Але заразом я почав концентруватися на важливішому шоу, на тому, порівняно з яким справа Френка Даннінга виглядатиме потішно мізерним водевілем. Назвімо його «Джейк і Лі в Далласі». Якщо все йтиме добре, станеться одноактна трагедія. Коли надійде час, я мушу бути готовим особисто вийти на сцену, а це означає, що починати треба заздалегідь.
Шостого жовтня Денголмські «Леви» виграли п’ятий матч на своєму шляху до завершення переможного сезону, який буде присвячено Вінсові Нолзу, хлопцю, котрий грав Джорджа у «Мишах і людях» і котрому не випаде шансу зіграти у «Дванадцяти сердитих чоловіках» у постановці режисера Джорджа Емберсона — а втім, детальніше про це дещо згодом. А поки що розпочався триденний вікенд, бо на наступний понеділок припадав День Колумба[404].
До Далласа я поїхав у святковий день. Більшість закладів були відкриті, і першу зупинку я зробив біля одного з ломбардів на Грінвіл-авеню. Чоловічку за прилавком я сказав, що хочу придбати найдешевшу з усіх, які він лишень має, обручку. Вийшов я звідти з восьмидоларовим золотим колечком (принаймні воно виглядало золотим) на підмізинному пальці лівої руки. Звідти я поїхав у середмістя Далласа, до одного закладу на Нижній Г оловній вулиці, адресу якого я винюшив у місцевих «Жовтих сторінках», називався той заклад «Космічна електроніка Тихого Міча»). Там мене привітав охайний невисокий чоловік в окулярах з роговою оправою й дивовижно футуристичним значком-ґудзем на жилеті. НЕ ДОВІРЯЙ НІКОМУ було написано на тім значку.
— Ви Тихий Міч? — запитав я.
— Йоп.
— Ви й справді тихий?
Він усміхнувся:
— Залежить, хто слухає.
— Припустімо, що крім нас ніхто, — сказав я і розповів, що мені потрібно. Виявилося, що я міг би зекономити собі вісім баксів, бо його абсолютно не зацікавила історія про мою нібито зрадливу дружину. Власника «Космічної електроніки» цікавило обладнання, яке я хотів придбати. Ця тема робила його Балакучим Мічем.
— Містере, така апаратура, може, й мається на якійсь іншій планеті, звідки ви певне сюди з’явилися, але в нас такої точно нема.
У пам’яті мені ворухнулася згадка про те, як міз Мімі порівняла мене з прибульцем з фільму ««День, коли земля зупинилась».
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Ви потребуєте маленького бездротового підслуховуючого пристрою? Чудово. Он там у мене їх купка лежить, у тій скляній вітрині ліворуч від вас. Вони називаються транзисторними радіоприймачами. Маю і «Моторолу», і «Дженерал Електрик», але найкращі з них уже роблять японці[405]. — Він відкопилив нижню губу, здувши собі з лоба кучерик волосся. — Хіба це не копняк нам у гузно? Ми їх побили п’ятнадцять років тому, розбомбивши два їхні міста на радіоактивний пил, та хіба вони загинули? Ні! Вони ховалися в своїх норах, поки не влігся пил, а потім знову виповзли, озброєні замість кулеметів «Намбу»[40б] паяльниками та монтажними платами. До 1985 року вони вже заволодіють світом. Принаймні тією його частиною, де живу я.
— То ви можете мені допомогти?
— Ачи’ищо, насміхаєтеся? Звісно, можу. Тихий Міч Мак-Ічерн завжди радий задовольнити електронні потреби клієнта. Але це коштуватиме деяких грошей.
— Я готовий добре заплатити. Це мені зекономить більші витрати, коли я притягну до суду мою зрадливу курву.
— Угу-угу. Зачекайте тут хвилинку, поки я принесу дещо зі складу. І оберніть ту табличку на дверях на ЗАКРИТО, гараздо? Хочу показати вам дещо таке, що, ймовірно, поки що. ну, можливо, воно й легальне, проте хтозна. Хіба Тихий Міч Мак-Ічерн прокурор?
