Англосаксонська (англо-американська) сім’я правових систем

План.

1. Історичні етапи становлення і розвитку англо-американської сім’ї правових систем.

2. Система англійського права.

3. Особливості норм англійського права.

4. Система форм (джерел) англійського права.

5. Судовий прецедент, його ознаки і співвідношення з іншими формами права.

6. Прецедент і законодавство.

7. Правовий звичай.

8. Формування правової системи США

Англосаксонська (англо-американська) сім’я правових систем

1. Історичні етапи становлення і розвитку англо-американської сім’ї правових систем.

Поряд з романо-германською, до найбільш впливових у світі слід віднести англо-американську сім’ю правових систем. До її складу входять такі держави, як Великобританія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія та багато інших. Сьогодні майже третина населення земної кулі живе за принципами, які було розвинуто в межах даної сім’ї.

Англо-американську правову сім’ю називають також англосаксонською або сім’єю загального права. На нашу думку, останні дві назви більшою мірою стосуються історичних підвалин даної сім’ї, тоді як сучасний стан речей дає більше підстав для її іменування англо-американською.

Центральне, домінуюче місце в англо-американській правовій сім’ї завжди посідало англійське право. В історії його становлення і розвитку виділяють такі етапи:

Перший етап (до 1066 року) передує формуванню загального англійського права. Протягом І – ІV століть Англія входила до складу Римської імперії, але римське право не справило визначального впливу на подальший розвиток її правової системи. На початку V століття країну окупують англосаксонські племена, після чого декілька віків в Англії діють розрізнені звичаї цих племен (англів, саксів, ют, датчан) (цей період власне і є англосаксонським).

Другий етап (1066 р. – ХІV ст.) починається з перемоги Вільгельма Завойовника над військами англосаксів та встановлення норманського панування на Британських островах. На даному етапі розпочинається процес подолання впливу місцевих звичаїв та формування загального права (common law). Становленню загального права сприяло створення єдиної централізованої влади та єдиної системи королівських судів. Судді королівських судів селились в одному з районів Лондона, звідки роз’їзджалися для розгляду справ по всій країні. Повертаючись до Лондона, вони обговорювали розглянуті справи та виробляли загальні позиції по аналогічним справам. Починаючи з ХІІ ст. Королівські суди розташовувалися у Вестмінстері, звідки й пішла їх назва – Вестмінстерські суди.

Завершив процес створення загальнонаціонального права король Генріх ІІ у ХІІ ст., що дозволяє вважати його “батьком” англійського загального права. Саме в ці часи склалися п’ять основних якостей англійського права:

- королівське (створене під протекторатом короля);

- судове (створене судовою практикою);

- загальне (охоплює територію всієї країни);

- процесуальне (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву);

- публічне (особливу увагу приділено публічному праву, тоді як приватне право фактично ігнорується);

Характерною особливістю даного етапу є також поява судів присяжних, які є прикладом залучення громадськості до правосуддя. Суди (або журі) присяжних складалися з вільних громадян, які добре знали місцеві звичаї та обставини справи. На перших порах присяжні не заслухували свідчень, фактично мало місце опитування сусідів під присягою з приводу спірних фактів, які вони знали до суду. З часом суди присяжних трансформуються та починають відігравати більш важливу роль у судочинстві.

Третій етап (XV – середина ХІХ ст.) характеризується дуалізмом англійського права, який пов’язується з появою так званого “права справедливості” (law of equity). У XIV ст. починається криза загального права, яке набуває вигляду жорсткої, закритої системи судових прецедентів. Процедура розгляду судових справ стає складною, надто формалізованою, норми права вже не відповідають тим значним змінам, що відбулися у феодальному суспільстві Англії. До того ж суддівський стан (сословие) відрізнявся консерватизмом, він не був зацікавлений у спрощенні судового процесу. Все це призвело до того, що особи, які не погоджувалися з рішенням суду, почали подавати королю петиції з проханням розглянути справу “по совісті” та “по справедливості”. Король, як правило, доручав розглядати такі петиції лорду-канцлеру.

На перших порах лорд-канцлер призначався з числа осіб вищого духовного рангу. Він був сповідником короля, а отже – його “совістю”. До того ж, як служитель церкви, він не був зв’язаний вимогами світського загального права і орієнтувався переважно на голос совісті, хоча деякі принципи запозичував з канонічного права.

Якщо лорд-канцлер вважав, що справа заслуговує на те, щоб їй дати хід, то викликав відповідача, який мусив під присягою викласти суть справи та відповісти на всі запитання. Рішення лорд-канцлер приймав самостійно, без участі присяжних засідателів.

Першим світським лорд-канцлером було призначено у 1529 році відомого державного діяча, філософа і письменника Томаса Мора. З цього часу розгляд справ все більше здійснюється на зразок загального права, і все ж суд лорда-канцлера відрізнявся більшою гнучкістю та оперативністю.

Спочатку кожний лорд-канцлер мав власні уявлення стосовно того, яке рішення є чесним і справедливим. З часом були вироблені загальні норми і принципи, які об’єднувалися у “право справедливості”. З кінця ХVI ст. рішення лорда-канцлера починають публікуватися, а відтак створюється і система прецедентів, які зв’язують лорда-канцлера та роблять його схожим на суддю загального права. Він вже не може вирішувати справи за власним почуттям справедливості, а має орієнтуватися на прийняті раніше рішення по схожим справам. Логічним завершенням цього процесу є створення Суду канцлера, де суддями є сам лорд-канцлер та голова апеляційного суду.

Таким чином, на цьому етапі виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів: ті, що застосовують загальне право, і ті, що застосовують право справедливості. Це спричинило виникнення конкуренції позовів, а також проблему з’ясування того, рішення якого суду має вищу силу.

Четвертий етап (з середини ХІХ ст.) характеризується проведенням значних правових реформ. Англійське право модернізується та пристосовується до потреб сьогодення. Серед основних моментів цього етапу слід виділити наступні:

· Об’єднання загального права і права справедливості. В результаті проведення судової реформи 1873-1875 років дві судові системи були об’єднані, внаслідок чого всі англійські суди отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і положення права справедливості. Право справедливості стало розглядатися як різновид прецедентного права, що модернізує загальне право та заповнює у ньому прогалини, але, разом з тим, не може існувати без нього самостійно.

· Підвищення ролі законів (статутів) у системі джерел права. Цьому сприяла, зокрема, доктрина парламентського суверенітету, яка відстоює пріоритет волі обраних народом представників над волею суддів, які на свою посаду призначаються. І хоча судовий прецедент все ж залишається визначальним джерелом права, активізація законодавчої діяльності спричинила модифікацію структури і змісту англійського права, викликала запозичення деяких цінностей континентального права.

· Формування і розвиток матеріального права. До цього часу англійське право розвивалося переважно як процесуальне, оскільки було пов’язане перш за все з судовою процедурою і доказами. Поступово, значною мірою завдяки розвитку статутного права, з’являється все більше юридичних норм, що встановлюють права і свободи, обов’язки і повноваження суб’єктів права.

· Систематизація норм права. Проводиться активна робота щодо очищення права від архаїчних нормативних актів і щодо систематизації чинних актів. Так, з 1870 до 1934 року парламент приймає 109 законів консолідації, які модернізують положення старих статутів.

Важливе значення для розвитку правової системи Англії мало створення у 1965 році Комісії з правової реформи, а також вступ Великобританії в 1972 році до Європейських співтовариств.

Взагалі слід пам’ятати про те, що англійське право, на відміну від континентального, розвивалося не в університетах, не ученими-юристами, а юристами-практиками. Звідси деяка стихійність і неозорість правового масиву, відсутність раціональних начал і строгої логіки в його побудові.

Дата добавления: 2015-11-14