— Я не можу, Джейку. Пробач.
««Потроху-помалу, — нагадував я собі, плентаючись з першими променями світанку через усе місто до Діка. — Помалу-потроху».
1 3
Двадцять четвертого квітня я сказав Діку, що маю в Далласі певну справу, і спитав, чи не міг би він побути з Сейді, поки я не повернуся звідти близько дев’ятої. Він цілком охоче погодився, тому о п’ятій того дня я сидів навпроти терміналу компанії Ґрейгаунд[584] на Південній Полк-стрит, біля перехрестя 77-го шосе і недавно побудованої чотирисмужної автомагістралі І-20[585]. Я читав (чи радше прикидався, ніби читаю) новенький роман про Джеймса Бонда ««Шпигун, котрий мене любив».
За півгодини на стоянку біля термінала заїхав знайомий універсал. За його кермом сиділа Рут Пейн. З машини вийшов Лі й відкрив задні двері. Звідти вилізла Марина з Джун на руках. Рут Пейн залишилася за кермом.
У Лі було тільки дві поклажі: речовий мішок з оливково-зеленого брезенту та простьобаний рушничний чохол з ручками. Він підніс їх до працюючого на холостому ходу «Сінікрузера»[586]. Кинувши лише побіжний погляд на квиток, водій взяв у Лі рюкзак і гвинтівку і поклав їх до відчиненої багажної секції.
Лі підійшов до дверей автобуса, потім обернувся й обняв дружину, розцілувавши її в обидві щоки і в губи. Взяв у неї дитину, ткнувся носом під підборіддя Джун. Дівчинка засміялася. Лі теж сміявся, але я помітив сльози в його очах. Він поцілував Джун в лобик, стиснув її в обіймах, потім повернув Марині й притьмом піднявся по сходинках в автобус, не озирнувшись.
Марина пішла до машини, з якої Рут Пейн тепер уже вилізла і чекала. Джун простягнула рученята до старшої жінки, і та, усміхнена, її прийняла. Так вони там постояли трохи, дивлячись, як сідають до автобуса пасажири, а потім поїхали геть.
Я залишався на своєму місці, аж поки автобус о 18:00 не вирушив у рейс, точно за графіком. Сонце, що спливало кров’ю, схиляючись до заходу, зблиснуло у віконці, за яким висіла табличка з назвою маршруту, зробивши на мить її невидимою. Та потім я знову зміг прочитати ті три слова, які підтверджували, що Лі Гарві Освальд зник, принаймні на якийсь час, з мого життя.
Я зачекав, поки він виїде естакадою вгору на трасу І-20, а потім пройшовся два квартали туди, де був залишив свою машину, сів за кермо і поїхав назад у Джоді.
1 4
Хребетна чуйка, знову вона.
Не маючи на те ніяких конкретних причин, я сплатив травневу оренду за квартиру на Західній Нілі-стрит, хоча мусив би вже почати економити долари. Мав я лише неясне, проте потужне відчуття, що мушу зберегти собі оперативну базу в Далласі.
За два дні до початку Кентуккського дербі я поїхав на Грінвіл-стрит з твердим наміром поставити п’ять сотень доларів на те, що Шатоґе прийде до фінішу в першій трійці. Вирішив, що так я менше там запам’ятаюся, аніж якби закладався на нього як на жеребця-переможця. Машину я залишив за чотири квартали від «Фінансового забезпечення» і не забув її замкнути — обачність, необхідна в цьому кварталі міста навіть об одинадцятій ранку. Спершу я вирушив швидко, але потім — знову без усяких конкретних причин — кроки мої почали уповільнюватись.
За півквартала від замаскованої під вуличний ломбард букмекерської контори я зовсім зупинився. Я знову побачив того букмекера — без сонячного козирка в цей дополуденний час, — стоячи в одвірку свого закладу, він курив сигарету. В потужному потоці сонячного світла, обрамлений гострими тінями одвірка, він був схожим на якусь фігуру з картини Едварда Хоппера[587]. Того дня він ніяк не міг мене побачити, бо дивився на машину, що стояла біля бордюру на протилежному боці вулиці. То був кремового кольору «Лінкольн» із зеленими номерними знаками. Понад номером йшов напис СОНЯЧНИЙ ШТАТ. Це ще не означало, ніби тут забринів обертон. Зовсім не обов’язково це мало означати, що машина ця належить Едуардо Гутьєресу з Тампи, букмекеру, котрий був завів собі звичку вітати мене словами: «Ось і мій янкі з Янкіленду». Тому, котрий майже напевне скомандував до ноги спалити мій прибережний дім.
