— Курв’ячий Кеннеді! — Меріт ледь не кричав. — От він-то точно комманіст! Хтось мусив би пристрелити цього сучо’о си’а, щоб і не сми’нувся.
— Доброго вам дня на сьогодні, — промовив я, прочиняючи двері.
Він пішов, але явно нерадісний. Цей чолов’яга звик до улесливих, запопадливих квартиронаймачів. На потрісканій, розкришеній бетонній доріжці він обернувся.
— Ви залишите будинок в такому ж гарному стані, в якому його побачили, чуєте?
Я роззирнувся у вітальні з її затоптаним килимом, потрісканим тиньком, єдиним проваленим кріслом.
— Без проблем, звісно, — гукнув я.
Я сів і знову спробував налаштуватися на привидів: Лі й Марину, Маргариту і де Мореншильда. Натомість запав у свій черговий раптовий сон. Прокинувшись, я вирішив, що лічилка звучить у моєму затухаючому сновидінні.
«Леді люблять ТАНЦЮВАТИ! Чарлі Чаплін їх ЗНІМАТИ!»
Вона не зникла, коли я розплющив очі. Я підійшов до вікна і визирнув. Дівчатка- стрибунки повищали й постаршали, але це були вони, та сама Жахлива Трійця. Та, що посередині вся поцяткована, хоча на вигляд їй ще роки чотири не вистачало до підліткового акне. Мабуть, то в неї червона висипка.
««Салют кап’таану!»
«Принцесі салют», — промурмотів я і пішов до ванної сполоснути обличчя. Кран вивергнув іржаву воду, проте достатньо прохолодну, щоб мені остаточно пробудитися. Замість розбитого колишнього годинника, на руці в мене був тепер дешевий «Таймекс», який показував, що вже пів на третю. Голоду я не відчував, але розумів, що все-таки мушу щось з’їсти, тому поїхав до «Барбекю містера Лі». Повертаючись звідти, я заїхав до аптеки по той порошок від головного болю. І ще купив собі пару романів Джона Д. Макдоналда в паперових обкладинках.
Дівчаток-стрибалок не було. Зазвичай бурхлива Мерседес-стрит дивно притихла. «Як п’єса перед підняттям завіси для третього акту», — подумав я. Зайшовши в дім, я поїв, проте, хоча смажені реберця були ніжними й соковитими, більшу частину їх я потім викинув.
1 8
Я намагався заснути у великій спальні, але надто живими були там привиди Лі й Марини. Незадовго перед північчю я передислокувався до маленької спальні. Пастельні дівчатка Розетти Темплтон все ще залишалися на стінах і якимсь чином їхні одностайні зелені сукенки («лісова зелень», мабуть, улюблений олівець Розетти) та великі чорні бутси діяли заспокійливо. Я подумав, що Сейді теж усміхнулася б цим дівчаткам, особливо тій, що в короні Міс Америки.
— Я кохаю тебе, серденько, — прошепотів я і заснув.
1 9
21/11/63 (Четвер)
Снідати мені хотілося не дужче, ніж хотілося вчора обідати, але об 11:00 організм почав відчайдушно вимагати кави. Здавалося, мене задовольнить не менше галона. Я вхопив одну з моїх новеньких книжок — «Хрясни великими дверима»[б52], так вона називалася — і поїхав до «Щасливого яйця» на Бреддок-гайвей. За шинквасом працював телевізор, і я подивився новини про те, що ось-ось розпочнеться візит Кеннеді до Сан-Антоніо[б53], де його мусить зустріти Ліндон і леді «Божа Корівка» Джонсон[б54]. До компанії приєднаються також губернатор Техасу Джон Коннолі зі своєю дружиною Неллі.
Сюжет про президента з дружиною, що прямували летовищем авіабази Ендрюз у Вашингтоні до блакитно-білого президентського лайнера, коментувала репортерка,
яка, здавалося, ось-ось від щастя напудить собі в трусики, описуючи підкреслену «недбало-елегантним беретом вишукану зачіску» Джекі та досконалі лінії «створеного її улюбленим дизайнером Олегом Кассіні комплекту з сукні та сорочки під поясок». Можливо, Кассіні[б55] дійсно був її улюбленим дизайнером, але я знав, що в місіс Кеннеді на літаку припасено інший комплект. Дизайн цього було розроблено Коко Шанель. Полуничного кольору шерстяний костюм з чорним комірцем. Ну й, звісно ж, його вінчав крихітний рожевий капелюшок. Цей костюм чудово гармоніюватиме з трояндами, які їй вручать в аеропорту «Лав Філд», хоча не пасуватиме тій крові, яка забризкає їй спідницю, панчохи й туфлі.
2 0
Повернувшись на Мерседес-стрит, я зайнявся читанням куплених романів. Я чекав, що опірне минуле виплюне мене, мов набридливу мушку — або дах впаде, або вигрібна яма розчахнеться під будинком № 2307, і він провалиться глибоко під землю. Я почистив револьвер, зарядив, потім розрядив і почистив його знову. Я дуже сподівався, що западу в черговий раптовий сон — бодай час минатиме непомітно, — проте цього не трапилося. Повільно тяглися хвилини, неохоче згромаджуючись у години, і кожна підносила Кеннеді трохи ближче до перехрестя Х’юстон-стрит і В’язової вулиці.
««Жодних раптових засинань сьогодні, — думав я. — Натомість це почнеться завтра. Коли настане критичний момент, я просто впаду непритомний. А очі розплющу, коли справу буде зроблено, коли минуле вже себе захистить».
Так могло й справді статися. Я це розумів. А якщо так станеться, мені треба буде приймати рішення: знайти Сейді й оженитись на ній або повернутись назад і розпочати все знову. Міркуючи про це, я второпав, що ніякого рішення приймати не треба. Я не маю сил повертатися й розпочинати все знову. Хоч так, хоч сяк, а проти правди нікуди. Останній набій звіролова.
Того вечора Кеннеді, Джонсони й Коннолі мали вечерю в Х’юстоні, яку на їх честь влаштувала Ліга громадян латиноамериканського походження. Страви подавали аргентинські: ensalada rusa та м’ясо, знане, як guiso[6$6]. Після вечері промову оголосила Джекі — іспанською. Я вечеряв заздалегідь купленим бургером і картопляними чипсами... тобто намагався їсти. Куснувши пару разів, я й цю їжу відніс до сміттєвого бака позаду будинку.
Прочитав обидва романи Макдоналда. Подумав, чи не дістати з багажника власну незавершену книгу, але думка про те, щоб її перечитувати, відгукнулась нудотою. Тож я просто сидів у напівпроваленому кріслі, поки надворі зовсім не стемніло. А тоді пішов до маленької спальні, де колись були спали Розетта й Джун Освальд. Ліг, скинувши взуття, але одягнений, підклавши собі під голову подушку, взяту з крісла у вітальні. Двері я залишив прочиненими і світло у вітальні ввімкнутим. При його жеврінні я міг бачити намальованих тут пастеллю дівчаток у зелених сарафанчиках. Я розумів, що попереду в мене ціла ніч, протягом якої щойно перебутий довгий день здасться коротким; я так і лежатиму там без сну, з ногами, що звисають з кінця ліжка ледь не до підлоги, допоки перше світло дня двадцять другого листопада не почне просочуватися крізь вікно.
І ніч таки довго тягнулася. Мене мучили усілякі «а що як» й «аби ж то» та думки про Сейді. Ці мучили найгірше. Туга за нею, бажання бути з нею сягали в такі
глибини, де вчувалися вже на рівні фізичного болю. В якийсь момент, певне, вже далеко по півночі (я перестав позирати на годинник; повільний рух стрілок вганяв мене у ще більшу депресію), я запав у сон, бездонний, без сновидінь. Бозна, як довго я міг проспати наступного ранку, якби мене не розбудили. Хтось делікатно мене торкнувся.
— Нумо, Джейку. Розплющуй очі.
Я слухняно розплющив очі, але, уздрівши, хто сидить біля мого ліжка, подумав спершу, що бачу сон. Та потім простягнув руку, торкнувся холоші її вицвілих синіх джинсів і відчув під пальцями цупку тканину. Волосся вона мала підв’язане вгору, обличчя майже без гриму, спотворена ліва щока ясно видна, просто впадає в очі. Сейді. Вона знайшла мене.
Розділ 28
1 22/11/63 (П’ятниця)
Я сів і обняв її, без жодних думок. Вона обняла мене навзаєм, сильно-сильно, як тільки могла. Потім я її цілував, смакуючи її справжність — суміш ароматів тютюну та «Ейвона». Помада на губах бліда; схвильована, вона її майже всю сама встигла обкусати. Дочув запах її шампуню, її дезодоранту і маслянисті обертони розпареної тривожності під усім тим. Я торкався-торкався: її стегна і грудей, припухлості її пошрамованої щоки. Вона була тут.
— Котра година, мій вірний «Таймекс» став.
— Чверть на дев’яту.
— Ти жартуєш? Цього не може бути!
— А таки є. І я, на відміну від тебе, цим зовсім не здивована. Скільки ти вже не спав як слід, якщо не рахувати ті випадання з реальності на пару годин?
Я все ще намагався усвідомити той факт, що реальна Сейді тут, у Форт-Ворті, в домі, де колись жили Лі з Мариною. Як таке могло трапитися? Заради Бога, як? І це ще не все. Кеннеді також був у Форт-Ворті, саме в цю мить він проголошував промову на сніданку з членами місцевої Торгівельної палати в готелі «Тексес».
— Моя валізка у мене в машині, — сказала вона. — Ми поїдемо «Жуком», куди нам треба, чи твоїм «Шеві»? Мабуть, краще «Жуком». Його легше припаркувати. І взагалі, якщо ми зараз же не виїдемо, за будь-яке місце нам доведеться платити дуже дорого. На вулицях вже повно спекулянтів стоянками, так і розмахують прапорцями. Я сама бачила.
— Сейді. — я помотав головою в намаганні її прояснити і вхопив свої туфлі. У голові я мав думки, повнісінько, але вони крутилися, мов папірці у смерчі, і жодної я вхопити не міг.
— Я тут, — відгукнулась вона.
Так. У тому-то й була проблема.
— Ти не можеш їхати туди зі мною. Це надто небезпечно. Мені здавалося, я тобі це вже пояснював, але може, недостатньо ясно. Коли намагаєшся змінити минуле, воно огризається. Воно розірве тобі глотку, якщо даси йому шанс.
— Ти все розказав ясно. Але ти не можеш зробити цього один. Подивись правді в очі, Джейку. Трішечки ваги ти набрав, але все одно ти поки ще схожий на городнє
опудало. Ти кульгаєш, і кульгавість у тебе дуже кепська. Ти мусиш зупинятися через кожні дві-три сотні кроків, щоб дати відпочити коліну. Що ти робитимеш, якщо треба буде побігти?
Я не казав нічого. Тільки слухав. Тим часом заводячи годинник, виставляючи на ньому час.
— І це ще не найгірше. Ти. ой-ой! Що ти робиш?
Я вхопив її за стегно.
— Перевіряю, чи ти реальна. Я все ще не можу в це повірити.
Лайнер «Ер Форс-І»[б57] торкнеться шасі летовища «Лав Філд» менш ніж за три години. І хтось вручатиме Джекі Кеннеді троянди. В інших зупинках в Техасі їй дарували троянди жовті, але букет від Далласа буде червоним[б58].
— Я реальна, і я тут. Вислухай мене, Джейку. Найгірше не те, як ти важко шкутильгаєш. Найгірше те, як ти раптово засинаєш. Ти про це думав?
Думав я, думав, і то дуже багато.
— Якщо минуле таке зловредне, як ти про це кажеш, що може трапиться, якщо тобі навіть вдасться підібратися близько до чоловіка, на якого полюєш, але ти ще не встигнеш натиснути на гачок?
Минуле не зловредне насправді, це було неправильне слово, але я розумів, про що вона каже, і не мав аргументів проти цього.
— Ти просто сама не уявляєш, у що себе штовхаєш.
— Цілком уявляю. І ти забув дещо також дуже важливе. — Вона взяла мої руки в свої, дивлячись мені в очі. — Я не просто твоя кохана дівчина, Джейку. якщо я для тебе ще залишаюся нею.
— Саме так і ніяк інакше, саме через це мені так збіса страшно вплутувати тебе.
— Ти кажеш, що хтось збирається застрелити президента, і я маю причини вірити тобі, бо знаю про інші події, які ти передбачав, і там все виявилося правдою. Навіть Дік уже майже повірив. «Він знав, що Кеннеді приїде раніше, ніж про це знав сам Кеннеді, — так він сказав. — Точно назвав день і час. І знав, що його місіс приїде разом з ним». А тепер ти кажеш, ніби ти єдина людина, котру це хвилює. Ти не єдиний, Дік також стривожений. Він теж був би зараз тут, якби не температура сто один[б59]. І мені це не байдуже. Я за нього не голосувала, але так вже трапилося, що я американка, і таким чином він не просто президент, він мій президент. Для тебе це звучить сентиментально?
— Ні.
— Добре, — вона заморгала очима. — Я не збираюся дозволити якомусь божевільному його застрелити, і в мене нема звички раптово засинати.
— Сейді.
— Дай мене закінчити. У нас замало часу, тому розкоркуй собі вуха. Розкоркував? [660]
— Йо-мем.
— Добре. Ти нізащо й ніколи не позбавишся мене. Дай-но я повторю: ніколи. Я їду з тобою. Якщо ти не пустиш мене до «Шеві», я переслідуватиму тебе в своєму «Жуку».
— Ісусе Христе, — вимовив я, не знаючи сам, чи це я так вилаявся, чи помолився.
— Якщо ми коли-небудь одружимося, я робитиму, як ти казатимеш, якщо ти будеш добрим до мене. Мене виховували з вірою в те, що такою є робота дружини свого чоловіка. (О, ти, дитя шістдесятих, — подумав я). — Я готова залишити
позаду все, що знаю, і йти за тобою в майбутнє. Тому що кохаю тебе, і тому що вірю, що майбутнє, про яке ти кажеш, дійсно існує. Можливо, я більше ніколи не поставлю тобі ультиматуму, але зараз це саме він, ультиматум. Ти робитимеш це разом зі мною або взагалі не робитимеш.
Я обдумав це, і то ретельно. Я спитав себе, чи дійсно вона настроєна так серйозно. Відповідь була очевидною, як шрам на її обличчі.
Сейді тим часом роздивлялася пастельних дівчаток.
— Хто міг це намалювати, як ти гадаєш? Вони такі гарні.
— Розетта намалювала їх, — сказав я. — Розетта Темплтон. Вона переїхала до Мозелла зі своєю матусею, після того як її батько потрапив в аварію.
— А тоді сюди в’їхав ти?
— Ні, я жив навпроти. Тут жила така собі сімейка на прізвище Освальд.
— Це його прізвище, Джейку? Освальд?
— Так. Лі Освальд.
— Я їду з тобою?
— А хіба я маю вибір?
Вона посміхнулася, приклавши долоню мені до щоки. Поки не побачив ту посмішку, я поняття не мав, як їй було страшно, коли вона торкнулась мене, щоб розбудити.
— Ні, милий, — промовила вона. — Не маєш жодного. Тому-то це і зветься ультиматумом.
Ми переклали її валізку до «Шевроле». Якщо ми зупинимо Освальда (і нас не заарештують), її «Жука» ми зможемо забрати пізніше, щоб вона поїхала ним до Джоді, де поставить його перед своїм домом, і все матиме нормальний вигляд. Якщо справи підуть кепсько — якщо ми не впораємося або опинимося на гачку за вбивство Лі — ми просто тікатимемо. А втекти можна швидше, далі й непомітніше на «Шеві» з двигуном V-8, аніж на «Фольксвагені-Жуку».
Побачивши, як я кладу револьвер до внутрішньої кишені піджака, вона сказала:
— Ні, краще в цю кишеню, ззовні.
Я звів брови.
— Звідси я зможу його дістати, якщо ти раптом відчуєш втому й вирішиш поспати.
Ми пішли доріжкою, Сейді закинувши сумочку собі на плече. За прогнозами
мусило дощити, але схоже було, що синоптикам за цей прогноз можна було вже виписувати пенальті. Небо було ясним.
Не встигла Сейді сісти на пасажирське сидіння, як позаду мене голос промовив:
— Це ваша дівчина, містере?
Я обернувся. Там стояла дівчинка-стрибунка з акне. Тільки в неї то було не акне, і не червона висипка, і мені не треба було питатися, чому вона не в школі. У неї була вітрянка.
— Так, моя дівчина.
— Граненька. Якби не той. — вона видала звук їк, що якимсь гротескним чином прозвучав навіть чарівливо. —.в неї на обличчі.
Сейді усміхнулася. Моє захоплення її витримкою продовжувало лізти вгору. і ніколи не впало.
— Як тебе звати, милочко?
— Сейді, — відповіла дівчинка-стрибунка. — Сейді Ван Овен. А вас?
— Ти можеш не повірити, але моє ім’я також Сейді.
Дитячі очі спалахнули недовірливим цинізмом, цілком природним для розбишакуватого дівчиська з Мерседес-стрит.
— Та ні, такого не може бути!
— Справді, справді. Сейді Дангіл. — Вона обернулася до мене. — Це чисто випадковий збіг, як ти вважаєш, Джордже?
Насправді я так не вважав, але не мав часу на обговорення цього феномену.
— Хочу спитати в тебе дещо, міс Сейді Ван Овен. Ти знаєш, де зупиняються автобуси на Вінскот-роуд, так же?
— Звичайно, — вона підкотила очі під лоба, немов питаючись ««ви що, вважаєте мене ідіоткою?» — А скажіть, у вас двох була вітрянка?
Сейді кивнула.
— У мене теж, — сказав я, — тож з цього боку з нами все окей. Ти знаєш, який автобус іде до центру Далласа?
— Номер третій.
— І як часто цей номер третій ходить?
— Я думаю, кожні півгодини, хоча, може, й кожні п’ятнадцять хвилин. Навіщо вам автобус, коли у вас є машина? Коли у вас цілих дві машини?
З виразу обличчя Великої Сейді я зрозумів, що вона загадується тим самим питанням.
— Маю на те причини. І, до речі, мій старий водить субмарину.
Сейді Ван Овен розпливлася у широчезній усмішці.
— Ви знаєте цю лічилку?
— Все життя знав, — відповів я. — Гайда, Сейді, нам треба вирушати.
Я зиркнув на свій новий годинник. Той показав за двадцять хвилин дев’яту.
— Скажи мені, навіщо ти цікавився автобусами? — спитала Сейді.
— Спершу ти мені розкажи, як ти мене знайшла.
— Коли приїхала до «Едемських перелогів», а тебе там нема, я спалила записку, як ти й просив, а потім побалакала з тим старим, твоїм сусідом.
— Містер Кенопенскі.
— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.
Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.
— Що ти робиш?
— Купую нам страхувальний поліс. Якщо автобус не з’явиться до дев’ятої, ми поїдемо самі. Продовжуй свою історію.
— Я обдзвонила готелі в середмісті Далласа, але зі мною ніхто навіть говорити не хотів. Вони там усі такі зайняті. Потім я зателефонувала Діку, а він уже до поліції. Сказав, що має достовірну інформацію, що хтось збирається застрелити президента.
Я був видивлявся автобус у люстерко заднього огляду, але тут, шокований, уперся очима в Сейді, водночас відчуваючи непереборне захоплення поведінкою Діка. Я поняття не мав, наскільки серйозно він повірив у те, що йому вже розповіла Сейді, але він все одно не завагався наразі ризикнути собою.
— І що вони? Він їм назвав своє ім’я?
— Навіть не встиг. Вони повісили слухавку. От тоді, гадаю, я й почала вірити в те, що ти казав, як минуле себе захищає. І в те, чим воно є для тебе, хіба ні? Просто живим підручником з історії.
— Ні, більше ні.
Під’їжджав розхитаний, пофарбований зеленим і жовтим автобус. На маршрутному шильді було написано: 3 ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ ДАЛЛАС 3. Він зупинився, і одночасно акордеонами розкрилися його передні і задні двері. Усередину зайшло двоє чи троє людей, але сісти їм там було ніде; коли автобус повільно котився повз нас, я побачив, що він переповнений. Встиг помітити жінку з цілим рядом значків Кеннеді, приколотих до її капелюшка. Вона радісно мені помахала і, хоч наші очі зустрілися всього лише на секунду, я відчув її хвилювання, розраду і передсмак.
Зрушивши з місця «Шеві», я поїхав услід за автобусом. У нього на заду, почасти затулена відрижками коричневого диму, осяйно усміхалася дівчина Клейрол[661], запевняючи, що, оскільки вона має лише одне життя, то воліє прожити його білявкою. Сейді демонстративно помахала долонею.
— Фу! Відстань від нього! Тхне жахливо!
— Оце-то критика від геть прокуреної лялечки, — зауважив я, але вона мала рацію, дизельний сморід був нестерпним. Я відстав. Тепер відпала необхідність переслідування, оскільки я впевнився, що Сейді-стрибалка була права щодо номера автобуса. Певне, була вона також права і щодо інтервалів руху. Автобуси, мабуть, тут ходили щопівгодини у звичайні дні, але сьогодні день був незвичайним.
— Я ще трішки поплакала, бо думала, що ти зник назавжди. Я боялася за тебе, але й ненавиділа тебе, отак.
Це я міг зрозуміти, проте все одно вважав, що зробив правильно; отже, тут здавалося найкращим мені не казати нічого.
— Я знову подзвонила Діку. Він мене спитав, чи ти коли-небудь згадував у розмові якесь інше своє пристановище, можливо, в Далласі, але скоріш за все у Форт-Ворті. Я сказала, що не пам’ятаю, щоб ти будь-коли казав щось конкретне. Дік сказав, що це могло прозвучати в шпиталі, коли ти лежав у безпам’ятстві. Сказав, щоб я добре подумала. Ніби я без того не думала скільки мала сили. Я знову повернулася до містера Кенопенскі з надією, може, ти міг сказати щось таке йому. Тоді вже майже надійшов час вечері, потемнішало. Сусід відповів мені, що ні, але якраз тоді приїхав його син з каструлькою ростбіфа і запросив мене повечеряти з ними. Містер К. розговорився, у нього повно всяких історій про старі часи.
— Я знаю. — Попереду автобус завернув на схід, на бульвар Вікері. Я ввімкнув сигнал повороту і поїхав слідом, проте тримаючись віддалік, щоб нам не ковтати його дизельний віддих. — Я чув щонайменше три дюжини. Кров-на-сідлі, такого кшталту оповідки.
— Слухання його було найкращим, що я тоді могла робити, бо так я на якийсь час перестала шпортатися у себе в мозку, а подеколи, коли розслабишся, потрібне само собою спливає вгору з глибин пам’яті. Вже йдучи назад до твоєї квартири, я раптом
пригадала, як ти казав, що якось жив на Кадилак-стрит. Тільки ти розумів, що це не зовсім правильна назва.
— Ох ти Боже мій. Я зовсім про це забув.
— Це був мій останній шанс. Я знову подзвонила Діку. Він не мав детальних карт міст, але знав, що вони є в нашій шкільній бібліотеці. Він сів у машину й поїхав туди
— либонь, ледь не викашлюючи собі мозок, він все ще дуже хворий, — знайшов карти, а потім подзвонив мені з офісу. У Далласі він знайшов Форд-авеню і Крайслер-парк, а також кілька різних Додж-стрит. Але жодна з цих назв не відчувалася близькою до Кадилака, ти мусиш розуміти, що я маю на увазі. Потім він знайшов Мерседес-стрит у Форт-Ворті. Я хотіла їхати туди відразу, але він переконав мене, що, якщо я дочекаюся ранку, тоді матиму набагато більше шансів помітити там тебе або твою машину.
Вона стисла мою руку. Пальці в неї були холодними.
— Найдовша в моєму житті ніч, ти, безпутній чоловіче. Я майже очей не зімкнула.
— Я зате переспав за тебе, хоча й заснув вже перед світанком. Якби ти не прийшла, я, певно, проспав би і вбивство президента.
А що, нівроку депресивне закінчення було б?
— Мерседес тягнеться квартали й квартали, я їхала й їхала. А потім побачила кінець вулиці на парковці під великою стіною, наче задня частина якогось супермаркету.
— Майже вгадала. То склад «Монтгомері Ворда».
— А тебе ані сліду. Передати не можу, як мені було на душі важко. А тоді... — Вона вишкірилася. Усмішка, попри шрам, була осяйною, милою. — Тоді я побачила цей червоний «Шеві» з дурнуватими крилами, схожими на жіночі брови. Яскравий, як неонова вивіска. Я кричала і била кулаками по панелі свого «Жука», аж мені руки заболіли. І от я.
Низький, з рипом, стогін почувся з правого переднього боку «Шеві», і нас раптом понесло прямо на ліхтарний стовп. Щось почало сильно битися з-під машини. Я закрутив кермом. Воно стало лячно неслухняним у моїх руках, але мені вистачило сили уникнути лобового зіткнення зі стовпом. Тільки той бік, де сиділа Сейді, продерся об нього з моторошним верещанням металу об метал. Її дверцята вгиналися всередину, і я смикнув її до себе, на середнє сидіння. Ми зупинилися з капотом, що нависав над хідником, машина застигла похиленою на правий бік. ««Це не просто лопнув балон, — подумав я. — Це була, курва, смертельна загроза».
Сейді дивилася на мене, ошелешена. Я розсміявся. Як уже зазначалося, іноді просто не залишається нічого іншого робити.
— Вітаю тебе в минулому, Сейді, — промовив я. — Отак ми тут і живемо.
Зі свого боку вийти вона не могла; пасажирські дверцята можливо було відкрити тільки ломом. Вона посунулася до кінця і вилізла крізь мої. Кілька людей дивились на нас, але небагато.
— Агов, що трапилось? — спитала жінка з дитячою коляскою.
Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.
— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.
— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.
— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.
— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.
— Моя валізка.
««Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші». Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати[6б2].
Я вперто думав.
— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?
— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.
— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. (Тваассі.)[663]
— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку.
— Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди.
— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.
— Господи, цього вистачить на дві буксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку.
— Не треба, — сказав я. — Ми вам довіряємо. Але я, мабуть, залишу записку на склі під двірником.
Сейді дивилася на мене запитально. проте вже тримала ручку і маленький записничок з косооким хлопчаком з якогось мультика на обкладинці. СТАРІ ШКІЛЬНІ ДЕНЬКИ було написано під тим усміхненим хитруном. ЗОЛОТІ ДРІМОТНІ ЧАСИ.
Багато залежало від тієї записки, але я не мав часу на формулювання. Начеркавши поспіхом, я склав папірець і підсунув під дугу склоочищувача. За мить ми вже були за рогом і поспішали.
— Джейку? Ти в порядку?
— Нормально. А ти?
— Мене вдарило дверима, і, мабуть, там уже є синець, у мене на плечі, а загалом все гаразд. Зі мною могло бути все інакше, якби ми вдарилися об той стовп. І з тобою теж. Для кого та записка?
— Для того, хто буксируватиме «Шеві». — Я молив Бога, щоб той хтось зробив так, як в ній написано. — Ми перейматимемося цим, коли будемо вертатися.
Якщо будемо вертатися.
Наступна автобусна зупинка знайшлася за півквартала. Три чорні й дві білі жінки та чоловік латиноамериканець чекали біля стовпчика, расова суміш настільки збалансована, що хоч зараз на кастинг у ««Закон і порядок. Відділ жертв» [664]. Ми приєднались до їхнього гурту. Я сів на лаві під козирком поряд із шостою жінкою, леді афро-американкою, чиї грандіозні пропорції було запаковано у білу уніформу з віскозного штапелю, яка буквально волала: доморядниця в будинку заможних білих. На грудях у неї був значок-ґудзь з написом: У 1964 ТІЛЬКИ ЗА ДжФК.
— Хвора нога, сер? — спитала вона мене.
— Так.
Я мав чотири пакетики порошків від головного болю в кишені піджака. Засунувши туди руку, помацавши повз револьвер, я дістав пару, відірвав вершечки і висипав порошок собі до рота.
— Так їх п’ючи, ви собі нирки знищите геть, — зауважила вона.
— Я знаю. Але мені треба, щоб ця нога мене донесла й витримала, поки я не побачу президента.
Вона розпливлася в широкій усмішці.
— І що я чую.
Сейді стояла на бордюрі, напружено виглядаючи вздовж вулиці, чи не наближається там третій номер.
— Автобуси повільно їздять сьогодні, — промовила доморядниця. — Але мій поїде швидко. І мови не може бути, щоби я пропустила Кеннеді, нє-нє.
Дев’ята тридцять, а автобуса все ще нема, зате біль у моєму коліні стишився до тупого стугоніння. Боже, благослови порошок Гуді.
Підійшла Сейді.
— Джейку, може, нам варто.
— Оно, йде трійка, — оголосила доморядниця, підводячись на рівні. Грандіозна леді, темна, як ебенове дерево, вища за Сейді щонайменше на дюйм, волосся пряме, як дошка, й сяюче. — Хто яак, а я займу собі місце прямо там на Ділі-Плазі. В сумці маю сеен’вічі. А чи почує він мене, коли я щосили гукатиму?
— Поза всякими сумнівами, почує, — сказав я.
Вона розсміялась.
— Атож, і я те кажу. Почує і він, і Джекі, обоє!
Автобус під’їхав переповнений, але народ із зупинки все одно втиснувся. Ми з Сейді були останніми, і водій, на вигляд метушливий, як той біржовий маклер у Чорну П’ятницю, виставив перед нами долоню:
— Не можна більше! В мене й так уже вас набито, як тих сардин! Чекайте наступної машини!
Сейді послала мені мученицький погляд, але перш ніж я встиг бодай щось промовити, за нашу команду виступила дебела леді.
— Нє-нє, ви їх упустите. Той чоловік, гляньне-но, у ньо’ нога негодна, а леді має свої проблеми, як ви й самі то бачите. Крім те, вона худа, а він іще худіший. Ви їх упустите, бо інакше я вас звісси випхну, і поведу сей автобус далі сама. Я вмію, аякже. Навчалася на татовім «Бульдогу»[665].
Водій поглянув знизу вгору на її нависле над ним громаддя і, спершу пустивши собі під лоба очі, впустив нас до автобуса. Коли я поліз до кишені по монети, щоби вкинути щось до каси, він прикрив її долонею.
— Не переймайтеся платою, тільки відступіть за білу лінію. Якщо зможете. — Він похитав головою. — Ну чому вони сьогодні не випустили ще з десяток додаткових машин, мені цього не добрати.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 12 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |