В українському літературознавстві прихильником культурно-історичної школи був М. Костомаров (“Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, 1843).

Культурно-історична школа виникла під впливом філософії позитивізму О. Конта (мистецтво перебуває у прямій залежності від суспільства), претендує на науковий підхід до літератури. школа не заперечує суб’єктивного начала у творчості, але займається тим, що можна пояснити і перевірити. Вихідні положення школи: детермінованість літературної свідомості, можливість тлумачення генези та еволюції творчості шляхом збору і аналізу фактів у конкретному національному і соціальному середовищі; літературний твір розглядається як документ епохи. На становлення культурно-історичної школи мали вплив також німецькі просвітники, філософія історії Геґеля, біографічний метод. Засновником культурно-історичної школи є Іпполіт Тен – французький мистецтвознавець та історик. В основі його головних праць – “Історія англійської літератури” (у 3-х т.; 1863-1865), “Філософія мистецтва” (1865-1869); трактату “Про розум і пізнання” (1870) – лежить позитивістська теорія психології творчості. І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ, які він запозичив з праці Ч. Дарвіна “Про походження видів”. Будь-яке вивчення літератури, на думку І. Тена, повинно ґрунтуватися на накопиченні фактів з наступним встановленням їх причинно-наслідкових зв’язків; ідея ж причинності має засадниче значення. Учений прирівнює гуманітарне знання до науки, від літературознавців вимагав об’єктивності й точності висновків. Психологія митця є частковим випадком загальної психології, а література, мистецтво, релігія, філософія – це матеріал, на основі якого можна вивчати людське суспільство (художні школи відмінні за своїм темпераментом (краю і клімату)). Запропонував оригінальну концепцію факторів впливу на письменника: це не лише соціум та емпіричний бік дійсності, а й певні першопочаткові біологічні фактори – “раса, середовище і момент”. Раса – вроджені, спадкові нахили, які виникають разом з появою людини і невіддільні від різних особливостей його темперамента і тілобудови, що є різними у різних народів (національні особливості, генеалогія автора, його спадковість). Середовище – це клімат, місцевість, соціальні умови. Момент – риси епохи, синтез, продукт взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил; пристосування “раси” до “середовища”. З “теорії середовища” І. Тен вивівположення про “панівний характер” – домінантну властивість, яка пояснює як самого письменника, так і його твори. Жанр критики – публіцистика й есе. Послідовники культурно-історичної школи – Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія). У ХХ ст. методологію школи активно використовували В. Л. Паррінґтон (США), Р. Менендес Підаль (Франція).

В українському літературознавстві прихильником культурно-історичної школи був М. Костомаров (“Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, 1843).

Елементи біографічного методу разом з окремим положеннями культурно-історичної школи використовував Ґ. Брандес (Данія; його праця “Основні течії в європейській літературі ХІХ ст.”, 1872-1890), прихильник історико-психологічного методу. Історик літератури – це “ботанік”, який за літературним твором вивчає різні вияви суспільної думки, національної психології. Вихідними поняттями Ґ. Брандеса були оцінка творчої особистості та ідеологічна детермінованість. Європейська література, на думку літературознавця, постає єдиним процесом, який залежить від специфіки національно-історичних умов конкретної країни; призначення літератури полягає у сприянні прогресивному розвитку суспільства. закидав І. Тенові творення історії літератури без авторів, тобто пояснення посередніх письменників. Метод Ґ. Брандеса мав вплив на натуралізм.

Компаративізм – порівняльний (порівняльно-історичний) метод вивчення літературного процесу, що виник у ХІХ ст. Основоположником був Теодор Бенфей – автор теорії запозичень або взаємовпливів у літературі. Фактором прогресу у літературі вважалася міграція сюжетів від одного народу до іншого. Аналіз давньоіндійської літератури (зб. казок, притч і байок “Панчатантра”) виявив подібність мотивів у європейській літературі. В українському літературознавстві методологію компаративізму використовував М. Драгоманов. У ХХ ст. компаративізм утвердився у Франції – Ґаляр, Вантіґем, Бальдансперже; в Україні його представником є Д. Наливайко, Р. Гром’як, А. Нямцу тощо.

Інтуїтивізм – школа початку ХХ ст. засновником вважається Анрі Берґсон, який свої погляди на творчий процес виклав у працях “Пам’ять і матерія”, “Творча еволюція”, “Сміх”. Розум може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їх подальшого використання. Естетичну функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу тільки людині, яка не має жодного утилітарного інтересу. Саме такій людині відкривається краса життя, яка є неповторною. Послідовником А. Берґсона був Бенедетто Кроче (“Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика”). Він вважав інтуїцію тією рушійною силою, що може, пізнавши конкретні, індивідуально неповторні ознаки зображуваних явищ дійсності, перетворити їх на художні образи. відтак лише за допомогою інтуїції можна проникнути в глибину поетичних візій і художніх образів. Б. Кроче називає художній твір “естетичним фактом”, тлумачення якого з погляду форми тільки й здатне визначити відповідне розуміння специфіки і завдань історії літератури як послідовного осмислення розвитку художнього духу, оскільки історія мистецтва та літератури своїм головним предметом має твір самого мистецтва.

Іван Франко

Теоретичні концепції І. Франка пройшли різні фази становлення української літературознавчої думки; його діяльність позначена впливом культурно-історичної, міфологічної, компаративістичної, соціологічної методологій. У статті “Література, її завдання і найважливіші ціхи” знайшов своє відображення ідеологічний метод, з позиції якого Франко трактував літературу як художній відповідник життя, що несе у собі увесь спектр соціальних мотивів: література не може існувати поза зв’язками із життям, самі ж зв’язки визначалися як тенденційні, класові чи партійні. Низка шевченкознавчих статей І. Франка (про поеми “Сон”, “Кавказ”, “Наймичка”) засвідчує домінування методу культурно-історичної школи, з погляду якої література розглядалася як арена боротьби за долю нації. Метод компаративістичного дослідження І. Франко застосовував при аналізі давніх матеріалів: міфів, народних пісень та апокрифічних текстів.

Проте засадничим для вченого залишався метод психологічної школи, найяскравіше виявлений у трактаті “Із секретів поетичної творчості” (1898), що, фактично, закладав основи майбутнього психоаналізу як літературознавчого методу. Основні засади І. Франка-теоретика можна звести до кількох тез. 1) Літературна творчість тісно пов’язана зі сферою психології, відтак і вивчення її повинне послуговуватися відповідними (психологічними) методами. 2) Використовуючи праці тогочасних психологів В. Вундта, Г. Штайнталя і М. Дессуара, І. Франко обґрунтовує концепцію двочленної структури людської психіки, яка поділяється на свідомість (“верхню” свідомість) і підсвідомість (“нижню” свідомість); обидва пласти взаємодіють між собою у той спосіб, що цілі комплекси давно забутих і переплетених між собою вражень та спогадів, які зберігаються у підсвідомості, проникають у свідомість за законами асоціацій. 3) Подібність сонної і поетичної фантазії заснована на відсиланні до сфери підсвідомості, тобто до попередніх вражень і спогадів, поєднання яких є запорукою їх (сонної і поетичної фантазії) сили та багатства; основу таких вражень становлять: а) власне враження – образи та їх комбінації (які творять аналітичні сни і, відповідно, мисленнєву поезію) і б) афекти – почуття і пристрасті (що творять символічні сни і поезію). 4) Митець у своїй творчості вдається до різнорідних вражень, які сприймає реципієнт художнього твору, – слухових, зорових, смакових, дотикових і запахових, кожне з яких безпосередньо пов’язане з окремим видом мистецтва; при цьому унікальність літератури полягає у тому, що вона значно глибше та об’ємніше проникає у сутність конкретного естетичного явища, ніж будь-який інший вид мистецтва, зокрема музика чи малярство. Принципи психологічної специфіки образного мислення складали основу і пізніших статей І. Франка, присвячених аналізові творчості письменників модерної української літератури: “З останніх десятиліть ХІХ віку” (1901), “Старе й нове в сучасній українській літературі” (1904).

Найбільшою історико-літературною працею І. Франка був “Нарис українсько-руської літератури до 1890 року” (1910). Вступна частина цієї праці “Теорія і розвій історії літератури” (1909) містила стислий аналіз шляхів світового літературознавства від найдавніших часів античних бібліографічних реєстрів наявних твоів літератури, життєписів авторів та студіювань естетичних канонів (Каллімах, Арістотель, Платон, Горацій) до перших історій національних літератур, а також огляд власне українських історій літератури. Сам “Нарис...”, за задумом ученого, повинен був бути написаним на засадах історичного (історія літератури кожного народу є частиною історії духовності цього народу), психологічного (естетична природа літератури найчастіше пов’язана із психікою людини) та порівняльного (історію літератури потрібно розглядати з погляду її національної специфіки та як органічну частину світової літератури) принципів, однак насправді був зведений до бібліографічного методу (через хворобу науковця) та коментаторського, на відміну від аналітичного, погляду.

Дата добавления: 2015-11-16