І все одно я розвернувся й пішов назад до своєї машини, і ті п’ять сотень доларів, які я мав намір поставити на кін, залишилися лежати у мене в кишені.
Хребетна чуйка.
Розділ 24
Зважаючи на схильність історії до самоповторень, принаймні навкруг мене, ви не здивуєтеся, дізнавшись, що план Майка Косло щодо збору грошей на сплату рахунків Сейді полягав у відновленні постановки «Джоді Джемборі». Майк казав, що постарається задіяти оригінальних виконавців ролей, якщо ми призначимо шоу на середину літа, і дотримався слова — з них відгукнулися майже всі. Навіть Еллі, хоча й заявляла, що їй досі пальці печуть після минулого разу, погодилася повторити своє спотикливе виконання на банджо «Містечкових перегонів» та «Аварії в горах Клінча» [588]. Ми вибрали дванадцяте й тринадцяте липня, проте ще якийсь час усе залишалось непевним.
Першою притичиною, яку належало подолати, була особисто Сейді, котру сама ця ідея ввігнала в жах. Вона назвала це «випрохуванням благодійності».
— З твоїх уст ці слова звучать так, ніби ти їх завчила, ще сидячи на колінах у матері, — зауважив я.
Вона якусь мить не зводила з мене погляд, а потім, втупившись очима в підлогу, почала погладжувати волосся з понівеченого боку обличчя.
— Ну, а якщо навіть так? Хіба через це вони стають неправильними?
— А бодай йому грець, дай-но подумаю. Ти говориш про життєву мудрість, якої тебе навчала жінка, котра після того, як вона дізналася, що її дочку поранили, ба ледь не вбили, найбільше переймалася тим, що їй доведеться ходити в іншу церкву.
— Це приниження, — промовила Сейді стиха. — Просити милостині в міста — це приниження.
— Ти зовсім так не вважала, коли йшлося про Боббі Джилл.
— Ти заганяєш мене в кут, Джейку. Прошу тебе, не роби цього.
Я сів поряд і взяв її за руку. Вона її висмикнула. Я взяв знову. Цього разу вона дозволила себе тримати.
— Я розумію, що тобі це нелегко, серденько. Але, як є час віддавати, так само є час брати. Не знаю, чи йдеться про це в Еклезіаста, але в будь-якому випадку це справедливо. Твоя страховка просто анекдотична. Доктор Еллертон дарує нам відмову від свого гонорару.
— Я такого не просила.
— Тихо, Сейді. Будь ласка. Це називається pro bono, благодійна робота. Але там працюватимуть також інші хірурги. Рахунки за твої операції будуть величезними, а мої ресурси вже вичерпуються.
— Краще б він мене вбив, було б легше, — прошепотіла вона.
— Ніколи більше такого не кажи. — Вона зіщулилася від почутої в моєму голосі люті, закапали сльози. Тепер вона могла плакати тільки одним оком. — Серденько, люди хочуть це зробити для тебе. Дозволь їм. Я знаю, в голові в тебе живе твоя мати — у кожного там засіла своя, я так гадаю, — але в даному випадку ти не можеш дозволити їй гнути свою лінію.
— Все одно ті лікарі не зможуть нічого поправити. Ніколи не буде вже так, як було. Мені це сам Еллертон говорив.
— Вони можуть поправити багато що, — це прозвучало лиш трішки оптимістичніше, аніж аби я сказав ««вони можуть поправити дещо».
Вона зітхнула:
— Ти хоробріший за мене, Джейку.
— Це ти хоробра, як мало хто. Ти даєш свою згоду?
— Благодійне шоу для Сейді Дангіл. Якщо моя мати дізнається, вона пінитиметься, аж всиратиметься.
— Тим краще, на мою думку. Ми надішлемо їй кілька знімків.
