Проте Лі приймав їхні харчі, лише зрідка вибухаючи роздратуванням, але коли вони привозили щось істотніше — нове ліжко, яскраву рожеву колиску для дитини, — він приймав і це. Він мав надію, що ці росіяни витягнуть його з тієї діри, в якій він опинився. Але не любив їх, а на той час, коли у листопаді 1962-го перевіз свою сім’ю в Даллас, він мусив уже розуміти, що на його почуття до них вони відповідають йому щирою взаємністю. А чого б їм його любити, міг думати він. Він ідеологічно чистий. А вони зрадники, котрі покинули Мать-Росію, коли вона стояла на колінах у 1943-му, ті, хто лизали чоботи німцям, а потім, коли закінчилася війна, втекли до Сполучених Штатів, де швидко набралися Американського Духу. який для Освальда означав бряжчання зброєю, гноблення меншин, експлуатацію робітників, тобто був завуальованим фашизмом.
Дещо з цього я дізнався з Елових нотаток. Більшість із цього розігрувалося в мене перед очима на сцені через дорогу, ну, і ще деякі висновки я зробив з єдиної важливої розмови, яку підслухала й записала моя начинена жучком лампа.
1 0
Надвечір 25 серпня, в суботу, Марина вбралася у гарну блакитну сукню й упакувала Джун у вельветовий комбінезончик з квітковою аплікацією спереду. Лі вийшов зі спальні з кислою міною на обличчі, одягнений у свій, схоже, що єдиний, костюм. То був доволі кумедний шерстяний комплект, який могли пошити тільки в Росії. Вечір був паркий, і я уявив собі, яким Лі стане мокрим, хоч викручуй, наприкінці. Вони обережно спустилися сходинками з ґанку (поламану так і не було відремонтовано) і вирушили на автобусну зупинку. Я сів у свою машину і поїхав на ріг Мерседес-стрит і Вінскот-роуд. Звідти я побачив, як вони стоять біля смугастого телефонного стовпа і лаються. Велике диво. Під’їхав автобус. Освальди сіли до нього. Я поїхав слідом, назирці, як колись робив це в Деррі, стежачи за Френком Даннінгом.
««Історія повторюється» — інший спосіб сказати, що минуле прагне гармонії.
Вони вийшли з автобуса серед житлової забудови в одному з північних районів Далласа. Я поставив машину і спостерігав за ними, як вони дійшли до невеличкого, але гарного дерев’яного будиночка з цоколем з дикого каменя в стилі Тюдор. У присмерку лагідно світили каретні ліхтарі наприкінці доріжки. На цій галявині не було бур’яну. Все в цій садибі мало не кричало: ««Америка працює!» До будинку перед
вела Марина з Джун на руках, Лі тягнувся трохи позаду, схоже, пригнічений у своєму двобортному піджаку, який метлявся в нього ззаду ледь не під колінами.
Марина підштовхнула Лі вперед себе і показала на дзвінок. Лі подзвонив. Вийшли Пітер Грегорі з сином, Джун потягнулася до Пола, і молодий чоловік зі сміхом взяв її на руки. Щойно Лі це побачив, як в нього скривилися донизу кутики губ.
Вийшов ще один чоловік. Я упізнав його, він був у тому гурті, що приїжджав у день першого уроку російської мови Пола Грегорі, і потім ще рази три-чотири відвідував дім Освальдів, привозячи харчі чи іграшки для Джун або й те, й інше разом. Я здогадувався, що його звуть Джордж Бухе (так, знову Джордж, минуле гармонізується різноманітними способами) і, хоч йому вже підпирало під шістдесят, я також здогадувався, що він серйозно западає на Марину.
Кухар, котрий втягнув мене в цю справу, вважав, що саме Бухе намовив Пітера Грегорі влаштувати цю дружню вечірку. Джорджа де Мореншильда там не було, але він невдовзі дізнається про цю подію. Бухе розповість йому про Освальдів, про їхній незвичайний шлюб. Він також розповість де Мореншильду про те, що Лі Освальд влаштував на цій вечірці цілу виставу, вихваляючи соціалізм і колективізм у Росії. ««Цей молодик мене вражає, він неначе несповна розуму», — скаже Бухе. Де Мореншильд, котрий все життя був поціновувачем безумств, вирішить, що він теж мусить познайомитися з цією дивною парою.
Чому Лі Освальд так розкип’ятився на вечірці у Пітера Грегорі, навіщо ображав приязних емігрантів, котрі в іншому випадку могли б йому допомогти? Напевне я не знав, але мав цілком слушний здогад. Ось Марина, яка причарувала їх геть усіх (а особливо чоловіків) у своїй блакитній сукні. Ось Джун, гарненька, як дитинка з рекламного плаката Вулворта, у своєму подарованому благодійниками комібнезончику з нашитими на ньому квітами. А ось Лі, весь спітнілий у своєму потворному костюмі. Він вільніше, краще за молодого Пола Грегорі, долає швидкі пороги балачки російською мовою, але все одно залишається позаду. Його, мабуть, бісили ситуації, коли він був змушений підлещуватися до цих людей, їсти їхній хліб і сіль. Я сподіваюся, що так і було. Я сподіваюся, що йому було боляче.
Я там не затримувався. Мене більше цікавив де Мореншильд, наступна ланка в ланцюгу. Невдовзі він мусить вийти на сцену. А тим часом стояв порожнім будинок № 2703, і він залишатиметься таким щонайменше до десятої години. А з огляду на те, що завтра неділя, то, можливо, й довше.
Я поїхав назад, щоб активувати жучок у їхній вітальні.
1 1
Мерседес-стрит тієї суботи теж буяла відчайдушними вечірками, але пустир поза маєтком Освальдів залишався тихим, безлюдним. Я гадав, що мій ключ від передніх дверей мусить підійти й до задніх, але то була теорія, котру мені так і не вдалося перевірити на практиці, бо задні двері були незамкнені. За весь час, що й прожив у Форт-Ворті, я жодного разу не скористався ключем, котрий придбав у Айві Темплтон. Життя сповнене іронічних насмішок.
У домі панувала ідеальна, аж нудна, акуратність. Високий стільчик було встановлено на кухні між батьківськими стільцями біля маленького столу, за яким вони їли, таця на ньому сяяла чистотою. Так само й облізла поверхня робочої стійки і мийка з її кільцевою смугою іржі від тутешньої твердої води. Я заклався сам із собою,
що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток.
««Джимла» — згадалося мені чомусь без усякої причини, і я здригнувся.
Відсунувши бюро, я під’єднав до розетки лампи секретний шнур і протяг його в отвір, який раніше був просвердлив у стіні. Усе йшло добре, і раптом трапилась погана пригода. Дуже погана. Коли я підсовував бюро на його постійне місце, воно вдарилося об стіну і Похила Пізанська Лампа повалилася.
Якби я мав час на роздуми, я застиг би на місці і чортова лампа розбилася об підлогу. І що тоді? Витягти жучок, залишивши розтрощену лампу? Сподіваючись, що вони вирішать, ніби нестійка від початку лампа впала сама собою? Більшість людей могли б купитися на це, але більшість людей не мають причин на параною стосовно ФБР. Лі може знайти просвердлену мною в стіні дірку. І тоді метелик розправить свої крильця.
Але я не мав часу на роздуми. Смикнувшись вперед, я підхопив лампу в повітрі. А потім, тримаючи її в руках, просто стояв і тремтів. У маленькому будинку було жарко, мов у печі, я чув, як тхне мій власний піт. Чи дочують і вони цей запах, коли повернуться додому? А як же інакше?
Мені подумалося, чи я не збожеволів. Звісно, мудрим рішенням було б зовсім прибрати жучок. а потім забратися самому. Я зможу знову вийти на Освальда десятого квітня наступного року, простежити, як він намагатиметься вчинити замах на генерала Едвіна Вокера, і, якщо він буде там сам, я зможу застрелити його, як був застрелив Френка Даннінга. КУЙ, як то кажуть у Кристі на зустрічах АА: «Кинь Ускладнювати, Йолопе». Якого збіса хера я взагалі затіявся з підслуховуванням через якусь калічну лампу, коли загрожене майбуття цілого світу?
На це відповів Ел Темплтон:
««Ти тут, бо вікно невизначеності все ще залишається відкритим. Ти тут, бо, якщо Джордж де Мореншильд є чимсь більшим за те, чим він здається, тоді, можливо, Освальд не був сам-один. Ти тут, щоб урятувати Кеннеді, і забезпечення цієї місії починається саме тут. Тому постав цю довбану лампу на належне їй місце».
Я поставив лампу на належне їй місце, хоча її хиткість мене непокоїла. Що, як Лі сам зіб’є її з бюро і побачить всередині жучок, коли розтрощиться керамічна основа лампи? Чи, наприклад, Лі з де Мореншильдом балакатимуть тут при вимкнутій лампі, і то так тихенько, що мій дистанційний мікрофон їх не вловить? Тоді всі ці зусилля даремні.
Переконала мене врешті-решт думка про Сейді. Я її кохаю, і вона кохає мене — кохала принаймні, — а я все споганив, переїхавши сюди, на цю паскудну вулицю. Тож, заради Христа, я не покину цю справу просто так, принаймні без спроби почути на власні вуха, що говоритиме Джордж де Мореншильд.
Я вислизнув крізь задні двері з затиснутим в зубах пальчиковим ліхтариком, під’єднав секретний шнур до магнітофона. Магнітофон, щоб вберегти його від погодних впливів, поклав в іржаву бляшанку «Кріско»[520], а її заховав у гніздечко
між цеглинами й дошками, яке я заздалегідь там підготував.
Після того я повернувся до свого паскудного будиночка на цій паскудній вулиці і почав чекати.
1 2
Вони ніколи не вмикали ту лампу, аж поки темрява не ставала майже геть непроглядною. Економили на рахунках за електрику, я гадаю. Крім того, Лі ж був робочою людиною. Він рано лягав спати, ну й вона, відповідно. Перевіривши плівку перший раз, я почув переважно балачки російською — до того ж безвиразно гугняві, завдяки суперповільній швидкості магнітофона. Щойно Марина намагалася скористатися своїм запасом англійських слів, Лі тут же її затикав. Проте до Джун, коли дитина вередувала, сам іноді говорив англійською, і то завжди тихим голосом із заспокійливими інтонаціями. Подеколи він навіть співав їй. Через суперповільну швидкість запису це було схоже на те, ніби якийсь орк намагається мугикати «Ой люлі-люлі, моя дитино».
Два рази я чув, як він б’є Марину, і другого разу власного запасу російських слів йому не вистачило, щоб виразити свою розлютованість: «Ти тупа, набридлива пизда! Боюся, мама була права щодо тебе!» Слідом почувся грюк дверей і Маринин плач. І раптом він обірвався, це вона вимкнула лампу.
Увечері четвертого вересня я побачив перед дверима Освальдів якогось хлопця років тринадцяти з полотняною торбою, перекинутою через плече. Йому відкрив Лі, босий, в джинсах і майці. Вони трохи поговорили. Лі запросив хлопця до хати. Там вони поговорили ще. Під час бесіди Лі взяв і показав хлопцеві якусь книжку, на яку той поглянув із сумнівом. Не було сенсу користатися ненаправленим мікрофоном, бо тоді повернуло на холод і вікна у них були зачинені. Але Похила Пізанська Лампа світилася ввімкнута, тож коли я потім, пізно вночі, прослухав другу плівку, в нагороду мені дісталася цікава бесіда. За третім разом її прослуховування я вже майже не помічав гугнявості голосів.
Хлопець розповсюджував передплату на якусь газету — чи, може, то був журнал — під назвою «Ґріт»[521]. Він повідомив Освальдам, що в цьому виданні друкуються всякі цікаві речі, на які не звертають уваги нью-йоркські газети (хлопець назвав це «сільськими новинами»), плюс спорт і садівництво. У ній також було те, що він охарактеризував як «придумані історії» і комікси.
— Ви не знайдете Діксі Даган у «Таймз Гералд», — поінформував він їх. — Моя мама любить Діксі[522].
— Добре, синку, це все добре, — сказав Лі. — Ти ще малий, а вже бізнесмен, авжеж?
— Нуууу... йо-сер?
— Скажи мені, скільки ти заробляєш?
— Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь[523]. К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.
— Синку, а ти знаєш, що тебе експлуатують?
— Га?
— Собі вони забирають дайми. А тобі дістаються пенні і надія на рушницю.
— Лі, він хороший хлопчик, — мовила Марина. — Перестань, Лі. Охолонь.
Лі її проігнорував.
— Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?
— О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик. Інгаллз?
— Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.
— Не хочу я ставати ніяким мільйонером, — заперечив хлопець. — Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.
— Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.
Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:
— То ви вперед-платите мою газету?
— Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?
— У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?
— Я тобі якраз намагався пояснити, чому саме я в скрутних обставинах.
— Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час[524]!
— Щасти, — попрощалася з ним Марина.
Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:
— Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.
Невдовзі лампу було вимкнуто.
1 3
Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік — відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, — але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.
Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді. і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: ««Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».
Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):
— Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.
1 4
Запала мить тиші достатньо довга, аби мені вирішити, що я таки помилився, що зараз хтось скаже: ««Я не Сейді, я просто випадковий бовдур, котрий набрав не той номер». А тоді вона промовила:
— Як ти здогадався, що це я?
Я ледь не відповів їй ««гармонізація», і вона, либонь, це зрозуміла б. Але на либонь не варто було покладатися. То був важливий дзвінок, і я не бажав його зіпсувати. Відчайдушно не бажав зіпсувати нашу розмову. В тому, що відбулося слідом, брали участь двоє мене: Джордж, котрий говорить уголос по телефону, і Джейк всередині, котрий промовляє те, чого не може сказати Джордж. Можливо, коли щире кохання зависло на павутинці, на протилежних боках розмови завжди містяться по двоє.
— Тому що весь день думав про тебе, — відповів я. (Я думав про неї все літо.)
— Як ти там?
— Я в порядку. (Мені самотньо.) А ти як? Як провела літо? Все встигла зробити? (Ти розірвала юридичний зв’язок зі своїм химерним чоловіком?)
— Так, — відповіла вона. — Справу зроблено. Ти ж це мав на увазі, Джордже? Чи зробила я ту справу?
— Так, мабуть. Як там школа? Як твоя бібліотека?
— Джордже, ми так і будемо говорити весь час чи, може, насправді почнемо говорити?
— Добре, — я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. — Давай говорити. Ти в порядку?
— Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. — Вона помовчала, а потім продовжила: — Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.
— О! (Ох, чорт.)
— Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела[525]. Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, — засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.
— Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?
— Не знаю, Джордже. а ти радієш?
— Ні. (Я його вбити хочу.)
— Роджер вродливий, — промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. — Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.
Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.
— Я вбити його хочу.
На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.
— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.
— Справді? Навіщо ж тоді ти мені про це розповідаєш?
— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував. ми з ним трішки. ну, пообнімалися, як діти.
(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)
— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я. як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.
— Сейді.
— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.
— Сейді?
— Що?
— А сама ти приховуєш якусь швабру?
Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:
— Я тебе не розумію.
— У тебе голос не твій, от і все.
— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?
— Якби так, то розповів би.
— А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді — не тільки я — і ніхто з них не знає, де ти живеш.
— Сейді.
— Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.
А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?
— Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли.
— О, я не сумніваюся. І те, чим займається сенатор Кікел, теж дуже важливе. Роджер доклав зусиль, щоби мені про це розказати і сказати, що якщо я. приїду до нього у Вашингтон, я в якомусь сенсі всядуся біля підніжжя величі. чи стоятиму біля дверей в історію. чи щось таке. Влада його збуджує. Це одна з небагатьох рис у ньому, з якою важко змиритися. Що я подумала — що й зараз думаю — та хто я така, щоб сидіти біля підніжжя величі? Я всього лиш розлучена бібліотекарка.
— Хто я такий, щоби стояти біля дверей в історію? — мовив я.
— Що? Що ти сказав, Джордже?
— Нічого, серденько.
— Може, тобі краще не називати мене так?
— Вибач. (Я не жалкую.) Про що ми взагалі зараз говоримо?
— Про тебе і про мене, і чи залишається іще хоч щось, завдяки чому ти і я можемо вважатися ««ми». Було б легше, аби ти міг розповісти мені, навіщо ти в Техасі. Бо я знаю, що ти приїхав сюди не заради того, щоб писати книгу або викладати у школі.
— Розказати тобі — це для тебе було б небезпечно.
— Ми й так усі в небезпеці, — заявила вона. — Джонні правий щодо цього. Розказати тобі дещо, що мені розказав Роджер?
— Гаразд. (Де він тобі те розказував, Сейді? І коли відбувалася та ваша розмова, були ви тоді у вертикальному чи в горизонтальному положенні?)
— Він тоді випив трішки більше звичайного, і в нього розв’язався язик. Ми були в його готельному номері, але не переживай — ступнями я торкалася підлоги і була цілком одягнена.
— Я не переживаю.
— Якщо так, ти мене розчарував.
— Гаразд, я переживаю. Що він розповів?
— Він сказав, що йде поголоска, ніби затівається якась серйозна справа у Карибському регіоні цієї осені або зими. Гаряча точка, так він це назвав. Я припускаю, що він мав на увазі Кубу. Він ще сказав: «Цей ідіот ДжФК збирається нас усіх занурити в окріп, аби лише показати, що він має яйця».
Я згадав про все те лайно про кінець світу, яке був заливав їй до вух її колишній чоловік. ««Кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, — казав він їй. — Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені». Такі речі залишають враження, особливо коли промовляються сухим тоном впевненого в своїх словах науковця. Враження вони залишають? Точніше сказати — шрами.
— Сейді, це все лайно.
— О? — відгукнулася вона роздратовано. — Гадаю, в тебе є інсайдерська інформація, недоступна сенатору Кікелю?
— Скажімо, є.
— Скажімо, ні. Я ще трішки зачекаю, може ти врешті чесно все розкажеш, але не дуже довго. Либонь, просто тому, що ти гарно танцюєш.
— Тоді давай потанцюємо, — промовив я навіжено.
— На добраніч, Джордже.
І перш ніж я встиг щось ще сказати, вона відключилася.
1 5
Я почав їй тут же передзвонювати, але коли телефоністка запитала в мене «номер, будь ласка?», до мене повернувся здоровий глузд. Я поклав слухавку. Вона сказала все, що хотіла сказати. Намагатися примусити її сказати більше, тільки погіршить ситуацію.
Я переконував себе, що її дзвінок був провокацією, розрахованою на те, щоб зрушити мене з мертвої точки, на кшталт знаменитого: «Говоріть за себе, Джоне Алдене».[526] Але дарма, це зовсім не було схоже на Сейді. її дзвінок радше був схожим на благання допомоги.
Я знову підняв слухавку, і цього разу на прохання телефоністки дати номер я його назвав. Двічі продзвенів телефон на іншому кінці, а потім озвався голосом Еллен Докерті:
— Слухаю? Хто телефонує, будь ласка?
— Вітаю, міз Еллі. Це я, Джордж.
Мабуть, та штука, мить заціпенілого мовчання, виявилася заразною. Я чекав. Нарешті вона сказала:
— Вітаю, Джордже. Боюся, я зовсім забула про вас, авжеж? Це тільки тому, що зараз я страшенно.
— Зайняті, так. Я знаю, як воно, в перші пару тижнів. Я дзвоню вам тільки тому, що мені щойно телефонувала Сейді.
— О? — це прозвучало вельми обережно.
— Якщо це ви сказали їй, що мій номер належить лінії не в Далласі, а у Форт-Ворті, в цьому нема нічого поганого.
— Я не продукувала пліток. Сподіваюся, ви це розумієте. Я гадала, вона має право знати. Мені небайдужа Сейді. Ви мені теж небайдужі, звісно, Джордже. але ви поїхали від нас. А вона ні.
Я все це розумів, хоча й було мені від цього боляче. Повернулося відчуття замкненості в космічній капсулі.
— Я не маю заперечень щодо цього, Еллі, та з мого боку це не було зовсім неправдою. Я дійсно скоро збираюся перебратися в Даллас.
Нуль реакції, та й що вона могла сказати? «Може, воно й так, але ми обоє знаємо, що ви таки трішечки брехун?»
— Мені не сподобався її голос. Як на ваш погляд, з нею все гаразд?
— Я не певна, чи хочу вам відповідати на це запитання. Якщо скажу ні, ви можете примчати сюди, щоб її побачити, а вона не хоче бачитися з вами. Не за такого стану речей.
Фактично вона відповіла на моє питання.
— З нею було все гаразд, коли вона повернулася в місто?
— Вона була в порядку. Зраділа, нас усіх побачивши.
— Але тепер в неї збентежений голос і сама вона каже, що їй печально.
— А хіба це дивно? — міз Еллі заговорила різко. — Тут чимало спогадів для Сейді, багато з них пов’язаних з деяким чоловіком, до якого вона все ще має почуття. Гарний чоловік і чудовий вчитель, але сягнув успіху під фальшивим прапором.
Оце вже дійсно болюче.
— Там справа в іншому, здається. Вона говорила про наближення якоїсь кризи, про яку чула від. — Від випускника Єлю, котрий сидить під дверима в історію? — Від когось, з ким вона познайомилася в Неваді. Її чоловік вже колись був натовк їй у голову всяких нісенітниць.
— Їй у голову? В її гарненьку голівку? — тепер уже не просто різкість, тепер звучав уже справжній гнів. Через це я відчув себе маленьким і зніченим. — Джордже, переді мною стос паперів з милю заввишки, і я мушу з ними усіма розібратися. Ви не можете піддавати Сейді Дангіл віддаленому сеансу психоаналізу, а я не можу допомогти вам у ваших проблемах з коханням. Єдине, що я можу, це порадити вам розповісти всю правду, якщо Сейді вам небайдужа. Краще раніше, аніж пізно.
— Ви не бачили десь там поблизу її чоловіка, я сподіваюся?
— Ні! На добраніч, Джордже.
Вдруге за сьогоднішній вечір жінка, яка була мені не чужою, кинула слухавку. Новий персональний рекорд.
Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». ««Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення
цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?
Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.
Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.
Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.
««Попустися, друже, — промовив Ел. — Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати...»
Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.
««Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».
І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.
1 6
Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Іхня найменша дитина спала на руках у матері.
Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.
Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.
— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.
Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:
— Ви з’являлися тут раніше.
««Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».
— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.
— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?
— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх-овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.
— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.
«А чого не в Мозелл? — подумав я. — Туди від’їжджають, покидаючи житло».
— Чого вам тре’а? — спитала молодша. — Нам тре’а знайти й відвезти йому костюм туди, у похоронну контору.
— Я хотів би дізнатися номер вашого хазяїна, — сказав я.
Очі вдовиці сяйнули.
— С’іільки це коштуватиме вам, містере?
— Я дам вам його безплатно! — гукнула молода жінка з балкона на другому поверсі.
Осиротіла дочка підняла голову і наказала їй заткнути її йобаний рот. Це було в Далласі. Не гірше, як в Деррі.
Сусідська привітність.
Розділ 19 1
Джордж де Мореншильд здійснив свою величну появу пополудні п’ятнадцятого вересня, в похмуру дощову неділю. Прибув він за кермом «Кадилака» кольору кави, який ніби ось щойно виїхав з пісні Чака Беррі[527]. Разом з ним приїхав чоловік, котрого я вже знав, Джордж Бухе, та інший, невідомий мені — худий, як тріска, парубок з пушком білявого волосся на голові й прямою, як шомпол, спиною того, хто довгенько був прослужив у війську і досі тому радий. Де Мореншильд підійшов до заду машини й відкрив багажник. Я кинувся по дистанційний мікрофон.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 11 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |