— До Куби? Чому, заради Бога, саме до Куби?
Я помотав головою.
— Це неважливо, бо цього не станеться. Він повернеться в Даллас, але без жодного наміру вбивати президента. Він навіть не знає, що Кеннеді збирається відвідати Даллас. Сам Кеннеді цього не знає, бо цей візит ще не внесено до його графіку.
— Але ти знаєш.
— Так.
— Бо в тому часі, звідки ти прибув, усе це описано в підручниках історії.
— Так, у загальних рисах. У мене є детальні нотатки, зроблені моїм другом, котрий і послав мене сюди. Якось, коли все це закінчиться, я розповім тобі мою історію цілком. Але не зараз, коли та зубата машина все ще працює на повну потужність. Важливе тут ось що: якщо поліція допитає того парубка раніше середини листопада, він видасться їм абсолютно невинним, бо він і є невинним. — Чергова тінь великої маси хмар накотилися на нас, і на кілька хвилин на кілька градусів впала температура. — Наскільки я можу розуміти, остаточного рішення він, можливо, не прийняв аж до того моменту, коли натиснув гачок.
— Ти так кажеш, ніби це вже трапилося, — зачудувалась вона.
— У моєму світі це трапилось.
— А яка важлива подія станеться в середині листопада?
— Шістнадцятого числа ««Морнінг Ньюз» оповістить Даллас про маршрут кортежу Кеннеді, і зокрема вздовж Головної вулиці. Осва. той парубок прочитає цю статтю і зрозуміє, що машини проїдуть фактично поряд з тим місцем, де він працює. Можливо, він вирішить, що це йому знак від Бога. Або від привида Карла Маркса.
— А де він працюватиме?
Я знову помотав головою. їй небезпечно було це знати. Звичайно, тут взагалі не було нічого безпечного. Проте (я вже це казав, але воно варте повторення) яке ж то величезне полегшення, коли можеш бодай щось з того розповісти іншій людині.
— Якби поліція з ним побалакала, це могло б його принаймні сполохати, відстрашити від таких дій.
Вона мала рацію, але який це шалений ризик. Я вже був ризикнув трішки, поспілкувавшись із де Мореншильдом, але де Мореншильд бажав отримати нафтові концесії. Ну й головне, я його так налякав, що він ледь в штани не напудив. Мені вірилося, що він мовчатиме. Інша справа Лі.
Я взяв Сейді за руку:
— Зараз я можу передбачити, куди й коли вирушить цей тип, точно так, як можу передбачити, куди поїде потяг, бо він повсякчас на своїх рейках. Тільки-но встряну, щойно я втручуся, все розсиплеться.
— А якби ти поговорив з ним особисто?
Абсолютно кошмарне видіння зринуло в моїй уяві. Я побачив, як Лі докладає копам: ««Цю ідею мені вклав до голови чоловік на ім’я Джордж Емберсон. Якби не він, сам би я до такого ніколи не додумався».
— Не думаю, що це також могло б чимсь зарадити.
Зніченим голосом вона спитала:
— Ти мусиш його вбити?
Я не відповів. Що само по собі вже було відповіддю.
— І ти насправді знаєш, що це мусить трапитися?
— Так.
— Так само, як ти знаєш те, що двобій двадцять дев’ятого числа виграє Том Кейсі?
— Так.
— Навіть попри те, що геть усі, хто розуміється на боксі, кажуть, що Тайгер його знищить?
Я усміхнувся:
— Ти читала спортивні розділи в газетах.
— Так, читала. — Вона забрала в мене з рота травинку і поклала її собі до рота. — Я ніколи не була на боксерському матчі. Ти мене поведеш?
— Це не зовсім живе шоу, ти ж знаєш. Просто пряма трансляція на великому телеекрані.
— Я знаю. Ти мене поведеш?
У Даллаському «Аудиторіумі» того вечора, коли відбувався двобій, було чимало гарних жінок, але Сейді отримала свою долю захоплених поглядів. Вона ретельно загримувалася для цієї події, хоча навіть наймайстерніший грим міг лише
мінімізувати ушкодження на її обличчі, але не приховати їх цілком. Наразі вельми допоміжною виявилась її сукня. Сукня гладенько облягала лінії її тіла й мала глибокий викот.