Це спонукало її до посмішки, але тільки секундної. Злегка тремтячими пальцями вона підкурила сигарету, а потім знову почала гладити себе по волоссю з пораненого боку.
— А я мушу там бути? Щоб усі побачили, що саме купується за їхні долари? На кшталт свині американської беркширської породи на ярмарковому аукціоні?
— Звісно, ні. Хоча я маю сумніви, аби бодай хтось з них зомлів. Більшість тутешніх людей бачили й гірше.
Ми й самі, оскільки працювали у школі такої місцини, де люди переважно займаються фермерством й ранчерством, бачили гірше — згадати хоча б страшно обгорілу під час пожежі в її будинку Брітту Карлсон, або Даффі Гендриксона, у котрого після того, як зісковзнув ланцюг, на якому було підвішено тракторний двигун в гаражі його батька, рука стала схожою на копито.
— Я не готова до такого роду оглядин. І не думаю, що бодай колись стану до цього готовою.
Усім своїм серцем я сподівався, що вона не права. Навіжені цього світу — Джонні Клейтони, Лі Гарві Освальди — не мусять вигравати. Якщо Бог не дарує покращення після того, як вони святкують свої маленькі перемоги, тоді це мусять робити люди. Вони мусять принаймні намагатися це робити. Але наразі не час було займатися моралізаторством на цю тему.
— Тобі допоможе, якщо я скажу, що доктор Еллертон погодився особисто взяти участь в шоу?
Вони на мить забула про своє волосся й вирячилася на мене:
— Що!?
— Він хоче бути задньою частиною Берти.
Танцююча поні Берта була полотняним витвором дітей з мистецького факультету. Вона огиналася на сцені під час кількох скетчів, але головним її номером було вертіння хвостом в запальній джизі під пісню Джина Отрі «Знову в сідлі»[589]. (Хвостом керував, смикаючи за шнурок, артист, котрий грав задню половину Берти.) Не уславлена надто витонченим почуттям гумору сільська публіка сприймала Берту з непідробним захватом.
Сейді почала реготати. Я бачив, що їй від цього боляче, але зупинитися вона не могла. Вона відкинулася на спинку дивана, притискаючи одну долоню собі до лоба, ніби намагалась запобігти вибуху мозку.
— Гаразд, — вимовила Сейді, коли до неї нарешті знову повернулась здатність говорити. — Я дозволяю це робити, аби лише побачити таке. — Потім вона звела очі на мене. — Але я подивлюся шоу тільки на костюмованій репетиції. Ти не витягнеш мене на сцену, де всі на мене дивитимуться й шепотітимуть: «Ой, погляньте-но, бідненька дівчина». Ми щодо цього ясно домовилися?
— Абсолютно ясно, — відповів я і поцілував її. Так було взято один бар’єр. Залишалося взяти інший: умовити провідного фахівця з пластичної хірургії приїхати в липні з Далласа до Джоді, щоб погасати по сцені в задній половині брезентового костюму вагою тридцять фунтів. Бо я в нього поки ще про це не питав.
Виявилося, що це взагалі не проблема. Коли я виклав цю ідею Еллертону, він загорівся, наче дитина.
— Я навіть маю практичний досвід, — повідомив він мені. — Роками дружина мені каже, що я часом дурний, як кінська срака.
Останнім бар’єром виявився зал. У середині червня, десь під той час, коли Лі саме витурили з порту в Новому Орлеані за те, що втюхував свої прокламації «за Кастро» членам команди авіаносця «Оса», до будинку Сейді під’їхав Дік. Він поцілував її в здорову щоку (поранену вона відвертала завжди, коли заходив хтось із візитом) і спитав у мене, чи не прогуляюся я з ним на холодне пиво.
— Катай, — сказала Сейді. — Зі мною все буде в порядку.
Дік повіз нас в умовно кондиціонований заклад під бляхою, що містився за дев’ять миль від Джоді й звався «Курчата прерій». У цей пополудній час там було порожньо, мовчав джукбокс, лише двоє самотніх пияків сиділи при шинквасі. Дік вручив мені долар.
— Я плачу, ви приносите. Годиться така оборудка?
Я пішов до шинкваса й підчепив за горла пару «Бакгорнів»[590].
— Якби я знав, що ви принесете «Баки», краще б сам сходив, — сказав Дік. — Чоловіче, це ж не пиво, це кінська сеча.
— А мені воно чомусь подобається, — відповів я. — Крім того, здається, ви волієте випивати вдома. «Коефіцієнт глупства в місцевих барах перевищує рівень мого смаку» — хіба не від вас я таке якось чув?
— Та нехай, все одно ніякого пива я не хочу. — Тільки тепер, коли поряд не було Сейді, я звернув увагу, що Дік аж кипить від гніву. — Чого мені насправді хотілося б, це затопити в пику Фреду Міллеру й дати Джессіці Келтроп підсрачника, копнути з носака її худу, безперечно обрамлену рюшами сраку.
Імена і їх носії були мені знайомі, хоча я, всього лиш скромний отримувач зарплатні, ніколи не спілкувався з ними особисто. Міллер і Келтроп становили собою дві третини шкільної ради округу Денголм.
— Не зупиняйтесь на цьому, — заохотив я. — Раз уже ви в такому кровожерливому настрої, повідайте мені, що вам хочеться зробити Двайту Росону. Хіба він там не третій?
— Його прізвище Ролінгс, — промовив Дік похмуро. — І я не маю до нього претензій. Він проголосував за нас.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Вони не дозволяють нам показати «Джемборі» в шкільному залі. Незважаючи навіть на те, що йдеться про середину літа, коли він абсолютно вільний.
— Та ви жартуєте? — якось було Сейді мені казала, що деякі особи в місті можуть бути налаштовані проти неї, але я їй не повірив. Отакий наївний чужак цей Джейк Еппінг, все ще тримається своїх науково-фантастичних уявлень з двадцять першого століття.
— Якби ж то, синку. Вони послалися на правила пожежної безпеки. Я нагадав їм, що ні про яку пожежну небезпеку не йшлося, коли відбувався бенефіс на користь постраждалої в аварії школярки, а та Келтропиха — суща стара драна кішка й більш ніхто — мені каже: «О так, Діку, але ж то було під час навчального року».
— Авжеж, їх це непокоїть, і головно тому, що жінці, яка належить до викладацького персоналу їхньої школи, обличчя розпанахав божевільний, за яким вона була колись заміжня. Вони бояться, що про це напишуть в газетах або, Господи помилуй, покажуть репортаж по якомусь із даллаських телеканалів.
— А яке це може мати значення? — спитав я. — Він же. Боже, Діку, він же навіть був не звідси! Він аж із Джорджії!
— їм це неважливо. Що для них важить, так це те, що він тут помер, і вони бояться, що це кине тінь на школу. На місто. А також на них.
Я чув себе, ніби я щось мекаю — жалюгідні звуки для дорослого чоловіка в розквіті сил, — але нічого з собою зробити не міг.
— Та в цьому ж взагалі нема жодного сенсу!
— Аби могли, вони б її вигнали з роботи, просто щоб позбавити себе турбот. Але, оскільки цього вони зробити не можуть, то сподіваються, що вона сама звільниться раніш, аніж діти зможуть побачити, що з її обличчям зробив Клейтон. Це те саме, Богом прокляте містечкове лицемірство в повній своїй красі, хлопчику мій. Коли Фреду Міллеру перейшло за двадцять, він двічі на місяць катався до Нуево Ларедо [591], де на всі заставки відривався зі повіями в тамтешнім бурдеї. Більше того, гроші на ці розваги від отримував від свого батька. А ще я маю цілком вірну інформацію про те, що, коли Джессіка Келтроп була просто шістнадцятирічною Джессікою Трапп з ранчо Солодка вода, якось вона була серйозно потовстішала, а через дев’ять приблизно місяців зненацька схудла. Маю на думці сказати їм, що пам’ять у мене набагато довша за їхні сині носи, і турбот, якщо схочу, я можу їм створити достатньо. Мені для цього навіть напружуватись не треба.
— Не можуть же вони звинувачувати Сейді у божевіллі її колишнього чоловіка. чи можуть?
— Пора б вам уже постаршати, Джордже. Іноді ви поводитесь так, ніби в хліві народилися. Чи в якійсь країні, де люди мислять логічно. Для них все йде через секс. Такі, як Фред і Джессіка, завжди і всюди вбачають секс. Вони, певне, гадають, що поза кадром Альфа-Альфа та Спанкі тільки те й роблять, що трахають Дарлу за стодолою, а Гречка їх підбадьорює[592]. Тож коли трапляється щось подібне, завжди в цьому винна жінка. Вони ніколи не скажуть цього відкрито і прямо, але в душі вони вважають, що чоловіки звірі, а жінки, котрі не можуть їх приручити, самі винні, синку, все лежить на їх совісті, тільки на їх совісті. Я їм так просто цього не попущу.
— Мусите, — сказав я. — В інакшому разі, скандал відіб’ється на Сейді. А вона зараз слабенька. Це може її зовсім підкосити.
— Йо, — кивнув він. А потім поліз собі до нагрудної кишені по люльку. — Йо, це-то я розумію. Просто випускаю пару. Еллі тільки вчора балакала з людьми, котрі керують «Грейндж-холом». Вони раді нас пустити до себе з нашим шоу, і там на п’ятдесят місць більше. Бо в них там ще й балкон, знаєте.
— От і добре, — відповів я, заспокоюючись. — Є таки тверезі голови.
— Лише одна проблема. Вони просять чотири сотні за обидва вечори. Якщо я викладу дві, ви додасте ще пару? Тільки з продажу квитків нам нічого не повернеться,
пам’ятаєте? Все піде на медичні рахунки Сейді.
Мені добре було відомо, скільки коштує лікування Сейді; я вже заплатив триста доларів за її перебування у шпиталі, якого й зблизька не покрила її непутня страховка. Попри шляхетність доктора Еллертона, інші витрати швидко зростали. Щодо мене, я поки що не дочерпався до фінансового дна, але скоро вже мав його побачити.
— Джордже? То що ви на це скажете?
— П’ятдесят на п’ятдесят.
— Тоді допивайте те ваше гидотне пиво. Я хочу вже вертатись до міста.
Виходячи з того безрадісного непорозуміння, що вважало себе пивним закладом, я зачепився очима за афішу в вітрині. Згори там було написано:
Нижче містилися фотографії двох гологрудих бугаїв, як того вимагає традиція, із задертими вгору кулаками в боксерських рукавицях. Один з них молодий, неушкоджений. Другий парубок був значно старшим на вигляд і з явно уже не раз зламаним носом. Утім, мою увагу привернула не так сама афіша, як імена на ній. Звідкись вони були мені знані.
— Не здумайте на це купитися, — похитав Дік головою. — Це не спортивне змагання, а бійка пітбуля з кокер-спанієлем. Старим кокер-спанієлем.
— Справді?
— Том Кейс завжди славився потужним, мужнім серцем, але зараз його серцю вже сорок років і б’ється воно у сорокарічному тілі. Він виростив собі пивне черево і взагалі ледь спроможний ворушитися. Тайгер натомість молодий і жвавий. За пару років він стане чемпіоном, якщо менеджери не схиблять, вибираючи для нього противників. А тим часом, щоб тримався у формі, вони йому підставляють отаких, як Кейс, на знищення.
Мені це нагадало протистояння Рокі Бальбоа й Аполло Кріда, а чом би й ні? Подеколи життя імітує мистецтво[594].
Дік продовжив:
— Дивитись за гроші телевізор у повному людей залі. От лихо, на що ж це схоже?
— На привіт з майбутнього, я гадаю, — відповів я.
— І там, либонь, жодного місця вільного не буде — у Далласі принаймні, — але це не відміняє того факту, що сам Том Кейс — це привіт з минулого. Тайгер його порубає на м’ясне асорті. Отже, Джордже, про «Грейндж-хол» ми домовилися?
— Абсолютно.
