Загальна характеристика проблеми сенсу людського буття

Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення в світі, і по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж важливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях. Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, яка пов’язана із проблемою свободи волі, закладена у самій специфіці людської появи у світі.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії – це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Погляди на сенс життя: Сократ (життя – страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод, тільки відмовившись від них можна досягти нірвани). Стоїцизм – призначення люд – творити добро заради добра. Гедоністи – життя це задоволення. Сковорода – любовне ставлення до світу. Просвітництво – служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію. Марксизм – життя самоцінне само по собі.

Сенс життя являє собою осмислення людиною свого призначення,«самовиправдовування» своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрій та лінії поведінки людини.

Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюється у зв'язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами змінюється і сенс життя. До того ж людина існує в багатьох формах буття, тому сенс її життя багатомірний.

Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і узагальнення можливих шляхів надання життю сенсу. В історії духовних пошуків людства можна виділити три головні підходи до вирішення цієї проблеми.

1. Сенс життя знаходиться за межами світу - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богові. З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що надає йому абсолютного сенсу, є дійова співучасть у житті, що спрямовується надприродними силами.

2. Цінність і сенс життя - у самому житті, тому людина здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості. Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню.

3. Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусиллям щодо самореалізації. Життя саме по собі не має заданого сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську сутність.

Віктор Франкл, засновник сучасної йоготерапії, виявляє такі можливі шляхи: по-перше, це те, що людина дає світові (творчість та її результати), по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до життя (позиції, які вона обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити). Відповідно до того виокремлюють три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відносин. Цінності відносин людина реалізує, коли опиняється у владі трагічних обставин, які не може змінити. Цінності відносин дозволяють прояснити не тільки сенс життя в цілому, але і конкретних життєвих обставин, не втратити сенс життя навіть перед стражданнями, тяжкими життєвими випробуваннями.

Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя.

33. СУСПІЛЬСТВО ЯК ОБЄКТ ФІЛОСОФСКОГО АНАЛІЗУ. СПЕЦИФІКА СОЦ ПІЗНАННЯ.

Суспільство – це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні – це певний етап людської історії (наприклад, капіталістичне суп-во, ранньофеодальне суп-во) або окреме, індивідуальне суп-во (соц організм).

Різні уявлення про соціум як систему суп співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Соціум у теоретико-філос уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою. Сусп життя не мислилось інакше, як державне. Людина трактувалась як політична істота (Аристотель), а єднальною силою суспільства вважалась гармонія і справедливість. Епікур і його прибічники вважали, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об’єднались у суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов’язки.

Мислителі середньовіччя запримітили різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. Суспільство ототожнювалось з «тілом Христа». І тільки у творах Макіавеллі держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення. Однак вже у 17 ст відновлюються ідеї Епікура про суп. Мислителі Нового часу Гоббс, Локк, Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування життя. Натуралістичні концепції суспільства вважали суспільство природним організмом, який розвивається еволюційно (Міль, Дюркгейм). Представники соціопсихології розглядають суспільство як індивіда з його психофізіологією. Найвпливовішою школою соціопсихології став інстинктивізм, який вбачає джерела соціального в інстинктах людини.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі. На підставі аналізу різних підходів до соціального можна стверджувати про двоаспектність тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв’язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. З іншого боку, суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в упорядкованості життя і функціонує як єдине ціле. Тобто суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об’єднує окремих індивідів.

Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (соц групи, класу, суп-ва), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соц утворення від усіх інших систем матеріального світу. Але це не значить, що суспільство – тільки сусп відносини. Сусп-во – це взагалі «продукт взаємодії людей», до нього включаються і продуктивні сили, і виробничі відносини, і суспільний устрій.

Суспільство -це надзвичайно багатоманітний, складний і суперечливий суб’єкт пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суп-во – це реальні люди, які об’єднуються в соц групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють та споживають матер і духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми обєднання та злагоди.

Таким чином, суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об’єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості та волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

34. ПРОБЛЕМА ДЕТЕРМІНАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ. ЙОГО ГОЛОВНІ ЧИННИКИ ТА СУБЄКТИ.

У соц філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, повязуються з суперечностями супс розвитку та їх вирішенням, з соц детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж комплексом усіх цих чинників. Кожний з вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суп повязані насамперед з діяльністю людей.

Часом у науковій літературі рушійні сили розвитку суспільства повязують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є\ однобічним: вся історія суп, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.

Суб’єктом суп процесу є особистість, що виступає як соц вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суп природі. А це означає, що всі проблеми суп, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі у кінцевому результаті живуть, функціонують не у якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як «переплавлені» у реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соц спільнотами, соц відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, її активність.

Питання про критерії суп прогресу вирішується залежно від того, як визначається поняття «прогрес». Відповідно до однієї точки зору прогрес визначається як такий напрямок розвитку, в якому реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі становлення якісно нової системи, що забезпечує бульш високий ступінь цілісності, стійкості і пристосованості до навколишнього середовища і більш високий потенціал для наступного розвитку. З іншої точки зору, наведене визначення зберігається, але обмежується сферами живої природи та суспільства та підпорядковується наявності ціле покладання як суттєвому атрибуту прогресу. У живій природів – це наявність доцільності в процесі розвитку, а в розвитку суспільства – це наявність свідомо поставленої мети, рух до якої і є показником прогресивних змін.

Аналіз сутності прогресу і регресу через ціль у діяльності має свій сенс. Саме зіставлення результатів діяльності і мети (ідеалу) є об’єктивним критерієм самовдосконалення суспільства або, навпаки, деградації його. До того ж, у нас час гостро постає питання про те, якою ціною лід домагатися переходу суспільства до більш високого стану і чи варто взагалі робити це, якщо жертви, принесені на вівтар прогресу, непомірно високі порівняно з очікуваним результатом.

Абсолютний критерій суп прогресу встановити неможливо. Висунуті в різні часи такі критерії прогресу, як розвиток продуктивних сил, зміна суспільно-політичних формацій, вдосконалення способу виробництва, розширення сфери свободи, скоріше за все євідносними.

35. СУСПІЛЬСТВО ТА ПРИРОДА. ДИНАМІКА ВЗАЄМОДІЇ.

У міфологічному мисленні ще немає протиставлення людини і природи. Власне теоретичне ставлення до природи складається з відокремлення філософії від міфології. У ціннісному плані це ставлення виявляється двоїстим:

* та частина природи, що залучена до людської діяльності, тлумачиться з утилітарно-прагматичної точки зору як джерело ресурсів для людини і місце її проживання;

* природа ж у цілому сприймається як ідеал досконалості, гармонії. Цей тип ціннісного ставлення визначає і напрям теоретичних роздумів про природу.

В античній філософії природа трактується як осередок логосу, еталон організації, мірило мудрості. Суттєво змінюється ставлення до природи із ствердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопочатку, як «низ», що протистоїть абсолютному, духовному, тобто Богові. На противагу античності основною ідеєю тут є не злиття з природою, а піднесення над нею. Відродження знову звертається до античних ідеалів тлумачення природного як втілення гармонії і досконалості. Цей ідеал відношення до природи в Новий час відіграв значну роль у перетворенні природи на об'єкт наукового досл­ідження. Згодом утилітарно-прагматичне ставлення до природи доповнюється усвідомленням залежності самої природи від лю­дини. На цьому підґрунті складається новий тип ціннісного ставлення до природи (соціально-історичний), що виходить з оцінки природи як унікального і універсального простору, де міститься людина і вся її культура. Така оцінка передбачає відповідальне ставлення до природи, постійне вимірювання потреб людства і можливостей природи. У науково-теоретичному плані цій ціннісній переорієнтації відповідає перехід від ідеї абсолютного панування над приро­дою до ідеї стосунків природи і суспільства як стосунків парт­нерів, сумірних за своїм потенціалом.

Нині термін «природа» вживається: у широкому розумінні - все, що ото­чує нас, об'єктивна матеріальна дійсність в усій бага­томанітності і єдності її форм. У більш вузькому розумінні - це об'єкт науки, а точніше - сукупний об'єкт природознавства. Найбільш вживаним є тлумачення поняття природа як су­купності природних умов існування людського суспільства. У цьому розумінні поняття природи характеризує її місце і роль у системі історично мінливого ставлення до неї людини і сусп­ільства.

Реальне підґрунтя ставлення людини до природи утворює її діяльність, яка завжди здійснюється в природі і з наданими нею матеріалами. Процес виробництва, взятий у його найбільш загальному вигляді, являє собою вплив людей на предмети й сили приро­ди з метою добути і створити необхідні для їхнього життя за­соби існування: їжу, одяг, житло тощо.

Людська праця в справжньому розумінні цього слова являє собою цілеспрямовану діяльність, внаслідок чого створюється предмет, який вже був до цього в уявленні людини, тобто іде­ально. Людська праця відрізняється від діяльності навіть найбільш розвинених тварин тим, що: являє собою активний вплив людини на природу, а не просте пристосування до неї, передбачає системне використання і виробництво знарядь праці; означає цілеспрямовану свідому діяльність людини; має суспільний характер.

Основою взаємозв'язку між природою і суспільством є пред­метно-чуттєва, доцільна практика. Природа утворює для лю­дини сукупність природних умов існування людської цивілі­зації, предмет людської праці, об'єктивний матеріальний початок у самій людині, загальний і головний об'єкт наукового знання і незнання. Виробництво - це процес взаємодії суспільства і природи. У процесі виробництва люди не тільки створюють матеріальні продукти, засоби існування. Виробляючи матеріальні блага, люди тим самим виробляють і відтворюють свої власні суспільні відносини.

Безпосередньо або опосередковано на розвиток суспільства й діяльності людей впливає географічне середовище. Географічне середовище - частина земного природного оточення, яка вклю­чена на даному історичному етапі в процес суспільного виробниц­тва і е необхідною умовою існування й розвитку суспільства. З його існуванням пов’язане виникнення геополітики - доктрини, яка намагається обгрунтувати загарбницьку політику держав географічним середовищем, зокре­ма особливостями їхнього географічного положення, багатством чи бідністю надр, темпами приросту населення. Звичайно, спрямованість господарської діяльності людей неоднакова в різних народів, багато в чому вона залежить від географічних умов їхнього життя, але значення цього фактора не слід перебільшувати.

36. СОЦІАЛЬНО-ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ ЛЮДЕЙ: ЕТНОС, НАРОД, НАЦІЯ.

Різні соц спільності людства виявляються не тільки на основі соц особливостей: класів. Реліг конфесій трудових колективів, але важливе значення мають і соц-етичні спільноти, починаючи з невеликих племен і завершуючи багатомільйонними народами і націями. Вони живуть на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у спільному культуро творчому процесі, формув і розвитку певного економ укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство склад приблизно з 2000 націй, народностей та племен, більш як 90% з яких входять у багатонаціональні держави, що значною мірою стає причиною виникнення національних конфліктів.

Історичні спільності людей є форма існування людства. Історичні спілості людей – це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та своєрідністю історичного розвитку.

Разом з тим історичні спіль­ності людей покликані до життя потребою в сталих зв'язках, певних стійких колективах, які здатні на узгоджені дії щодо організації цілісного процесу життєдіяльності суспільства, тобто історичні форми людства є водночас і продуктом, і постійним фактором всесвітньої історії.

Людське суспільство — не лише складна динамічна соціальна система, але ще й жива система. Останнє означає, що люд­ство — це популяція, яка органічно входить, до біосфери Землі, і крім соціальних в ньому присутні і природні відмінності, які покликані до життя не минулою соціальною історією, а еволю­цією людського роду як такого. За природними ознаками люд­ство поділяється на раси та етноси. Етноси на відміну від рас — не суто природний, біологічний феномен, а природно-соціаль­ний.

В сучасній науковій лі­тературі використання цього терміна багатозначне. Етнос (від грец. — група, плем'я, народ) як термін використовується і для позначення порівняно невеликих об'єднань людей арха­їчного характеру і як еквівалент слова «народ». Останні деся­тиліття значну увагу привернув до себе методологічний підхід Л. М. Гумільова до розуміння етносу. Антропологічне середо­вище, запевняє вчений,— мозаїчне. В ньому мають місце не тільки раси як суто природні популяції, а й етноси як особливі спільності. Етноси — не раси, але і не соціальні угруповання. «Це форма існування виду Хомо сапієнс і його осіб. Вона від­різняється як від соціальних утворень, так і від суто біологіч­них характеристик, якими е раса». З точки зору Л. М. Гумі­льова, ця спільність людей завжди пов'язана з ландшафтом, який годує адаптованих до нього індивідів, а оскільки ландшафти землі різноманітні, то різноманітні й етноси.

Яка ж причина етногенезу? Чіткої відповіді на це запитан­ня, як і на запитання щодо походження рас, немає. Л. М. Гумільов пояснює етногенез явищем пассіонарності. Це така не­поборна, як він вважає, сила, яка врешті-решт задається кос­мічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культур­ним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років. Для підтвердження концепції Л. М. Гумільова було зібрано великий фактичний матеріал. І хоча з точки зору теоретичних опонен­тів вона не бездоганна, її сильною стороною є обґрунтування положення про те, що етноси — це біофізичні реальності, зав­жди оповиті соціальною оболонкою. Своєрідність поєднання біофізичного і соціокультурного компонентів етносу вивчає ком­плекс наук: етнографія, антропологія, етологія, історія, мово­знавство тощо. Однак зовсім не випадково підкреслюють філо­софи, що етнос (народ) поєднує людей головним чином «саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживан­ня, які несуть у собі значною мірою печать природної спіль­ності. Етнос — це система (а не сума) людей, ланка, що з'єднує біосферу та соціосферу, а пассіонарність у цій ланці є основним етногенним фактором.

Якщо раса — це явище біологічне, природне, а етнос за своєю сутністю — явище двобічне, дуальне, тобто явище соціоприродне, то історичні спільності людей (рід, плем'я, народність, на­ція) — явища соціальні, продукт всесвітньої історії. Історично і за своїм соціальним змістом розвиток племен, родів, народ­ностей та націй відбиває зовсім інший процес, ніж утворення рас та етносів.

Поняття народність і народ у науковій літера­турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на­родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас­ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та­ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль­шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазвала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю­дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі­ки, культури тощо).

Поняття народ використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра­їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян., бі­лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру­ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і.впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ­номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль­ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії процесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо­міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео­дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни­ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль­на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по­тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне­ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

У сучасній літературі даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації. Так, нація визнач як велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають 1 чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політ та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію. Нація – населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, мову і історію. Також націю визнач як етносом спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася, а також територіально-мовною та економічною єдністю.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває у нескінченому русі та розвитку. Ті чи інші ознаки працюють на певному етапі розвитку нації. На етапі становлення нації важливе значення мають територіально-мовна та економічна єдність, у процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цей період посилюється значення різних складових національної самосвідомості. У розвитку соціально-етнічних спільностей спостерігаються 2 взаємоповязані тенденції. 1. етнічна диференціація, виділення, обособлення певної соц-етн спільності, що відображає її прагнення до утвердження нац незалежності, суверенітету. 2. інтеграція, яка передбачає злом нац перегородок, розширення зв’язків між різними націями, поглиблення економ, культ відносин між народами.

Ці 2 тенденції відображають об’єктивний процес розвитку етносу спільних відносин, вони спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють процесу етносу спільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу, самореалізації його потенціалу, взаємозбагачення соц-етнічних спільностей.

37. ПРОБЛЕМА СПРЯМОВАНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ. КЛАСИЧНІ ТА СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПОСТУП В ІСТОРІЇ ТА ЙОГО КРИТЕРІЇ

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього еко­номічного і соціально-політичного розмежування займались Тьєррі, Гізо, Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного про­цесу - Шлосер, Маурер, Кант, Гегель, Маркс, Вебер, Дільтей, Тойнбі, Шпенглер. Ці мислителі зро­били значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення зако­номірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріо­ритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіта­лізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив­ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інсти­тутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського дуосу. Соціаль­на історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів.

До розуміння історичного характеру соц­іуму філософи та історики йшли століттями, намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат боже­ственного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розумін­ня, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами). Концепція матеріалістичного розуміння історії виклика­ла неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбут­нього, інші вважали схематизацією історичного процесу і ор­ієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підва­лин суспільного життя.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих один одного системно-структурних утворень, які виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспіль­ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос­новні залежності його елементів, і основні механізми, що по­в'язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як характеристика історичних етапів розвитку соціального орган­ізму. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільно­го розвитку, які базуються на пануванні певного способу вироб­ництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм історичного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як ета­пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінній один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економ­ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу.

* п'ятичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична);

* шестичленна, коли додається ще азіатський спосіб виробництва, що грунтується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу;

* чотиричленна, в якій рабовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну суспільно-економічну формацію;

* тричленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);

* двочленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства)

* одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На межі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій- це певна реальність, цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цив­ілізації:

* пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення;

* цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;

* вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;

* це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети.

38. ЦІННОСТІ. ЇХ ПРИРОДА, ТИПОЛОГІЯ ТА РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСП-ВА.

Цінності – специфічні соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і рол цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія – вчення про цінності. Як філософське поняття цінність характеризує соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, в яких здійснюється вибір. Суттєвість цінностей визначає індивідуальну і суспільну діяльність і свідомість. Так, можна говорити про цінності особи, сім’ї, політичної партії, нації, культури, людства ті ін.

Ціннісні орієнтації можуть формуватися в будь-якій сфері життєдіяльності людини і суспільства. Вищі цінності відображають фундаментальні відносини і потреби людей, становлять фундамент індивідуального світогляду. Вищими цінностями виступають – здоров’я, сім’я, любов, свобода, війна, держава, праця, істина, честь, свідомість, пізнання, творчість тощо. У порівнянні зі звичайними цінностями вищі цінності мають швидше орієнтаційний, аніж регулятивний характер. Вищі цінності визначають зміст існування індивіда, з чого виплаває вся його мотивація, без такого внутрішнього ідейного змісту людина не відчуває своєї цінності, не спроможна керувати творінням самої себе.

В житті суспільства цінності виступають одним з факторів розгортання політичної історії, соціально значущими орієнтирами діяльності суб’єктів. Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але після через соц інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо – ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людей, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку. Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей.

Ціннісні орієнтації створюють зміст життя, зумовлюються традиціями, що склалися, соц умовами і власним вибором. Типи ціннісних орієнтацій:

1. Орієнтація людини на саму себе, захоплення особистим життям і розчарування в усьому, що виходить за її межі – супроводжує епохи занепаду, доти якийсь черговий захід світового масштабу не виправдав надій (скептицизм, епікурейство, гедонізм).

2. Орієнтація на суспільство виникає у особи, людини в тих випадках, коли віра в авторитет світового духу слабшає, а нестримний гедонізм – сенс життя, добро перетворюється в насолоду – демонструє всі принадності розкладу. В античну епоху вибір ціннісних орієнтацій – це стоїцизм – людина мужньо сприймає свою долю, якою б вона не була.

3. Орієнтація людей на потойбічний світ виникає в умовах, коли люди почувають себе слабкими і беззахисними перед таємничими силами світобудови, незадоволені своєю реальністю, поцейбічним життям, а з іншого боку – зазнають шанобливості перед величчю вічності, що відкривається, і нескінченності.

39. КУЛЬТУРА. ЇЇ СУТНІСТЬ, ТИПОЛОГІЯ, ДІАЛЕКТИКА РОЗВИТКУ.

Різні вчені дають різні визначення поняттю культура, проте за всіх відмінностей у ній чітко простежується думка про примат духовних основ над матеріальними, розуміння культури як духовної діяльності людей, системи ідей, символів, традицій, типів мислення та ін..

У понятті культура розрізняють рівні:

· Повсякденний – включає засвоєння людиною культурних норм побуту, праці, відпочинку, літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання.

· Науковий – соціум, мова, етнос, власне наука.

· Філософський – осмислення дійсності через узагальнений погляд на світ, місце і роль у ньому людини, через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення.

У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а суспільством, якщо розглядати людину як суб’єкта діяльності, проявом її властивостей і обдарувань. Культура уособлює творчу діяльність у предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура – певна суть людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку життєдіяльності людини, яка втілюється у безлічі створюваних матеріальних і духовних речей: у нових засобах праці, продуктах харчування, нових елементах виробництва, нових наукових ідей, політичних та ідеологічних концепцій, релігійних вірувань, моральних регуляторах.

Розуміння культури як способу самореалізації і само творення особистості, світу символів у різних сферах суспільного життя дозволяє диференціювати історичні форми культури, охарактеризувати конкретні її типи.

В умовах існування суспільних антагонізмів єдність людини і культури умовна. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією існування людини, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі простих засобів; людина втрачає людське єство, а міра її багатства, замість дійсних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її руками і розумом, вимушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загальна ситуація визначається категорією відчуження. Людино творча суть культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і тактично перетворюється на антикультуру, і замість того, щоб турбуватися про людей, вона підноситься над ними чужою і ворожою силою.

Термін антикультура включає такі суспільні явища, процеси, ідеї і відносини, які суперечать виробленим соціально-історичною практикою принципам гуманізму. Культурологічна література оперує ще одним терміном для позначення явищ і процесів, які не потрапляють під однозначне визначення культури – контркультура – сукупність соціальних, політичних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості, які розглядають культуру як організоване насилля над особистістю, таке соціальне явище, яке викорінює з людських душ творчі поривання, прагнення до насолоди життям. Прагнули розкріпачити підсвідоме, емоційну сферу психіки, сексуальні потяги, людську чуттєвість за допомогою музики, танців, тілесного контакту.

Історичний досвід людства засвідчує, що повернення культури до її людино творчої суті неможливе без ліквідації відчужених форм соціальності, побудови соціально справедливого суспільства, виключення експлуатації та пригнічення людини людиною

40. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ РОЗВИТКУ.

У сучасну епоху, порівняно з минулими історичним епохами, непомірно зросла загальнопланетарна єдність людства, яке являє собою принципово нову суперсистему, пов’язану спільною долею і відповідальністю. Тому, незважаючи на великі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, вчені та філософи вважають за доцільне говорити про становлення єдиної цивілізації та необхідність нового планетарного мислення. Особливість сучасного технологічного перевороту, пов’язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації та глобалізації людської взаємодії.

Однак глобалізація соц, культ, економ та політ процесів поряд з позитивними сторонами породила ряд серйозних проблем, які отримали назву глобальних проблем сучасності – екологічних, політичних, демографічних тощо. Конкретний аналіз кожної з них належить до компетенції таких наук, як соціології, демографії. Філософія концентрує увагу на світоглядних питаннях, розглядає ці проблеми під кутом зору можливостей і перспектив виживання людства. І в цьому аспекті на перший план виходить екологічна проблема, яка полягає у протиріччі між виробничою діяльністю людства та стабільністю середовища його життя. Вже зараз людство створило штучне середовище, яке у 10 разів продуктивніше за природне середовище, поглинає його та наступає на нього. Це у найближчому майбутньому може викликати підвищення температури атмосфери, а згодом – підвищення рівня морів т затоплення значних ділянок суші. В результаті багато мільйонів людей можуть перетворитися на «екологічних біженців». Кожен біологічний вид здатен вижити у межах достатньо вузької екологічної ніші, тобто сукупності різних умов та факторів навколишнього середовища. В умовах сучасної техногенної цивілізації можливості пристосування людського організму до умов життя у сучасному навколишньому середовищі близькі до вичерпання.

Глобальні проблеми сучасності і перш за все загострення екологічної проблеми, поставило перед людством задачу пошуку нових шляхів розвитку, перебудови відносин з навколишнім середовищем. Цими проблемами займаються як на національному рівні, так і в рамках міжнародних дослідницьких центрів. У розв’язанні цих проблем необхідна якась загальна ідея, філософія боротьби з кризою. Філософи ставлять питанні про необхідність зміни шляху розвитку цивілізації, зміни соціальних і моральних установок особистості і суспільства. Духовно-моральною основою появи глобальних проблем, відповідно до цього підходу, є широке розповсюдження ідеології споживацтва. Сучасна людина у зростаючому ступені потрапляє в залежність від різноманітності речей, задоволення певної потреби одразу породжує нову потребу, людина потрапляє у нескінченне коло, це дуже шкодить духовному розвитку особистості та призводить до розвитку конформізму.

Вихід з цієї ситуації уявляється як самообмеження споживацтва та прийняття ідеології «нового аскетизму». У релігійній філософії основою такої ідеології слугує переорієнтація людей з мирських цінностей на цінності духовні, домінуюче положення у яких займає ідея необхідності возз’єднання з Богом. Зміна людини передбачає зміну соц установок особистості та суспільства, переорієнтацію людства з ідеології поступального зростання виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення.

Рішення глобальних проблем – загальна справа всього людства, яке має виробити ефективні форми співробітництва, які б дозволяли усім країнам діяти разом, незважаючи на різні соц-політ, етнічні, реліг та інші світоглядні орієнтації, а для цього вони повинні спиратися на певні базисні ціннісні орієнтації, якими можуть стати цінності гуманізму. Філософи підкреслюють, що реалізація принципів гуманізму означає вияв загальнолюдського початку. Відповідно до цього підходу гуманізм в изначається як система ідей та цінностей, що стверджують універсальну значимість людського буття в цілому та окремої особистості зокрема. Загальнолюдське розглядається як дещо значиме не для якогось обмеженого кола людей, а для всієї держави. Сучасна епоха не лише висвітлила важливу роль загальнолюдських цінностей, але і показала їх протиріччя і динаміку, а саме протиріччя між ними та конкретними історичними явищами в системі цих цінностей.

Так, навіть найвищі цілі заради добра, блага можуть обернутись злом для багатьох людей та всього суп-ва. У релігійній інтерпретації загальнолюдські цінності осмислюються як цінності, що мають божественну природу. Це очищує їх від внутрішніх протиріч, хоча у певній мірі акцентує увагу на існуванні протиріч між ними та земною реальністю.

Наприкінці 19 ст почав формуватись новий погляд на шляхи розвитку сучасної цивілізації, що виходить за межі планетарного мислення та закликає поглянути на долю людства з позицій космічного виміру людського буття. Центральна ідея цього космоцентричного підходу – це єдність людини з космосом, космічна природа людини ат космічний масштаб її діяльності. Філософія «загальної справи» орієнтована не лише на перемогу людського духу на землі, але і в руслі античної традиції – на перетворення Христа у космос. Загальна справа – це перш за все регуляція природи, управління її силами. Розпад мироздання на природу та людину як 2 протиборчі фактори має бути змінений на принцип єдності людини та природи. Людина має бути не рабом чи господарем природи, а її розумом і волею. Задача людини вносити у світ лад, гармонію, в результаті чого еволюція природи підніметься зі ступеня стихійності на якісно новий рівень свідомого розумно-морального руху.

Хоча запропонований шлях рішення глобальних проблем здається досить фантастичним та утопічним, однак загальний пафос філософії загальної справи, прагнення відновити порушене мирське мироздання, відновити гармонію між людиною та природою є корисним та вимагає осмислення.

Дата добавления: 2015-07-11