Ідеальним додатком став капелюшок-федора, який їй позичила Еллен Докерті, коли Сейді поділилася з нею, що я хочу взяти її на боксерський матч. Капелюшок був майже точно таким, як той що на Інгрид Бергман у фінальній сцені фільму «Касабланка» [616]. Безтурботно посаджений на голові, цей капелюшок чудово окреслював обличчя Сейді. ну й звісно ж, зсунутий на лівий бік, він відкидав трикутник глибокої тіні на її понівечену ліву щоку. Це було ефективнішим за будь- який грим. Коли Сейді вийшла зі спальні на оглядини, я повідомив їй, що вона просто перфектна. Вираз полегшення й іскорки збудження в очах підказували — вона зрозуміла, що я сказав це не просто, щоб її втішити.
На дорогах у напрямку Далласа було не пропхнутися, так багато їхало туди машин, тож коли ми зайняли свої місця в залі, вже тривав третій з п’яти попередніх боїв — великий чорний боксер і ще більший білий неспішно трамбували одне одного, а натовп підсвистував. Не один, а чотири величезних екрани висіли над полірованим деревом майданчика, на якому під час баскетбольного сезону грали (погано) «Даллас сперз». Трансляцію забезпечувала система позаекранних проекторів, і хоча кольори були бляклими — майже елементарними, — чіткість картинки була відмінною. На Сейді це справило враження. По правді, на мене теж.
— Ти нервуєшся? — спитала вона.
— Так.
— Навіть попри.
— Так, навіть попри все. Якось я був закладався на «Піратів», що вони виграють Світову серію у i960 році, так я тоді точно знав. Зараз я цілком покладаюся на мого друга, котрий видобув цю інформацію з інтернету.
— Що це, на Бога, таке?
— Наукова фантастика. Як у Рея Бредбері.
— О. гаразд, — і вона, встромивши собі до рота два пальці, свиснула. — Агов-ов- ов, пивоносе!
Вбраний у жилетку, ковбойський капелюх і проклепаний срібними бляшками пояс пивонос продав нам дві пляшки «Самотньої зірки» (скляних, не пластикових), увінчаних згори паперовими стаканчиками. Я дав йому долар, сказавши, щоб залишив решту собі.
Сейді стукнулась своєю пляшкою об мою, примовивши:
— За удачу, Джейку!
— Якщо вона мені знадобиться, це означатиме, що я в диявольській скруті.
Вона закурила сигарету, додаючи й власного диму до сизої вуалі, що вже висіла навкруг світильників. Я сидів праворуч неї, і звідси вона виглядала дійсно перфектно.
Я торкнувся її плеча, вона обернулась, і я поцілував її в ледь розтулені губи.
— Дитинко, — сказав я, — ми завжди встигнемо втекти до Парижа.
Вона вишкірилася:
— До того, що в Техасі, хіба[6і7].
Стогін майнув натовпом. Щойно від удару чорного білий боксер сів на зад.
1 0
Головна битва розпочалася о дев’ятій тридцять. На екранах з’явилися бійці зблизька, а коли камера сфокусувалася на Томові Кейсі, в мені обірвалося серце. Його чорне волосся пронизували сиві пасма. Щоки мав обвислі. Жирок живота випинався понад трусами. Проте найгіршими були його очі — якось вони так, неначе спантеличено, визирали з-за шрамованих набряків пухкої плоті. На позір, Кейс не зовсім уявляв собі, де він зараз. Півторатисячний, чи близько того, зал загалом зустрів його вітальними вигуками — врешті-решт, Том Кейс був своїм хлопцем, місцевим, — але я також дочув і досадливі голоси. Він сидів на стільці мішком, вчепившись долонями в рукавицях за канати, з таким виразом, ніби вже програв. Дік Тайгер, навпаки, перебував на ногах, боксуючи з тінню, він проворно стрибав у своїх високих чорних боксерках.
Сейді нахилилася ближче до мене й спитала:
— Щось не дуже гарно це виглядає, милий.
Фраза прозвучала недомовкою століття. Це виглядало жахливо.
Попереду, внизу (звідки екран мав би здаватися якоюсь мрійливою скелею з проектованими на неї мерехтливими фігурами) я помітив Аківу Рота, котрий супроводжував якусь лялечку в норковій горжетці й окулярах а-ля Гарбо[б18] до крісла, що, якби бій відбувався не на екрані, містилося б під самим рингом. Кругловидий чоловічок з чадною сигарою, котрий сидів перед нами, обернувся і запитав:
— Ви б на кого поставили, красунечко?
— На Кейса, — хоробро відповіла Сейді.
Кругловидий розсміявся:
— Видко, маєте добре серце. Закладімося по десятці, як ви на таку пропозицію?
— Коефіцієнт чотири до одного, згодні? Якщо Кейс того нокаутує?
— Якщо Кейс нокаутує Тайгера? Закладаємося, леді, — простягнув він їй руку. Сейді її потисла. А потім обернулася до мене з дерзкою усмішкою, що грала в кутику її губ з того боку, де вони залишалися нормально рухомими.
— Доволі зухвало, — сказав я.
— Зовсім ні, — заперечила вона. — Тайгер завалиться в п’ятому. Я вмію провидіти майбутнє.
1 1
Конферансьє, в смокінгу й не менш як з фунтом бріоліну на волоссі, риссю вибіг на середину рингу, підсмикнув до себе мікрофон, що звисав згори на сріблястому шнурі, і гавкаючим голосом ярмаркового кликуна оголосив статуси бійців. Заграв Національний гімн. Скинувши з себе капелюхи, чоловіки поприкладали праві долоні до сердець. Я чув, як швидко колотиться моє серце, щонайменше сто двадцять ударів за хвилину, а може, й більше. У залі працювали кондиціонери, але піт стікав у мене по шиї, волого було під пахвами.
Дівчина в купальнику, гордливо погойдуючись на високих підборах, обійшла ринг по периметру, високо тримаючи в руці картку з великою цифрою 1.
Брязнув гонг. Том Кейс з відсутнім виразом почовгав на середину рингу. Дік Тайгер жваво підскочив йому назустріч і, зробивши обманний порух правою, вгатив компактного лівого хука, який на добрячих секунд дванадцять вирвав Кейса з бою.
Публіка — тутешня і та, що сиділа в Медисон Сквер Гардені, за дві тисячі миль звідси
— відгукнулася болючим стогоном. З тієї долоні Сейді, яка спочивала на моєму стегні, виштрикнулись ніби пазурі і вп’ялись мені у плоть.
— Скажіть своїй десятці «прощавай», а заодно й її приятелькам, красунечко, — радісно гукнув круглопикий курець сигар.
««Еле, чим ти лишень, чорти тебе забирай, тоді думав?»
Дік Тайгер ретирувався до свого кута й безжурно підстрибував там на подушечках стіп, поки, драматично змахуючи правою рукою, лічив рефері. На рахунку три Кейс ворухнувся. На рахунку п’ять він сів. На сім він підвівся на одне коліно. На дев’ять встав і підняв рукавички. Рефері вхопив лице боксера в долоні й щось спитав. Кейс відповів. Рефері кивнув йому, кивком покликав Тайгера й відступив убік.
Тайгер, напевно, не терплячись швидше сісти до м’ясної вечері, що чекала його в «Сарді»[6і9], рвонув уперед прагнучим вбивства тигром. Кейс не спробував ухилитися — швидкість його давно покинула, мабуть, ще під час бою на якомусь із полустанків своєї кар’єри, в містечку Молін, що в Іллінойсі, або в тому Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут[б20], — але він здатен був прикритися. й увійти в клінч. Він багаторазово так робив, мов утомлений танцівник танго, покладаючи втомлену голову, щоб відпочила на плечі в Тайгера, тим часом ліниво постукуючи того по спині кулаками. Натовп почав невдоволено гуготіти. Коли після гонга Кейс, опустивши голову, з безсило повислими кулаками, побрів до свого стільця, гуготіння подужчало.
— Він уже тхне, красунечко, — кинув круглопикий.
Сейді стривожено подивилася на мене.
— А ти як гадаєш?
— Я гадаю, як-не-як, а перший раунд він подолав.
Насправді ж я думав, як добре було б, аби хтось встромив виделку Томові Кейсу в його обвисле гузно, бо, на мій погляд, він уже був майже готовий.
