Читайте также:
|
1. Особливості державного ладу Франції в кінці
ХVІІІ – на початку ХІХ століття.
14 липня 1789 р. повсталі парижани взяли Бастилію – фортецю-тюрму на окраїні Парижа. Цю подію прийнято вважати початком Великої французької революції, епохи, яка охопила всі сфери суспільного життя: політику, право, культуру, виробництво, науку, побут, армію, дипломатію.
Революція 1789-1794 рр. стала закономірним результатом тривалої кризи абсолютної монархії, яка перестала виражати загальнонаціональні інтереси, захищала середньовічні станові привілеї, виключні права дворянства на землю.
Хід революції умовно ділиться на наступні етапи:
перший етап – створення конституційної монархії (14 липня 1789 р. – 10 серпня 1792 р.);
другий етап – жірондистська республіка (10 серпня 1792 р. – 2 червня 1793 р.);
третій етап – якобінська республіка (2 червня 1793 р. – 27 липня 1794 р.).
26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли програмний документ революції – “Декларацію прав людини і громадянина”. Ст. 1 Декларації заявляла: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах”. В якості природних і невід’ємних прав у ст. 2 проголошувалися “свобода, власність, безпека і опір пригнобленню”. Ст. 3 проголошувала, що принцип всієї верховної влади знаходиться в нації. “Ніяка установа, ніяка особа не може здійснювати владу, що не виходить прямо від нації”. Стаття 4 декларувала, що свобода полягає у праві “робити все, що не шкодить іншому”. Згідно ст. 5 закон міг забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. “Все, що не заборонено законом, дозволено законом, і ніхто не може бути змушений до того, що не передбачено законом”. За ст. 6 закон оголошувався вираженням загальної волі. Всім громадянам надавалося право особисто або через представників брати участь у виданні законів. Закон мав при цьому бути рівним для всіх, незалежно від того, що він мав за мету: захист чи покарання.
Ст. 7, 9, 10, 11 утверджували свободу особи, свободу совісті, слова, друку, принцип презумпції невинності. Ст. 13-14 стосувалися впорядкування податкової системи. Ст. 15 передбачала право суспільства вимагати звіту від кожної посадової особи за довірену йому частину управління. Ст. 17 (остання) оголошувала право на власність недоторканним і священним.
Ще одна стаття Декларації – шістнадцята – проголошувала, що “суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має конституції. Відповідно до неї Установчі збори приступили до вироблення конституції.
Перша конституція Франції була затверджена 3 вересня 1791 р. Франція стала конституційною монархією. Конституція складалася із вступу, який підтверджував основні положення Декларації прав людини і громадянина, та семи розділів. Вищим органом законодавчої влади стали однопалатні Національні збори. Король повинен був здійснювати виконавчу владу з допомогою призначуваних ним міністрів. У конституції проголошувалися принципи народного суверенітету, рівності всіх перед законом, політичні свободи. Священним і недоторканним проголошувалося право власності. Конституція діяла до повалення монархії 10 серпня 1792 р.
В цей день у Парижі спалахнуло збройне народне повстання. Воно привело до влади жірондистів, які здобули більшість на виборах до нового найвищого органу влади – національного конвенту. Протягом серпня – вересня у Франції фактично була встановлена республіка. Конституція 1791 р. була анульована. Людовіка ХІV стратили. Виконавча влада здійснювалася Тимчасовою виконавчою радою, що замінила усунутий уряд. Прийшовши до влади, жірондисти намагалися зупинити революцію. Вони не змогли виробити нову республіканську конституцію. Різко погіршилось економічне становище.
2 червня 1793 р. повстання у Парижі привело до влади якобінців. Якобінська республіка (диктатура) проіснувала до 27 липня 1794 р.
24 червня 1793 р. була прийнята нова конституція. Носієм влади оголошується суверенний народ. Органом законодавчої влади став постійно діючий однопалатний корпус законодавчий. Вищим урядовим органом республіки була виконавча рада. Виключними повноваженнями володіли: конвент (мав право видання і тлумачення законів); комітет громадського порятунку, комітет громадської безпеки. Судочинство здійснював революційний трибунал. За неповні 10 місяців свого правління якобінці остаточно знищили феодальні повинності для селянства, демократизували державний апарат, ліквідували рабство в колоніях, розгромили інтервенцію та внутрішню контрреволюцію. Однак зміцнення республіки привело до незгод у якобінському блоці. Політика терору привела до ослаблення їх соціальної підтримки. 27 липня 1794 р. відбувся переворот, який встановив режим Директорії.
У серпні 1795 р. Конвент прийняв нову конституцію Франції. Засновувався законодавчий корпус із двох палат: верхньої – ради старійшин і нижньої – ради п’ятисот. Нижня палата розробляла законопроекти, які затверджувала або відхиляла верхня. Виконавча влада доручалася Директорії у складі 5 осіб. Їх обирала рада старійшин із кандидатів, висунутих радою п’ятисот. Щороку один із директорів переобирався.
Непопулярна “політика гойдалки”, яку проводила Директорія, фінансова криза визвали суспільне напруження. 9 листопада 1799 р. у Франції відбувся військовий переворот на чолі з генералом Наполеоном Бонапартом, який користувався великою популярністю в армії. Вже 13 грудня була обнародувана нова конституція країни. Виконавча влада перейшла до колегії трьох консулів – генерала Бонапарта та двох колишніх членів Директорії – Сійєса і Дюко. Консули обиралися на 10 років. Реальна влада належала першому консулу, два інші – мали дорадчі повноваження. У 1802 р. пост першого консула за Бонапартом було закріплено пожиттєво. Він зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі державні посади, керівництво всією внутрішньою і зовнішньою політикою.
Органами законодавчої влади були державна рада, трибунат, законодавчий корпус та сенат. Законопроекти готувала державна рада, обговорював їх трибунат, а ухвалював – законодавчий корпус. Будь-яке його рішення міг скасувати призначуваний урядом сенат.
У 1804 р. Бонапарт проголосив себе імператором французів. Конституція 1804 р. перетворила Францію в імперію В історичній літературі вона отримала назву “перша імперія” у Франції. Основними важелями імператорської влади стали: армія, поліцейська система, бюрократія, церква. Створюється імператорський двір. Найважливішою частиною центральної адміністрації стали міністерства. Проводилася кодифікація права. З’явилися Цивільний кодекс (1804 р.), Торговий кодекс (1807 р.), Кримінально-процесуальний кодекс (1808 р.), Кримінальний кодекс (1810 р.). У 1814 р. (після воєнних поразок в Іспанії та Росії) Н.Бонапарт був примушений зректися престолу і засланий на острів Ельба. Знову зайняв французький престол у 1815 р. (“Сто днів”). Після поразки під Ватерлоо повторно зрікся від престолу. Помер на острові Св.Олени у 1821 р..
2. Джерела французького цивільного кодексу 1804 р.
Основними джерелами кодифікації були: римське право в трактуванні європейських середньовікових університетів, звичаєве право Франції і революційне законодавство.
Рецепійоване римське право складало основу писаного права на півдні країни. Звичаєве (кутюмне) право, зафіксоване в ХVІ ст., домінувало в центрі і на півночі. Демаркаційною лінією між ними була Луара.
Зберігали значення королівські ордонанси, канонічне право. Модернізація приватного права була здійснена в другій чверті ХVІІІ ст. під керівництвом канцлера Дагессо. Вийшли Ордонанс про дарування (1731 р.), Ордонанс про заповіти (1735 р.), Ордонанс про субституції (1748 р.). Але вони не скасували дії всіх інших джерел права і тільки підвищили роль у цивільній юстиції Паризького кутюма. Із права часів революції джерелами кодексу Наполеона стали закони про шлюб, батьківську владу, привілеї та іпотеки.
Створення Цивільного кодексу країни було одним із важливих завдань, проголошених конституцією 1791 р. У 1793, 1794 і 1796 рр. були запропоновані проекти такого кодексу (керував кодифікаційною роботою Камбасерес), однак через постійні державно-політичні переміни, жодний не був прийнятий.
Робота над кодексом активізувалась урядом Наполеона. У липні 1800 р. було створено спеціальну комісію, до якої увійшли члени касаційного суду – Тронше, Порталіс, Малевіль і Біго-Предмне. Безпосередню участь в обговоренні окремих статей брав Наполеон. 21 березня 1804 р. Цивільний кодекс Франції був прийнятий. У 1807 р. його назвали Кодексом Наполеона. В 1816 р. він знову дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона. “Моя слава, – говорив Наполеон, – не в тому, що я виграв сорок битв … Те, що буде жити вічно, – це мій цивільний кодекс”.
Це був дійсно зразок передового, прогресивного для того часу законодавства. Він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою. Він складається із вступу і трьох книг: про осіб, про речі (майно) і про зобов’язання.
3. Основні риси кодексу:
а) право власності
В основу кодексу була покладена ідея недоторканості приватної власності. Право власності, – стверджував один із його творців, Порталіс, – основне право, на якому базуються всі суспільні установи, таке ж дорогоцінне для кожної людини, як і її життя. Цю точку зору поділяв і Наполеон, який підкреслив на одному із засідань Державної ради “необхідність примножити число власників, що є твердою опорою безпеки і спокою держави”. Із 2281 статті кодексу біля 800 статей присвячені приватній власності, яка згідно ст. 544 розглядалася як “право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином”. Виходячи з положень Декларації 1789 р. кодекс закріпив недоторканість і невідчужуваність власності.
В кодексі виділені три види власності залежно від суб’єкта права індивідуальна, державна і общинно-комунальна.
Всі речі ділились на нерухомі та рухомі. До перших відносились земля, будинки, незалежно від вартості і розміру; до других – гроші, дорогоцінності і т.д. Власність на річ, як рухому, так і нерухому, давало право на все, що ця річ виробляла. В кодексі підкреслено, що нікого не можна змушувати поступатися своєю власністю, якщо тільки це не робиться з причин суспільної користі та при справедливому попередньому відшкодуванні.
б) зобов’язання.
Їм присвячена більша частина третьої книги Кодексу Наполеона. Головна увага серед зобов’язань приділена договірним (про недоговірні йдеться лише у 20 статтях). Основні принципи договірного права запозичені у римського права: свобода договору (автономія індивідуальної волі), формальна рівність сторін договору, надання договору сили закону для осіб, що уклали його. Реалізація цих принципів означала, що жодна особа не може бути примушена до укладення договору, який не відповідав би їх намірам і що зміст договору визначається лише волею сторін. Ніщо не могло бути підставою для односторонньої відмови від угоди. Ніяке втручання в угоду приватних осіб не допускалося, якщо тільки вона не суперечила закону, моралі і громадському порядку.
У кодексі передбачено 8 типових і поширених договорів: купівлі-продажу, міни, найму речей, роботи або послуг, товариства, позички, зберігання, застави, договір вірогідного прибутку. Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін могла бути підставою для визнання його недійсним. Наприклад, відповідно до ст. 1674, коли продавець нерухомості продавав майно за ціною, що становила не більше 7/12 його дійсної вартості.
Другим джерелом зобов’язань визнавалося заподіяння шкоди (цивільний делікт). Той, хто заподіював шкоду, відповідав за делікт як у випадку прямої умисної дії щодо чужої речі чи прав, так і в разі недбалості і непередбачливості.
Кодекс встановлював також, що зобов’язання може виникати безпосередньо із закону у випадках, які спеціально передбачені законом.
в) сiмейно-шлюбне i спадкове право.
Норми сімейно-шлюбного права викладені у першій книзі за чіткою схемою:
1) про умови законності шлюбу, визнання шлюбу недійсним чи відсутнім;
2) про взаємовідносини, права і обов’язки подружжя;
3) про розірвання шлюбу (за вимогою Наполеона було закріплене випереджаюче свій час положення про можливість розірвання шлюбу із взаємної згоди подружжя; пізніше воно було скасоване і затверджене знову лише у ХХ ст.);
4) про відносини батьків і дітей.
Найважливішим нововведенням в області сімейно-шлюбного права стало закріплення інституту цивільного шлюбу. Шлюб був чисто світським, хоча не заборонялося проводити за бажанням релігійні церемонії. Шлюбний вік встановлювався: 18 років для чоловіків і 15 років для жінок.
Дата добавления: 2015-07-11; просмотров: 56 | Нарушение авторских прав