Вестфальський мир. 4 страница

В провінціях були ств. місцеві революційні комітети. Столичний комітет склад з 12 членів, які щомісяця переобиралися. З 4 грудня 1794р в його підпорядкуванні перебували усі міністри, генерали і всі держ. установи. 23 серпня 1793 Конваент прийняв декрет, що фактично огоолошував усю націю мобілізованою на війну.

Вел. значення в системі якобінської диктатури мали каральні органи, зокрема Комітет суспільної безпеки. В вересні був прийнятий закон, який дозволялось проводити арешти усіх підозрілих. В червні 1794р- декрет спрямований на посилення терору, вводилось в життя формула «ворог народу». В березні 1794р Конвент приймає т.зв. Вантозькі декрети, за яким поч. роздача майна контрреволюціонерів бідним, жебракам, інвалідам, сиротам..

Важливу роль мав Революційний трибунал. Суді, присяжні, громадські обвинувачені та їх помічники призначалися Конвентом. 24 червня 1793р Конвент прийняв конституцію, яка педбачала свободу слова і друку, заг.освіту, свободу відправи, реліг культів.

Декрет 17 липня про повне і безоплатне скасування всіх феодальних платежів і повинностей. В цілому аграрне законодавство якобінців було спрямоване передусім на задоволення інтересів селянства. В довтні 1793р. декрет про введенння нового календаря. Початком літочислення вважався день проголошення у Франції республіки – 22 вересня 1792Р. Місяці поділялись на декади і називались с-г роботами, за погодою, рослинністю. Замість католицьких свят встановлювались революційні. Було впроваджено декрети про безоплатну обов’язкову початкову освіту, запроваджено метричну ситсему. Був виданий закон про спрощення судочинства, про скасування попереднього допиту.

Соціально-економічна політиаааа якобінського уряду не задовільнала найбідніші верстви населення. Велике незадоволення викликала мобілізація на поденні с⁄г роботи. 23 липня було зпроваджено максимум заробітної плати для поденних робітників.

74. Переворот 9 термідора та Директорія у Франції.

Сили, яі організували змову і повалили диктатуру Робесп’єра 9 термідора ІІ року Республіки (27 липня 1794 р.) увійшли в історію революції як «термідоріанці». Відповідно термідоріанським був названий встановлений режим, лідерами якого стали Баррас, Таньєль, Фреро та інші. В уряді панували представники підприємницьких кіл, які збагатіли на спекуляціях під час революції – нувориші, які об’єдналися з незалежними. Паризьку комуну і секції було розігнано. Були скасовані повноваження комітету громадського порятунку, комітету загальної безпеки і Революційного трибуналу. Якобінський клуб був розгромлений. Проти якобінців, які були звинувачені в розв’язанні терору, були застосовані найжорстокіші терористичні методи.

Навесні у Парижі почалися повстання, через нестачу продовольства. Конвент ухвалив 21 травня 1795 р. Декрет про забезпечення столиці продовольством. Так були придушені останні масові санкюлотські виступи періоду революції.

22 серпня 1795 р. Конвент ухвалив нову Конституцію, згідно якої:

- законодавча влада належала законодавчому корпусу, який складався із 2 палат: Ради п’ятисот і Ради старійшин. Щороку повинна була оновлюватися третина обох рад;

- виконавчу владу доручали Директорії, до складу якої входили 5 чоловік, яких призначала Рада старійшин із 50 кандидатів, що їх представляла Рада п’ятисот;

- Директорія призначала 6 міністрів, котрі відповідали тільки перед нею;

- відновлювався майновий ценз, виборчі права надавались тільки платникам податків. Виборець повинен був мати нерухому власність;

- Конституція закріплювала всі антифеодальні завоювання революції, зокрема законність продажу церковних земель. Підтверджувалась заборона для емігрантів повертатися на батьківщину, їхнє майно оголошувалося «надбанням республіки, що не підлягає поверненню».

Директорія (26 жовтня 1795 – 9 листопада 1799) – виконавча влада – 5 чоловік. Призначала 6 міністрів. Ділилася на Законодавчий корпус, який ділився на: Раду старійшин (250 чол. не молодші 40 років) та Рада п’ятисот (500 чол. не молодші 30 років).

Термідоріанський режим і народжена ним конституція 1795 р., яка дала життя Директорії закріплювали антифеодальні завоювання революції, але не рахувались достатньою мірою з інтересами інших прошарків суспільства. в країні панувала корупція і хаос. Це поставило Директорію в залежність від підтримки з боку армії. Розгромом роялістського заколоту і переможним італійським походом Наполеон Бонапарт уславився не тільки як полководець, а як політик та дипломат. Спроба Директорії позбутися Бонапарта – єгипетська експедиція – мала протилежний результат. Зазнавши поразки в Північній Італії, Директорія прискорила своє повалення.

75. Проблеми історії французької революції у французькій історіографії

Впродовж 1814-1815 рр. відбувається відновлення історичної науки, епоха Романтизму на яку припадає: загострення сприйняття історичного минулого; ставлення до Французької революції: консервативний напрям – дворянство та ліберальний – буржуазія.

Представники консервативного напряму – де Местр, Луї де Бональд – прихильники необмеженої монархії (тобто все у світі зроблено монархічно). Представники ліберального напряму – Огюст Тьєрі, Ґізо, Огюст Міньє. Тьєрі та Ґізо творці теорії «боротьби класів». У 1824 р. вийшла 2 томна праця О. Міньє «Історія Французької революції» - в центрі роботи ідея необхідності революції, яка стала переломним рубежем в історії Франції.

Граф Алексіс де Токвіль «Давній порядок і революція» 1856 р.: заперечував існування революційного порядку в країні, формування нового модерного суспільства (селянська власність, адміністративна централізація, урівняння громадян у правах).

Формується демократичний напрям у французькій історіографії – Жюль Мішле, який вважав, що головна сила революції – народ, засуджував діяльність якобінців.

В др.. пол.. 19 ст. формується Робеспєрівський напрям – Луї Блан – творець соціалістичної доктрини, написав 12 томів «Історії Французької революції». Запропонував загальну схему революції, виділив 2 різні революції:

1) 1789 р. - перемога буржуазії;

2) 1793 р. – невдала спроба утвердити принцип братерства, ідеалізував постать Робесп’єра

З кінця 19 ст. починаються основні дослідження з історії французької революції. Відбувається дискусія навколо революції, виділяються 2 напрямки: консервативно-монархічний та радикально-республіканський. Ці напрямки розглядали такі проблеми: хронологічні межі революції; причини революції; якобінська диктатура як терор. 1889 р. збудовано Ейфелеву вежу на честь 100-річчя революції. Вперше питання про хронологічні межі революції висунув Альфонс Оляр, під редакцією якого виходив журнал «Французька революція». Альберт Матьє запропонував 4 етапи революції. В основі його поділу була концепція відмінних цілей, що їх переслідували різні групи суспільства під час революції. 4 етапи:

1) 1787 – 1788 рр. – змова аристократі ї (ліберальний етап);

2) 1789 р. – буржуазний;

3) 1792 р. – демократично-республіканський

4) 1793 р. – соціальний.

Завершилась революція падінням уряду Робесп’єра – 1794 р. Цей погляд вплинув на російську історіографію.

76. Періодизація французької революції та характеристика її етапів.

Вели́ка францу́зька револю́ція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Історію Французької революції можна умовно поділити на 3 періоди: 1)1789—1794рр2)1794—1799 3)1799—1804

І. Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час було прийнято дві конституції, Франція стала республікою, було страчено короля Людовика XVI, і набрали обертів масові страти ворогів республіки.

В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).

ІІ. 1794—1799Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія. Впродовж всього існування Директорі політ сит залишалася нестабільною. На виборах 1797 р перемогли прибічники короля, а помірковані республіканці організували державний переворот, скинувши 2 з 5 ненів Директорії. Вибори наст року мали привести до влади якобінців, але термідоріанці утримались на посадах, проте їх позиції значно ослабли. Економічна ситуація теж не стабільна: сист оподаткування не працювала, через кризу металічні гроші стали рідкістю, у Фр поч. п-д зниження цін після інфляції, який вдарив по сіл населенню.

ІІІ. 1799—1804 - Від приходу Наполеона до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії. Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управління 3 консулів, 1й серед який мав усю повноту влади.

77. Переворот 18 брюмера. Реорганізація системи держ. управління періоду Консульства та І імперії у Франції.

9 листопад 1799 р. Раду старійшин сповістили про загрозу «якобінської» змови. Відтак було ухвалено декрет перенесення засідань Ради у Сен-Клу та призначення Бонапарта командувачем військ у Парижі. Проте на наступний день Рада почала вимагати доказів існування «якобінської» змови. Дійшло до того, що половина ради розійшлась, а половина залишилась і прийняла ряд декретів, що оформили результати державного перевороту. Директорія скасувалась, а виконавча влада передавалась трьом консулам. Обидві ради були замінені двома комісіями для розробки нової Конституції. Переворот 9 листопада ознаменував собою закінчення революції. Ним розпочався період післяреволюційної стабілізації, закріплення і державно-правового оформлення результатів революції. Термідоріанський режим і народжена ним конституція 1795 р., яка дала життя Директорії закріплювали антифеодальні завоювання революції, але не рахувались достатньою мірою з інтересами інших прошарків суспільства. в країні панувала корупція і хаос. Це поставило Директорію в залежність від підтримки з боку армії. Розгромом роялістського заколоту і переможним італійським походом Наполеон Бонапарт уславився не тільки як полководець, а як політик та дипломат. Спроба Директорії позбутися Бонапарта – єгипетська експедиція – мала протилежний результат. Зазнавши поразки в Північній Італії, Директорія прискорила своє повалення. Після перевороту 9-10 листопада 1799 р. Наполеон сприймався як державний діяч, спроможний забезпечити державі міцність. Вже в грудні 1799 р. було прийнято нову Конституцію: формально Франція залишалася республікою з досить розгалуженою структурою законодавчої влади; виконавча влада передавалася 3 консулам; перший консул – Бонапарт – обирався на 10 років. У його руках зосереджувалася вся виконавча влада і частина законодавчої та судової; ІІ і ІІІ консули мали право лише дорадчого голосу; всі міністри підпорядковувались безпосередньо Бонапарту і були його помічниками; головування в Державній раді Бонапарт залишив за собою, призначивши радників із числа військових адміністраторів.

Влада І консула все більше набувала характеру одноосібної диктатури. Тому 2 грудня 1804 р. Наполеона Бонапарта було проголошено імператором – Наполеоном І. у період консульства та імперії було впорядковано законодавство та вироблено юридичні норми нового суспільства. Зокрема, Цивільний кодекс 1804 р.: рівність громадян перед законом, недоторканість особи і власності, свобода віросповідання. Карний кодекс 1807 р. запроваджував жорстоке покарання за посягання на приватну власність. Комерційний кодекс 1811 р. запроваджував досить важкі умови найму робітників, встановлюючи норми судового розгляду між робітниками і підприємцями. У 1801 р укладений конкордат із папою римським Пієм 7 – католицька церква була поставлена на службу державі та стала опорою бонапартського режиму.

78. Наполеонівські війни в Європі: Прессбурзький і Тільзитський мир.

Наполеонівські війни – війни Франції, які вона вела в період консульства (1799-1804) та імперії (1804-1815). Війни ці велися в інтересах нової військової та цивільної аристократії Франції і мали загарбницький характер.

У 1805 р. було створено 3 антифранцузьку коаліцію у складі Англії, Австрії, Росії, Швеції. 21 жовтня 1805 р. відбулася Трафальгарська битва, де було розгромлено франко-іспанський флот. Наполеон отримав поразку на морі. Зовсім інша картина складалася на сухопутному театрі воєнних дій. Зокрема, Наполеон здобув перемогу 2 грудня 1805 р. під Аустерліценом, розбивши австрійську та російську армії.

У 1806 р. до Англії та Росії приєдналася Пруссія, так утворилася 4 антифранцузька коаліція. Вирішальна битва відбулася 14 жовтня 1806 р. під Ієною. Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон прибув до Берліна, де 21 листопада підписав декрет про Континентальну блокаду, згідно з яким у всій Французькій імперії та залежних від неї країнах найсуворіше заборонялося торгувати з Англією. Блокада мала зруйнувати економіку Англії.

Розгром Пруссії не привів до остаточної перемоги над 4 коаліцією. Росія продовжувала війну. У двох битва 1807 р. у Східній Пруссії біля Пресиш-Ейлау та під Фрідландом французька армія зазнала значних втрат від російської армії. Почалися переговори про мир, якого птребували обидві держави. Так, 7 червня 1807 р. в Тільзіті було підписано мир і союзний договір між Росією та Францією, згідно з яким Олександр І: визнавав проведені зміни Наполеоном у Європі; приєднувався до Континентальної блокади; одержував право на свободу дій проти Швеції і Туреччини; не погодився на ліквідацію Пруссії як самостійної держави і вона була збережена, хоча й у розчленованому вигляді.

У Європі склалася нова розтановка сил: фактично договір передбачав панування двох сильних держав при умові значної переваги Франції. Але це не задовольнило Наполеона, який хотів домогтися абсолютного панування в Європі. Олександр І також не хотів миритися з послабленням позиції Росії. Це визначило нетривкість і нетривалість Тільзітського миру, який був скоріше просто перемир’я.

79. Італійський та єгипетський походи Бонапарта.

Перша анти французька коаліція розпалася, хоч Англія та Австрія, маючи підтримку ряду невеликих німецьких та італійських держав, продовжували війну. Тому французький уряд вирішив завдати удару по цих двох сильних європейських державах. Це питання зумів вирішити генерал Бонапарт, який зумів придушити роялістський заколот. Взявши під своє командування італійську армію та разом з нею діставшись рівнин Пн. Італії, протягом квітня-травня 1796 р. здобув ряд перемог над австрійцями та їхнім союзником П’ємонтом. 10 травня французи перемогли австрійців біля Лоді. У серпні-листопаді 1796 р. та на початку 1797 р. австрійська армія зазнала ще кількох поразок. Остерігаючись просування французів до Відня, Австрія наважилась піти на укладення

!!! Бонапарт перемагав, через те, що застосував нову стратегію і тактику армії. А також похід в Італію підтримувався революційними настроями населення італійських міст. Тут було повалено кілька монархічних режимів.

Коли Бонапарт повернувся, то Директорія вже його призначила командувачем англійських військ, які готувалися до вторгнення на Британські острови. Але Бонапарт запропонував Директорії план походу в Єгипет і ті погодились. Походів був далекий і небезпечний, а на той час Бонапарта в Парижі Директорія почала боятися, таким чином хотіла його позбутися.

Формально Єгипет належав Османській імперії. Захоплення його загрожувало планам Англії в Індії. Хоча Бонапарту і дісталася перемога в битві біля пірамід, в цілому похід не вдався. Французька армія опинилася в ізоляції. Незвичний клімат і хвороби важко позначились на війську. Зовсім не було контакту з місцевим населенням, яке не розуміло закликів французів. Ситуація була критична, проте Бонапарт зумів вернутися на батьківщину у жовтні 1799 р., але без війська.

80. Похід Наполеонівської армії в Росію.

Причини: Кінцева мета – розгром Англ і завоюв Фр світового панування. Здісн цю мету Фр планув через розгром всіх вел Європ держ, почин з Росії.

1 – Наполеон після Тільзитського миру порушив обіцянку не заважати приєднанню до Росії дунайських князівств і підбурював Туреччину та Іран продовжувати війну з нею.

2 – Наполеон був не задов. ↑ мит в Росії на фр товари і що вона, не зваж на континентальну блокаду, і далі ввозить товари з Англ

3 – використання Наполеоном герцогства Варшавського як воєнного плацдарму і як союзника проти Росії.

Наполеон уклав 1812 рр союзні договори з Прусією(надала йому тер Сх Прусії для зосер армії перед вторгненням) і Австрією – надали по 1му корпусу + вели таємні переговори з царем. 5 квітня – союз з Швецією: забезпечив відсутність загрози пн. І пд. європ част Росії.

Стратегічний план Наолеона полягав у рос армій поодинці, після чого мала настати капітуляція Рос. 24 червня армія Н вторглася в Росію, рос армії зєднались біля Смоленська і поч. відступати до Москви. Головноком рос армії ген Кутузов вирішив дати бій на підступах до Москви – Бородінська битва поч. 7 вересня 1812 – вел перемога рос армії, фр розбиті, але не вщент. Відступ рос – Кутузов виріш пожертвувати столицею, щоб зберегти рос армію і забезп перемогу. У бою під Малоярославцем рос війська відкинули фр армію з пд. напряму на розорену Смоленську дорогу. – фр армія вел втрати під час переправи через Березину. Наполеон поверн у Фр.Холодна зима прискорила повний розгром. Імперії Наполеона І було завдано смертельного удару. Згодом імператор сам назвав свій російський похід «фатальною помилкою».

81. Воєнна кампанія 1813-1814 рр. Перша реставрація Бурбонів.

Після поразки Наполеона І у війні з Росією було укладено союз Прусії і Росії, спрямований проти Франції. Почала складатися 6 коаліція. Держави хотіли мирним шляхом вирішити питання, проте Наполеон відмовився і вирішальна битва відбулася під Лейпцигом 16-18 жовтня 1813 р., яка ввійшла в історію як «битва народів», Наполеон отримав поразку. Причини його поразки були в самій суті, в самій природі його політики, яку він провадив. Завойовницькі війни перекреслили все те, що успадкував Наполеон від французьких просвітителів. Військово-бюрократична держава, яку він створив, була прекрасним знаряддям для завоювання, але виявилась нездатною боротися із силами європейських держав і народів, що об’єднались. Бонапарт запропонував державам коаліції мир, але ті відмовились, тому франції довелось продовжити війну. Головним його планом було роз’єднати ворогів по черзі. Наполеон завдав нищівної поразки Пруссії, вважаючи її переможеною він рушив із своїми головними силами на Англію. Битва відбулася під Ватерлоо, де зосередились головні сили англійців, 18 червня 1815 р., саме тут Наполеона остаточно було розгромлено. Наполеон був змушений зректися престолу і здатися англійцям.

Розгром під Ватерлоо і зречення Наполеоном престолу спричинили першу реставрацію Бурбонів. Голова Тимчасового уряду Франції Талейран домігся рішення союзних держав про відновлення на престолі законної династії Бурбонів. До влади повернувся Людовік 18. На реставрації Бурбонів особливо наполягав англійський уряд. Він вважав, що повернення на престол династії Бурбонів буде надійно гарантією проти відновлення загарбницьких воєн Францією. Було укладено Паризький мир 1814 р., за яким Франція поверталася до кордонів 1792 р. Із усіх її завоювань залишалася тільки Ніцца, частина Савойї та кілька прикордонних фортець. Франція зберегла в своїх руках мистецькі скарби, загарбані в завойованих країнах за Директорії та Наполеона.

82. Велика Британія наприкінці 18 – початку 19 ст.

На межі 18 – 19 ст. – бурхливий промисловий переворот. Економіка: укрпілюв. позиції промисловості, вартість неземельної власності вперше перевищила вартість землі. Ріст промисловості – утвердж. першості Англії на світовому ринку.

Примнож. нац. багатства сприч. наростання бідності населення. Ріст цін на продовольство – знижував реальну заробітну плату, посилював бідність всіх верств населення. Кризи 1793, 1797, 1809, 1811 – 12 рр. Ремісники і дрібні торговці тисячами розорювались.

Поч. 90-х рр. – наростання народних виступів. З боку уряду – репресії (1794, 1798, 1799). Призупинено дію Habeas Corpus Act, в країні вводився надзвичайний стан. 1799 р. – прийнято акт проти тред-юніонів, 1812 р. – узаконена смертна кара за руйнування машин. Матроські повстання охопили значну частину кораблів. Квітень 1797 р. – повстання на кораблях ескадри, що охороняли Ла-Манш, травень – на кораблях, що знаходь. в Пн морі і в Темзі. Моряки останнього вибрали генерал. комітет на чолі з Річардом Паркером. Комітет вимагав від адміралтейства підвищ. жалування і регулярно його виплачувати, покращити харчування, припинити тілесні покарання і грубе поводження офіцерів з матросами.

90-ті рр. – виникнення мережі кореспондент. демократичних тов.. 1792 р. – Лондон. кореспондент. тов. (Томас Харді). Ці тов. виробляли програми демократизації англ. держави: загальне виборче право для чоловіків, щорічне переобрання парламенту. Критикували зовн. політику олігархії, в т. ч. колоніальну.

