Дашкевич (Дашкович) Остафій

(? – 1535)

(Остап, Євстафій, Євстахій) – український військово-політичний діяч. Походив зі шляхетського роду з м. Овруча. Політичну діяльність розпочав у Білорусі. Брав участь у повстанні М. Глинського. Був канівським, з 1514 р. – черкаським старостою. Як прикордонний староста організовував загони козаків для оборони південноукраїнських земель від нападів татар і турків. Дашкевич неодноразово на чолі козацьких загонів ходив у Крим, а в 1515-1516 і в 1521 рр. здійснив два походи у московські землі. В 1531 р. відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 р. подав на розгляд польському сейму в Пьонтркові проект побудови на Дніпрі ряду фортець для оборони України від татарських нападів. Пропозицію Дашкевича сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було. Українські історики Д. Бантиш-Каменський, М. Маркович, Д. Дорошенко називали Дашкевича одним із перших козацьких гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

Могила Петро Симеонович

(1596 – 1647)

Церковний і культурний діяч, архімандрит Печерської Лаври, митрополит Київський і Галицький (1632-1647 рр.). Виступав проти унії православної та католицької церков, але був одним з авторів проекту українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом, що не здійснився через опір з боку Польщі, козаччини та Риму. Домігся визнання польським урядом української православної церкви в 1632 р. та передачі їй деяких монастирів та церков. У 1631 р. відкрив у Печерській Лаврі школу, яку в 1632 р. було об’єднано з Київською братською школою (Києво-Могилянська колегія в 1633 р., з 1701 р. – Києво-Могилянська академія). У культурно-освітянській діяльності Петро Могила поєднував відданість ідеалам і традиціям православного Сходу з розумінням історичних та культурних надбань католицького Заходу. Петро Могила підготував проект “Православного ісповідання віри”, працював над новим виданням Біблії і збірника “Житія святих”. Автор ряду богословських творів, чисельних полемічних праць і проповідей.

Наливайко Северин

(бл. 1560 – 1597)

Козацький ватажок, керівник селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 рр. в Україні і в Білорусі проти гніту польських, литовських, українських, білоруських феодалів. Родом з м. Гусятина (тепер Тернопільської обл.). Брав участь у походах проти татар і турків, деякий час служив сотником надвірної корогви в українського магната Костянтина Острозького. Восени 1594 р. очолив повстання козацької бідноти, селян і міщан на Правобережній Україні. Об'єднавши повстанське військо з запорожцями, Северин Наливайко у квітні 1596 р. під Білою Церквою розгромив польський загін князя К. Ружинського. Повстанці обрали Северина Наливайко гетьманом. У червні 1596 р. Северин Наливайко був виданий угодовською частиною козацької старшини С. Жолкевському. Після жорстоких тортур страчений у Варшаві 1597 р.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович

(бл. 1570 – 1622)

Гетьман реєстрового козацтва, видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч. У 1601 р. прибув на Запорозьку Січ. В 1606 р. – був уперше обраний гетьманом українського козацтва. Перетворив козацьке військо у регулярне військове формування. На чолі з ним козаки здійснили кілька успішних походів проти турків та Кримського ханства (1607, 1608, 1614, 1615, 1616). Намагаючись зміцнити становище козацтва, певний час проводив компромісну політику щодо уряду Речі Посполитої.

В 1620 р. вступив до Київського Богоявленського братства з усім козацьким військом, матеріально допомагав Київській братській школі. Сприяв відновленню ієрархії української православної церкви. Став першим українським гетьманом, який прагнув поєднати військову могутність українського козацтва з діяльністю інших станів українського суспільства (духовенства, української шляхти та міщан) для досягнення автономії України в складі Речі Посполитої. Боронячи православну віру, козаки водночас виступали захисниками своєї національної самостійності. Петро Конашевич-Сагайдачний займався меценатством і благодійництвом. Своє майно Петро Конашевич-Сагайдачний заповів Київському і Львівському братствам.

Національно-визвольна революція

В 1648 р. після “золотого десятиліття”, за визначенням польських істориків, спалахнуло найбільше за всі часи існування Речі Посполитої повстання, яке, охопивши великі території, змінивши суспільно-політичний лад та карту Європи переросло в національно-визвольну революцію. Історик О.Д. Бойко виділяє три етапи революції:

І етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

ІІ етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

ІІІ етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання Української держави.

На першому етапі революцію очолив Богдан Зиновій Хмельницький. Його соратниками були: полковники І. Богун, М. Кривоніс, Джеджелія, Нестеренко, Топіга, Шумейко, Валевич, Д. Нечай, Гоголь, М. Кричевський, І. Виговський, П. Тетеря, І. Ганжа та інші. Пізніше з них вийшли відомі воєначальники, дипломати, державні діячі

На другому етапі завдяки впливу іноземних держав, незважаючи на спроби гетьмана І. Виговського (1657 – 1659 рр.) відбувається розкіл України на два гетьманства – на Правобережне і Лівобережне.

На Лівобережній Україні відомими гетьманами були Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Дем’ян Многогрішний (1668 – 1672 рр.), Іван Самойлович (1672 – 1687 рр.).

Гетьманами Правобережної України були Павло Тетеря (1663 – 1665 рр.), Степан Опара (1665 рр.), Михайло Ханенко (1669 – 1674 рр.) та інші.

Син Богдана Хмельницького Юрій Хмельницький, гетьманував три рази – 1657 р., 1659 – 1663 рр., 1677 – 1681 рр.

Міжусобна боротьба, вплив іноземних держав вимагали рішучого лідера, який би об’єднав Лівобережну і Правобережну Україну. Ним став Петро Дорошенко, який став гетьманом в 1665 р. і до 1676 р. продовжував боротьбу за національну незалежність єдиної України.

З капітуляцією війська Петра Дорошенка і закінчується національно-визвольна революцію.

Богун Іван

Брюховецький Іван

Виговський Іван

Дорошенко Петро

Кривоніс Максим

Многогрішний Дем’ян

Пушкар Мартин

Самойлович Іван

Сомко Яким Семенович

Тетеря Павло

Ханенко Михайло

Хмельницький Богдан

Хмельницький Юрій

Богун Іван Теодорович

(?- 4(17).ІІ.1664)

Народився біля Новгород-Сіверського, видатний український військовий і державний діяч, полководець, полковник подільський, згодом – вінницький і паволоцький, наказний гетьман (1651 р.). Брав участь у всіх битвах Визвольної війни 1648-54. Послідовно виступав за незалежну українську державу. У Берестецькій битві 1651 р., будучи наказним гетьманом, допоміг значній частині козаків вирватися з оточення. У 1654 р. Іван Богун відмовився присягати російському цареві. У 1654-55 роках керував обороною Умані. Після переходу Івана Виговського в 1659 р. на бік Польщі підняв проти нього повстання. Розстріляний поляками в 1664 р. під час походу правобережного гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну.