— Гадаю, ні.
Мій проводир до світу електроніки епохи шістдесятих повернувся з якимсь химерного вигляду приладом в одній руці й маленькою картонною коробочкою в другій. Написи на коробочці були японською. Прилад мав вигляд встановленого на
чорному пластмасовому диску дилдо для крихітних фей. З диска, який мав три дюйми товщини і був приблизно вчетверо ширший діаметром, стирчав жмут дротів. Міч поставив його на прилавок.
— Це «Луна». Штука створена тут, у нашому місті, синку. Якщо бодай хтось здатен побити синів Японії у їхній власній грі, то це саме ми. У сімдесятих у Далласі електроніка прийде на зміну банкінгу. Згадаєте мої слова. — Він перехрестився, штрикнув пальцем у небо й додав: — Боже, благослови Техас.
Я взяв до рук прилад.
— І що ж це за «Луна» така, в якої з гузна цілий кущ завдовжки з фут стирчить?
— Судячи з вашого опису, це найближча річ до тієї, якої ви потребуєте. Маленька, бо зовсім не має ніяких радіоламп, і плюс їй не потрібні батареї. Живиться від звичайної домашньої електромережі.
— її треба вмикати в розетку?
— Авжеж, а що не так? Ваша дружина з її бойфрендом побачать цю штуку й скажуть: «Як гарно, поки нас не було, хтось оснастив квартиру підслухом, давай-но спершу погарцюємо гарненько, щоб аж луна йшла, а потім уже любесенько поговоримо про всі наші справи».
Гаразд, нехай химерний чудасій цей парубок. Тим не менше, терпіння є великою чеснотою. А я потребую того, що потребую.
— І що в такому разі з цим робити?
Він поплескав по диску:
— Ця штука вмонтовується в основу лампи. Тільки не в торшер, якщо вас не цікавлять записи тупотіння мишей під дошками підлоги, вам це втямки? Вмонтовується у настільну лампу, котра стоятиме достатньо високо, щоб ловити людські балачки. — Він погладив пальцями дроти. — Червоний і жовтий під’єднуються до шнура лампи, шнур лампи встромляється в розетку. Жучок спить, аж поки хтось не ввімкне лампу. Але щойно її ввімкнули, тут вам і бінго, смакуйте на повну.
— А оця штука, це мікрофон?
— Йоп, до того ж, як на американський виріб, це добрий майк. Осьо, бачите ще оці два дроти? Синій і зелений?
— Угу.
Він відкрив картонну коробочку з надрукованими на ній японськими літерами і витяг звідти котушковий магнітофон. Той був більшим за пачку улюбленого «Вінстона» Сейді, проте не набагато.
— Ці дроти підключаєте сюди. Базовий прилад в лампі, магнітофон кладете в якусь шухлядку, можна під трусики вашої дружини. Або просвердлюєте дірочку в стіні й ховаєте його в шафі.
— Магнітофон також живиться через шнур лампи?
— Природно.
— Можу я отримати пару таких «Лун»?
— Я можу організувати вам хоч би й чотири штуки, якщо бажаєте. Хоча це може забрати з тиждень часу.
— Двох вистачить. Скільки?
— Апарати цього штибу недешеві. Пара стане у сто сорок. Дешевше не можу. І тільки готівкою. — Він говорив з жалем, який натякав на те, що ось лишень ми з ним
разом щойно насолоджувалися такими приємними техно-мареннями, а тепер наше спільне сновидіння уже майже скінчилося.
— А скільки мені коштуватиме, якщо ви особисто займетеся монтажем? — Я помітив на ньому тінь тривоги і поспішив її розвіяти. — Я не маю на увазі нелегальне вторгнення до будинку, ні, нічого й зблизька такого. Просто встановити жучки в пару ламп і підключити магнітофони — можете ви це зробити?
— Звичайно, я можу, містере.
— Скажімо, містер Доу. Джон Доу[407].