Погляди Т. Пейна – найбільш популярні. «Права людини» - розв. ідеї народ. суверенітету, республіканізму. Пошир. преса, члени тов. читали лекції в клубах, виступали на зібраннях, мітингах. Жовтень – листопад 1793 р. – скликано Всебританський конвент кореспонд. тов. в Единбурзі.

Вплив Фр. рев. – об’єдн. ірланд. демократів. 1791 р. – в Белфасті Уолф Тон засн. тов. «Об’єднані ірландці». Мета – повна незалежність Ірл., єднання католиків і протестантів, прагнення до демократизації сусп.. Наступ анг. уряду на ірландців: видано караючі закони, розпалювання нац. і реліг. конфлікту. 1798 р. – повстання ірл. було придушено. 1801 р. – в дію вступила англ..-ірл. унія: ліквід. ірл. парламент. Ірл. увійшла до складу З’єднаного королів. Великобрит. і Ірл. Ірл. могла посилати 100 депутатів в палату громад і 32 – в палату лордів.

Антифранцузькі війни. Наслідок: за 23 роки держборг зріс в 4 рази, збільшилось спадкування, піднялись митні збори. Потреби війн стимулювали р-ток анг. промисловості і торг. Фр. оголосила континент. блокаду Ан. (1806 – 14): торгівля з Ан. заборонялася, франц. порти не приймали судна, впав експорт Анг., масове банкрутство сер. і дрібних підприємств.

Поразка наполеонів. Фр. – закріпл. позицій Анг. в Єв. і світі: забезпеч. торг. переваги, панування на морі, утвердж. як колоніальної держави, посилення впливу в Латин. Ам., в Осман. імп., систематичне захопл. терит. в Африці. 1807 р. – заборона работоргівлі. Розшир. колонізації Вест-Індії і Індії. захопл. о-ва Цейлон, Мальту, Іонічні о-ви. Ств. суворої митної системи – регулювання Англією із колоній необхідної сировини і продовольства.

83. Австрійська держава наприкінці 18 – початку 19 ст.

Вплив Фр. революції на всі частини Авст. імп.. Р-ток капіталізму в селі і місті відб. з різним рівнем інтенсивності. Кін. 1784 р. – в Трансильванії під кер. Хорії, Клошки і Крішана відб. найбільше в імп. повстання. Фр. революція прискорила процес формув. націй в імп. 1787 р. – антиавстр. рух в Бельгії. 1789 р. – австр. війська покинули країну. Угорщина – комітати відмовлялись платити податки, виставляти рекрутів, постачати до армії продовольство.

«Освічений абсолютизм» зазнав краху. Січень 1790 р. – Йосиф відмінив майже всі свої реформи окрім указів про особисту кріпосну залежність, про віротерпимість і про жалування нижчого духовенства.

Леопольд ІІ (1790-92) – поступовий перехід до феодал.-абсолютист. реакції. Прагнув відновити єдність двору і феодал. станів, приборкати бельгійців, Угорщиниу, вийти із війни з Туреччиною (мир в Систові 1791). Опирався на союз з Берліном. Л. ІІ підтвердив конституцію Угорщ., одобрив те, що країни угор. корони є самостійним цілим і не можуть управлятися подібно до інш. частин імп. Йому вдалося добитися миру між угор. дворянством та угор. двором.

Франц ІІ (1792-1835) – завершив перехід до реакційного абсолютизму. розгромив республікан. рух. 1795 р. – указ, який закликав всіма способами перешкоджати засн. нових фабрик в столиці. 1802, 1804 рр. – заборонено буд. нових підприємств в межах міста, згодом – не ближче ніж 4 милі до нього. Цензура книг, газет, журналів, творів мистецтва (праці Гете, Шиллера тощо).

Монархія була одним із ініціаторів ств. антифранц. коаліції. 1805, 1809 рр. – була повністю окупована. 1806 р. – під тиском Наполеона Габсбурги відмовились від титулу римсько-герман. імператора. 1809 р. – мін. закорд. справ став Клеменс Меттерніх. Зумів утримати свого монарха від вступу у війну до 1813 р.

Австрія, програвши всі кампанії, опинилась в числі переможців. Їй повернули всі захоплені Наполеноном терит., окрім Бельгії, вона увійшла в Німецький союз.

84. Німецькі держави наприкінці 18 – початку 19 ст.

Наприкінці 18 ст. в Німеччині прискорився розвиток капіталістичного ладу, виникли нові мануфактури, посилювалося застосування нової найманої праці в гірництві та інших галузях промисловості. В Барліні, Саксонії зросла кількість робітників і ремісників. Поміщики збільшували вивіз зерна з Пруссії в Англію та інші країни Західної Європи. Та в цілому в Німеччині панували феодальні порядки. Політична роздробленість, панування дрібно державного абсолютизму, численні прикордонні застави і митниці, відсутність спільної монети і системи мір, відмінності в законах і залежність багатьох дрібних німецьких держав від іноземних – все це ускладнювало утворення єдиного національного ринку та самостійний капіталістичний розвиток країни.

Основну масу населення Німеччини становили селяни, які були феодально залежні від поміщиків і підлягали їхньому суду. Зростання торгівлі і промисловості сприяло посиленню експлуатації селян поміщиками. Панування дворянства, сваволя і самовладання дрібних німецьких державців, при дворах яких звичайними були неробство і розпуста – такими основними рисами характеризується політичне життя Німеччини.

Базельським (1795) і Люневільським (1801) мирними договорами лівий берег Рейну було закріплено за Францією і цим покладено початок ліквідації Священної Римської імперії германської нації. Підкорення Зх. Німеччини французькому пануванню за Наполеона сприяло проведенню в цих областях ряду буржуазних перетворень. Водночас це призвело до дальшого пограбування і поневолення країни іноземними завойовниками. Згодом Священна Римська імперія була повністю знищена. Утворився Рейнський союз у 1806 р. під протекторатом Наполеона І, до якого належали південно німецькі держави, а в 1809 р. Наполеон розширив цей союз, включивши до нього Тіроль і пн-зх Німеччину. У 1810 р. було засноване Франкфуртське герцогство.

У залежних від Наполеона державах Західної Німеччини було скасовано багато феодальних прав, цехів і монастирів, запроваджено суд присяжних. Та одночасно встановлювались гніт наполеонівської Франції, зростали податки, населення обкладали всілякими контрибуціями, примусовими позиками. Проводилось вербування рекрутів.

85. Італія наприкінці 18 – початку 19 ст.

Наприкінці 8 ст. Італія була однією з відсталих феодальних країн Західної Європи, проте й там вже розвивався капіталістичний лад. Переважна більшість населення займалася с/г. Основна маса селян складалася з навспільників і дрібних орендарів, обтяжених різними повинностями на користь поміщика. Частина поміщиків починала втягуватися в торгівлю і прагнула поміркованих реформ. Основною перешкодою на шляху капіталістичного розвитку країни були політична роздробленість, іноземний гніт, панування феодалізму та абсолютизму.

Найсильнішою державою на півночі Італії було Сардінське королівство, до складу якого входили П’ємонт, Савойя і о. Сардінія. Ломбардія з Міланом належали Австрії.. залежним від австрійських Габсбургів було герцогство Тосканське. Веенці та Генуя переживали період занепаду. Найбільш роздробленою політично була центральна частина країни. Це герцогства Тоскана, Парма, Модена, невелика аристократична республіка Лукка. На півдні найвідсталішим було Королівство Обох Сицилій із столицею в Неаполі, де правила династія іспанських Бурбонів. Французька революція сприяла початку боротьби італійського народу за перетворення, національну незалежність і єдність. В багатьох містах утворились політичні товариства, почали виходити газети, які виступали за ліберальні й демократичні реформи. В Неаполі, Мілані та інших містах посилилась діяльність клубів, подібних своїм напрямом до якобінських. В цілому в країні зберігалося панування абсолютизму. Сардінське королівство на чолі з Савойською династією і Неаполь взяли активну участь у контрреволюційній коаліції проти Франції, а папа римський прокляв їх. Тільки Генуя і Венеція зберігали з Францією неофіційні дипломатичні стосунки. Завоювання Італії Францією в 1797-1798 рр. перетворення її на ряд залежних від Франції республік сприяли повстання проти місцевих республік.

Дата добавления: 2015-07-12