Націоналізм і його форми

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

· обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

· формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за яких вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

Дата добавления: 2015-07-11