Очі його спалахнули, як, можу собі уявити, вони були спалахнули в Е. Говарда Ганта, тільки-но той уздрів ті перспективи, що крилися в готелі «Вотергейт»[408].
— Гарне ім’я.
— Дякую. І бажано було б мати пару варіантів шнурів. Короткий, якщо мені вдасться сховати магнітофон поблизу, та довший, якщо мені доведеться ховати його в шафі або по інший бік стіни.
— Це я можу, але не варто робити їх довшими за десять футів, бо звук тоді буде зовсім брудний. Ну й, чим довший шнур, тим більше шансів, що хтось його помітить.
Навіть викладач англійської спроможний був це зрозуміти.
— Скільки за всю оборудку?
— Ммм. сто вісімдесят?
Він явно готовий був торгуватися, але я не мав на це ані часу, ані бажання. Тому, виклавши на прилавок п’ять двадцяток, я сказав:
— Решту ви отримаєте, коли я забиратиму апаратуру. Але спершу ми її перевіримо, аби впевнитися, що все працює, згодні?
— Йо, чудово.
— А, ось що ще. Дістаньте вживані лампи. Щоб такі були, ветхі.
— Ветхі?
— Такі, ніби їх надибали десь на надвірному розпродажі або на блошиному ринку по четвертачку за штуку. — Коли маєш в себе за плечима кілька спектаклів (рахуючи з тими, що я колись ставив у ЛСШ, «Про мишей і людей» був у мене п’ятим), ти бодай хоч трішечки, але вже розумієшся на декораціях. Найменше мені хотілося, щоб з якоїсь напівумебльованої квартири хтось поцупив лампу, начинену підслухом.
На коротку мить він зачудовано завмер, а потім його обличчя розквітло співучасницькою посмішкою:
— Второпав. Реалізм.
— Так в плані, казала пані. — Я вже було вирушив до дверей, але раптом повернувся назад, сперся долонями на вітрину з транзисторними радіоприймачами і зазирнув йому в очі. Не можу присягтися, ніби він в мені упізнав людину, котра вбила Френка Даннінга, але також не можу сказати напевно, що він її не впізнав. — Ви ж не збираєтеся про це базікати, чи не так?
— Ні! Звісно ж, ні! — він ніби зіпер зашморгнув собі на губах порухом пари пальців.
— Оце й файно, — мовив я. — Коли?
— Дайте мені кілька днів.
— Я повернуся наступного понеділка. О котрій ви закриваєтеся?
— О п’ятій.
Я прикинув відстань від Джоді до Далласа і сказав:
— Ще двадцятка згори, якщо зачекаєте до сьомої. Це найраніше, коли я зможу встигнути. Вам годиться?
— Йо.
— Добре. Щоб усе було готове.
— Буде. Щось іще?
— Йо. Якого біса вас звуть Тихим Мічем?
Я гадав, що він відповість «бо я вмію тримати мовчанку про чужі таємниці», але почув інше.
— Коли я був ще зовсім малий, я вважав, що та Різдвяна пісня про мене. Отак воно до мене й пристало.
Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.
Тихий Міч, Святий Міч.
Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.
Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.
Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато»[409], котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі. На її шлакоблочній поверхні великими, футів з десять заввишки, білими літерами було написано: ВЛАСНІСТЬ МОНТГОМЕРІ ВОРД[410]. ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ та ПІД КОНТРОЛЕМ ПОЛІЦІЇ.