Брюховецький Іван

(? – 5(18).VI.1668)

Народився біля Диканьки (тепер Полтавської області) – кошовий отаман Запорізької Січі (1662 р.), гетьман Лівобережної України (1663-68 рр.), обраний при підтримці рядового козацтва на Чорній раді в 1663 р.. Підписав Московські статті в 1665 р., які обмежували українську автономію, за що дістав чин боярина. Під впливом всенародного обурення Андрусівським перемир’ям 1667 р. Іван Брюховецький підняв повстання проти царя, водночас вів переговори з турецьким султаном про передачу України під владу Туреччини. Це викликало повстання у козацькому війську, під час якого Івана Брюховецького було вбито.

Виговський Іван Остапович

(? – 26.ІІІ.1664)

Народився в с Гоголіве, під Києвом. Видатний український державник, політичний та військовий діяч, гетьман України (1657-59 рр.). Походив з шляхетської родини. Здобув освіту в Київській колегії. Перебував на службі в польсько-шляхетському війську, будучи намісником луцького старости. Під Жовтими Водами в 1648 році Виговський виступив на боці поляків, був поранений і потрапив до татарського полону. Був викуплений з полону Богданом Хмельницький і в 1648 р. призначений генеральним писарем. Після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський став заступником Юрія Хмельницького, а на Корсунській раді в 1657 р. був обраний гетьманом. Придушив повстання Пушкаря і Якова Барабаша 1657-58 рр. Іван Виговський прагнув, орієнтуючись на Швецію і Польщу, незалежності України від Росії. За Гадяцьким договором 1658 р., укладеним Іваном Виговським з Польщею, Гетьманщина мала увійти до Речі Посполитої як Велике князівство Руське із своєю адміністрацією і військом. 8.VI.1659 Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом. Однак проти Івана Виговського спалахнуло повстання на чолі з І. Богуном, І. Іскрою, І. Сірком. Іван Виговський у вересні 1659 р. втік до Польщі. Уряд Речі Посполитої надав Івану Виговському титул сенатора, високі посади київського воєводи і барського старости. Але 26 березні 1664 р. за обвинуваченням гетьмана Павла Тетері в участі в козацькому повстанні за вироком польського польового суду Іван Виговський був розстріляний під Вільхівцем, неподалік від Лисянки (тепер Черкаської області).

Дорошенко Петро

(1627 – 19.ХІ.1698)

Народився в м. Чигирині – гетьман Правобережної України (1665-76), в 1668 р. – гетьман всієї України. Походив з козацько-старшинського роду. Брав участь у визвольній війні 1648-54 рр. Після смерті Богдана Хмельницького Петро Дорошенко підтримував Івана Виговського, беручи участь у придушенні повстання Пушкаря і Барабаша 1657-58 рр. У 1659 р. Петро Дорошенко був позбавлений полковництва, але Юрій Хмельницький незабаром признав його чигиринським полковником. В 1665 р. після знищення Василя Дрозденка став гетьманом Правобережної України, яку за Слободищенським трактатом 1660 р. було приєднано до Польщі. Петро Дорошенко звернувся до царського уряду, пропонуючи приєднати Правобережну Україну, але за конкретних умов: скасування Московських статей 1665 р., ліквідація Андрусівського перемир’я 1667 р., визнання Петра Дорошенка гетьманом всієї України. Після відмови Москви в 1669 р. Петро Дорошенко підписав угоду про перехід України під владу Туреччини. Під час російсько-турецької війни за визволення Правобережжя від Туреччини в 1676 р. Петро Дорошенко капітулює перед військом гетьмана Івана Самойловича і зрікається булави на його користь. На вимогу російського уряду переїхав до Москви. У 1679-82 рор. – воєвода у В’ятці. Помер 19.ХІ.1698 року в с. Ярополча (тепер с. Ярополець Московської області, Росія).

Кривоніс Максим (Перебийніс, Вільшаський)

(? – листопад 1648)

Визначний український полководець, герой Національно-визвольної війни (1648-57 рр.), один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, черкаський полковник. Найімовірніше народився в с. Вільшаній на Черкащині. В 1930-40-х роках перебував на Запоріжжі, де прославився в козацьких походах проти татар і турків. Деякий час перебував на службі у французкій армії. На початку визвольної війни очолив Черкаський полк. Відзначився в багатьох битвах. Брав участь в битвах під Пилявцями, Махнівкою, та інших, заволодів фортом Високий Замок. Козацька кіннота, яку очолював Кривоніс відіграла вирішальну роль у розгромі польської армії у Корсунській битві (1648 р.). Очолював рух українських селян, козаків та міської бідноти на Брацлавщині, Подолі, Волині, визволив від шляхти все Лівобережжя і значну частину Правобережжя. Помер у середині листопада 1648 р. від чуми під час облоги Замостя.

Многогрішний Дем’ян Ігнатович

(бл. 1630 – бл. 1701)

Гетьман Лівобережної України 1669-72 років. Походить з селянської родини. Учасник визвольної війни 1648-57 рр. Чернігівський полковник з 1663 по 1668 рр. Виступав проти Андрусівського перемир’я 1667. У 1668 р. брав участь у антимосковському повстанні Івана Брюховецького. Д. Многогрішний уклав з царським урядом Глухівські статті 1669 про політичне і правове становище Лівобережної України у складі Російської держави. Д. Многогрішний був прихильником сильної гетьманської влади. Скинутий з гетьманства невдоволеним козацтвом. В 1672-88 рр. був засланий царським урядом до Іркутську за зв’язки з Петром Дорошенком і зловживання владою. Після звільнення служив у війську, а у 1696 р. постригся в ченці. Помер в Іркутську.

Пушкар Мартин (Пушкаренко)

(? – 1(11).6.1658)

Полтавський полковник з 1648 по 1658 роки. До 1648 року Мартин Пушкар перебував на Запоріжжі. На початку національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років приєднався до української армії, брав участь у ряді битв. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виходячи з вузькоособистих інтересів виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою. Після смерті Богдана Хмельницького вороже поставився до державницької політики гетьмана Івана Виговського. Діючи в тісному зв’язку з московським урядом, який шляхом поглиблення суперечностей в українському суспільстві намагався поширити свій вплив на Гетьманщині, в кінці 1657 року спільно з кошовим Яковом Барабашем очолив збройний виступ проти гетьманської влади. У червні 1658 року заколотники були розгромлені урядовими військами в бою під Полтавою, в якому загинув і сам Пушкар.

Самойлович Іван Самійлович

(? – 1690)

Народився в с. Ходорків Житомирської області. Гетьман Лівобережної України (1672-1687 рр.), чернігівський полковник (1668-1669 рр.), генеральний суддя (1669-1672 рр.). Виступав за соборність українських земель. У 1674 р. на раді в Переяславі був проголошений гетьманом Правобережжя, але фактично став ним в 1676 р. після зречення Петра Дорошенка. Очолив козацькі полки у війні з Туреччиною і Кримським ханством (1677-1678 рр.). За Іван Самойловича між Москвою і Польщею було укладено “Вічний мир 1686”, що юридично оформив розподіл українських земель. Іван Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади монархічного типу. За його правління внаслідок масового переселення правобережного населення на Лівобережжя відбулося відродження економічного життя Гетьманщини. Старшинська опозиція, користуючись невдачею Кримського походу 1687 р., звинуватила Івана Самойловича у таємних зносинах з кримським ханом і за рішенням Коломацької ради позбавила його гетьманства. Російський уряд заслав Івана Самойловича до Сибіру за зловживання владою. Помер в 1690 р. в м. Тобольск Тюменської області, Росія.

Сомко Яким Семенович

(? – 1663)

Наказний гетьман Лівобережної України (1660 – 1663 рр.). Його сестра Анна була першою дружиною Богдана Хмельницького. У 1662 р. старшинська рада в Козельці обрала Якима Сомка гетьманом усієї України. Однак цар його не визнав. Провадив політику на дотримання пунктів “Березневих статей” 1654 р., тому царський уряд підтримав на Чорній раді у Ніжині (1663 р.) не Сомка, а Брюховецького. Потрапивши до рук новообраного гетьмана, Яким Сомко і його прихильники були страчені.

Тетеря Павло Іванович

(бл. 1620 – квітень 1671)

Гетьман Правобережної України (1663-1665 рр.). З 1653 р. – переяславський полковник. У 1654 р. брав участь в українському посольстві, що підписало в Москві Березневі статті. Після смерті Богдана Хмельницького підтримував Івана Виговського, потім Юрія Хмельницького. Брав участь у підписанні Гадяцького договору 1658 р., Слободищинського трактату 1660 р. Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. Павло Тетеря оголосив себе гетьманом Правобережної України. У 1665 р. військо повстанців під проводом Василя Дрозденка під Брацлавом розбило Павла Тетерю. Він був змушений зректися гетьманських клейнод, виїхав до Польщі, де прийняв католицтво. Не діставши підтримки польського уряду, Павло Тетеря схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії, а звідти – до Адріанополя, де і помер.

Ханенко Михайло

(бл. 1620 – 1680)

Гетьман Правобережної України (1669-1674 рр.). Брав участь у національно-визвольній революції під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. З 1656 р. – полковник Уманського полку. Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким Переяславських статей 1659 р. з Московським царством. Підтримував П. Суховія в його боротьбі проти гетьмана П. Дорошенка. У вересні 1670 р. разом із запорожцями, уклавши з польськими представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі. Влітку 1672 р. загони Михайла Xаненка та запорожці були розбиті полками гетьмана Дорошенка. На Переяславській раді 19.ІІІ.1674 р. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Отримав від московського царя маєтності у Лівобережній Україні.

Хмельницький Богдан-Зіновій Михайлович

(бл. 1595 – 27.VII.1657)

Народився імовірно в Чигирині, тепер місто Черкаської області. Гетьман Війська Запорізького з 1648 р., державний діяч, полководець, засновник козацько-гетьманської держави. Походить з родини дрібного шляхтича. Освіту здобув в єзуїт. колегії у Львові. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, був добре обізнаний із всесвітньою історією. Служив у війську реєстрових козаків, брав участь у походах проти турок. У 1637 р. був військовим писарем; 1638-1646 рр. – сотником. За деякими даними, в 1645-1646 рр. Богдан Хмельницький на чолі близько 2500 козаків виїхав до Франції, де вони відзначились у штурмі фортеці Дюнкерка. У кінці грудня 1647 р. Богдан Хмельницький, переслідуваний польським урядом, з невеликим загоном козаків втік на Запорізьку Січ, де був обраний гетьманом. Богдан Хмельницький почав підготовку до повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні. Починаючи війну з Польщею, Богдан Хмельницький заручився союзом з Туреччиною і Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Під керівництвом Богдана Хмельницького було здобуто перемоги в битві на Жовтих Водах (1648 р.), Корсунській битві (1648 р.), Пилявецькій битві (1648 р.), Зборівській битві (1649 р.), Батозькій битві (1652 р.), битві під Жванцем (1653 р.). Тріумфальний в’їзд Богдана Хмельницького у Київ і зустріч його як “пресвітлого володаря й князя Русі” свідчили про початок нової козацько-гетьманської держави. Богдан Хмельницький створив 300-тисячне українське військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Європі й основою, на якій будувалася нова українська держава. Богдан Хмельницький був видатним дипломатом. Найбільшим досягненням Богдана Хмельницького було утворення і формування козацько-гетьманської держави Війська Запорізького (1648-1782 рр.). Богдан Хмельницький створив державний апарат і цілу провідну верству козацько-гетьманської Держави. Помер 27.VII.1657 р., похований 23.VІІІ.1657 р. в Іллінській церкві в с. Суботові, тепер Черкаської області.

Хмельницький Юрій Богданович

(бл. 1641 – 1685)

Народився в с. Суботів Черкаської області. Гетьман України (1657 р., 1659-63 рр., 1677-81 рр.), молодший син Богдана Хмельницького. Був обраний гетьманом після смерті батька, але під тиском Івана Виговського відмовився від гетьманства на його користь і поїхав навчатися до Київської колегії. Після втечі Виговського до Польщі в 1659 р. козацька рада у Переяславі знову обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Російський уряд примусив Юрія Хмельницького укласти Переяславські статті 1659 р., які обмежили суверенні права України, давали право Росії призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у 5 містах України. Після розгрому російського війська під Чудновом Юрій Хмельницький уклав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат (1660 р.), за яким передав Лівобережну Україну під владу Польщі, гарантуючи їй автономію. Але частина лівобережних полків виступила проти зв’язків з Польщею. В 1663 р. Юрій Хмельницький відмовився від гетьманства і постригся в ченці під ім’ям Гедеона. В 1664 р. польський уряд звинуватив Юрія Хмельницького у зраді і ув’язнив його у Марієнбурзькій фортеці. Після звільнення в 1667-1673 рh/ він жив в Уманському монастирі. В 1673 р. його схопили татари й відіслали до Константинополя. Там турки надали йому посаду архімандрита у православному монастирі. Розпочавши наступ на Україну, в 1677 р. турки проголосили його “гетьманом” війська, якого практично не існувало. Зазнавши невдачу, турецький уряд в 1681 р. позбавив Юрія Хмельницького гетьманства, але в 1685 р. знов призначив його на цю посаду. Через півроку Юрій Хмельницький був страчений за непідкорення турецькому урядові в м. Кам’янці-Подільському тепер Хмельницької області.

Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.)

Протягом майже 250 років з кінця XVІІ до початку XX ст. українські землі були розділені між сусідніми державами: Московським царством (пізніше це Російська імперія), Річчю Посполитою та Османською імперією (Туреччиною). Після другого і третього поділів Польщі (1793, 1795 рр.) 80 % українських земель опиняються під владою Росії, інша частина під владою Австрійської імперії.

Серед українських політичних та культурних діячів цього періоду необхідно виділити такі постаті, як Іван Мазепа, Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко та інших, оскільки саме вони сприяли піднесенню національної свідомості українців, активно виступали за державотворчу роль українського народу.

Гетьмани Лівобережної України Данило Апостол, Іван Скоропадський, Кирило Розумовський проявили себе як захисники автономії Гетьманщини, талановиті організатори, державні діячі.

Козацькі лідери Іван Сірко, Петро Калнишевський здійснили переможні походи проти турецько-татарських завойовників і стали взірцем нескореності українського народу.

Активно боролися проти феодального гноблення такі відомі ватажки повстанців Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармелюк. Олекса Довбуш, Семен Палій.

В даний період Павлом Чубинським був написаний геніальний вірш, що став гімном незалежної України: “Ще не вмерла Україна”, Михайлом Вербицьким була написана музика до нині державного гімну.

Апостол Данило

Білозерський Василь Михайлович

Вербицький Михайло Михайлович

Гонта Іван

Довбуш Олекса Васильович

Драгоманов Михайло Петрович

Залізняк Максим

Калнишевський Петро Іванович

Кармалюк (Кармелюк) Устим Якимович

Костомаров Микола Іванович

Куліш Пантелеймон Олександрович

Мазепа Іван

Орлик Пилип

Палій Семен Пилипович

Полуботок Павло

Розумовський Кирило

Сірко Іван Дмитрович

Сковорода Григорій Савич

Скоропадський Іван

Українка Леся

Франко Іван Якович

Чубинський Павло Платонович

Шевченко Тарас Григорович

Апостол Данило Павлович

(14.ХІІ.1654 – 28.І.1734)

Народився в с. Великі Сорочинці нині Полтавської області. Визначний український військовий та політичний діяч кінця XVІІ – початку XVІІІ століття. Миргородський полковник (1638-1727 рр.), гетьман Лівобережної України (1727-34 рр.). Походив з українського старшинського роду. У кінці XVІІ ст. брав участь у багатьох походах проти турецько-татарських загарбників. Під час Північної війни 1700-1721 р. приєднався до старшини, яка з Іваном Мазепою перейшла на бік шведського короля Карла ХІІ. Але незабаром повернувся до російської армії. За опозиційну діяльність щодо російської колонізаторської політики в Україні Данило Апостол разом з Павлом Полуботком та частинної козацької старшини був тимчасово ув’язнений в Петропавловській фортеці. Після відновлення гетьманства був обраний гетьманом Лівобережної України, але влада його була обмеженою, що виходило з “Решительных пунктов” 1728 р.. Данило Апостол чимало зробив для впорядкування козацької адміністрації. Проводив ряд адміністративних і економічних реформ, зокрема провів реорганізацію фінансової системи України, продовжив судову реформу, захищав українську торгівлю, обмежив до 6 кількість російських полків на українських землях.

Білозерський Василь Михайлович

(1825 – 1899)

Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. У 1845 р. брав участь в організації Кирило-Мефодіївського братства. Розвивав ідеї християнського соціалізму, виступав за об’єднання всіх слов’янських земель в єдину федерацію з республіканським устроєм, в якій провідну роль відводив Україні. У 1848 р. був засланий до Петрозаводська. В 1861 – 1862 рр. – редактор першого українського щомісячного журналу “Основа”. Активний член гуртка петербурзьких українців.

Вербицький Михайло Михайлович

(1815 – 1870)

Український композитор і хоровий диригент, один з перших українських композиторів – професіоналів у Галичині, священик. Навчався музики у співацько-музичній школі (1829 – 1833 рр.) в Перемишлі та в духовній семінарії у Львові (1833 – 1842 рр.). Автор хорових, вокальних інструментальних творів, серед них оперети “Гриць Мазниця”, “Школяр на мандрівці”, хори (“Заповіт”, “Думка”). У 1863 р. написав музику до українського національного гімну “Ще не вмерла Україна” (з 15.І.1992 р. – Державний Гімн України).

Гонта Іван

(? – 1768)

Один з відомих керівників національно-визвольного повстання на Правобережній Україні в 1678 р. – Коліївщини. Народився в селі Розсішки на Уманщині (тепер село Христинівського району Черкаської області). Будучи сотником уманської надвірної міліції польського магната Ф. Потоцького, перейшов на бік Максима Залізняка. Після взяття Умані був обраний полковником уманським. В ході придушення повстання Івана Гонту захопили російські війська, які передали його Польщі. Після жорстоких катувань Івана Гонту було страчено. Збереглися народні перекази про Гонту. Художній образ Гонти створений Тарасом Шевченком у поемі “Гайдамаки”.

Довбуш Олекса Васильович

(1700-1745)

Ватажок карпатських опришків у 1730-1740 рр. Родом з Печеніжина (тепер Івано-Франківської області). Із загоном 30-50 чоловік, спираючись на підтримку селян, діяв переважно на Покутті та Гуцульщині, заходив на Поділля. Загін Олекси Довбуша протистояв експедиціям, часом до 2 тис. чоловік, що висилалися урядом проти нього. Загинув від рук зрадника. З ім’ям Олекси Довбуша пов’язано багато пам’яток у Карпатах. Образ Олекси Довбуша відтворено у народних переказах, художніх творах українських письменників.

Драгоманов Михайло Петрович

(1841-1895)

Публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Псевдоніми: Кирило Василенко, Волинець, П.Петрик, Українець тощо. Народився в м. Гадяч на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, з 1864 р. – його приват-доцент, з 1870 р. – доцент. Редагував газету “Киевский телеграф”, керував прогресивним крилом київської Старої громади. Після звільнення у 1875 р. з університету за політичну неблагонадійність 1876 р. емігрував у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878-1882 рр.), де видав збірник статей “Громада”, журнал “Громада” (разом з С. Подолинським і М. Павликом), заборонені урядом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. Політичним ідеалом Михайла Драгоманова була федеративна держава, в якій домінували б адміністративний децентралізм та культурно-національна автономія і розвивались інтернаціональні політичні, економічні та культурні зв’язки. Автор праць з історії України, збірок “Історичні пісні малоруського народу” (у співавторстві з В.Б. Антоновичем), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.). Помер у м. Софія, Болгарія.

Залізняк Максим

(поч. 40-х XVІІ ст. –?)

Запорозький козак, один з керівників національно-визвольного повстання на Правобережній Україні 1768 р. – Коліївщини. Народився в селі Медведівці на Чигиринщині (тепер Чигиринського району, Черкаської області). Навесні 1768 р. Максим Залізняк зібрав у Холодному Яру загін, який захопив Жаботин, Смілу, Богуслав, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку, а згодом разом з надвірними козаками магната Ф. Потоцького на чолі з Іваном Гонтою повстанці оволоділи Уманню. Рада повстанців проголосила Максима Залізняка гетьманом. Царський уряд, наляканий розмахом і антифеодальною спрямованістю повстання, подав військову допомогу Польщі у розгромі його. 08.07.1768 р. Максим Залізняк. був по-зрадницьки схоплений, покараний киями і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ.

Калнишевський Петро Іванович

(1690 – 31.X.1803)

Останній кошовий отаман Запорозької (Нової) Січі, полководець, дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку, в 1754-1761 рр. – похідний полковник, 1754-1761 рр. – військовий осавул. Вперше обраний кошовим отаманом у 1762 р., однак невдовзі був усунутий з посади, можливо, через незгоду з політикою царського уряду. У 1765 р., всупереч волі Катерини II, Петра Калнишевського знову обрано кошовим, і після того його обирали 10 років підряд. Брав участь у російсько-турецькій війні, прихильно ставився до гайдамацького руху. Коли в червні 1775 р. російські війська оточили Січ, вважаючи на нерівність сил, Петро Калнишевський умовив козаків не чинити опору. Незважаючи на це Петра Калнишевського разом зі козацькою старшиною було заарештовано і ув’язнено в Соловецькому монастирі, де він провів понад 25 років.

Указом імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 р. він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 р.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом: “Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю”.

2008 р. Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального – 14 (1) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Кармалюк (Кармелюк) Устим Якимович

(1787 – 1835)

Український народний герой, ватажок селянського антикріпосницького руху. Народився на Вінниччині в сім’ї кріпака. Очолив селянський повстанський рух, що в 1814-1828 рр. охопив кілька повітів Подільської губ. В 1830-1835 рр. повстання поширилося на Київщину та Бессарабію. У ньому брали участь бл. 20 тис. селян. Загони У. Кармалюка чинили напади на поміщицькі маєтки. Чотири рази Устима Кармелюка засуджували до каторжних робіт у Сибіру, але кожного разу йому вдавалося тікати. Убитий із засідки в с. Шляхові Коричинці (Хмельницька обл.). Образ Кармалюка відобразили в творах М. Старицький, Марко Вовчок, В. Кучер та інші українські письменники.

Костомаров Микола Іванович

(1817 – 1885)

Історик, письменник, публіцист. Псевдонім Ієремія Гапка. Закінчив Харківський університет, викладав у Київському університеті. Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства в 1846 р., автор його програмних документів. У 1859 – 1862 рр. – професор Петербурзького університету. Один з організаторів журналу “Основа”. З 1876 року – член-кореспондент Російської академії наук, 1876 р. – почесний член Сербського ученого дружества. Автор праць з української історії (“Богдан Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа”, “Мазепинці”, “Гетьманство Виговського” та ін.), дослідження “Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей”, а також драм (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”), поезій. Займався українською етнографією. Засновник народницького напряму в українській історіографії.

Куліш Пантелеймон Олександрович

(1819 – 1897)

Історик, письменник, етнограф. Псевдоніми: Панько Казюка, Хутрянин тощо. У 1837 – 1839 рр. навчався у Київському університеті. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його ліберального крила. У працях Пантелеймона Куліша – з історії козаччини простежується його критичне ставлення до антифеодального козацько-селянського руху та діячів, що сприяли зближенню України з Росією. Вважав козацтво руйнівною силою, що нищила здобутки культури та державності. В літературній діяльності Пантелемон Куліш використовував засоби романтизму та “етнографічного реалізму”. Автор праці “Записки о Южной Руси”, роману “Чорна рада”, “Граматика”, тритомної праці “История отпадения Малороссии от Польши” тощо. Заснував друкарню в Петербурзі, де видавав твори українських письменників, працював у журналі “Основа”. Створив оригінальний український правопис (“кулішівка”). Видав близько 40 доступних по ціні народним масам книжок під загальною назвою “Сільська бібліотека”.

Мазепа Іван Степанович

(1639, (1644)-1709)

Народився в с. Мазепинці біля Білої Церкви. Український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (1687-1709 рр.). Походив з родини шляхтичів. Навчався у Києво-Могилянській колегії і єзуїтські колегії в Полоцьку (за даними відомостями, у Варшаві). За юнацьких років служив “покойовим” при дворі польського короля Яна Казимира. За кордоном (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди) вивчав артилерійську справу. В 1663 р. повернувся в Україну, щоб допомогти хворому батькові. В 1669 р. після сутички з польським магнатом перейшов до гетьмана Петра Дорошенка. Іван Мазепа був командиром гетьманської гвардії, генеральним осавулом. В 1674 р. перейшов на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича, був генеральним осавулом. Брав участь у Чигиринських походах 1677-1678 рр.

В 1687 р. став гетьманом і уклав з Росією Коломацькі статті. У Івана Мазепи було близько 0,5 млн. селян-кріпаків. Був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів. Іван Мазепа стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України – Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України. Намагався встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою. Іван Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди 1654 р.

У І-й період Північної війни 1700-1721 Іван Мазепа підтримував Росію, завдяки цьому опанував в 1704 р. Правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра І скасувати козацький устрій української держави і її автономію, Іван Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом із шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. була підписана угода про прилучення України до антимосковської коаліції. Пізніше до цієї коаліції приєдналося Запоріжжя. 28.ІІІ.1708 р. у Великих Будищах був укладений договір між Іваном Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнко, з одного боку, і Карлом ХІІ – з другого, про зобов’язання шведського короля не укладати з Росією мирної угоди, доки не буде визволено з-під російської влади Україну й Запоріжжя. Але українсько-російська війна 1708-1709 рр. на території України закінчилася поразкою союзників. Полтавська битва 1709 р. і капітуляція шведської армії під Переволочною вирішили долю України. Іван Мазепа разом з Карлом ХІІ подалися в еміграцію до Молдавії, яка була васалом Туреччини, де і помер 22.ІХ.1709 р. біля м. Бендери.

Орлик Пилип Степанович

(1672 – 1742)

Гетьман України в еміграції (1710 – 1742 рр.), автор першої в світі (1710 р.) Конституції. Походить з шляхетської родини. Закінчив Києво-Могилянську колегію. Володів багатьма мовами. У 1698 р. – генеральний писар Київської митрополії. З 1700 р. працював у Генеральній військовій канцелярії, а з 1706 р. – генеральний писар та найближчий помічник Івана Мазепи. Після розгрому війська Карла ХІІ та Івана Мазепи у Полтавській битві в 1709 р. Пилип Орлик був вимушений залишити Україну. Після смерті Івана Мазепи у Бендерах обраний козацькою радою гетьманом України. Визнаний шведським королем і турецьким султаном. Керував політикою уряду в еміграції, маючи на меті визволення України з-під влади російського царя. Намагався організувати власні збройні сили та підняти Запоріжжя на інтервенцію проти Росії. У 1711 – 1714 рр. керував збройною боротьбою проти Росії в Правобережній Україні. Цей виступ, незважаючи на перші успіхи, закінчився невдало через зраду Туреччини та Криму. Пилип Орлик шукав підтримки у Швеції, Польщі, Англії, Прусії та в інших держав. Та через несприятливу для України міжнародну кон’юнктуру всі заходи Пилипа Орлика не мали успіху. Відомий як письменник і поет (“Щоденник” 1720-1732, “Алкід російський”, “Вивід прав України” тощо). Помер у Яссах.

Палій Семен Пилипович

(? – 1710)

Білоцерківський (фастівсь­кий) полковник. Справжнє прізвище – Гурко. Керівник повстання проти польсько-шляхетських загарбників на Правобережній Україні у 1702 – 1704 рр.

Народився в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1660-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. У 1683 р. загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків під Віднем. На початку 1680-х рр. кілька полків на чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів. У 1684-1685 рр. при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки.

У 1680-1690-их рр.. вів боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. В кінці 1680-х рр. Палій та його сподвижники С.Самусь, 3.Іскра, А.Абазин вели боротьбу проти польської шляхти. Козацькі війська під керівництвом Семена Палія зайняли Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста. Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії Семен Палій спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII.

1704 р. за наказом І.Мазепи Палія було заарештовано, позбавлено звання білоцерківського полковника й у 1705 р. він був засланий до Сибіру. Після відкритого виступу І.Мазепи проти московської влади у 1709 р. Палій повернувся з заслання і був призначений полковником Білоцерківського полку. Під проводом Палія козаки хоробро воювали у Полтавській битві, а потім переслідували розгромлених шведів.

Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі поблизу Києва.

Полуботок Павло Леонтійович

(бл. 1660-29.ХІІ.1723)

Чернігівський полковник 1706-1722 рр., наказний гетьман Лівобережної України 1722-1723 рр. Павло Полуботок очолив старшинську верхівку, яка домагалася відновлення гетьманства та ліквідації Малоросійської колегії. За це Павло Полуботок був ув’язнений в Петропавловській фортеці, де й помер в 29.ХІІ.1723 р.

Розумовський Кирило Григорович

(18(29).III.1728 – 3(15).І.1803)

Останній гетьман Лівобережної України (1750-1764 рр.), генерал-фельдмаршал, граф. Народився на хуторі Лемеші, тепер село Чернігівської обл. Обраний гетьманом на Глухівській раді. У 1746-1798 рр. – президент Петербурзької АН. За Кирила Розумовського було відновлено автономію Гетьманщини й поширено права гетьмана на Київ і Запоріжжя. Кирило Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на зразок держави європейського типу в дусі освіченого абсолютизму, започаткувати гетьманську спадкову монархію в ролі монарха Кирила Розумовського з певними конституційними формами. Кирило Розумовський провів судову реформу в Україні 1760-1763 рр.. З примусу Катерини ІІ, яка обмежувала економічні і політичні права України, в 1764 р. Кирило Розумовський зрікся булави. Провівши кілька років за кордоном, з середини 70-х рр. Кирило Розумовський оселився у Батурині де в 2(15).І.1803 р. він помер.

Сірко Іван Дмитрович

(між 1605 і 1610 – 1680)

Український політичний і військовий діяч, кошовий отаман Запорозької Січі.

Народився в слободі Мерефі Харківського полку. За юнацьких літ (наприкінці 1620-х рр.) брав участь у козацькому поході на Трапезунд; у 1646 р. перебував у складі козацьких частин, що билися на боці Франції в Тридцятилітній війні. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею (зокрема в битві під Жванцем 1653 р.).

У 1658—1660 р. – полковник вінницький, з 1665 р. – полковник харківський. Впродовж 1663–1670-х pp. вісім разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі.

Як політик часто міняв орієнтацію, виходячи з політичної кон’юнктури. Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію. Найбільше відзначився походами на турецькі й татарські володіння (у 1659 р. – на Аккерман, у 1663 р. – на Перекоп, у 1667 р. – на Бахчисарай); незважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, тривалий час підтримував гетьмана П. Дорошенка, з яким потім розійшовся. Мав великі зв’язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні. У 1672 р. претендував на гетьманську булаву, що розсварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав І. Сірка до Тобольська (імовірно, головним чином за підтримку П. Дорошенка й зв’язки зі Степаном Разіним).

Після повернення з московської неволі (1673 р.) до кінця життя залишався супротивником Московського царства та І. Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запорозької Січі (в ім’я їх встановлюючи зв’язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом). У 1673–1676 рр. очолив кілька нових походів на татарські володіння (Очаків, Ізмаїл, Перекоп). Відомий у численних списках сатиричний лист запорозьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписав саме Іван Сірко (що, зокрема, показано у відомій картинi I. Рєпіна).

Похований біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області); могила збереглася до наших днів. В селі Капулівка та с. Мерефа йому споруджено пам’ятники. І. Сірко – персонаж багатьох народних дум та пісень, а також творів художньої літератури (вірш С. Руданського «Ахмет і запорожці», драми Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла», цикл романів В. Малика «Таємний посол» тощо).

Сковорода Григорій Савич

(1722 – 1794)

Філософ, поет, просвітитель-гуманіст. Навчався у Києві. Викладав у Переяславському та Харківському колегіумах. Останні 25 років життя мандрував по Україні, пропагуючи свої філософські погляди. Зміст людського буття бачив у самопізнанні. Засуджував кріпацтво. У майбутньому суспільстві вважав необхідними відносини братерства і любові. Засуджував всілякі спроби розпалювання ворожнечі між народами. Щастя людини вбачав у праці, яка відповідає її природним нахилам. Головний педагогічний принцип Григорія Сковороди – розвиток природних здібностей людини. Автор багатьох філософських праць, віршів, байок, пісень таких, як, поетична збірка “Сад божественных песней”, збірки байок “Басни харковскія” тощо.

Скоропадський Іван Ілліч

(1646 – 1(14).VII.1722)

Народився в м. Умань Черкаської області. Український військовий та політичний діяч, батуринський сотник, генеральний осавул, стародубський полковник (1706-1708 рр.). гетьман Лівобережної України 1708-1722 рр. Відомий як великий землевласник. Обраний гетьманом на старшин. раді у м. Глухові. У Полтавській битві 1709 р. Іван Скоропадський очолив лівобережне козацьке військо, яке залишилося на боці Росії. Пізніше Іван Скоропадський всіляко обороняв права української держави. Коректно ставився до свого попередника Івана Мазепи, називав його у своїх універсалах “бувшим гетьманом”, а не “зрадником”. Ще за життя Івана Скоропадський 16.V.1722 р. царським маніфестом було створено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні та судові органи Лівобережної України. Помер 1(14).VII.1722 р. в м. Глухів тепер Сумської області.

Українка Леся

(1871 – 1913)

Поетеса і громадська діячка України. Справжнє прізвище – Косач-Квітка Лариса Петрівна. Здобула глибоку і різнобічну освіту. Знала близько 10 мов. На формування літературно-естетичних поглядів Л. Українки великий вплив мав її родич М. Драгоманов. Успішно працювала в різних жанрах літератури. Виступала як поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літературний критик. За художньою силою поезії Л. Українки стоять на рівні кращих світових зразків і продовжують традиції Т. Шевченка, І. Франка. Новим явищем в українській драматургії стали написані протягом 1896 – 1913 рр. твори “Кассандра”, “В пущі”, “Камінний господар” та ін., в яких виражено актуальні філософські і морально-етичні проблеми. Вершина художньої майстерності Л. Українки – драма-феєрія “Лісова пісня” (1911 р.).

Франко
Іван Якович

(1856 – 1916)

Письменник, поет, учений, публіцист, громадський діяч. Продовжувач традицій Т. Шевченка у творчості і громадській діяльності. За пропаганду ідей вітчизняної революційної демократії зазнав переслідувань і арештів. Автор збірок творів політичної (“З вершин і низин”, “Іван Вишенський”, “Мойсей”), філософської та інтимної (“Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”) лірики. Драматичні твори: “Сон Святослава”, “Учитель”, “Кам’яна душа” та ін. Соціальна драма “Украдене щастя”. Праці з історії та теорії літератури, історико-публіцистичні праці, про життя і побут робітників і селян Східної Галичини тощо. Автор наукових праць з економічної теорії та аграрного питання. Всього І.Я. Франку належить близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Вільно писав 3 мовами (українською, польською, німецькою) та перекладав з 14 мов. Був І головою і співзасновником Русько-української радикальної партії, дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка.

Чубинський
Павло Платонович

(1839 – 1884)

Етнограф, громадський діяч, фольклорист. Один із засновників та активних членів київської “Старої громади”. За “українофільську діяльність” у 1862 р. був висланий до Архангельська. У 1869 – 1870 рр. очолював етнографічно-статистичні експедиції з вивчення України, Білорусі та Молдови. Матеріали цих експедицій видано за його редакцією. Павло Чубинський зробив значний внесок у розвиток української національної культури. Автор слів пісні-гімну “Ще не вмерла Україна”. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873 р.), Міжнародного етнографічного конгресу (Париж, 1875 р.), Лауреат “Уваровської премії” (1879 р.).

Шевченко
Тарас Григорович

(1814 – 1861)

Український поет, художник, мислитель. Народився в сім'ї селянина-кріпака, наймитував.

У 1832 р. Т. Шевченко був відданий у науку до художника В. Ширяєва в Петербурзі, в 1838 р. викуплений з кріпацтва і прийнятий до петербурзької Академії мистецтв, де став учнем К. Брюллова. В 1845 р. здобув звання художника. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів.

У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 року Шевченка було заарештовано. За вірші, в яких поет закликав до повстання й повалення самодержавства, його було заслано в солдати в Оренбурзький окремий корпус. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер Тарас Григорович Шевченко у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі.

XX – ХХІ століття в українській історії

XX століття характеризується чи не найдраматичнішими та найвеличнішими подіями в історії України. Національне відродження, створення УНР, УСРР, неп, І та ІІ світові війни, національно-визвольна боротьба, дисидентський рух, “перебудова”, проголошення незалежності України, та розбудова незалежної держави все це припадає на XX століття.

Під стать часу історія України XX століття багата і історичними особами, діяльність яких сприяла творенню саме історії.

Це й засновники перших українських партій Є. Чикаленко, С. Єфремов, М. Міхновський, перший президент УНР, історик, вчений – М. Грушевський, президент ЗУНР – Є. Петрушевич, президент Закарпатської України А. Волошин, головний отаман УНР – С. Петлюра, керівники ОУН-УПА С. Бандера, А. Мельник, Р. Шушкевич, письменник, політичний діяч В. Винниченко. Це й діячі українського відродження, радянські політичні лідери М. Хвильовий та М. Скрипник. Лідер Радянського Союзу, ініціатор “відлиги”, виходець з України М. Хрущов. Відомі дисиденти, борці за національну незалежність України, політичні діячі В. Чорновіл, Л. Лук’яненко. Перший президент незалежної України Л. Кравчук. Творці Конституції України (28.06.1996) голова ВР України О. Мороз І скликання та Президент Л. Кучма.

Завдяки цим особам, завдяки їхній діяльності ми маємо сучасну незалежну державу – Україну.

Азаров Микола Янович

Бандера Степан Андрійович

Бондаренко Михайло Ілліч

Бош Євге́нія Богда́нівна (Готлібівна)

Вернадський Володимир Іванович

Винниченко Володимир Кирилович

Волошин Августин

Григоренко Петро Григорович

Грушевський Михайло Сергійович

Довженко Олександр Петрович

Донцов Дмитро Іванович

Дурдинець Василь Васильович

Єфремов Сергій Олександрович

Єхануров Юрій Іванович

Звягі́льський Юхим Леонідович

Казанець Іван Павлович

Кальченко Никифор Тимофійович

Кінах Анатолій Кирилович

Ковпак Сидір Артемович

Коновалець Євген

Корнієць Леонід Романович

Коротченко Дем’ян Сергійович

Кравчук Леонід Макарович

Кучма Леонід Данилович

Лазаренко Павло Іванович

Левицький Кость

Любченко Панас Петрович

Ляшко Олександр Павлович

Марчак Микола Макарович

Марчук Євген Кирилович

Масо́л Віталій Андрійович

Махно Нестор Іванович

Мельник Андрій

Міхновський Микола

Петлюра Симон Васильович

Петрушевич Євген

Пустовойтенко Валерій Павлович

П’ятаков Юрій (Георгій) Леонідович

Раковський (Ста́нчев) Християн Георгійович

Симоненко Валентин Костянтинович

Скоропадський Павло Петрович

Скрипник Микола Олексійович

Степаненко Іван Никифорович

Стецько Ярослав

Стус Василь Семенович

Теліга Олена Іванівна

Тимошенко Юлія Володимирівна

Фокін Вітольд Павлович

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович

Хрущов Микита Сергійович

Черняхівський Іван Данилович

Чикаленко Євген

Чорновіл В’ячеслав Максимович

Чубар Влас Якович

Шелест Петро Юхимович

Шухевич Роман

Щербицький Володимир Васильович

Ющенко Віктор Андрійович

Янукович Віктор Федорович

Азаров

Микола Янович

(1947)

Український політик, прем'єр-міністр України (з 11 березня 2010).

Народився 17.12.1947 р. (м. Калуга, Росія).

Закінчив Московський державний університет, за фахом геолог-геофізик, фундатор наукової школи “гірнича геофізика”. Доктор геолого-мінералогічних наук (1986), професор (1991), член-кореспондент Національної академії наук України (1997), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004).

1971-1976 рр. – начальник дільниці, головний інженер тресту “Тулашахтоосушення” комбінату “Тулавугілля”.

1976-1984 рр. – завідуючий лабораторією, завідуючий відділом Підмосковного науково-дослідного і проектно-конструкторського вугільного інституту.

1984-1995 рр. – заступник директора, директор Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки та маркшейдерської справи.

Народний депутат другого скликання, голова комітету з питань бюджету (09.1995 р. - 10.1997 р.), член Президії Верховної Ради України з вересня 1994 р. до червня 1996 р. Голова Державної податкової адміністрації з 08.10.1996 р. до листопада 2002 р.; член Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України; член Вищої економічної ради Президента України; член Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників; член Координаційної ради з питань політики фінансового сектору; член Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування, член Ради національної безпеки і оборони України.

З 26 листопада 2002 р. по лютий 2005 р. – перший віце-прем’єр-міністр України, міністр фінансів України по лютий 2005 р.

З 19.04.2003 р. очолює політраду Партії регіонів України.

26 березня 2006 р. обраний до Верховної Ради за списком Партії регіонів. У серпні 2006 р. його знову призначено на посаду першого віце-прем'єра та міністра фінансів в уряді Віктора Януковича.

Народний депутат України 6-го скликання з листопада 2007 р., обраний за списками Партії регіонів. Очолював виборчий штаб Віктора Януковича, під час презеденських виборів 2010 р. 24 квітня 2010 р. його було обрано Головою Партії Регіонів.

11 березня 2010 р. був обраний Прем’єр-міністром України.

Заслужений економіст України, кавалер орденів “За заслуги” ІІ і ІІІ ступенів, Ордена Святого Рівноапостольного князя Володимира, Орден Дружби (Росія) (6 грудня 2007 року).

Бандера

Степан Андрійович

(1909 – 1959)

Український політичний діяч, один з лідерів українського національно-визвольного руху, голова проводу Організації українських націоналістів (ОУН). У 1927 р. закінчив Стрийську українську гімназію, був членом молодіжних організацій “Пласт” “Сокіл”, Організації вищих класів українських гімназій, Української військової організації (УВО). В 1929 році вступив до Організації українських націоналістів (ОУН). З 1931 р. – заступник крайового провідника, потім керівник крайової екзекутиви (керівництва) ОУН та крайовий комендант УВО. За організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Перацького 1934 р. заарештований і засуджений до смертної кари, яку було замінено на довічне ув’язнення. Звільнений із в’язниці у вересні 1939 р. На конференції у Кракові (1940 р.) заснував революційну фракцію ОУН – ОУН (р). У квітні 1941 р. обраний головою проводу ОУН, а 30.VІ.41 р. – членом уряду проголошеної у Львові Незалежної Самостійної Української Держави. 05.VІІ.1941 р. Степана Бандеру заарештовано і депортовано до Німеччини. Перебував у концтаборі до кінця 1944 року. В повоєнний час Степан Бандера очолював створений у Мюнхені провід закордонних частин ОУН. Вбитий агентом КДБ. Автор ряду праць про ідеологічні та теоретичні засади українського націоналізму.

Дата добавления: 2015-07-11