїків і поетів різномотивного характеру (В. Бределя, Л. Фейхтвангера, Г. Манна, Л. Ренна, Г. Гейне, Х. Моргенштерна, І. Бахманн, Р. Музіла, Г. фон Гофманнсталя, А. Шнітцлера, Е. Єлінек, Г. Тракла, О. Рота, В. Рудніггера) загальним обсягом 831 800 слововживань. Усього проаналізовано 100 286 прикладів лексем. Експериментальний матеріал ґрунтується на 18 750 відповідях-реакціях інформантів, носіїв німецької мови. Отже, достовірність отриманих результатів забезпечена достатньо великим обсягом фактичного, джерельного й експериментального матеріалів.
Наукова новизна дослідження полягає у вдосконаленні методики отримання та обробки даних щодо функціонування об’єктивного та суб’єктивного звукового символізму. У роботі вперше здійснено аналіз лексичної звукозображальності (фонетичної мотивованості лексем з початковими сполученнями приголосних) в німецькій мові на основі суцільної вибірки із тлумачних словників німецької мови, внаслідок чого отримані вагомі результати стосовно об’єктивних символічних значень початкових приголосних сполук німецької мови; проведено комплексний розподіл фонестемної лексики за семантичними, стилістичними, морфологічними та частотними підкласами; досліджено функціонування початкових приголосних фонестем у прозових і поетичних творах мінорної/мажорної тональності німецької та австрійської літератури; отримано нові статистичні дані щодо кількісної та якісної оцінки досліджуваних фонемних сполучень за шкалою оцінки (неприємний–приємний) у різномотивних творах, а також щодо суб’єктивних символічних значень досліджуваних звукосполучень німецької мови; з’ясовано символічні властивості досліджуваних сполучень приголосних за шкалами сили, активності, оцінки та здійснено комплексний порівняльний аналіз отриманих узагальнень та експериментальних результатів.
На захист винесенотакі положення:
1. Звукозображальність предметних та ознакових слів (іменників, прикметників, дієслів) з досліджуваними фонестемами має специфічні особливості. Ступінь звукозображальності дієслів і прикметників вищий, ніж ступінь фонетичної вмотивованості іменників у німецькій мові.
2. Фоносемантичні властивості початкових сполучень приголосних перебувають у прямій залежності від приналежності слова до того чи іншого семантичного класу; відповідно окремий фонетичний комплекс знаходиться у співвідношенні з певним семантичним компонентом. Слова, що позначають „рух”, „розмір, форму, якість”, „звук”, „якості людини, риси характеру”, „чуттєве сприйняття, емоції”, „мовленнєву діяльність”, „світло”, „колір”, мають найбільшу фонетичну вмотивованість.
3. Ступінь звукозображальності слів із досліджуваними початковими фонестемами залежить від функціонально-стилістичного статусу слова. Фонестемна лексика найбільш характерна для розмовного стилю.
4. Зв’язок між фонетичною вмотивованістю слова з досліджуваними фонестемами і частотою його вживання є складним. Найбільший показник уживання мають низько- і високочастотні фонестемні слова.
5. При об’єктивному і суб’єктивному вивченні предмета дослідження виявлено, що всі досліджувані фонестеми сучасної німецької мови мають статистично значущий фоносемантичний зв’язок за шкалами сили, активності, оцінки.
6. Фонестеми з фонемою [r] виявляють зв’язком з поняттями „сильний”, „швидкий”, „неприємний”; з фонемою [l] – „слабкий”, „повільний”, „приємний”; з початковою фонемою [ò] – „неприємний”.
7. Експериментально встановлено, що найбільшим символічним потенціалом володіють фонестеми fl-, gl- (“слабкий”) та fr-, òr- (“сильний”) за шкалою сили; br-, òv-, pfl-, òl-, pl- (“повільний”) та gr-, fr-, kn- (“швидкий”) за шкалою активності; gr-, kr- (“неприємний”) та gl-, fl-, bl-, pfl- (“приємний”) за шкалою оцінки.
8. У творах мінорної тональності переважають лексеми з початковими фонестемами, що містять фонеми [r], [ò] з негативною конотацією; в „мажорних” текстах – фонестеми з фонемою [l] з позитивним відтінком значення.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що досліджені в ній питання дають чіткіше уявлення щодо функціонування фоносемантичних явищ у німецькій мові та взаємозв’язку таких важливих рівнів, як семантика і фонетика. Разом з тим одержані результати поглиблюють знання про мову як особливу знакову систему, де все взаємопов’язано, і вносять окремі корективи в усталені твердження про довільність мовного знака, сприяють вирішенню таких важливих теоретичних питань, як сутність, походження і функціонування мови.
Перший розділ „Розвиток учення про звукову систему мови та її одиниці” з’ясовує загальнотеоретичні питання, пов’язані з ученням про звук, звукову систему мови та про зв’язок „звук–зміст”, тобто подає розвиток учення про існування звука, що виявляє смислове наповнення; взаємозв’язок між звучанням слова і значенням цього слова, про символіку звуків мови і методи їх дослідження.
У контексті існування різних форм семантичного вияву звука розглядаємо дитяче лепетання як своєрідну мову звуків, звукосполучень, вигуків, що несуть смислове навантаження. На початковому етапі розвитку звуки дітей довільні, беззмістовні, ґрунтуються на імітації (наслідуванні), потім вони стають значущими, викликаючи певні реакції: обурення, задоволення, біль, голод тощо. Звук у дитячому лепеті досліджено від щонайпершого крику народження, кричання до звукових сполучень вокалізованого характеру, до яких незабаром приєднуються приголосні звуки, утворюючи різні комбінації, до ономатопоетичних вигуків і перших слів. Усі ці звукотворчі елементи мають змістовий характер.
Звуки в музиці, літературі (поезії) визначаються також певною змістовністю, значеннєвою функцією. У поезії звуки слів отримують свою мелодійність, а звуки музики, інтернаціональні за характером і сприйняттям, викликають словесне емоційно-експресивне оформлення.
Найактуальніша ланка психолінгвістичних досліджень – проблема звукосимволізму (ЗС), існування різних форм фонетичного значення – пройшла складний, суперечливий шлях від містичних поглядів на існування магічного зв’язку між словом–звучанням–значенням до наукових обґрунтувань. На основі неоднакових тлумачень значень звуків у різних мовах створюються цілі системи звукових значень, системи відповідностей звука і кольору. Системи звукоколірних асоціацій голосних демонструють символічні (асоціативні) значення звуків різних мов. Однак такі припущення, що ґрунтуються здебільшого на спогляданні, спостереженні, порівнянні, не завжди мають наукове підтвердження та доведення
У другому підрозділі розглянуто вчення про звук мови – фонему, яке зазнало істотних змін у своєму розвитку; запропоновано порівняльний аналіз, характеристику та визначення фонеми різними лінгвістичними школами та з’ясовано їхнє ставлення до „змістовності” звука. І. Бодуен де Куртене, основоположник цього вчення, представляє фонему в трьох аспектах: психологічному, диференційному та морфологічному. Московська і ленінградська школи лінгвістики, Празький фонологічний гурток продовжують розробляти перші два аспекти у визначенні І. Бодуена де Куртене, а морфологічне положення стає основою морфофонології М.С. Трубецького і генеративної фонології США. Крім Празької школи, структурна лінгвістика представлена глосематикою (датський варіант структурної лінгвістики) та дескриптивною лінгвістикою (американський структуралізм), які неоднаково трактують поняття фонеми і по-різному ставляться до семантичного вияву звука
У процесі вивчення явищ фоносемантики (ФС) описано звукову систему мови, фонетичні елементи, серед цих елементів – фонеми, фонетичні ознаки та звукосимволічні комплекси розглядаємо приголосні фонестеми безпрефіксальних слів початку слова; запропоновано аналіз виникнення, формування і розвитку вчення про фонестему, яке досліджує не проблему співвідношення „звук–зміст”, а „звукосполучення–зміст” і розглядає підходи до вивчення початкових фонестем у різних мовах.
Представлено різні позиції, тлумачення поняття фонестеми щодо її структурно-семантичної характеристики. Фонестему розглянуто і на фонемному, і на морфемному рівнях, і як міжрівневу „проміжну” між фонемою і морфемою одиницю, і як сполучення фонем. Фонестему називають „кореневотворчою морфемою”, „ядром кореня”, „афективною морфемою”, „збігом фонем”, „особливим різновидом морфем”, „фонемним сполученням, що за змістом є семою”, „символом”, „моделлю”, „мовним квантом”, „субморфемним диференціалом”, „психоморфою”, „фонемною комбінацією”, „фонетичним комплексом”, „біфоном” тощо
Схарактеризовано також науку, що займається вивченням проблеми „ звук – зміст ”, – фоносемантику та проаналізовано основні складники звукозображальності: звуконаслідування, звукосимволізм та поєднання його із синестезією. Наведено основні положення, визначення, характеристики кожного з цих понять. Особливу увагу приділено вивченню ЗС, понять фонетичного значення, фонетичної мотивованості і конотативного значення та одному з основних принципів ФС – принципові недовільності мовного знака
На ґрунті вивчення даного питання запропоновано робоче визначення фонестеми. Фонестема є проміжною (міжрівневою) між фонемою і морфемою одиницею системи вираження звукової мови (тобто ФС), яка за своєю формою є повторюваним дво- і трифонемним сполученням в анлауті, а за своїм змістом наближається до семи (виконує роль семи), тобто асоціюється з певним значенням за відсутності морфологізації іншої частини словоформи.
У заключному підрозділі сформульовано й проаналізовано основну методологію дослідження, використану в роботі.
Другий розділ дослідження „Об’єктивні та суб’єктивні символічні значення початкових сполучень приголосних у сучасній німецькій мові” присвячено детальному вивченню об’єктивної та суб’єктивної звукозображальності, розглянуто об’єктивний і суб’єктивний ЗС та поетапне експериментальне вивчення суб’єктивного ЗС і поєднання дослідження об’єктивного звукосимволізму з експериментально-статистичними даними
Наше дослідження передбачає розгляд звукозображального процесу в комплексі. Відповідно подано об’єктивну та суб’єктивну звукозображальність початкових кореневих приголосних фонестем. Об’єктивні фоносемантичні властивості звукосполучень досліджено на матеріалі тлумачних словників Дудена, Г. Варіга, встановлено статистично значущі результати за шкалами „сила”, „активність”, „оцінка” та подано залежність досліджуваних слів від їх частотного, морфологічного, стилістичного і семантичного потенціалів. При аналізі тлумачень досліджуваної лексики беремо до уваги не лексичну семантику, а ознакову та використовуємо метод семантичного диференціалу Ч. Осгуда, за яким вимірюємо конотативне значення слова, що його характеризують три основні параметри, з огляду на три незалежні чинники: оцінку, силу й активність. Суб’єктивні символічні значення встановлено шляхом проведення експериментальних досліджень, одержання статистично вагомих результатів. При цьому враховано також функціонування початкових приголосних фонестем у текстах мінорної та мажорної тональності.
За даними дослідження об’єктивної фонетичної умотивованості лексем з відповідними початковими фонестемами (усього 29) і їх тлумачень за методикою компонентного аналізу словникових дефініцій та оцінювання за шкалами сили, активності, оцінки, а також проведення статистичної обробки отриманих результатів доходимо висновку, що в розглянутих лексемах існує певний статистично значущий фонестемно-семантичний зв’язок. Так, фонестеми br-, òl-, òv- оцінено за трьома шкалами як „слабкий, повільний, неприємний”, а фонемні сполучення dr-, kn-, òtr- означають „сильний, швидкий, неприємний”, і лише одна фонестема pfl- характеризується як „щось сильне, повільне, приємне”, а двофонемне сполучення tr- визначається набором семантичних компонентів „сильний, повільний, неприємний”. Двосемантичні елементи статистично значущого зв’язку демонструють фонестеми pr-, òr-, òt- („сильний, неприємний”), bl-, fl-, kl-, pl- („слабкий, приємний”), gr-, tsv- („швидкий, неприємний”), òm- („повільний, неприємний”), òn- („слабкий, повільний”), gl- („сильний, приємний”), òpr- („сильний, швидкий”). Одна семантично значуща ознака притаманна фонестемам fr- sk- òpl- („швидкий”), kr-, òp- („неприємний”), gn- („приємний”), kv- („сильний”). Лише фонемне сполучення pfr- через незначну кількість відповідних лексем не показує статистично вагомих результатів за жодною шкалою.
Оцінюючи ступінь фонестемно-семантичного зв’язку, варто зауважити, що найвищий потенціал за шкалою сили із семантичним елементом „слабкий” має фонестема òv-, а із семантичним елементом „сильний” – pr-. Найвищий показник за шкалою активності із семантичною одиницею „повільний” дає фонемне сполучення tr-, а „швидкий” – gr-. Крім цього, фонестема tr- демонструє найвищий потенціал „неприємного” за шкалою оцінки, а семантичний елемент “приємний” фіксується з найвищим результатом для фонестеми kl-.
Початкові приголосні фонестеми, що містять фонему [l] на зразок bl-, fl-, gl-, kl-..., характеризуються статистично значущою семантичною ознакою „приємний”, а фонестеми з фонемою [r], як-от: br-, dr-, fr-, gr-, pr-, tr-, kr-... демонструють суттєву ознаку „неприємний” за шкалою оцінки. За шкалами сили й активності спостерігаємо тенденцію статистичної значущості „слабкий”, „повільний” для фонестем з фонемою [l] та ознакове значення „сильний”, „швидкий” для фонестем, що мають фонему [r]. Фонестеми з початковою фонемою [ò] на зразок òl-, òm-, òn-, òr-, òv-, òp-, òpl-, òpr-, òt-, òtr- підтверджують суттєву перевагу статистично значущого семантичного елемента “неприємний” за шкалою оцінки через наявність у них провідної фонеми [ò], яка має найвищий символічний потенціал і проявляє тенденцію до вираження „негативізму”.
За частотною характеристикою вживання слів з досліджуваними фонестемами встановлюємо, що найвищий символічний потенціал показують фонестеми òt-, tr-, gr-, fr-, kn-, kv-, òm-, òn-. Найбільшу фонетичну вмотивованість мають низько- і високочастотні досліджувані слова.
Аналізуючи залежність фонетичної мотивованості досліджуваної лексики від морфологічного статусу слова, доходимо висновку, що ступінь звукозображальності ознакових слів порівняно з предметними вищий, хоча кількісна характеристика демонструє зворотне, а саме: з-поміж досліджуваної лексики 3345 одиниць складають іменники, удвічі менше зафіксовано прикметників і дієслів (відповідно 1634 і 1599 одиниць). Додатковий статистичний аналіз підтвердив, що найбільш символічно активними є дієслова та прикметники, а іменники є найменш символічно активними.
Досліджуючи стильову характеристику фонестемної лексики, встановлюємо суттєву перевагу маркованої, стилістично позначеної лексики над немаркованою, „нейтральною”. Більше того, лексика, що належить до розряду з маркуванням „розмовна”, тобто до так званого розмовного реєстру, дає статистично значущі дані порівняно з іншими стилями (високий, урочистий, фамільярний, брутальний, жартівливий, іронічний, архаїзуючий, образний, піднесений тощо). Тому найбільшу фонетичну вмотивованість фонестемна лексика має в розмовному стилі.
При розподілі досліджуваної лексики за семантичними підкласами на основі компонентного аналізу виокремлюємо лексико-семантичні групи, для кожної з яких визначаємо фонестемно-семантичні зв’язки та встановлюємо статистично вагомі результати шляхом математичної обробки одержаних результатів. З розглянутих фонемних сполучень в анлауті 26 фонестем проявляють статистично значущі зв’язки з 329 семантичними компонентами. Усю досліджувану фонестемну лексику поділено на 12 підкласів, з-поміж яких найбільш інтенсивна кореляція „фонестема–зміст” виявлена в підкласах слів, що позначають „рух”, „розмір, форму, якість”, „звук”, „якості людини, риси характеру”, „чуттєве сприйняття, емоції”, „мовленнєву діяльність”, „світло”, „колір” (2.2.).
Суб’єктивні символічні значення фонестем досліджено шляхом проведення психолінгвістичних експериментів щодо встановлення існування символічного зв’язку фонестем у початковій позиції слова з певними значеннями та одержання статистично значущих підтверджень. Стимулом обрано звукографічний психічний образ у вигляді транскрипційних знаків, оцінювання проведено за шкалами сили („слабкий – сильний”), активності („повільний – швидкий”), оцінки („неприємний – приємний”) за п’ятибальним виміром „семантичного диференціалу”, а матеріалом для експерименту послужили 25 фонестем початкових приголосних німецької мови. Інформантами виступили студенти-германісти (носії німецької мови) Клагенфуртського університету (25 інформантів) та слухачі мовних курсів в місті Філласі (25 інформантів), для яких німецька мова є рідною (Австрія). Інформанти працювали з анкетами та інструкціями.
Отримані внаслідок експериментів дані (оцінки, виставлені інформантами, підсумовано, і для кожного семантичного розряду встановлено середньоарифметичну величину) свідчать про існування певних закономірностей у взаємозв’язку „форма–зміст”, „звук–значення”, „фонестема–поняття”, які викликають у інформантів близьке (однакове) асоціативно-символічне сприйняття за шкалами сили, активності, оцінки.
Результати обох експериментів показали, що найвищий символічний потенціал „слабкого”, за шкалою сили, притаманний фонестемам fl-, gl- ( пор. лексеми: flau, Flaum, flach, flackern, Flocke, flirren, flüstern, Flöte…; gleiten, glimmern, glatt, gleich…), а найвищий ступінь ознакового компонента „сильний” мають фонестеми òr-, fr- (schrecken, schreien, Schreck, schreiten, schrecklich…; Frost, frech, fremd, frieren, frisch). Символічне значення „чогось повільного”, за шкалою активності, характерне для сполучень фонем br-, òv-, pfl-, òl-, pl- (Brei, schwach, Pflanze, schlafen, schleichen, schleppen, plagen, Plauderei…), а значення „швидкого” закріплюється за фонестемами sk-, pr-, òp-, òpr-, dr-, òtr-, òt-, gr-, fr-, kn- (Skizze, pressen, Spiel, springen, dringen, Strom, stechen, greifen, frieren, knipsen…). До речі, характерною особливістю фонестем, що асоціюються із символічною значущістю „слабкий”, „повільний”, є часте повторення фонеми [l], тоді як фонестеми з фонемою [r] інформанти пов’язали з поняттями „сильний”, „швидкий”.
Найвищий символічний потенціал „неприємний” мають фонестеми gr-, kr- ( пор. лексеми: grau, greifen, krank…), а значення „приємний” з найбільшим його показником ілюструють фонемні сполучення fl-, gl- (fliegen, flockig, flimmern, Glück…) за шкалою оцінки. Істотною є також кількісна перевага фонестем, що містять фонеми [r] і [ò] і асоціюються у інформантів з поняттям „неприємний”, а символічне значення „приємний” притаманне фонестемам з фонемою [l].
За даними обох експериментів, фонестеми fr-, gr-, pr-, òt-, òtr- асоціюються у інформантів з поняттями „сильний, швидкий, неприємний”, значення „слабкий, швидкий, приємний” символізує фонестема bl-. Фонестеми br-, òl- виявляють також тризначне асоціативне сприйняття „чогось слабкого, повільного, неприємного”, а значення „сильний, повільний, приємний” виражає сполучення pfl-, тоді як pl- – „слабкий, повільний, приємний”. Двозначну символічну функцію мають фонестеми: gl-, fl- („слабкий, приємний”); kr-, òr-, tsv- („сильний, неприємний”); dr-, òp- („швидкий, неприємний”), sk- òpr- („сильний, швидкий”), òv- („слабкий”, „повільний”). І лише одна символічна функція є спільною для таких фонестем: kn- „швидкий”, òn- „слабкий”, òm-, tr- „сильний” (2.3.).
Порівнюючи результати вивчення об’єктивної і суб’єктивної звукозображальності досліджуваних фонестем, доходимо висновку, що сполучення фонем gl- („приємний”), fr-, sk- („швидкий”), kr-, òp-, tsv- („неприємний”), tr- („сильний”), òn- („слабкий”) демонструють одне спільне значення у взаємозв’язку „фонестема – зміст”. Двозначна символіка притаманна фонестемам bl-, pl-, fl- (“слабкий, приємний”), gr-, dr-, kn- („швидкий, неприємний”), pr-, òr-, òt- („сильний, неприємний”), òpr- („сильний, швидкий”). Тризначні символічні функції характерні для фонестем br-, òl-, òv- (“слабкий, повільний, неприємний”), òtr- („сильний, швидкий, неприємний”), pfl- („сильний, повільний, приємний”) (2.4.).
Розглянувши шкалу оцінки, досліджену методами суб’єктивного та об’єктивного звукосимволізму, підтверджуємо встановлену суттєву перевагу фонестем з фонемою [l], що позначають ознаку „приємну”, а фонестеми з фонемою [r] та початковою провідною фонемою [ò] проявляють тенденцію до символізації „неприємного”.
Третій розділ „Функціонування початкових приголосних фонестем у різномотивних творах німецькомовної літератури” присвячено розгляду вживання тих чи інших фонемних сполучень на початку слова в „мінорних” та „мажорних” текстах для подальшого виокремлення відповідних фонестемних рядів, які, на нашу думку, також сприяють мінорно-мажорному настрою твору.
Досліджуючи лексеми з початковими приголосними фонестемами у різномотивних творах німецької та австрійської літератури, вивчаючи співвідношення їх вживання в тому чи іншому творі, встановлюємо закономірність їх появи, кількісної і якісної переваги одних фонестем над іншими, що також зумовлює мінорність чи мажорність сприйняття.
При розподілі текстів мінорної та мажорної тональності ми спиралися загалом на методику З. Ертеля (вивчення звукосимволічних властивостей тексту: розподіл приголосних на „сильні” і „слабкі” у листах відомих діячів ХІХ ст.) та частково використовували методику О.П. Журавльова (дослідження символіки звуків у поетичному мовленні). „Мінорність” чи „мажорність”, на наш погляд, обумовлена задумом автора, сюжетною канвою твору, його тематикою, ідеєю та впливом на читача; змалюванням у творі „сумного, трагічного” чи „веселого, радісного”. Щоб уникнути суб’єктивізму, ми спиралися на критичну літературу щодо характеристики обраних для аналізу творів, на основі чого згрупували твори на „мінорні” і „мажорні”, з огляду на висновки експертів – критиків.
Аналіз творів В. Бределя щодо вживання в них безпрефіксальних слів з досліджуваними початковими фонестемами та встановлення певних фонестемно–лексико–семантичних характеристик підтвердив кількісну та якісну перевагу фонестем, що містять фонему [r], над фонестемами, що мають фонему [l], шляхом статистично значущих результатів при обчисленні критерію c2 і коефіцієнта взаємної спряженості К. Порівнявши частоту вживання парних біномів між собою (bl-br, fl-fr, gl-gr, pl-pr, òpl- òpr), виявляємо більшість фонестем з фонемою [r]. Біном kl-kr демонструє певний зв’язок, який, однак, є несуттєвим (бо c2<3,87), а біном òl-òr, маючи статистично суттєвий c2 і коефіцієнт К, підтверджує, навпаки, той факт, що слів із початковим òl- більше, ніж òr-. Дослідивши лексико-семантичний зв’язок слів, частота вживання яких більша 20, доходимо висновку, що лексеми з фонестемами, що містять фонему [r], мають негативний семантичний потенціал, а фонестеми з фонемою [l] містять позитивний або нейтральний зміст (c2=24,17; К=0,41). За своїм змістом, темою, засобами її розкриття, за гостротою проблематики аналізовані твори належать до творів мінорної тональності, в яких зображено трагічне, проблемне, конфліктне. Окрім цього, негативізм „мінорних” творів підсилюють лексеми з фонестемами з фонемою [r] негативного характеру (c2=17,41; К=0,35).
Дослідження мінорних за своїм характером творів різних авторів (Л. Фейхтвангера, Г. Манна, Л. Ренна) показало існування закономірної кількісної переваги лексем з початковими фонестемами з фонемою [r], підтвердило цю ознаку і в парних (біномних) рядах відповідних фонестем, продемонструвало винятковість помітної переваги фонестеми òl- над фонестемою òr- у біномі òl-òr (тобто є протилежним до переваги фонеми [r] над фонемою [l] у творах мінорного характеру) внаслідок впливу мінорно асоціативної фонеми [ò]. Виходячи з якісної характеристики досліджуваних початкових фонестем з фонемами [r], [l], доходимо висновку, що лексеми з домінувальними сполученнями з фонемою [r] у досліджених творах мінорної тональності мають здебільшого негативну конотацію, а фонема [l] у фонестемах трапляється в словах з нейтральним, рідше негативним відтінком значення (c2=9,75; К=0,19).
Отже, встановлено не лише кількісну, але й якісну перевагу у творах „мінорного” мотиву конотаційно негативних лексем з початковими приголосними фонестемами, що містять фонему [r], над фонестемами з фонемою [l] різного семантичного навантаження.
Подальший аналіз не лише прозових творів німецької літератури, але й поетичних творів різномотивного складу (Г. Гейне – рання лірика мажорного мотиву, Х. Моргенштерн – поезія мінорного мотиву) підтверджує, що:
– у текстах мінорної тональності переважають початкові фонестеми з фонемою [r], а у поетичних творах мажорної тональності кількісну перевагу мають фонестеми з фонемою [l] (c2=441,30; К=0,16);
– порівняння фонестем між собою в „мінорі” і в „мажорі” (за однакового обсягу вибірки) дає значну перевагу „[r] – в мінорі”; „[l] – в мажорі” (c2=187,73; К=0,13);
– досліджувані фонестеми з провідною початковою фонемою [ò] мають підвищену частоту у текстах мінорної тональності порівняно з мажорною (c2=24,17; К=0,04);
– безпарні фонестеми типу dr-, tr-, òm-, òn-, òv-, òp-, òt-, tsv-, pfl- (за порівнянням їх між собою в „мінорі” і в „мажорі”) показують статистично значну перевагу фонестем з фонемою [l] в „мажорі” та фонестем з фонемами [r], [ò] в „мінорі” (c2=143,06; К=0,13);
– домінування „[r], [ò] – в мінорі, а [l] – в мажорі” констатуємо не лише на кількісному, але й на якісному рівнях при дослідженні фонестемно-лексичного зв’язку;
– „мінорний” мотив формується фонемою [r] з „негативним” семантичним навантаженням (c2=14,73; К=0,40), а „мажорний” передається „позитивно значущою” фонемою [l] (c2=31,46; К=0,67), що входить у досліджувані фонестеми;
– „мінорне” [ò] (фонестеми з провідною фонемою [ò] у текстах мінорної тональності) з негативним семантичним потенціалом суттєво переважає „мажорне” [ò] (c2=5,39; К=0,33) (3.2.).
Триетапне дослідження різномотивних творів австрійської літератури, представлене прозовими творами І. Бахманн, Г. фон Гофманнсталя, А. Шнітцлера, Е. Єлінек, Р. Музіла, а також двоетапне дослідження поетичних творів, представлене лірикою І. Бахманн, Г. фон Гофманнсталя, Е. Єлінек, Г. Тракла, О. Рота, В. Рудніггера, доводить залежність уживаної лексики з досліджуваними фонестемами з певним семантичним навантаженням від належності твору до „мінорного” чи „мажорного” мотивів. Зокрема, у творах різних жанрів з мінорним мотивом переважають фонестемні слова з початковими сполученнями приголосних, які включають фонему [r] та провідну фонему [ò] і мають „негативний” семантичний показник, підкреслюючи у зображенні твору „щось трагічне, сумне, печальне”. Слова з початковими фонестемами з фонемою [l] у цих творах мають значення, що містять сему „нейтральної”, „позитивної” (іноді „негативної”) оцінки і складають меншість у кількісному співвідношенні. А у творах мажорної тональності, навпаки, переважають слова зі сполученням приголосних, що містять фонему [l] і з семантичними компонентами, які мають „позитивне” сприйняття для зображення „чогось веселого, радісного, комедійного”. Лексеми ж з фонестемами з фонемою [r] складають тут меншість і мають здебільшого „нейтральне” значення.
Безпарні фонестеми з фонемами [r], [ò] за порівняння частоти їх вживання у творах мінорної та мажорної тональності трапляються частіше у „мінорному” мотиві, мають здебільшого негативний відтінок значення і цим також підсилюють мінорність тексту.
Розглянувши суттєвість вживання певних біномів у різномотивних творах, відзначимо, що не завжди спостерігається перевага відповідної конкретної фонестеми. Однак на загальному рівні враховуючи весь фонестемний склад, який містить фонеми [r], [l], [ò], підтверджено закономірність: [r], [ò] > в „мінорі”, [l] > в „мажорі”. Це твердження статистично доведено кількісно і якісно (враховуючи семантику досліджуваної лексики частого вжитку). Так, порівнюючи на семантичному рівні “негативні” [l] і [r] у „мінорі” з „позитивними” [l] і [r] у „мажорі” через c2 і коефіцієнт К, констатуємо, що негативне [r] домінує в „мінорі”, а позитивне [l] в „мажорі”. Позитивний результат одержано також при порівнянні в „мінорі” і в „мажорі” негативних за змістом слів, які містять у початкових фонестемах фонему [r], цей результат підтверджує, що мінорність спричинює домінанта негативного [r] (проза: c2=32,07; К=0,59; поезія: c2=4,69; К=0,05). Мажорність, навпаки, зумовлюється перевагою позитивної [l] (проза: c2=9,04; К=0,40; поезія: c2=19,46; К=0,52). Порівнюючи вживання в „мінорі” і в „мажорі” фонестем з компонентною фонемою [ò] різного семантичного забарвлення, з’ясовуємо, що в „мінорі” „негативізм” фонеми [ò] значно вищий (проза: c2=13,20; К=0,40; поезія: c2=11,24; К=0,39).
Отже, „негативізм” тексту мінорної тональності підтверджує переваги лексем з семантично негативним відтінком значення, що починаються з приголосних фонестем з фонемами [r], [ò]. А „позитивізм” у мажорних за тональністю текстах створено домінантою „семантично позитивної” фонеми [l]. Ці твердження мають статистично переконливий характер. Варто відзначити також, що вірогідність такої закономірності ([l] > в „мажорі”, [r], [ò] > в „мінорі”) є не обов’язковою для кожного бінома загалом чи окремих фонестем зокрема і встановлена статистично з урахуванням усього фонестемного масиву (3.3.).
Вивчення проблеми фоносемантики, фонетичної умотивованості та семантичного потенціалу звука є важливим як у практичному, так і в загальнотеоретичному плані, оскільки торкається низки актуальних питань щодо умотивованості одиниць мови, їх функціонування у процесі мовного спілкування.
1. ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Вандриес Ж. Язык // Воронин С.В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании. Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. С. 146-153.
1. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Харків: Вид-во Харківського ордена Трудового Червоного Прапора державного університету ім. О.М.Горького, 1958. 228 с.
2. Вінграновський М.С. Поезії. К.: Вид-во худ. літератури “Дніпро”, 1971. 175 с.
3. Воронин С.В. Основы фоносемантики. Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. 244 с.
4. Вундт В. К вопросу о происхождении языка. Звукоподражание и звуковые метафоры // Воронин С.В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании. Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. С. 58-66.
5. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 394 с.
6.
7.
8. Жовтобрюх М.А. Фонетика // Курс сучасної української літературної мови. К.: Вища школа, 1972. С.90-153.
9. Журавлев А.П. Фонетическое значение. Л.: Изд-во ЛГУ, 1974. 159 с.
10.
11. Журавлев А.П. Звук и смысл. М.: Просвещение, 1991. 160 с.
12. Калашник В.С. Милозвучність // Українська мова. Енциклопедія / В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк та ін. К.: Укр. енцикл., 2002. 752 с.
13. Качуровський Ігор. Фоніка. – Мюнхен: Український Вільний Університет. Серія: Підручники. Ч.7, 1984. 208 с.
14. Ковальчук В. Типи фонетичної семантизації у текстах дитячих абеток // Українське мовознавство. Вип.24. 2002. С.75-83.
15. Коптілов В.В. Фоностилістика // Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За ред. І.К.Білодіда. К.: Наук. думка, 1973. С. 211-243.
16. Костенко Л.В. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.
17. Левицький В.В. Семантика и фонетика. Чернівці, 1973. 103с.
18. Лобода В.В. Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова. К.: Вища школа, 1994. С.16-83.
19. ППрокопова Л.І. Приголосні звуки // Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. акад. АН УРСР І.К.Білодіда. К.: Наук. думка, 1969. 130-217 с.
20. Серажим К.С. Фонетичні засоби стилістики. К., 1997. 113 с.
21.
22.
23. Тоцька Н.І. Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. К.: Вища шк., 2002. С.16-76.
24. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. К.: Рад. шк., 1962. 495 с.
25. Шиприкевич В.В. Питання фоностилістики. К.: Вид-во Київського університету, 1972. 88 с.
2. Якобсон Р. Звук и значение // Избранные работы. М.: Прогресс, 1985. С. 30-92.
Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 104 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Вивчення фонетичних понять та система вправ | | | Код организации |