З напрямку Одеса-Мідленд[411] тягнуло запахом крекінгового бензину, а десь зовсім зблизька в повітрі тхнуло неочищеними стічними водами. Крізь прочинені вікна лилися звуки рок-н-ролу. Я встиг почути «Довеллз», Джонні Бернета, Чабі Чекера[412]. і це лише впродовж перших сорока ярдів, чи близько того. Жінки розвішували прання на іржавих вертушках. Геть усі в робочих халатах, придбаних, либонь, у «Зейрі» або в «Мамот-марті»[413], і майже всі на вигляд вагітні. На потрісканій глиняній стежці брудний маленький хлопчик разом з не менш брудною дівчинкою стояли й дивилися на мою машину. Вони трималися за руки й були надто схожими, щоби не впізнати у них близнюків. Голий, якщо не рахувати єдиної шкарпетки, хлопчик тримав у вільній руці іграшковий пістонний пістолет. У дівчинки з-під майки «Клуб Мікі Мауса» звисав підгузок. Вона стискала пальцями пластикову ляльку, так само брудну, як і її хазяйка. Двоє голих по пояс чоловіків, залишаючись кожен на своєму подвір’ї, перекидалися футбольним м’ячем, в обох в куточку губ
звисало по цигарці. Поза ними півень і дві забрьохані курки рилися в пилюці біля кістлявого пса, який чи то спав, чи то просто лежав собі мертвий.
Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»
Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:
— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене.
— Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.
— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.
— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.
Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі («Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.
— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.
— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.
— Старий, паскудний, йобаний курваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.
— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.
— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.
— Шо вам за спраави до моїх спраав?
Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:
— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.
— А ви не зві’сіля будете. Говірка ніби як у янкі.
— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?
— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.
— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?
— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів»[4і4]. Знаєте, шо воно за таке?
— Поденна робота?
— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній.
— Яку ви платите оренду?
— П’я’сят на місяць.
— Мебльована?
— Напів. Ну, мо’на так сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.
— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?
— Та ви сказилися, містере.
— А все ж таки, як?
— Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі [415], але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?
— Так, мем.
— А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?
Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.
— Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?
— О, на ’седес-стрит? — вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери- жайворонки»[41б]. На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.
— Містере, це просто автобусна зупинка на дорозі в нікуди. Ми із Задьорою Су[417] відпливаємо до Мозелла. Якщо Гаррі не захоче з нами, попливемо й без нього.
Із задньої кишені я витяг мапу, відірвав від неї смужку і надряпав на ній номер свого телефону в Джоді. Потім додав ще одну п’ятидоларову банкноту. Простягнув гроші їй. Вона на них подивилася, але не взяла.
— Нашо мені ваш номер телефону? Ніякого телефону в мене к чорту нема. Тим більше це номер не міської мережі ДФВ. Це ж збіса тре дзвонити далеко.
— Зателефонуйте мені, коли зберетеся виїжджати звідси. Це все, чого я прошу. Подзвоните мені й скажете: «Містере, це мама Розетти, ми переїжджаємо». От і все.
Я бачив, як вона зважує. Це не забрало багато часу. Десять доларів були більшою сумою, ніж її чоловік отримував за цілий день роботи під пекучим техаським сонцем. Бо «Трудові ресурси» нічого не бажали знати про півтори ставки за роботу в святкові дні. І він про ці десять доларів нічого не знатиме.
— Дайте мені ще сімсятп’ять центів, — промовила вона, — на міжміський дзвінок.
— Ось, беріть бак. Розгуляйтесь трохи. І не забудьте.
— Не забуду.
— Авжеж, не варто. Бо якщо забудете, може так трапитися, що я розшукаю вашого чоловіка й перекажу йому. Це важлива справа, місіз. Для мене важлива. Як вас, до речі, звуть?
— Айві Темплтон.
Я так і застиг там, серед пилу й бур’яну, серед смороду лайна, напівперевареної нафти та пишного пердючого аромату природного газу.
— Містере? Шо з вами? У вас такий забавний вигляд став раптом.
— Нічого, — відповів я. І може, й дійсно в цьому нема нічого. Темплтон й зблизька не таке вже рідкісне прізвище. Авжеж, людина здатна переконати себе в будь-чому, якщо добре постарається. Я сам ходячий, говорючий тому доказ.
— А вас як звати?
— Мене звати Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.
На цей жарт рівня початкової школи її обличчя врешті розпливлося в усмішці.
— Зателефонуйте мені, місіз.
— Йо, окей. Ви вже їдете. Як побачите на зворотній дорозі ту мою малу чортову курву, то, мо’, зробите мені ласку.
Повернувшись до Джоді, я побачив у себе на дверях приколоту кнопкою записку:
Джордже...
Чи не зателефонуєте мені? Потрібна допомога.
Сейді (котра знов у халепі!!)
Що це могло означати? Я увійшов до будинку, зателефонував і дізнався.
Зламала собі стегно мати тренера Бормана, котра жила в санаторії для літніх людей в Ебіліні[418], а наступної суботи в ДКСШ запланована танцювальна Вечірка Сейді Гокінс[419].
— Тренер умовив мене чергувати з ним на танцях! Сказав, я цитую: «Як ви можете опиратися, коли це свято практично має ваше ім’я?» Лишень на минулому тижні це було. І я погодилася, мов та дурочка. А тепер він їде до Ебіліна, а я з чим залишаюся? Як мені самій наглядати за двома сотнями статево стурбованих шістнадцятирічних дітей, котрі вихилятимуться у твісті й філлі[420]? Не уявляю! А якщо хтось із хлопців принесе з собою пиво?
Я подумав, що дивно було б, аби хтось його не приніс, але вирішив, що краще цього не казати.
— А якщо бійка раптом трапиться на автостоянці? Еллі Докерті казала, що одного разу в минулому році на танці вдерлася зграя хлопців з Гендерсона і в результаті двоє їхніх і двоє наших потрапили до шпиталю! Джордже, ви можете мені допомогти? Будь ласка!
— Чи не запросила мене щойно Сейді Дангіл на Вечірку Сейді Гокінс? — промовив я, посміхаючись. Думка про те, щоб піти з нею на танці, аж ніяк не могла змусити мене спохмурніти.
— Не насміхайтеся! Це не жарти!
— Сейді, я залюбки з вами туди піду. Ви подаруєте мені букетик, щоб я зміг приколоти його до корсажа?
— Я подарую вам пляшку шампанського, коли на те пішлося. — Вона поміркувала.
— Проте ні, не з моєю зарплатнею. А от на пляшку «Холодної качки»[421] вистачить.
— Початок о сьомій тридцять? — Насправді я знав. Оголошення висіли по всій школі.
— Так.
— І це ж будуть танці тільки під платівки? Ніякого бенду? Вже добре.
— Чому?
— Музиканти живих гуртів вміють створювати проблеми. Якось я чергував на шкільній вечірці, де барабанщик продавав домашнє пиво в перервах. Досвід доволі ««приємний».
— Там були бійки? — в голосі її почувся страх. А також заінтригованість.
— Аж ніяк, але наригалися досхочу, всі кому було не ліньки. Пиво виявилося п’янюче.
— Це у Флориді було?
То було у Лізбон-Фолзі, у 2009, тому я відповів їй — так, у Флориді. А також знову підтвердив, що радо почергую разом з нею на гоцалках.
— Дуже вам вдячна, Джордже.
— З усім моїм задоволенням, мем.
І це було істинною правдою.
Організацією Вечірки Сейді Гокінс займався Пеп-клуб, і попрацювали вони суперово: зі сволоків над залом висіло безліч стрічок (сріблястих і золотих, звісно), повно було замішаного на імбирному елі пуншу, хрусткого лимонного печива та тортиків «Червоний оксамит»[422], постачених «Майбутніми домогосподарками Америки»[423]. Наш факультет мистецтв — маленький, проте беручкий — створив картонну фреску, на якій було зображено безсмертну міс Гокінс, котра ганяється за годящими холостяками Собачої Тічки[424]. Більшу частину цієї роботи виконали Метті Шо та подружка Майка, Боббі Джилл, і обидві дівчини заслужено пишались результатом. Я загадався, чи так само пишалися б вони, якби це відбувалося років на сім-вісім пізніше, коли дівчата з першої хвилі боротьби за розкріпачення жіноцтва почали палити свої ліфчики на демонстраціях за повні репродуктивні права. Не кажучи вже про написи на їхніх майках, типу: Я НЕ ВЛАСНІСТЬ та ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД.
Діджеєм і майстром церемоній на вечірці виступав Доналд Белінгем, десятикласник. Він прибув з абсолютно неймовірною колекцією грамплатівок, яка займала не одну, а цілих дві валізи «Самсоніт»[425]. З мого дозволу (Сейді просто стояла й спантеличено дивилася) він підключив два програвачі «Вебкор»[42б] і передпідсилювач свого тата до шкільної звукової системи. Спортзал був достатньо великим, щоб забезпечувати природну реверберацію, і після пари фонових завивань Доналд добився приголомшливо потужного саунду. Хоча й народжений у Джоді, Доналд був постійним мешканцем Роквіла в штаті Деді Кул[427]. Носив окуляри з товстими скельцями в рожевій оправі, слакси з високим поясом та двоколірні туфлі такого гротескно-консервативного фасону, що сказитися можна, я вам це кажу.
Вибухові розсипи прищів на його обличчі вінчала бріолінова зачіска «качача гузочка», як у Бобі Риделла[428]. Скидалося на те, що перший поцілунок від справжньої, живої дівчини він отримає десь у сорокадвохрічному віці, але з мікрофоном він управлявся швидко й весело, а його колекція дисків (яку він називав «скиртою пластмаси» або «саунд-мавзолеєм Донні Б.») була, як уже зазначалося, неймовірно багатою.
— Вгатимо по стартеру, розпочнемо вечірку з подиху минувшини, з рок-н- ролового релікта з кладо-драйвовища крутезності, із золотого стандарту, з пласту, що багато значить, ворушіть ногами під скажені гами «Денні... і його ДЖУНЬЙОРІВ»!
Зал вибухнув звуками «Навскач»[429]. Танці розпочалися, як і більшість їх починалися в ранніх шістдесятих, з того, що дівчата засмикалися з дівчатами. В повітря злітали ступні в пласких черевичках. Вихрилися нижні спіднички. Поступово на танцплацу почали формуватися пари «парубок-дівчина»... принаймні у швидких танцях, під свіжіші пісні, на кшталт «Рушай в дорогу, Джеку» та «Чверть до третьої» [430].
Мало хто з цих дітей мав би шанси перемогти в «Танцях з зірками», але вони були юні, сповнені щирого ентузіазму й веселилися на всі заставки. І мені було радісно на них дивитися. Пізніше, якщо цей Донні Б. не приглушить трішечки світло, я зроблю це сам. Сейді спочатку трішки нервувала, готова до неприємностей, але ці діти прийшли сюди просто щоб розважатися. Ніякі чужинські орди з Гендерсона чи з якоїсь іншої школи сюди не рвались. Вона зрозуміла це і почала потроху розслаблятися.
Через хвилин сорок безперервної музики (і після чотирьох тортиків «Червоний оксамит») я нахилився до Сейді й сказав:
— Вартовому Емберсону час зробити перший обхід території та подивитися, чи не займається хтось чимсь неприйнятним на ввіреному нам об’єкті.
— Хочете, я піду з вами?
— Я хочу, щоб ви назирали за вазою з пуншем. Якщо хтось з юнаків наблизиться до неї з будь-якою пляшкою, бодай хоч сиропу від кашлю, я хочу, щоб ви пригрозили йому електричним стільцем або кастрацією, чим завгодно, що вважаєте ефективнішим.
Вона відкинулася спиною на стіну й реготала, аж поки сльози не почали зблискувати у неї в кутиках очей.
— Забирайтеся звідси, Джордже, ви жахливий!
Я пішов. Радий, що змусив її засміятися, проте навіть за три роки важко було звикнути до того, що сексуально забарвлені жарти діють з набагато потужнішою ефективністю в Країні Було.
У східному крилі спортзалу, в одному з найтемніших його куточків я натрапив на заклопотану парочку — він досліджував цікавості під її джемпером, тоді як вона, схоже було, намагалася нанівець відсмоктати йому губи. Щойно я поплескав юного дослідника по плечі, як вони враз відсахнулась одне від одного.
— Побережи її бюстгальтер до кущів після вечірки, — промовив я. — А наразі повертайтесь до залу. Йдіть повільно. Заспокойтеся. Випийте пуншу.
Вони пішли: вона, застібаючи на собі джемпер, він трохи розкарякою, тією, добре відомою чоловікам підлітковою ходою, знаною як «піднесення посинілих яєць».
З-поза металообробної майстерні підморгували пара дюжин світляків. Я помахав рукою, і пара дітей на курильному майданчику помахали мені навзаєм. Я вистромив голову з-за східного рогу деревообробної майстерні й побачив дещо таке, що мені не сподобалось. Там тісною купкою стояли Майк Косло, Джим Ла-Дью і Вінс Нолз, передаючи щось одне одному з рук в руки. Раніш, аніж вони встигли мене побачити, я вихопив у них ту річ і закинув за сітчастий паркан.
У Джима на обличчі промайнув миттєвий переляк, але тут же він нагородив мене своєю лінивою усмішкою футбольного героя: «І вам привіт, містере Е.».
— Не старайся, Джиме. Я не дівчинка, яку ти намагаєшся причарувати аж до без трусів, а тим паче я не твій тренер.
Він видався шокованим і трохи наляканим, але я не побачив на його обличчі виразу незаслужено ображеної зірки. Подумалося, аби це відбувалося в якійсь зі шкіл у Далласі, все могло бути інакше. Він відступив на крок. Майк залишився на місці, хоча й ніяково дивився собі під ноги. Ні, то виглядало чимсь більшим за ніяковість. То був відвертий сором.
— Пляшка на танцях під грамофонні платівки, — промовив я. — Не те, щоб я очкував від вас абсолютної покірності всім правилам, але чому ви такі тупі, коли доходить до їх порушення? Джимі, якщо тебе зловлять за пиятикою, ти вмент вилетиш з команди, що тоді станеться з твоєю стипендією в Бамі?
— Може, стану червоним светриком[431], — промурмотів він. — Оце і все, я гадаю.
— Правильно, і марно відсидиш рік. Коли фактично міг би просуватися вперед. Те саме й з тобою, Майку. Крім того, тебе виженуть з театрального клубу. Тобі цього хочеться?
— Ані-сер, — ледь чутним шепотом.
— А тобі, Вінсе?
— Ні-ні, аж ніяк, містере Е. Абсолютно навпаки. А ми все-таки будемо робити першого присяжного? Бо якщо ми.
— У тебе що, не вистачає розуму помовчати, коли тобі вчитель висловлює догану?
— Вибачаюся, містере Е.
— Хлопці, я не попущу вам наступного разу, але зараз для вас щасливий вечір. Зараз ви отримаєте лише добру пораду: Не пройобуйте власного майбутнього. Не робіть цього заради якоїсь пінти «П’ятизіркового»[432] на шкільній вечірці, про яку ви навіть не згадаєте за рік відсьогодні. Вам зрозуміло?
— Йо-сер, — мовив Майк. — Я вибачаюся.
— Я теж, — сказав Вінс. — Абсолютно. — І, вишкірившись, перехрестився. Дехто з них просто такими вроджуються. А може, світ потребує таких хитрошитих кадрів для підживлювання себе? Хтозна.
— Джиме?
— Йо-сер, — промовив він. — Прошу, не розказуйте моєму татові.
— Ні, все залишиться між нами, — я окинув їх поглядом. — Хлопчики, ви матимете повно місць, де випити, наступного року, коли вчитиметеся у коледжі. Але не в нашій школі. Ви мене чуєте?
Цього разу вони разом відповіли «йо-сер».
— А тепер повертаєтесь до залу. Випийте пуншу, змийте запах віскі з віддиху.
Вони пішли. Я подарував їм трохи фори, а тоді вирушив слідом, на відстані, з
похиленою головою, руки в кишенях, глибоко задумавшись. ««Не в нашій школі», —
сказав я їм. Нашій.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |