Читайте также:
|
Ключові поняття та терміни: держава, форма держави, монархія, республіка, федерація, конфедерація, унітарна держава, правова держава, соціальна держава, політичний режим, авторитарний режим, демократичний режим, тоталітарний режим.
Наприкінці ХХ ст. українському народу вдалося здійснити свою споконвічну мрію – здобути незалежність. Із цього часу майбутнє українського суспільства цілковито пов’язується з побудовою самостійної, демократичної держави, що зафіксовано в ряді правових актів та в Основному законі – Конституції України. Розбудова демократичної держави передбачає широку участь в даному процесі всього населення країни. Тому важливо, щоб кожний громадянин володів певною сумою знань щодо сутності держави, форм та принципів її організації.
Означену тему можна висвітлити за наступним планом:
1. Поняття держави:
- виникнення, ознаки та функції держави;
- структура сучасних держав та їх типологія;
- форми держави.
2. Сутність правової та соціальної держави.
3. Проблеми державотворення в Україні.
Розгляд першого питання плану слід розпочинати з усвідомлення того, що держава є одним із найважливіших інститутів будь-якого суспільства, центральним, базовим елементом його політичної системи.
Нині вона трактується в таких значеннях:
# як спільнота людей, яка проживає на окремій території й об’єднана в ціле органами публічної влади;
# як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на окремій території, управляють суспільством і забезпечують його цілісність та певну упорядкованість.
Держава виникла близько трьох тисячоліть тому. Стосовно причин її походження, єдиних поглядів у науковій літературі не існує.
Основними теоріями виникнення держави є:
Ø теологічна – її представниками є ідеологи різних етнічних та світових релігій. Вона пояснює походження держави Божою волею. Звідси – залежність держави від церкви та покора державній владі всіх членів суспільства;
Ø патріархальна – представники: Конфуцій, Аристотель, Філмер. Держава розглядається як результат розвитку сім’ї, розширена форма патріархальної влади;
Ø договірна – представники: Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо. Згідно цієї концепції, держава створюється суспільним договором суверенних громадян із правителем за вимогами природного права (на життя, свободу, рівність, недоторканість майна). Правитель (влада) повинен захищати природне право людей, а вони надають йому для цього відповідні повноваження, добровільно зобов’язуючись підкорятися волі володаря, закону;
Ø психологічна – представники: Л.Петражицький, Дж.Фрезер. Пояснює виникнення держави психологічною потребою людей у підпорядкуванні. На думку представників цієї теорії, держава – це організація, створена для керівництва суспільством із боку визначних осіб;
Ø підкорення (насильства) – представники: Л.Гумплович, Є.Дюрінг. Походження держави пояснює актом насильства, завоювання одного більш організованого і сильнішого народу іншим. Для закабалення підкорених народів створюється держава як особливий апарат примусу;
Ø класова – розробники: К.Маркс, Ф.Енгельс. Виникнення держави пов’язується з формуванням у суспільстві класів. Держава виступає органом насильства економічно панівного класу над іншими.
Сучасна політична наука визнає вирішальну роль у створенні держави різних факторів, у тому числі й класового. Разом із тим, багато вчених вважають, що класовий чинник перестає сьогодні бути домінуючим у розвитку держави. Так, американські політологи Дж.Гелбрейт, Р.Хоррод, А.Кросленд відзначають поступову деполітизацію держави. В умовах розвинутої демократії вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства.
Держава є одним із інститутів політичної системи і володіє багатьма їхніми ознаками. Одночасно вона має характеристики властиві лише їй.
Основні ознаки держави.
1. Суверенітет. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни та є незалежною ззовні.
2. Територія. Держава пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водяний простори, приміщення посольств, консульств за кордоном тощо.
3. Апарат держави. Це сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади. Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоврядування та самоуправління), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судових органів, прокуратури, органів державного контролю.
4. Виключне право на видання законів. Закони і правила санкціоновані державою носять загальнообов’язковий характер.
5. Право. Держава функціонує в межах встановленої правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися всі суб’єкти і об’єкти соціально-економічних і політичних відносин. Право визначає структуру і функції державних органів.
6. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом.
7. Монополія на застосування сили. Держава володіє виключним правом на легальне застосування сили в межах, встановлених законом. Для цього вона створює особливу систему органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, в’язниці).
8. Наявність державної мови та державних символів (герба, прапора, гімну). Державною мовою визначається мова нації, котра складає більшість населення. У деяких державах може існувати декілька офіційних мов, що зумовлено формою державного устрою та іншими чинниками (Ш в е й ц а р і я – три державні мови: німецька, італійська та французька; Б е л ь г і я – дві: фламандська і французька).
9. Право на стягування податків. Зібрані кошти направляються на формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату, фінансування соціальних програм тощо.
Спираючись на ознаки держави можна дати її визначення.
Держава – організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і забезпечує умови існування і безпеку її громадян.
Сутність держави виявляється в її функціях, як основних напрямках діяльності. Загальноприйнятим у політології є їх поділ на внутрішні та зовнішні.
Під функціями держави розуміються основні напрямки її
діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.
Внутрішні функції держави:
· економічно-господарська – захист економічних основ суспільства, існуючого способу виробництва, багатоманітності форм власності; організація й регулювання господарської діяльності; управління економічною сферою;
· соціальна – організація соціального забезпечення громадян; регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам та їх усунення; узгодження інтересів індивідів та різних соціальних груп суспільства;
· правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування в разі необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадянського порядку; захист суспільного ладу від дестабілізації;
· законодавча – творення і прийняття законів, різних юридичних норм;
· культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей, почуття патріотизму;
· екологічна – захист довкілля, раціональне використання природних ресурсів, формування екологічної культури;
Зовнішні функції держави:
· оборона – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;
· дипломатична – відстоювання і реалізація інтересів держави та її громадян у міжнародних відносинах; здійснення самостійної зовнішньої політики;
· співробітницька – організація взаємовигідного співробітництва з іншими державами; поглиблення інтеграційних процесів;
· миротворча – участь в забезпеченні миру в різних регіонах планети, боротьба за дотримання міжнародного правопорядку.
В а ж л и в о > Функції держави, їх зміст і пріоритет змінюються залежно від конкретно-історичних умов існування держави, її типу і форм.
Свої функції держава реалізує через систему органів та установ. Вони складають структуру держави.
Структура держави охоплює:
· представницькі органи – поділяються на парламент, регіональні та муніципальні (або місцеві). Із них парламент і суб'єкти федерацій (штати, кантони, землі) є законодавчими. Частково законодавчі повноваження держава може делегувати на регіональний та муніципальний рівні;
· виконавчо-розпорядчі органи – система міністерств, відомств, регіональні і муніципальні адміністрації;
· адміністративні органи – управлінський апарат президента, прем’єр-міністра і міністрів;
· органи правосуддя – система судів, покликана забезпечити торжество законів у державі;
· контрольно-наглядові органи – прокуратура та різноманітні контрольні відомства (в англосаксонських країнах прокуратура функціонує в системі судової влади);
· органи охорони державного порядку – міліція (поліція) та органи державної безпеки;
· збройні сили;
· виправні заклади, тюрми;
Особливе місце в механізмі держави посідають надзвичайні органи, які створюються в надзвичайних умовах (війна, стихійне лихо) і мають тимчасовий характер. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються тими конкретними цілями і завданнями, задля яких вони формуються.
В а ж л и в о > Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства.
Питання про типи держави в політичній науці є дискусійним. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типологізації держав за суспільно-формаційною ознакою й виділяють: рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, соціалістичні держави.. До речі, історично-формаційний поділ держав не заперечує більшість учених світу. Інша річ – відмінність змістових характеристик означеної типології. Марксисти вбачають у державі організацію влади пануючого класу, тобто стверджують класовий характер будь-якої держави. На противагу їм, західні політологи, а тепер і значна частина вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, покликану задовольнити інтереси всіх соціальних груп та верств суспільства. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня.
Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичним режимом, відповідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держави. Згідно такого підходу, вчені заявляють про утворення на сучасному етапі групи посттоталітарних держав (країн Східної та Центральної Європи, республік колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної. На думку деяких авторів, у перспективі ці, та всі інші держави, мають можливість розвинутися в держави соціал-демократичного типу – держави трудящих-власників. Така держава буде являти собою організацію політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечить реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності.
Ще в ХІХ ст. у західній політичній думці оформилася ідея національного типу держави. Розробниками та прихильниками її були І.Блюнчлі, П.Манчіні, М.Вебер, К.Каутський, Д.Донцов та ін. На початку ця ідея передбачала формування держави з однонаціональним складом населення. Однак практика заперечила існування держав із єдиним етносом, а тому ідея національного принципу, дещо змінилася. Сьогодні вона стверджує утворення держави, нацією, яка компактно проживає на певній території і становить більшість населення даної країни. У своїй діяльності така держава забезпечує збереження та розвиток національних надбань і, у той же час, створює належні умови для розвитку інших націй, етнічних груп, які проживають в її кордонах.
Певний інтерес щодо типології держав викликають дослідження американських науковців Н.Ферніса і Т.Тілтона. В основі їхньої класифікації були критерії соціальної захищеності громадян і мета соціальної політики. Враховуючи ці чинники, названі вчені виділили три типи держав: позитивна держава, держава соціальної захищеності та держава соціального добробуту.
Позитивна держава – захищає власників від свавілля ринку та можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. Її соціальні програми не перевищують обсягу допомоги, здатної забезпечити стабільність у суспільстві, уберегти його від соціальних потрясінь. Така діяльність держави дозволяє зберігати демократичні засади за значної соціальної поляризації суспільства. До позитивних держав Н.Ферніс і Т.Тілтон віднесли США.
Держава соціальної захищеності (Великобританія) – соціальна політика спрямована на забезпечення прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, ліквідацію бідності й знедоленості через соціальне страхування та соціальні програми. Із зростанням загального життєвого рівня, зростає і рівень соціальної захищеності.
Держава соціального добробуту, якою є Швеція, створює рівні життєві умови для всіх членів суспільства – через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, широкого залучення всіх прошарків населення до прийняття державних рішень та контролю над правлячою елітою.
Достатньо поширеною в політології є також класифікація держав за етнічно-територіальним аспектом розвитку суспільства (держава-поліс, держава-імперія та національна держава), за формою національно-територіального устрою (унітарна держава, федерація та конфедерація), за суспільно-правовою ознакою (поліційна, правова та соціальна). Дані та інші підходи типологізації держав розкриваються в працях А.Гулієва, Л.Мамута, С.Подгорного, С.Рутара, С.Рябова, Г.Щедрової, В.Якушика. Сутність правової та соціальної держави буде розглянута нижче.
Важливою характеристикою держави є поняття “форма держави”. Форма держави – це порядок організації і спосіб здійснення державної влади. Вона включає в себе форму державного правління, форму державного устрою та політичний режим.
Під “державним правлінням“ розуміється спосіб організації державної влади, порядок її утворення та здійснення.
Історично склалися дві форми державного правління:
Ø монархія;
Ø республіка.
МОНАРХІЯ (від грец. мonarchia – єдиновладдя) – це форма державного правління за якою вища державна влада цілковито або частково здійснюється однією особою і передається у спадок.
Монархії поділяють на абсолютні, конституційні (обмежені) та теократичні.
Абсолютна монархія – форма правління, яка характеризується повновладдям глави держави. Глава держави (монарх) є основним джерелом влади і здійснює свої повноваження через залежний від нього апарат (О м а н, С а у д і в с ь к а А р а в і я).
Конституційна монархія – форма правління, за якої повноваження глави держави обмежується Основним законом держави.
Різновидами конституційної монархії є:
· дуалістична – форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі (Н і м е ч ч и н а – за Конституцією 1871 р., Я п о н і я – за Конституцією 1889 р., у наш час – не існує);
· парламентська – форма правління, за якої монарх володіє законодавчою і частково виконавчою владою, або він не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ і є лише символічною фігурою, носієм традицій країни (А н г л і я, Ш в е ц і я, Д а н і я, Я п о н і я).
Теократична монархія (грец. theokratia – влада Бога) – форма правління, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церви (В а т и к а н, К а –
т а р, Б а х р е й н).
Альтернативною до монархії формою правління є республіка.
РЕСПУБЛІКА* (лат. respublika – загальна справа) – форма державного правління, яка характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.
Розрізняють три форми республіканського правління:
· президентську;
· парламентську;
· змішану.
Президентська республіка. Президент, обираний народом або колегіями виборців, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем’єр-міністра немає. Членів уряду призначає президент, але ключових міністрів може затверджувати парламент. Президент не має права розпустити парламент, який володіє усією повнотою законодавчої влади, а депутати – достроково припинити повноваження президента, окрім процедури імпічменту (С Ш А, А р г е н т и н а, Ш в е й ц а р і я, І р а н);
Ц і к а в о з н а т и: Першим в історії президентом став у 1789 р. в США Джордж
Вашингтон.
Парламентська республіка. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд, підзвітний лише йому. Уряду, на чолі з прем’єр-міністром, належить уся повнота виконавчої влади. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або його відставку, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом. Функції президента – представницькі. Свої повноваження, крім суто представницьких, він здійснює зі згоди уряду (І т а л і я, А в с т р а л і я, І с л а н д і я, І р л а н д і я);
Ц і к а в о з н а т и: Вперше в історії парламент був утворений в Англії в 1265 р. як
станово-представницький орган.
Змішана республіка. Президент обирається всезагальним голосуванням. ___________________________________
*Нині у світі існує 143 республіки.
Він особисто пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Уряд відповідальний
перед парламентом та підконтрольний президентові. Президент спрямовує діяльність уряду, головує на засіданнях кабінету міністрів, займається питаннями оборони, національної безпеки та міжнародної політики. Він має право розпуску парламенту (Ф р а н ц і я, П о р т у г а л і я, П о л ь щ а, У к р а ї н а).
Ц і к а в о з н а т и: Першим всенародно обраним Президентом України був Л.Крав-
чук, Другим Президентом став Л.Кучма (липень 1994 р.)
Державний устрій – це поділ держави на певні складові частини та розподіл влади між нею (державою) та цими складовими.
Історично склалися три форми державного устрою:
· унітарна;
· федеративна;
· конфедеративна.
Унітарна держава – це держава побудована таким чином, що верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства) є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Для унітарної держави характерна централізована державна влада, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни. Існує єдина конституція, єдине громадянство, єдина система права, єдина територія та грошова одиниця. У багатьох унітарних державах існують регіональні чи обласні автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. Автономні утворення мають деякі законодавчі прерогативи, власні бюджети, чітко передбачені законом. У них незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (І т а л і я, П о р т у г а л і я, Я п о н і я, У к р а ї н а);
Федерація – це союзна держава, яка складається з державних утворень, що мають певну юридичну і політичну самостійність. Федерація будується за принципом розмежування влади між федеральною (центральною) владою та суб’єктами федерації. Територія в політико-адміністративному відношенні становить не єдине ціле, а складається із суб’єктів федерації. Суб’єкти мають право приймати власну конституцію, судову та правову систему в межах компетенції, визначеної загальносоюзною конституцією. Федеральні закони мають пріоритет над регіональними. У разі їх порушення суб’єктами федерацій, центральна влада вправі вжити до них примусові заходи. Характерними для федерації є також: єдине громадянство, спільна митниця, збройні сили, грошова і податкова системи, двопалатний парламент. Суб’єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У теперішній час у світі нараховується 20 федеративних держав (50 штатів у С Ш А, 16 земель у Н і м е ч ч и н і, 23 кантона у Ш в е й ц а р і ї, 10 провінцій у К а н а д і).
Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – це союз суверенних держав, створений для досягнення певних спілих цілей, координації дій. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність уніфікованого законодавства, єдиної території, єдиного громадянства, судової системи. Центральний керівний орган діє лише в межах чітко визначених повноважень. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. Взаємини між суб’єктами конфедерації ґрунтуються на добровільних договірних засадах. Конституція відсутня. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб’єктів. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині держав із конфедеративною формою устрою не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776-1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815-1867 рр.). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах швейцарської та канадської держав за федеративного їхнього устрою.
Таблиця 1.
Порівняльна таблиця форм державного устрою
| Ознаки | Унітарна держава | Федерація | Конфедерація |
| Конституція | Єдина | Суб’єкти приймають власні конституції на основі загальносоюзної | Кожен суб’єкт має власну конституцію, правовою основою є союзний договір |
| Вищі органи влади | Єдині | Центральна влада та органи влади суб’єктів федерацій. Двопалатний парламент | Центральна влада відсутня; є спільні органи для координації дій у розв’язанні конкретних проблем |
| Громадянство | Єдине | Єдине (поряд з громадянством суб’єктів федерації) | Єдине громадянство відсутнє |
| Система права | Єдина | Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми | Єдина система права відсутня |
| Судова влада | Єдина | Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми | Самостійна судова система кожного суб’єкта |
| Територія | Єдина | Складається з територій суб’єктів федерацій | Єдина територія відсутня |
| Грошова одиниця | Єдина | Єдина | Кожен суб’єкт має власну грошову одиницю |
Політичний режим*– це сукупність способів і методів здійснення влади, характерних для даного типу держави політичних відносин, наявних стосунків між державою і її громадянами та соціально-політичними інститутами.
У політологічній науці виділяють демократичні та недемократичні політичні режими.
______________________
*У вітчизняній політологічній літературі політичний режим прийнято розглядати як елемент форми держави. Проте, деякі науковці вважають такий підхід нелогічним. Так, С.Гелей і С.Рутар пояснюють недоцільність віднесення політичного режиму до форм держави тим, що, по-перше, обсяг поняття “політичне” ширше, ніж поняття “державне”; по-друге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; по-третє, поняття “політичний режим” охоплює процес усіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.
Той чи інший тип політичного режиму зумовлюється:
Ø способом формування органів влади;
Ø співвідношенням між гілками влади;
Ø становищем і роллю політичних партій та громадських організацій;
Ø правовим статусом особи;
Ø рівнем соціально-економічного розвитку;
Ø рівнем політичної стабільності суспільства;
Ø характером діючої правової системи;
Ø розвинутістю громадянського суспільства;
Ø культурними традиціями.
Демократичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.
Основними ознаками демократичного політичного режиму є:
· виборність органів політичної влади;
· формальне визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;
· юридична рівність громадян;
· верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;
· наявність механізмів волевиявлення більшості громадян і його практичне забезпечення;
· гарантії прав меншості;
· пріоритет прав людини над правами держави;
· економічний та політичний плюралізм;
· самостійність і підконтрольність з боку громадян законодавчої, виконавчої та судової влади;
· розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі.
Найчастіше демократичний режим класифікують:
- за формою державного правління: на президентський (авторитарно-демократичний), парламентський (анархо-демократичний), змішаний; та
- за формою демократії: ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний.
З в е р н і т ь у в а г у: Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а
демократія – рівності перед волею.
Авторитарно-демократичний режим характеризується сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, ліквідовувати структури державного управління. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини. Їх діяльність гарантується й захищена законом.
Анархо-демократичний передбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування, а також широке застосування прямої демократії. Для нього характері дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.
Перед країнами, які стали на шлях демократичного розвитку, постає багато проблем. Насамперед це проблема модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація – процес поступовий і багатогранний, її завдання є пошук нових парадигм із метою мобілізації суспільства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство лідерів; нестабільною політичною ситуацією, яка не завжди працює на майбутнє. Сама демократія в перехідний період не може сприйматися однозначно. Важливо, щоб у процесі побудови демократичної моделі суспільного розвитку, вона не перетворилася в тиранію більшості. Демократія покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості та соціальної рівності.
Серед недемократичних режимів слід виділити два основні: тоталітарний та авторитарний.
Тоталітарний політичний режим (від фр. totalite – сукупність, повнота) – це політичний режим, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над суспільством, підкоренням усіх сфер життєдіяльності людей державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією.
Поняття “тоталітаризм” з’явилося у філософсько-політичному лексиконі ХХ ст. із праць Джованні Джентіле, а в політику його ввів Беніто Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Перша спроба наукового аналізу належить німецько-американській дослідниці Х.Арендт у праці “Походження тоталітаризму” (1951 р.).
Ц і к а в о з н а т и: Поняття “тоталітаризм” вперше пролунало в італійському
парламенті в 1925 р.
До середини ХХ ст. тільки в Європі тоталітарні режими були
встановлені в 17 країнах із 27.
Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології. (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним аспектом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою громадянського суспільства, відсутність плюралізму.
Основні ознаки тоталітарного режиму:
· наявна загальнообов’язкова офіційна ідеологія, яка доводить необхідність даного режиму;
· ідеологізація всього життя суспільства;
· концентрація влади в руках одного лідера чи партії;
· підпорядкування інформаційного простору владі;
· жорстокий контроль влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;
· відсутність легальної опозиції;
· нетерпимість і жорстке переслідування політичного інакодумства;
· державний монополізм в економіці;
· знищення громадянського суспільства;
· проголошення принципу єдності держави і народу;
· пріоритет держави над людиною;
· існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує владі масову підтримку;
· наявність широко розгалуженого репресивного апарату, що забезпечує лояльність до режиму громадян.
Найхарактернішими різновидами тоталітарного політичного режиму є фашизм і комунізм.
Фашизм – є диктатурою ультраправих сил, що основується на расизмі, шовінізмі, антикомунізмі. Комунізм – це диктатура ультралівих сил. У цих своїх різновидах тоталітаризм приніс людству величезні страждання, йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів.
З в е р н і т ь у в а г у: Тоталітаризм – це явище саме ХХ ст. Він не був характерний для деспотичних і тиранічних режимів попередніх століть, оскільки тоді не існувало таких могутніх технічних і психологічних механізмів контролю за людиною і суспільними інститутами, не було такої концентрації влади в руках політичних угрупувань, як у новітній час.
Авторитарний політичний режим (від. лат. autoritas – цілковита влада, вплив) – це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або незначної групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань, суворою регламентацією їхньої активності, обмеженням повноважень демократичних інституцій.
На відміну від тоталітарного режиму авторитарний допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть конкуренцію політичних партій. Він не вдається до тотального насадження ідеології, її примату над державними інститутами. Загальна риса всіх авторитарних держав – сильна виконавча влада.
Основні ознаки авторитаризму:
· у діяльності органів політичної влади переважають адміністративні методи управління;
· виконавчі органи держави наділені широкими нормотворчими повноваженнями;
· влада не обмежена законом;
· обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;
· звужена сфера гласності та виборності державних органів;
· відсутня єдина ідеологія;
· обмежена чи заборонена діяльність опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;
· в процесі прийняття рішень та їх реалізації відсутня взаємоузгодженість різних позицій;
· органи влади в своїй діяльності керуються власним баченням політичної доцільності.
Види авторитарних режимів:
# теократичний: характерний для країн, де при владі фанатичні релігійні клани (ісламські фундаменталісти в Ірані);
# військово-бюрократична диктатура: встановлюється в результаті військового перевороту (Г р е ц і я – “чорних полковників”, А р г е н т и н а, Ч і л і);
# персональної тиранії різновид султанізм. Влада належить диктатору, який опирається на розгалужений поліцейський апарат та коло родичів і друзів, що, як правило, займають ключові посади в державі. (С о м а л і – режим Барра,
Г а ї т і – режим Дювальє, Н і к а р а г у а – Самоса);
# абсолютні монархії: монарх наділений абсолютною владою; виборні представницькі органи відсутні; уряд призначається монархом і звітує лише перед ним (С а у д і в с ь к а А р а в і я, О м а н, О б’є д н а н і А р а б с ь к і Е м і р а т и);
# неототалітарні режими: характеризуються багатопартійністю, періодичними виборами, але реально при владі знаходиться лише одна партія(М е к с и к а, С і р і я – за наявності багатопартійності, плюралізму, влада здійснюється однією партією, відповідно Інституційно-революційна та БААС).
Таблиця 2*.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 54 | Нарушение авторских прав