До першої групи належать внутрігосподарські нормативно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах.

До другої -- акти, які набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств -- загальними зборами членів підприємств кооперативного типу, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо. Так, до першої групи локальних нормативно-правових актів належить лише статут господарства, а в господарських товариствах -- установчий договір та статут, а до другої -- всі інші внутрігосподарські нормативно-правові акти.

Саме тому, що ці акти приймаються на місцях, кожним господарством окремо, їх, як правило, називають локальними нормативними актами. У своїй сукупності вони становлять частину аграрно-правових актів і є джерелом аграрного права.

Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові сільськогосподарського підприємства, Статутові сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним із них з додержанням відповідних вимог. Головним тут є те, щоб, керуючись Законами України "Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про сільськогосподарську кооперацію", ці суб'єкти підприємництва типу у своїх статутах обов'язково відобразили необхідні позиції.

Кожне підприємство має право конкретизувати положення стосовно до умов своєї діяльності. Так, зокрема, у статуті визначається орган, який наділяється правами найвищого органу самоуправління, спосіб голосування (відкрите чи таємне). Якщо в сільськогосподарському кооперативі поряд із загальними зборами його членів вирішено утворити збори уповноважених (як проміжний орган управління), то в статуті належить чітко розмежувати повноваження між загальними зборами і зборами уповноважених.

Джерелом аграрного права є такі внутрігосподарські нормативні акти, як Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Положення про раду виробничої бригади. Положення про внутрігосподарський розрахунок, Положення про внутрігосподарський підряд, Положення про внутрігосподарський орендний підряд. Положення про ревізійну комісію, Положення про основні функції керівних працівників і спеціалістів тощо.

Наведені акти є правовими, оскільки вони приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством і представницькими органами таких підприємств.

Останні характеризуються тим, що вміщені в них правила (норми) поведінки є загальними, на відміну від актів (рішень) індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права.

Аграрне законодавство визначає порядок прийняття локальних нормативних актів. Після відповідної їх підготовки і обговорення вони приймаються вищими органами управління -- загальними зборами (зборами уповноважених) -- і лише після цього набувають юридичної сили, а правила, які в них містяться, набувають сили правової норми, обов'язкової для всіх членів даного підприємства -- як керівників, так і рядових членів.

У локальних нормативних актах виявляється притаманна аграрному праву особливість, яка полягає в застосуванні рекомендацій.

Рекомендації з питань внутрігосподарської діяльності підприємств не є правовою нормою. З теорії аграрного права випливає, що способи забезпечення виконання рекомендацій відмінні від способів забезпечення виконання обов'язкових, імперативних норм. Рекомендації втілюються в життя на основі методу переконання, через посилення організаторської та виховної роботи. Ці підприємства приймають рекомендації як свої власні рішення тому, що вони для них є доцільними, відповідають інтересам громадського господарства і його членів.

Юридичної сили правової норми рекомендації набувають після прийняття на їх основі вищим органом управління цих підприємств свого локального внутрікооперативного правового акта. До цього моменту рекомендація не є правовою нормою. Однак рекомендації можуть мати силу норми. Це, зокрема, рекомендації, які містяться в підзаконних актах уряду; або ж підзаконним актом підприємство, кооператив уповноважується розробити і прийняти відповідний внутрішньогосподарський локальний нормативний акт чи самостійно вирішувати одне з питань своєї діяльності на свій розсуд з урахуванням своїх місцевих умов, не вступаючи в суперечку із чинним законодавством.

Локальними нормативно-правовими актами як джерелами аграрного права виступають конкретні положення агрофірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на загальних зборах уповноважених представників від колективних та інших підприємств, представників селянських (фермерських) господарств та їхніх спілок. Положення кожного агрокомбінату, агрофірми -- це самостійні локальні правові акти, які можуть різнитися між собою. Проте у всіх цих положеннях має бути зафіксовано, що правомочності їм делеговано від господарств-учасників, як це встановлено Законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства". У таких положеннях має бути також зазначено, що агрокомбінат (агрофірма) має як делеговані, так і чітко визначені управлінські повноваження, коло яких повинно бути вичерпним і не підлягати розширеному тлумаченню.

З подальшим розвитком аграрних господарських товариств, орендарів (а не орендного внутрігосподарського підряду) в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, створенням їх об'єднань, асоціацій тощо локальними аграрними правовими актами стануть їхні статути і рішення, прийняті відповідно до статутної діяльності цих об'єднань (асоціацій тощо).

12. Поняття, класифікація і особливості суб’єктів аграрного права.

У теорії держави і права під суб'єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав та обов'язків¹.

Суб'єктами аграрного права є й державні органи, до компетен­ції яких належить регулювання сільського господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні громадя­ни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогос­подарської продукції та обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.

Суб'єктів аграрного права можна умовно поділити на суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері управління гос­подарською діяльністю та суб'єктів господарювання.

До першої групи належать органи державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад, Міністерство аг­рарної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-гос­подарські функції в аграрному секторі економіки України.

Друга група представлена суб'єктами аграрного господарюван­ня, тобто аграрними формуваннями всіх форм власності та грома-дянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товарови­робники), юридичними особами та підприємцями, що забезпечу­ють діяльність сільськогосподарських товаровиробників, а також Ьізними фінансово-кредитними, страховими та посередницькими Структурами, які надають свої послуги сільськогосподарським то­варовиробникам.

Окрему групу суб'єктів аграрного права становлять фізичні осо-Г би, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у | сільськогосподарській продукції. Такі суб'єкти здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету от­римання прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).

Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.

За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК¹, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента Ук­раїни, органу державної влади, органу влади Автономної Республі­ки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юри­дичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена від­повідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО² "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі струк­тури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчуван­ня, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називають­ся сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 За­кону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську коо­перацію"³ (в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом"⁴ (в редакції За­кону від 30 червня 1999 р.), головна особливість (кваліфікуюча оз­нака) сільськогосподарських товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогоспо­дарської продукції власного виробництва та продуктів її перероб­ки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, па­совищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу*.

Друга група представлена підприємницькими структурами, ді­яльність яких заснована на різних формах власності та організацій­но-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльнос­ ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідро­меліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності ви­робників сільськогосподарської товарної продукції¹.

До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різ­номанітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посе­редницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.

Згідно зі ст. 63 ГК², унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відпо­відно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), зат­верджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує йо­го трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питан­ня реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підпри­ємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної ор­ганізації або на приватній власності засновника.

Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємниць­кої чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного уп­равління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі че­рез органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші під­приємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами.

Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного гос­подарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, коо­перативи, господарські товариства та фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства, зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товарис­тва та фермерські господарства охоплює загальне поняття "підпри­ємство". Однак наявність в аграрному секторі економіки таких суб'єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські підприємства зумовлює потребу окремого виз­начення поняття "сільськогосподарське підприємство".

Отже, сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єк­тами господарювання, створеними компетентним органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систе­матичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговель­ної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством країни.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську коопе­рацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогос­подарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої ді­яльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

— недержавна форма власності;

— відносини членства;

— управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос";

— особиста трудова участь членів у спільній виробничій або ін­шій господарській діяльності в аграрному секторі;

— об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;

— наявність інституту кооперативних виплат* і виплат на паї** та ін.

До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні сільськогосподарські під- \ приємства (КСП)***, фермерські господарства (ФХ), їх об'єднай-ня тощо.

Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"¹, від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію"¹, "Про сільськогосподар­ську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільсько­господарське підприємство"² та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське госпо­дарство"³, фермерське господарство є формою підприємницької ді­яльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займа­тися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського госпо­дарства, згідно із законом.

Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особ­ливість фермерських господарств полягає у таких головних оз­наках:

— членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;

— спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);

— можливість створення господарства однією особою;

— право на створення такого господарства має виключно діє­здатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має від­повідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.

Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами "Про власність"⁴, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.

Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єк­ти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльнос­ті товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогоспо­дарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеже­ною відповідальністю (TOB).

Основними кваліфікуючими ознаками господарських това­риств є:

— недержавна або державна форми власності;

— відносини участі (інвестування);

— обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх ка­піталів (майнових внесків);

— необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учас­ників) у діяльності господарського товариства;

— управління й контроль, який здійснюється учасниками (акці­онерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді това­риства;

— наявність інституту права на дивіденди* та ін.

Діяльність господарських товариств в аграрному секторі еконо­міки регулюється ЦК, ГК, законами "Про власність", від 19 верес­ня 1991 р. "Про господарські товариства"¹ та ін.

ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кіль­кість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм сільськогос­подарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподар­ські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюю­чих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг ва­лового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими сіль­ськогосподарськими підприємствами є підприємства, в яких серед­ньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації про­дукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн єв­ро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

Усі суб'єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентафікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майно­ві та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нес­ти цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяль­ності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відпо­відно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єкт-ність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність сіль­ськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної ре­єстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що во­ни є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовід­носин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індиві­дуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумов­люється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеці­алізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподар­ських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідно­син (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зу­мовлюються галузевим характером господарської діяльності сіль­ськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазна­ють постійного впливу погодно-кліматичних умов¹.

Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їх­ніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльнос­ті, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особ­ливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є вироб­ництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної про­дукції (продуктів харчування та сировини).

Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського госпо­дарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економіч­ними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлен­ня гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних за­купівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціно­утворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товар­ні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтер­венцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією* та ін.

Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарю­вання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так до­говірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними акта­ми¹ та особливим видом договору — договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб'єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими това­ровиробниками.

Усі суб'єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. То­му їх статус формується також з урахуванням прав і обов'язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (ко­ристувачам природних ресурсів).

Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільсько­господарської продукції — сезонний характер і безпосередньо зале­жить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється госпо­дарювання. Отже, з урахуванням цих об'єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб'єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та ін­ші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внут­рішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів гос­подарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"² (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб'єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов'язкам щодо створення, роз­витку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівниц­тва, оснащення та утримання різних об'єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб'єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевос­ті житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фіз­культури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об'єк­тів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.

13. Правосуб’єктність кооперативних сільськогосподарських підприємств

Суб'єктом аграрного права є кожне окремо взяте колек­тивне І кооперативне сільськогосподарське підприємство. Правове становище цих підприємств визначається нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство і Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та Статутом кожного з цих підприємств. Згідно з ст. 4 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" в Статуті зазнача­ються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу громадян до членів підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, за­гальні права та обов'язки членів підприємства та його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших при­родних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і тру­дової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприєм­ства. Державна реєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30 днів з дня подання необхідних документів. Юридич­ний факт державної реєстрації колективного сільськогоспо­дарського підприємства є підставою для надання йому прав юридичної особи і визначає термін виникнення у підприєм­ства такого права.

За подібною правовою регламентацією створюється і наді­ляється відповідною правосуб'єктністю виробничий сільсько­господарський кооператив. Ст. 2 Закону "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" залежно від цілей, завдань і характеру діяльності сільськогосподарського кооператива поділяє їх на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійсню­ють свою господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуючі кооперативи спря­мовують свою діяльність на обслуговування сільськогоспо­дарського та іншого виробництва учасників кооперації. В свою чергу залежно від виду діяльності обслуговуючі коопера­тиви поділяються на переробні, заготівельно-збутові, поста­чальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов'язані з ви­робництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Оскільки обслуго­вуючі кооперативи головним чином пов'язані з сільським господарством, то правовідносини, які виникають в процесі їхньої діяльності належить розглядати як предмет аграрного права, хоч вони і мають певні спільні риси з кооперативним правом.

Враховуючи спільні риси колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів ціл­ком допустимо їх розглядати як різновид (тип) кооператив­них утворень.

2. Економічну основу створення і діяльності колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств стано­вить колективна власність підприємства як юридичної особи, а його члени — в частині майна, яку вони одержують при ви­ході із підприємства.

Відповідно до ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив є власником будівель, споруд, гро­шей, майнових внесків його членів, виготовлюваної ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації, продуктової та пішої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також пішого майна, придбаного на підставах, не заборонених зако­ном. Члени кооперативу в якості пайового внеску можуть передати йому земельну ділянку. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Кожний з цих фондів має відповідний правовий режим.

Особливість правосуб'єктності аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об'єднання насамперед робочої сили, а не капіталів, “У кооперації капітал — слуга, а не господар", — писав ще в 1925р. О. В. Чаянов.

3. Закони про колективне і кооперативне сільськогосподарське підприємство встановлюють право самоврядування, органи управління на їхню компетенцію, що також становлять його правосуб'єктність. Засади права самоврядування в КСГП і ВСГК більш повно викладені у спеціальних розділах їхстатутів. Управлінська правосуб'єктність цих підприємств полягає у створенні і участі представників цих підприємств в роботі представницьких органів управління колективними сільськогосподарськими підприємствами з боку Всеукраїнської ради представників колективних сільськогосподарських підприємств. Згідно з ст. 25 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" для організаційно-правового забезпечення економічної самостійності підприємства охорони його прав, узагальнення досвіду роботи та представлення інтересів підприємства у відносинах з органами влади і управління створюються його представницькі органи. Демократичність самоврядування у підприємстві забезпечу­ється додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.. Істотну правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становлять трудові правовідносини. Це відносини щодо організації праці (бригади, ланки), додержання членами КСГП і ВСГК своїх трудових прав та обов'язків, що охоплюється поняттям трудової дисципліни, додержання підприємством обов'язків по забезпеченню охорони здоров'я і відшкодування шкоди, заподіяної трудівникові при виконанні роботи, запровадження на підприємстві сучасних систем і форм оплати праці та її на­лежне правове регулювання, наближення принципів оплати праці працівників колективно-кооперативних утворень з оп­латою праці в державних або акціонерних сільськогосподар­ських підприємствах. У цьому разі мається на увазі впровад­ження в колективних і кооперативних підприємствах обов'яз­кового мінімального рівня оплати праці так як це встановле­но для найманих працівників і врегульовано п. 6 ст. 19 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Тру­довими є також відносини, які виникають в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку і настання дисцип­лінарної відповідальності, а також у разі заподіяння праців­ником при виконанні трудових обов'язків майнової шкоди і настання його матеріальної відповідальності.

Трудові правовідносини, що виникають в процесі вироб­ничо-господарської та управлінської діяльності колективних і кооперативних підприємств, регулюються нормами аграрного законодавства та локальними внутрішньоправрвими актами з цих сільськогосподарських підприємств. Правову основу цих актів становлять відповідні положення Конституції України. Зокрема, ст. 43, згідно з якою громадяни мають право на пра­цю, що включає можливість заробляти собі на життя. Держа­ва створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче від визначеної за­коном. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45), в тому числі право на оплачувану щорічну відпустку. Члени КСГП і ВСГК мають право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Посилання на особливості колективного і кооперативного сільськогосподарського виробництва і правового статусу аг­рарних підприємств не можуть бути підставою для недодер­жання по відношенню до селян наведених положень Консти­туції України.

14. Правосубєктність акціонерних сільськогосподарських товариств

З часу проголошення незалежності України здійснено за­ходи щодо розвитку приватної і колективно-кооперативної власності, виникнення нових для України форм організації сільськогосподарського виробництва, визнання їхньої рів­ноправності, наділення їх повною господарсько-управлінською самостійністю. Серед цих нових утворень набули по­ширення і правового визнання акціонерні сільськогосподарські товариства, які виробляють сільськогосподарську про­дукцію.

Правове становище акціонерного сільськогосподарського товариства визначається нормами Закону "Про господарське товариство" від 19 вересня 1991 р. та Статутом цього товариства. Для розробки такого Статуту акціонерне сільськогосподарське товариство використовує Типовий Статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Фондом державного майна країни і Міністерством юстиції України від 31 серпня 1993р.

За своєю економічною сутністю і правовим статусом АСГТ слід вважати утворенням корпоративного типу.

2.При створенні акціонерних товариств першорядним є вирішення питання про власність. Принциповою особливістю правосуб'єктності цієї групи аграрних підприємців є на­перед те, що ці товариства — об'єднання капіталу, а не особистої трудової участі.

Майнова правосуб'єктність АСГТ безпосередньо пов'язана з правовим режимом майна акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до ст. І2 Закону "Про господарські товариства" ці товариства є власниками: майна, переданого їм засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариствами внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, на підставах, не заборонених законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. Вкладами учасників і засновників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю можуть бути, зокрема, будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнан­ням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелекту­альну власність), кошти. Вклад (зокрема в натурі) оцінюється у гривнях і складає частку учасника та засновника у статутно­му фонді.

З наведеної норми Закону випливає, що суб'єктом права власності на майно може бути як саме товариство, так і гро­мадянин, який передав товариству "право користування" зе­мельною ділянкою, іншим майном та майновими правами. Крім того, згідно зі ст. 10 цього ж Закону, учасник (акціонер) акціонерного товариства відкритого типу практично не обме­жений щодо розпорядження своєю часткою в майні цього то­вариства (він може передати її іншим особам). Тому, на від­міну від підприємств кооперативного типу, майно (чи його частка) такого товариства може стати об'єктом права влас­ності необмеженого кола осіб. Практично ця частка у статут­ному фонді акціонерного товариства може стати об'єктом стягнення за боргами акціонера і, наприклад, фінансово-кре­дитна установа може стати акціонером такого товариства.

3. Особливість правосуб'єктності господарських товариств дістає свій прояв у існуванні притаманного тільки цим суб'єктам права на дивіденди. Ця особливість базується на сутності цих товариств як об'єднання капіталу інвесторів на основній їх меті — задоволенні інтересів інвесторів (учасників, акціонерів). На відміну від суб'єктів підприємництва коо­перативного типу (де, виходячи з суті обов'язковості трудової участі, члени мають право на частину прибутку залежно саме від трудової участі), в господарських товариствах на підставі ст. 10 Закону "Про господарські товариства" учасники (ак­ціонери) мають право на одержання дивідендів від участі в статутному фонді з чистого прибутку (зиску) товариства.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від госпо­дарської діяльності після покриття матеріальних та прирівня­них до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки до кредитних бан­ків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законо­давством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, зали­шається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його викорис­тання Зокрема, він може використовуватися на виплату ди­відендів акціонерам (учасникам).

15. Особливості правового статусу аграрних підприємців, заснованих на державній формі власності

Радгосп, як і будь-яке інше державне сільськогосподар­ське підприємство (ДСГП) це — відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 1 І 2) — вид основної організацій­ної ланки аграрного сектору народного господарства України. Державне сільськогосподарське підприємство — це заснова­ний на загальнодержавній власності самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (продуктів харчуван­ня, продовольства та сировини рослинного і тваринного по­ходження) і підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). ДСГП має самостійний ба­ланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, пе­чатку зі своїм найменуванням. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Особливість правосуб'єктності ДСГП — в його створенні. Відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підпри­ємства в Україні" (ст. 5) таке підприємство створюється згід­но з рішенням власника (власників) майна чи уповноважено­го ним(-и) органу. Такими органами нині виступає Фонд дер­жавного майна України. Державні сільськогосподарські під­приємства відповідно до Декрету Уряду України від 31 грудня 1992 р. позбавлені права бути засновниками будь-яких під­приємств.

Державне підприємство може бути створено внаслідок ад­міністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Воно може ство­рюватися після відокремлення зі складу діючого підприєм­ства даного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповно­важеного ним органу.

Створення ДСГП шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Оскільки діяльність цього підприємства пов'язана з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йо­му надаються ці землі відповідно радою народних депутатів на умовах постійного і строкового користування, оскільки власником цих земель (як і самого ДСГП) є і залишається держава.

2. Важливе значення для визначення правосуб'єктності ДСГП має також і його статут. Згідно зі ст. 9 Закону "Про підприємства в Україні", державне сільськогосподарське під­приємство діє на основі статуту, що його приймає трудовий колектив і затверджує власник майна.

У Статуті державного ДСГП визначаються власник і най­менування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності (обов'язково: виробництво продуктів харчу­вання, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, можливо також — їх переробка, реалізація то­що), його органи управління, порядок їх формування (при­значення директора), компетенція та повноваження трудово­го колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення ді­яльності підприємства. У найменуванні ДСГП визначаються його назва (радгосп, державний кінний завод та ін.) і вид (державне). До статуту можуть включатися положення, пов'я­зані з особливостями діяльності підприємства: про повнова­ження, порядок створення та про структуру ради державного сільськогосподарського підприємства тощо. У його статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підпри­ємства, профспілковий комітет тощо).

На правосуб'єктність ДСГП впливає відмінність правового режиму його майна. Так, відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підприємства в Україні" (частини 2 та З ст. 10) майно державного сільськогосподарського підприємства відповідно до законів України, Статуту підприємства належить йому на праві повного господарського відання як та­ке, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством.

Здійснюючи право повного господарського відання, дер­жавне підприємство володіє, користується та розпоряджаєть­ся зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і Ста­тутові підприємства. Відчуження від держави засобів вироб­ництва, котрі є державною власністю і закріплені за підпри­ємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що ви­значається Фондом державного майна України. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямову­ються виключно на інвестиції.

16. Особливості правосуб’єктності міжгосподарських підприємств і об’єднань

Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер єоб'єктивною підвалиною для створення різних (за метою іпредметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єднань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися постановою РМ СРСР від 23 листопада 1977 р. "Про затвердження положення про міжгосподарські підприємства в сільському господарстві".

Відповідно до Законів "Про підприємства в Україні" (ст. 3), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ч. З ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ч. 4 ст. 3) усі суб'єкти аграрного підприємництва мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить анти монопольному законодавству. Вони можуть об'єднуватись у спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські гос­подарства мають право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бути членом комерційних банків.

На підставі наведених норм права всі суб'єкти аграрного підприємництва можуть об'єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб'єкта підприємництва кооперативного типу, або утворення об'єднань корпоративного типу.

2. Юридичне визначення видів об'єднань суб'єктів аграрного підприємництва наведено в Законі "Про підприємства в Україні". Так, усі вони можуть об'єднуватись в: асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників; консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.

Об'єднання в АГІК діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи. Однак державні підприємства мають певні обмеження (щодо самостійності об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність згідно з Декретом Уряду України від 17 березня 1993 p.).

Об'єднання підприємств АПК, зареєстроване в Україні, може включати підприємства інших держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в об'єднання у таких випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому Законом "Про підприємства в Україні". Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності (особливо приватні), які входять до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами і організаціями.

Дата добавления: 2015-07-12