Кралечка в «Дженцені»[б2і] повторила свій променад, цього разу показуючи цифру 2. Брязнув гонг. Знову підірвався Тайгер, а Кейс побрів. Мій хлопець продовжував тулитися поближче, щоби при першій же нагоді увійти в клінч, але я помітив, що він тепер уже призвичаївся парирувати той лівий хук, яким його було вимкнуто в першому раунді.
Тайгер поршневими ударами правої руки обробляв живіт старому боксеру, проте під жировою подушкою в того, мабуть, залишилися достатньо пружні м’язи, бо на Кейса ті удари мало справляли враження. У якийсь момент Тайгер відштовхнув Кейса і почав манити до себе обома рукавицями підходь, давай, підходь. Публіка на це відгукнулася схвальними криками. Кейс лише стояв і дивися на нього, отже, Тайгер сам рушив уперед. Кейс умить зчепився з ним в клінчі. Натовп простогнав. Брязнув гонг.
— Моя бабуся могла б завдати Тайгеру більше жару, — пробурчав аматор сигар.
— Можливо, — зауважила Сейді, підкурюючи собі вже третю від початку бою сигарету, — але він усе ще тримається на ногах, хіба ні?
— Це ненадовго, цяцю. Якийсь з наступних отих лівих хуків його проб’є, і Кейсу гаплик, — фиркнув він.
Третій раунд теж минув здебільшого в клінчах та шарканнях, але в четвертому Кейс дозволив злегка ослабти своєму захисту і Тайгер завдав йому серію лівих і правих ударів у голову, від чого публіка з ревінням підхопилася на рівні. І дівчина
Аківи Рота разом з усіма. Сам містер Рот залишився сидіти, але не полінувався рукою з винизаними перснями пальцями обхопити задок своєї леді-подружки.
Кейс відвалився на канати, відбиваючись від Тайгера правою, і один з тих його ударів таки поцілив. На позір той удар здався нікчемним, але я помітив, як з волосся Тайгера бризкає піт, коли він затряс головою. На обличчі в нього був здивований вираз: ««звідки це воно прилетіло?» Він зразу ж ринувся вперед, знову взявшись до роботи. З тріщини під лівим оком у Кейса почала сочитися кров. Перш ніж Тайгер встиг перетворити ту цівочку крові на потік, пролунав гонг.
— Якщо віддасте мені десятку вже зараз, — сказав пухкенький сигарник, — ви з вашим хлопцем встигнете поїхати звідси раніш, аніж виникнуть вуличні затори.
— От що я вам скажу, — відповіла Сейді. — Даю вам шанс відмовитися від парі й зберегти свої сорок доларів.
Кругловидий аматор сигар розсміявся.
— Вродлива та й ще чутяумору має. Якщо цей ваш довжелезний гелікоптер з вами нечемний, гайда зі мною, до мене додому.
У кутку Кейса тренер гарячково обробляв йому поранене око, вичавлюючи щось із тюбика, розмазуючи ту субстанцію пучками. Мені ця річ здалася схожою на суперклей, хоча на той час його напевне ще не вигадали. Потім він поляскав Кейса по щелепах мокрою ганчіркою. Брязнув гонг.
Дік Тайгер замолотив руками, пресуючи правою, посилаючи хуки лівою. Кейс ухилився від одного лівого хука, і вперше за весь матч Тайгер правим аперкотом поцілив старому в голову. Кейс ухитрився відхилитися вчасно, щоб не прийняти всю його потугу собі на щелепу, але йому зачепило щоку. Від сили удару все його обличчя перекосилося в гримасу ніби щойно з кімнати жахів. Він поточився назад. Тайгер напосідав. Публіка знову підхопилася з місць з кровожерливим ревом. Ми підхопилися разом з усіма. Сейді затуляла собі рота долонями.
Тайгер загнав Кейса в один з нейтральних кутів і молотив його справа і зліва. Я побачив, що Кейс підпливає; я побачив, що світло згасає в його очах. Ще один лівий хук — або той прямий гарматний постріл правою — і вони заплющаться.
— ВАЛИ ЙОГО! — верещав пухкенький аматор сигар. — ВАЛИ ЙОГО, ДІКІ! ВІДБИЙ ЙОМУ ДОВБЕШКУ!
Тайгер вдарив низько, нижче пояса. Мабуть, ненавмисно, але реф втрутився. Поки він відчитував Тайгера за неспортивний удар, я уважно дивився, яким чином Кейс скористається тимчасовим відпочинком. І помітив, як щось виринуло на його обличчі, таке, що я впізнав. Цей самий вираз я бачив на обличчі в Лі того дня, коли він завдавав жару Марині за розстебнутий зіпер у неї на спідниці. Вираз цей виник у той момент, коли Марина у відповідь спершу напосіла на нього зі звинуваченнями, що він привіз її з дитиною у цей «свіінюшник», а потім ще й покрутила пальцем собі біля вуха, показуючи ««дурнуватого».
Раптом і враз це перестало бути для Тома Кейса просто відроблянням гонорару.
Рефері відступив убік. Тайгер кинувся вперед, але цього разу Кейсі ступив йому назустріч. Те, що відбулося в наступні двадцять секунд, було найнапруженішим, найзахопливішим видовищем, яке я будь-коли спостерігав із залу. Ці двоє просто стояли носок до носка, гатячи один одного в обличчя, в груди, у плечі, в живіт. Жодних ухилів, присідань чи елегантних пританцьовувань. То були два бики на пасовищі. Зі зламаного носа в Кейса ринула кров. Нижня губа Тайгера, стукнувшись
йому об зуби, тріснула; кров лилася по обох боках його підборіддя, роблячи його схожим на вампіра щойно після ласого обіду.
Весь зал був на ногах і кричав. Сейді стрибала. З неї скотився, відкривши понівечену щоку, капелюшок. Вона цього не помічала. Та й ніхто поряд також. На великих екранах у повному розпалі точилася Третя світова війна.
Кейс нахилив голову, щоб прийняти один з тих реактивних ударів, і я побачив гримасу на лиці Тайгера, коли його кулак зіткнувся з твердою кісткою. Він зробив крок назад, і Кейс вгатив монструозний аперкот. Тайгер відвернув голову, уникнувши найгіршого, але з рота в нього вилетів і покотився підлогою загубник.
Кейс рушив уперед, гамселячи безперестану лівою й правою. Жодного артистизму не було в тих його ударах, лише дика, люта снага. Тайгер позадкував, перечепився об власну ступню й упав. Кейс застиг над ним, явно не знаючи, що йому робити далі або, ймовірно, не певний навіть, де він зараз перебуває. Нарешті краєм ока він помітив гарячкові сигнали тренера й посунув назад до свого кута.
На рахунку чотири Тайгер підвівся на коліно. На шість він уже стояв на рівних. Після обов’язкового рахунку вісім бій відновився. Я поглянув на великий годинник у кутку екрана і побачив, що до кінця раунду лишається п’ятнадцять секунд.
««Обмаль, обмаль часу».
Кейс поплентався вперед. Тайгер швиргонув той свій розгромний хук. Кейс відсмикнув голову вбік, і коли кулак в рукавці промчав повз його обличчя, він сам хльоснув правою. Цього разу лице Діка Тайгера скорчило гримасу, а коли він упав, то вже не піднявся.
Пухкенький чоловічок подивився на зажовані рештки своєї сигари і кинув її на підлогу:
— Ісус ридав би!
— Ага, — цвірінькнула Сейді, нацуплюючи знову свою федору на голову тим, нібито недбалим, манером. — Над стосом млинців із чорницями, ще й апостоли приказували б, що кращого ніц ніколи не куштували! А тепер платіть!
1 2
Коли ми врешті приїхали в Джоді, 29 серпня перейшло у 30 серпня, але обоє ми були занадто збудженими, щоби спати. Ми займались коханням, а потім пішли в кухню і їли пиріг, неодягнені.
— Ну? — спитав я. — Що скажеш?
— Що я ніколи більше не піду на боксерський матч. Це суцільне криваве побоїще. А я підскакувала, кричала в захваті разом з усіма. Кілька секунд — а може, й цілу хвилину — мені хотілося, щоби Кейс убив того танцюючого всього з себе такого денді. А потім ледь дочекалася, поки ми повернемося сюди, щоб стрибнути з тобою в ліжко. Це не кохання в нас було щойно. Це було вигоряння.
Я не промовив нічого. Іноді просто нема чого сказати.
Вона потягнулася понад столом, зняла в мене з підборіддя крихту й поклала мені до рота.
— Скажи мені, що це не ненависть.
— Що саме?
— Причина, через яку ти вважаєш, що мусиш зупинити того чоловіка сам. — Вона побачила, що я вже відкриваю рота і підняла руку, зупиняючи. — Я чула все, що ти
казав, всі твої мотиви, але ти мусиш мені сказати зараз, що то дійсні мотиви, а не те, що я побачила в очах того Кейса, коли Тайгер вдарив його нижче пояса. Я можу тебе кохати як чоловіка і можу кохати тебе як героя — гадаю, так, хоча з деяких причин це мені здається важчим, — але мені не здається, що я можу кохати свавільника.
Я згадав, як Лі дивився на свою дружину, коли не бісився на неї. Я пригадав ту розмову, яку підслухав, коли він зі своєю донею плескався у ванні. Я пригадав його сльози на автостанції, коли він тримав на руках Джуні, зарившись носом їй під підборіддя, перед тим як самому вирушити у Новий Орлеан.
— Це не ненависть, — сказав я. — Я відчуваю стосовно нього.
Я завмер. Сейді дивилася на мене.
— Жаль за споганеним життям. Але й до собаки, зараженого сказом, теж відчувають жаль. І це не зупиняє перед тим, щоб його всипити.
Вона зазирнула мені в очі.
— Я знов тебе хочу. Але цього разу в нас буде кохання, розумієш? А не тому, що ми щойно бачили, як двоє чоловіків збивали на пси одне одного і наш переміг.
— Гаразд, — сказав я. — Гаразд. Це добре.
Воно й було добре.
1 3
— Погляньте-но, — промовила дочка Френка Фраті, коли я увійшов до їх ломбарду в п’ятницю близько полудня. — Це ж той самий мудрагель у царині боксу з новоанглійським акцентом. — Подарувавши мені сяючу посмішку, вона обернулася й погукала. — Таату! Тут твій чоловік Тома Кейса!
Неспішно вийшов Фраті.
— Вітаю вас, містере Емберсон, — промовив він. — Явилися великий, як життя, й гарний, як Сатана в суботній вечір. Можу закластися, цього чудового дня ви почуваєтеся з палаючими очима й розпушеним хвостом, хіба ні?
— Звичайно, — відповів я. — Чом би й ні? Я ж попав.
— Це я попав. — Із задньої кишені своїх широких габардинових слаксів він дістав коричневий конверт, трохи більший за стандартний. — Дві тисячі. Не соромтесь, порахуйте.
— Все гаразд, — відповів я. — Я вам вірю.
Він уже було подав мені конверт, та потім відсмикнув руку й поплескав себе ним по підборіддю. Його сині очі, вицвілі, проте чіпкі, зміряли мене згори донизу й назад.
— Маєте цікавість рефінансувати цю суму? Надходить футбольний сезон і Світова серія.
— Я нічого не тямлю в футболі, та й серія з «Янкі» й «Доджерами»[б22] мене не вельми цікавить. Давайте конверт.
Він подав.
— Приємно було мати з вами справу, — промовив я і швидко вийшов. Я відчував, що вони не відривають від мене очей, і пережив дуже неприємне дежавю. Але витлумачити собі походження цього відчуття я не зміг. Я сів у машину з надією, що ніколи більше не буду змушений повернутися до цієї частини Форт-Ворта. Чи на Грінвіл-авеню в Далласі. Чи робити ставку в будь-якого букмекера на прізвище Фраті.
Так я собі загадав три бажання, і всі три здійснилися.
1 4
Наступну зупинку я призначив собі в домі № 214 на Західній Нілі-стрит. Я зателефонував хазяїну і сказав йому, що серпень у мене там останній місяць. Він намагався мене відрадити, запевняючи, що йому рідко трапляються такі гарні квартиранти, як я. Мабуть, це й справді було так — жодного разу щодо мене не турбувалася поліція, а по сусідству вони з’являлися ой як часто, особливо по вікендах,
— але я підозрював, що причина радше полягала у великій кількості квартир і браку будь-яких квартирантів. Даллас переживав чергову зі своїх періодичних депресій.
По дорозі я заїхав до «Першого зернового банку», де підвищив свій рахунок на отримані від Фраті дві тисячі. Вдалий хід. Пізніше — набагато пізніше — я зрозумів, що, якби повіз їх з собою на Нілі-стрит, я б їх напевне втратив.
За планом я збирався остаточно обшукати всі чотири кімнати, чи не залишилося там чогось мого, звертаючи особливу увагу на ті містичні місцини, куди ховаються всякі речі: під диванними подушками, під ліжком, поза шухлядами бюро. І звісно ж, я заберу свій револьвер. Він потрібен мені, щоб завершити справу з Лі. Тепер я вже остаточно вирішив його вбити, тільки-но він повернеться в Даллас і в мене з’явиться нагода. А тим часом я хотів подбати, щоби там не залишилося жодного сліду Джорджа Емберсона.
З наближенням до Нілі-стрит відчуття замкненості в часовій луна-камері надзвичайно посилилося. Я не переставав думати про двох Фраті, одного з дружиною на ім’я Марджорі, а другого з дочкою на ім’я Ванда.
Марджорі: «Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою?»
Ванда: ««Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?»
Марджорі: ««ЯДжон Едгар Гувер, синку».
Ванда: ««Я шеф поліції Далласа Джес Каррі».
То й що? Просто відлуння, от і все. Гармонія. Побічний ефект мандрівки крізь час.
А проте тривожний дзвін почав бемкати вглибині моєї голови, а коли я завернув на Нілі-стрит, його бемкання спливло на поверхню. Історія повторюється, минуле гармонізується, від цього й усі ці мої відчуття. але не лише від цього. Коли я завертав на під’їзну алею будинку, в якому Лі був розробляв свій недолугий план замаху на генерала Едвіна Вокера, я вже буквально чув той тривожний дзвін. Бо він тепер уже бемкав близько. Він тепер бив так, що аж гуло.
Аківа Рот на матчі, але не сам. З ним разом ефектна лялечка в окулярах а-ля Гарбо і норковій горжетці. Серпень у Далласі не той сезон, щоб одягати на себе хутра, але в залі працював потужний кондиціонер і — як то кажуть у моєму часі — іноді хочеться додати собі знаковості.
««Прибрати темні окуляри. Прибрати горжетку. Що ми маємо?»
Якусь хвилину, поки я сидів у машині, слухаючи, як цокотить вистигаючий двигун, мені не являлось нічого. А потім я второпав: якщо замінити норкову горжетку блузою «Шіп-н-Шор», я отримаю Ванду Фраті.
Чез Фраті з Деррі нацькував на мене Білла Теркотта. Ця думка навіть була зринула мені в мозку. але я її тоді відігнав. Дурна думка.
Кого нацькував на мене Френк Фраті з Форт-Ворта? Авжеж, він знає Аківу Рота з «Фінансового забезпечення»; Рот, врешті-решт, бойфренд його дочки.
Раптом мені схотілося дістати свій револьвер, схотілося дістати його якомога швидше.
Я виліз із «Шеві» й вибіг на ґанок з ключами в руці. Я вибирав на низці потрібний ключ, коли з-за рогу Хейнз-авеню на повнім газу вискочив фургон і, виїхавши лівими колесами на бордюр, з хрустом застиг перед домом № 214.
Я озирнувся навкруги. Не побачив нікого. Вулиця лежала порожня. Взагалі не вбачалося бодай якогось роззяви, котрому можна було б гукнути про допомогу. Не кажучи вже про копів.
Я встромив потрібний ключ у замок і повернув, гадаючи, що замкнуся всередині від них, хто б вони не були, і викличу копів по телефону. Всередині я відчув гарячий застояний дух пустого приміщення і згадав, що тут тепер нема телефону.
Через галявину бігли дебелі парубки. Троє. Один тримав у руці короткий обрізок труби, схоже, чимось обмотаний.
Ні, насправді їх там виявилося достатньо для гри в бридж. Четвертим був Аківа Рот, і він не біг. Він неспішно йшов по доріжці з руками в кишенях і безтурботною усмішкою на обличчі.
Я захряснув двері. Я вхопився за гвинт засувки. Я вже майже встиг, але ж ні, двері вибухово розчахнулись. Я кинувся в спальню і подолав половину шляху.
1 5
Двоє з Ротових громил затягнули мене до кухні. Третім був той, з трубою. Труба була обмотана смугами темного фетру. Я це побачив, коли він акуратно поклав її на стіл, за яким я був з’їв багато смачних страв. Він натягнув рукавички з жовтої сириці.
Рот стояв, прихилившись до одвірка, з тією ж безтурботною усмішкою.
— В Едуардо Гутьєреса сифіліс, — повідомив він. — Дістав уже й мозок. За вісімнадцять місяців він буде мер’вий, але знаєш шо? Йому на то чхати. Він вірить, шо повернеться арабським еміратом чи ше бознаяким лайном. Як ’обі ’аке, га?
Реагування на алогічні сентенції — під час коктейльних вечірок, у громадському транспорті, у черзі за квитками в кіно — само по собі ризиковане діло, але особливо важко вгадати, що відповісти, коли тебе тримають двоє, а третій ось-ось почне бити. Отже, я не промовив нічого.
— Проблема в тім, шо він забрав собі в голову ще й тебе. Ти вигравав ставки, які не мав вигравати. Інколи ти програвав, але Едді Г. як здурів, бо вважає, шо ти їх програвав навмисне. Уявляєш? А потім ти зірвав великий куш з Дербі, і він вирішив, шо ти, ну, не знаю я. Телепат якийсь гаспидський, чи шо, типу бачиш майбутнє. Ти знаєш, шо він спалив твій дім?
Я не промовив нічого.
— А потім, — продовжив Рот, — коли ті хробачки вже навсправжки почали виїдати йому мозок, він почав думати, шо ти перевертень якийсь або чорт. Він пустив поголоску по всьому Півдню, по Заходу, по Середньому Заходу. «Знайдіть сякого- такого Емберсона і замочіть його. Вбийте. Той парубок нелюдьского роду. Я нюхом це чув, але не звернув попервах уваги. А тепер погляньте на мене, хворого, помираючого. І це все ним пороблено. Бо він перевертень, або чорт, чи ше бознаяке лайно». Сказився, петраєш? Куку на муню.
Я не промовив нічого.
— Кармо, щось мені скидається на те, ніби наш приятель Джордж мене не слухає. Схоже, шо він задрімав. Ану дзвякни йому, хай прокинеться.
Незгірш за Тома Кейса, чоловік у жовтих сирицевих рукавичках, гайнувши просто від стегна, поцілив аперкотом мені в ліву половину обличчя. У голові вибухнув біль, і кілька хвильок все з того боку мені виділось крізь пурпурну імлу.
— Окей, тепер у тебе трохи бадьоріший вигляд, — промови Рот. — Отже, на чому я зупинився? О, згадав. Як ти перетворився на приватного страшка Едді Г. То через його сіф, ми всі це розуміємо. Не було б тебе, був би якийсь собака з сусідньої перукарні. Або котрась дівка, яка болюче прищемила йому яйця, коли дрочила йому в провулку, іше шістнадцятирічному. Він іноді власної адреси не пам’ятає, мусить когось звати, щоб його додому відвели. Печально, ге? То все ті хробаки в його голові. Але всі йому попускають, бо Едді завжди був добрим парубком. Він міг такого анекдота проплести, шо ти до сліз обрегочешся. Ніхто не вірив, шо ти насправжки існуєш. І раптом персональний страшко Едді Г. нарисовується в Далласі, у моєму офісі. І що ж відбувається? Страшко ставить на те, шо «Пірати» поб’ють «Янкі», коли геть усім відомо, шо такого бути не може, та ще й у семи іграх, коли всі знають, шо серія стіко не протриває[б23].
— Просто удача, — сказав я. Голос прозвучав хрипко, бо ліва половина обличчя вже розпухала. — Імпульсивне навіяння.
— Це просто тупість, а за тупість завжди треба платити. Карно, ану сколінкуй цього тупого сучого сина.
— Ні! — попрохав я. — Прошу, не робіть цього!
Карно усміхнувся, немов почувши щось забавне, вхопив зі столу обмотану фетром трубу і жахнув мені по лівому коліну. Я почув, ніби щось там, унизу, тріснуло. Звук такий, як ото хтось, бува, потріскує собі щиколотками пальців. Біль невимовний. Задавивши крик, я осів у руках тих двох, котрі мене тримали. Вони підсмикнули мене знову вгору.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 11 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |