I IIНІН. 10 страница

Сільськогосподарське підприємство може відкрити вкладний (депозитний) рахунок. Відповідно до ст. 1058 ЦК, за договором Оанківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла під другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та иідсотки на неї або доход в іншій формі на умовах та в порядку, нстановленому договором. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільськогосподарське підприємство і банк укладають депо­зитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунку сільськогосподарського підприємства і після за­кінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. За перебування коштів на депозитному рахунку власникові нарахову­ються відсотки. Проведення розрахунків і видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

Під час розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інка­сова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових доку­ментів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкція про безготівкові розрахунки в України в національній валюті вста­новлює правила застосування в ході розрахункових операцій пла­тіжних інструментів у формі: меморіального ордера, платіжного до­ручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розра­хункового чека, акредитива. Використання банківських платіжних карток і векселів як платіжних інструментів регулюється чинним

178

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 18. — Ст. 794.

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 51. — Ст. 2707.

законодавством, зокрема відповідними нормативно-правовими ак­тами Національного банку.

Конкретні форми розрахунків визначаються самими сільсько­господарськими підприємствами під час укладання ними договорів з партнерами.

В умовах ринкової економіки важливим є надання можливості суб'єктам аграрного господарювання вступати у зовнішньоеконо­мічні відносини. Для цього вони можуть відкривати валютні рахун-ки_длзіх комерційних банках, які мають відповідні ліцензії.

Податкові відносини є ще одним різновидом фінансової діяль­ності сільськогосподарських підприємств. Згідно зі ст. 14 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку під­приємств'" (в редакції закону від 22 травня 1997 р.), підприємства, основною діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і в розмірах, передбачених цим Законом, за підсумками звітного податкового року. Валові доходи й витрати підприємств — виробників сільсько­господарської продукції, утримані (понесені) протягом звітного по­даткового року, підлягають індексуванню з урахуванням офіційно­го індексу інфляції за період від місяця, наступного за місяцем по-несення таких витрат (отримання доходів), до кінця звітного по­даткового року. Сума нарахованого податку зменшується на суму податку на землю, що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті. Підприємства, основною діяльністю яких є виробництво та/або продаж продукції квітково-декоративного рос­линництва, дикорослих рослин, диких тварин і птахів, риби (крім риби, виловленої у річках та закритих водоймах), хутряних товарів, лікеро-горілчаних виробів, пива, вина й виноматеріалів (крім вино-матеріалів, що реалізуються для подальшої переробки), оподатко­вуються в загальному порядку. У разі продажу товарів, безпосеред­ньо пов'язаних із технологічними процесами виробництва сіль­ськогосподарської продукції, виробникам такої сільськогосподар­ської продукції на умовах товарного кредиту, валові доходи креди­тора збільшуються в податковому періоді, на який, відповідно до умов такого кредитного договору, припадає строк здійснення роз­рахунків із позичальником.

У системі оподаткування сільськогосподарських товаровироб­ників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено ЗК і Законом України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю"² (в редакції Закону від 19. вересня 1996 р.). Плата за зем­лю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі.

-"' Сільськогосподарські підприємства різних організаційно-право­вих форм, передбачених законами України, селянські та інші гос-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 27. — Ст. 181. ' Там само. - 1996. - № 45. - Ст. 238.

модарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), пере­робкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного нпробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (по­дії і коиий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу під-прікмства є платниками фіксованого сільськогосподарського по­датку. Згідно зі ст. 2 Закону України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок"', його платниками пікож є суб'єкти господарювання, утворені внаслідок реорганізації сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого сільськогосподарського податку (незалежно від терміну реорганіза­ції), які також займаються виробництвом (вирощуванням), пере­робленням та збутом сільськогосподарської продукції. Новостворе-ііі суб'єкти господарювання, основним видом діяльності яких є ви­робництво (вирощування), перероблення та збут сільськогосподар­ської продукції, у рік створення є платниками фіксованого сіль­ськогосподарського податку. Підприємства, які займаються інши­ми видами діяльності, крім сільськогосподарської, зазначеної у цій статті, з метою оподаткування ведуть окремий облік фінансових результатів від інших видів господарської діяльності, відповідно до и. 7.20 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підпри-< мств", які підлягають оподаткуванню на загальних підставах. У разі, коли у звітному періоді валовий доход від операцій з реаліза­ції сільськогосподарської продукції власного виробництва та про­дуктів її переробки становить менш як 75% загального обсягу реа­лізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному пері­оді на загальних підставах. До платників фіксованого сільськогос­подарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, зокрема орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористу­вачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсоб­ного господарства, будівництва та обслуговування житлового бу­динку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосін­ня та випасання худоби.

Згідно зі ст. 1 Закону, фіксованим сільськогосподарським подат­ком є податок, який не змінюється протягом визначеного цим За­коном терміну (тобто 5 років) і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів): податку на прибуток підприємств; плати (податку) за землю; податку із власни­ків транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, вико­пані за рахунок державного бюджету; збору на обов'язкове соціаль­не страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і ут­римання автомобільних доріг загального користування України;

Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5-6. — Ст. 39.

збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльнос­ті; збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо ко­ристування водою для потреб сільського господарства). Інші подат­ки та збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України від 25 червня 1991 р. "Про систему оподаткування"¹ (в редакції закону від 18 лютого 1997 р.), сплачуються сільськогосподарськими товарови­робниками в порядку і розмірах, визначених законодавством.

Об'єктом оподаткування для платників фіксованого сільсько­господарського податку є площа сільськогосподарських угідь, пере­даних сільськогосподарському товаровиробнику у власність або на­даних йому в користування, зокрема на умовах оренди, а також зе­мель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибаль­ськими та риболовецькими господарствами для розведення, виро­щування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках і водосховищах).

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з 1 га сіль­ськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка провадиться відповідно до Методики, затвердженої Ка­бінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5%; для багаторічних насаджень — 0,3%; для зе­мель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибаль­ськими та риболовецькими господарствами для розведення, виро­щування та вилову риби у внутрішніх водоймах, — 1,5% грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та Автономній Республіці Крим. Грошова оцінка сільськогосподарських угідь в разі потреби може уточнюватися згідно із законодавством.

Податок сплачується щомісяця протягом ЗО календарних днів, наступних за останнім календарним днем базового звітного (податко­вого) місяця у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у І кварталі — 10%; у II кварталі — 10%; у III кварталі — 50%; у IV кварталі — 30%.

Закон України "Про фіксований сільськогосподарський пода­ток" містить правові норми стосовно порядку зарахування й стро­ків сплати названого податку, про порядок його зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Платники податку перера­ховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства України в районах за місцем розташуван­ня земельної ділянки. Останні наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподарського податку в таких розмірах: до місцевого бюджету — 30%, на обов'яз­кове державне пенсійне страхування — 68%, на обов'язкове соці­альне страхування — 2%. Про ці надходження своєчасно повідом­ляють відповідний орган державної податкової служби, який здій­снює контроль за своєчасним і повним надходженням фіксованого сільськогосподарського податку.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 16. — Ст. 119.

Розділ 9

Організаційно-правове забезпечення соціального розвитку села

і, - ■ - -

§ 1. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайня-пі н аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само-Сіутміх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально- • економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колек-і інших сільськогосподарських підприємств та надання землі у при-шітну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо-польчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Агрдшц ш протек ціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних7~пра-нових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль-⁷ ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий-процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням ролі села в демофафічному розвит­ку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського жит-

тя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%'.

Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарс­тві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий сту­пінь ризику призводить до того, що сільське господарство функці­онує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічни­ми суб'єктами в інших галузях². У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за­кон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулю­вання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед пар­ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до­говору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогос­подарської політики співтовариства називає забезпечення справед­ливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль­ності, необхідність державного регулювання сільського господарс­тва властивими йому методами, з відповідною поступовістю³.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соці-

¹ Див.: Бьічкова Ц. В. Новьіе подходьі к решению продовольственной проблеми: ис-тинное и ложное // Государство и право. — 1992. — № 9. — С. 37.

' Див.: Фудин А. Ф. Зкономика сельского хозяйства зарубежньїх стран. Развитьіе ка-питалистические страньї. — М., 1987. — С. 208.

³ Див.: Бьічкова Ц. В. Зазначена праця. — С. 38.

плі.ної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці-іип.но-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере-шіщсння смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11% сіл за цей час не ммродилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення'. Як бачи­мо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від-тиорення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом державної аграрної політики.

Це й дістало своє відображення в указах Президента України від 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села"² та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій­снення соціальних перетворень на селі, а саме:

— збільшення зайнятості сільського населення на сільськогос­
подарських підприємствах різних організаційно-правових форм та
особистих селянських господарствах за допомогою нарощування
обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної
переробки й збереження, поширення в сільській місцевості прак­
тики урізноманітнення видів господарської діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати
працівників сільського господарства та застосування науково обґ­
рунтованих норм праці;

— ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

— відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових
закладів соціально-культурного призначення в сільських населених
пунктах, а також зупинення їх закриття;

— нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеці*
альних програм його підтримки;

— збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд,
насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та
паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж
водо— і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих
магістралей;

— створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери
платних послуг. і

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр* ної реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритет^

¹ Урядовий кур'єр. — 2002. — 31 липня. ^! Там само. — 2001. — 24 січня.

ність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"¹. На жаль, практика показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструкту­ри, що належали реформованим сільськогосподарським підпри­ємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподар­ських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і орга­нізацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності"², визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здій­снювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затвер­джених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші закла­ди освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти куль­тури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мере­жі електро-, тепло-, газоводопостачання і водовідведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування жит­лового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, ка­налізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибу­довані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств ін­ших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери пере­давалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в кому­нальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебу-

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 45. — Ст. 602.

² Урядовий кур'єр. — 1996. — 19 вересня.

ініп у повному господарському віданні або в оперативному управ-ііпімі підприємств, установ та організацій, затвердженого постанов­кою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.¹

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соці­альної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповнен­ням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування ш рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язан­ня соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соці­альної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямо­вано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджет­них коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві".

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціаль­ної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах бу­дівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери². Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери по­ділено на такі групи:

— житлово-комунал ьне го сподарство й побутове обслуговуван­
ня населення (житловГбудинки, гуртожитки для працівників, сту­
дентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів за­
гальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопоста­
чання й теплозабезпечення тощо);

— охор она здоров'я, фізична культура й с оціальне забезпеч ен-
ня (шкарш7~станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні
заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, полікліні­
ки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти,
санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піо­
нерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спор­
тивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клу­
би тощо);

— народна _о світа ( академії, університети, інститути, технікуми,
професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси

¹ Урядовий кур'єр. — 1995. — 7 грудня.

¹ Див.: Про пільги по податку на добавлену вартість. Лист Головної державної по­даткової адміністрації України та Міністерства України у справах будівництва та архі­тектури від 9 квітня 1993 р. // Вісник податкової служби України. — 1996. — № 8.

підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитя­чі майданчики, дитячі будинки тощо);

— культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіноте­атри тощо).

Крім названих фуп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери се­ла Державна профама передбачає використання коштів Державно­го бюджету України як пайову участь держави для заохочення міс­цевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фі­нансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти про­екту надають на місцях консультаційну допомогу сільським меш­канцям з питань раціональнішого ведення господарства й власно­го бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Профами є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних профам на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни фун­кціонального призначення певних фуп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та афопромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, ре­організація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похи­лого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

§ 3. Правове забезпечення

наукових досліджень, підготовки кадрів

для села та зайнятості сільського населення

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та афопромислового комплексу в народно­му господарстві" за рахунок державного бюджету здійснюється фі­нансування наукових досліджень проблем соціального розвитку се­ла та агропромислового виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства мають пра­во самостійно визначати свою господарську діяльність, розвивати зв'язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнера-

ми. Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в
ромисловому виробництві протягом 5 років не підлягають оподат-_;
купанню. ►

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визна-» чиї: основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфі­кації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про ос-ніту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.)¹, від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту"², від 13 травня 1999 р. "Про за-іальну середню освіту"³ та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту"⁴, спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної серед­ньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої осві-ги шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та афопромислового комплексу в народно­му господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язко-ііа для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає

Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціа­лістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села н державних навчальних закладах провадяться за рахунок держав­ного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між нав­чальними закладами, підприємствами, організаціями.

Перепідготовка й підвищення кваліфікації спеціалістів, робіт­ничих кадрів є обов'язковими і здійснюються періодично в строки, пизначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також організаційно-правових форм, у тому числі фер­мерські господарства, відшкодовують матеріальні витрати держав­ному і місцевому бюджетам в порядку, визначеному Урядом.

Дата добавления: 2015-07-12