Дивний був той червень. Насамперед я радо віддавався репетиціям з трупою, відновлюючи оригінальну постановку ««Джемборі». Це було дежавю наймилішого ґатунку. А з іншого боку, я дедалі частіше й частіше ловив себе на думці: а чи дійсно я маю серйозний намір вибити фігуру Лі Гарві Освальда з історичного рівняння Я не вірив, що мені може не стачити духу — я ж уже убив одного поганця, і зробив це холоднокровно, — проте неможливо було заперечувати того факту, що Освальда я вже давно тримаю буквально на прицілі, але дозволяю йому жити далі. Я запевняв себе, що причина полягає у принципі невизначеності, а його сім’я тут ні до чого, але не міг
забути, як усміхається Марина, обхоплюючи руками свій живіт. Я не переставав думати: а може, він врешті-решт ніякий не підставний цап? Нагадував собі, що в жовтні він повернеться. Ну й, звичайно, переді мною поставало питання, що від цього може змінитися. Дружина його все ще залишатиметься вагітною, а вікно невизначеності відкритим.
Тим часом на мені була повільно одужуюча Сейді, сплата рахунків і заповнення страхових паперів (бюрократична машина у 1963 році вміла збісити незгірш, як у 2011-му), ну й репетиції, звісно. Доктор Еллертон зміг прибути тільки раз, але з нього був меткий учень і він скакав своєю половиною Танцюючої Поні Берти з чарівливою запальністю. Після прогону він сказав мені, що хоче запросити до гурту ще одного хірурга, спеціаліста з операцій на обличчі у Массачусетському центральному шпиталі. І я відповів — із завмиранням серця, — що ще один хірург — це гарна ідея.
— Ви собі зможете це дозволити? — перепитав він. — Марк Андерсон недешевий фахівець.
— Ми впораємося, — відповів я.
Коли прем’єра шоу вже була ось-ось, незабаром, я запросив Сейді подивитися, що в нас виходить. Вона делікатно, але рішуче відмовилась, попри те, що раніше обіцяла прийти принаймні на генеральну репетицію. Вона рідко виходила з дому, а коли все- таки наважувалась, то лише у садочок на задньому дворі. Відтоді як Джон Клейтон розпанахав їй обличчя, а потім і собі горло, вона жодного разу не була ні в школі, ні в місті.
Зранку до пополудня дванадцятого липня я пробув у Грейндж-холі, проводячи останню технічну репетицію. Майк Косло, котрий прибрав на себе роль продюсера так само невимушено, як колись був легко увійшов в образ бурлескного коміка, сказав мені, що на суботнє шоу квитки уже всі розпродано, а сьогодні до аншлагу не вистачає лише 10 %.
— Як підказує мені мій внутрішній містер Р. Ахівник, перед початком люди під’їдуть і зал буде повний ущерть. Я лиш надіюся, що ми з Боббі Джилл не спартачим фінал.
— Ми з Боббі Джилл не спартачимо, Майку. І нічого ви не спартачите.
З цього боку все було добре. Менш добрим виявилося те, що, завертаючи на Бортьову алею, я побачив машину Еллен Докерті, яка якраз звідти від’їжджала, а потім Сейді, котра сиділа біля вікна вітальні зі сльозами на неушкодженій щоці й затиснутою в кулаку хустинкою.
— Що? — зразу ж вимогливо запитав я. — Що вона тобі наговорила?
Сейді мене здивувала, спромігшись на усмішку. Та вийшла кривенькою, проте не без дещиці чарівної зухвалості.
— Нічого такого, що не було б правдивим. Не хвилюйся, прошу. Зроблю тобі зараз сендвіч, а ти мені поки розкажеш, як там все пройшло.
Тож так я і зробив. Звісно, не перестаючи тривожитися, хоча й не виказував своїх тривог. Разом із зауваженнями щодо деяких шкільних директорок, котрі пхають носа до чужих справ. Надвечір, о шостій, Сейді, спершу прискіпливо мене оглянувши, перев’язала на мені краватку й змахнула уявну чи справжню пушинку з плеча піджака.
— Побажала б тобі «зломи ногу», але ж ти можеш і справді по ходу справи її
зламати[595].
На ній були старі джинси і блузка з рюшами, яка приховувала — бодай трішки — її схудлість. Мені чомусь згадалася та гарна сукня, в якій вона була на першому шоу ««Джоді Джемборі». Гарна сукня на гарній дівчині. Це було колись. А тепер ця дівчина — все ще гарна з одного боку, — коли в залі підніматиметься завіса, сидітиме вдома, дивитиметься повтор ««Траси 66» [596].
— Щось не так? — спитала вона.
— Мені хотілося б, щоби ти була там, от і все.
Я пошкодував про сказане в ту саму мить, як ці слова зіскочили з язика, але нічого особливо неприємного не відбулося. Усмішка Сейді зів’яла, та зразу ж розквітла знов. Як ото сонце, бува, ховається на мить і виринає з-за маленької хмарки.
— Там ти будеш. А це означає, що й я теж. — Вона з боязкою ніяковістю дивилася на мене одним оком, тим, що залишала видимим її зачіска а-ля Вероніка Лейк.
— Я дуже-дуже тебе кохаю.
— Так, здогадуюся, що це так, — поцілувала вона мене в кутик губ. — І я кохаю тебе. Тож не ламай собі ніяких ніг і передавай усім, як я їм вдячна.
— Передам. Тобі не боязко залишатися самій вдома?
— Зі мною все буде гаразд.
Не зовсім відповідь на моє запитання, але це було найкраще з того, що вона наразі могла сказати.
Майк виявився правим щодо людей, котрі під’їдуть. Всі квитки на п’ятничне шоу ми продали за годину до його початку. Доналд Белінгем, наш техпомреж, пригасив у залі світло рівно о 20:00. Я очікував, що цього разу відчуватиметься менший драйв, порівняно з ледь не величним оригінальним шоу, особливо з тим його фінальним бомбардуванням тортами, яке ми наразі планували повторити тільки в суботу — тільки раз, бо погодились між собою, що нам не хочеться двічі прибирати сцену (і два передні ряди) у «Грейндж-Холі», — але й зараз все було майже так само чудово. В якийсь момент передній колега доктора Еллертона, перейнятий диким ентузіазмом тренер Борман, мало не завалив танцюючу Берту зі сцени.
Публіка повірила, що ті тридцять-сорок секунд вихилясів на краєчку рампи так і були задумані, й щиро аплодувала відчайдухам. Я, розуміючи, що насправді відбувається, підловив себе на емоційному парадоксі, для якого навряд чи можливе повторення. Стоячи за лаштунками поряд з буквально спаралізованим Доналдом Белінгемом, я дико реготав, у той час як моє перелякане серце колотилося у мене в горлі.
Гармонія цього вечора виявила себе під час фіналу. Рука в руці на середину сцени вийшли Майк і Боббі Джилл. Боббі Джилл звернулася до публіки:
— Міз Дангіл дуже-дуже багато значить для мене, її душевність, її християнська добродійність. Вона допомогла мені, коли я потребувала допомоги, вона змусила мене захотіти навчитися робити те, що ми зараз хочемо зробити для вас. Ми дякуємо усім вам за те, що ви прийшли сьогодні сюди, за те, що виявили вашу християнську добродійність. Правда, Майку?
— Йо, — підтримав її він. — Народе, ви найкращі.
Він поглянув ліворуч за лаштунки. Я показав на Доналда, схиленого над своїм програвачем з тонармом в руці, готового опустити голку в канавку. Цього разу батько Доналда вже точно дізнається, що той потай позичив грамплатівку з його колекції записів біг-бендів, бо цей чоловік теж сидів у залі.
Ґлен Міллер, давній-прадавній бомбардир, вибухнув своїм «У настрої», а на сцені, під ритмічне плескання аудиторії в долоні, Майк Косло й Боббі Джилл вжарили реактивне лінді, і то значно гарячіше, аніж це будь-коли вдавалося мені хоч з Сейді, хоч із Кристі. У них все пашіло юністю, ентузіазмом, радістю й від того гляділось шикарно. Помітивши, як Майк стискає долоню Боббі Джилл, доторком подаючи їй знак до розвороту назад й сковзання йому між ноги, я раптом перенісся в Деррі, побачив Беві-з-греблі й Річі-з-рівчака.
«Все в єдиній гармонії, — думав я. — Цей відзвук такий близький до перфектності, що неможливо відрізнити, де живий голос, а де його примарна луна»
На мить все стало абсолютно ясним, а коли так трапляється, ти бачиш, чим насправді є цей світ. Та хіба всі ми потай цього не знаємо? Перфектно налаштований механізм з вигуків і відгуків, які прикидаються коліщатками і шестірнями примрійного годинника, що цокотить за потаємним склом, яке ми називаємо життям. За ним? Під ним і довкіль нього? Хаос, буревії. Чоловіки з кувалдами, чоловіки з ножами, чоловіки з гвинтівками й пістолетами. Жінки, котрі нівечать те, чого не можуть опанувати, й недооцінюють те, чого не можуть зрозуміти. Всесвіт жаху і втрат, що оточує єдину освітлену сцену, на якій танцюють смертні, кидаючи виклик темряві.
Майк і Боббі Джилл танцювали у своєму часі, і їхнім часом був 1963 рік, епоха коротких стрижок, телевізорів-комодів і саморобної гаражної рок-музики. Вони танцювали в той день, коли президент Кеннеді пообіцяв підписати договір про заборону ядерних випробувань і сказав репортерам, що він «не має наміру дозволити нашим збройним силам угрузнути в болоті химородної політики й задавненої ворожнечі в Південно-Східній Азії». Вони танцювали так, як танцювали колись Беві й Річі, як танцювали ми з Сейді колись, і вони були прекрасні, і я їх любив не попри їхню крихкість, а завдяки їй. Я їх і зараз люблю.
Завершили вони ідеально, зі здійнятими вгору руками, важко дихаючи, обличчями до публіки, яка теж піднялася на рівні. Майк дав їм повних сорок секунд побити в долоні (дивовижно, як швидко вогні рампи можуть перетворити скромного лівого захисника на цілком упевненого в собі лицедія), а потім закликав до тиші. Поступово вона настала.
— Наш режисер містер Емберсон бажає сказати кілька слів. Він вклав чимало зусиль і творчої наснаги у створення цього шоу, тож я сподіваюся, ви зустрінете його, не жаліючи долонь.
Я вийшов під свіжий шквал аплодисментів. Потиснув руку Майку і чмокнув у щічку Боббі Джилл. Вони збігли зі сцени. Я підняв руки, просячи тиші, й розпочав свою ретельно відрепетирувану промову, пояснюючи їм, що Сейді не змогла бути присутньою цього вечора, і дякуючи від її імені їм усім за їхню присутність. Кожний бодай чогось вартий промовець знає, що треба звертатися до якихось конкретних осіб в залі, отже, я сконцентрувався на парі в третьому ряді, напрочуд схожій на Маму і Тата з «Американської готики»[597]. Це були Фред Міллер та Джессіка Келтроп,
члени шкільної ради, котрі відмовили нам у використанні шкільного залу на підставі того, що Сейді, котру негарним чином спаплюжив її колишній чоловік, тепер належить ігнорувати, наскільки це можливо принаймні.
Я встиг промовити якихось лише чотири речення, як мене перервали здивовані ахкання. Слідом почалися оплески — рідкі спершу, вони швидко переросли в овацію. Публіка знову підхопилася на ноги. Я поняття не мав, чому вони аплодують, поки не відчув легкий, обережний потиск в себе на руці вище ліктя. Обернувшись, я побачив, що поряд зі мною в своїй червоній сукні стоїть Сейді. Волосся вона зачесала собі догори й закріпила його блискучим вінчиком. її обличчя — обидва його боки — було цілком видимим. Я був зворушений, відкривши для себе, що явлені нарешті цілком сліди поранень, не такі жахливі, як я боявся. Таки мусить існувати десь якась універсальна правда, але я був надто ошелешений, щоби думати далі в той бік. Звісно, на ті глибокі, рвані рівчаки й сліди відцвітаючих рубців на місці швів важко було дивитися. Також і на обвислу шкіру, і на неприродно розширене ліве око, яке більше не могло моргати в унісон з правим.
Але вона усміхалася тією чарівливою однобокою посмішкою, і в моїх очах була Єленою Троянською. Я обняв її, і вона мене обняла, сміючись і плачучи. Під сукнею вона тремтіла всім тілом, наче дріт під високовольтною напругою. Коли ми з нею знов повернулися обличчями до аудиторії, там уже геть усі стояли, аплодуючи нам, окрім Міллера з Келтроп. Ці озирнулися, побачили, що самі там такі залишилися, приклеєні до стільців задами, а тоді теж неохоче приєднались до решти народу.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 12 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |