— Не пізніше сьомої тридцяти.
— А зараз. чверть до сьомої, за моїм годинником. Отже, в нас є дещиця часу. Вулиця поза Бортьовою алеєю, Яблунева чи як там її. Не пригадаю точно. Це там ви будете?
— Правильно. Під домом, який стоїть поза її домом.
— Я буду там через п’ять хвилин.
— Так, якщо мчатимете, як маніяк. Краще через десять. І привезіть якусь річ для претексту, щоб він те зміг побачити з вікна. Не знаю, що саме, можливо.
— Каструлька з якоюсь стравою згодиться?
— Чудово. Побачимось за десять хвилин.
Я ще не встиг повісити слухавку, як він спитав:
— Ви маєте пістолет?
— Так.
Його реакція прозвучала схожою на гарчання пса:
— Добре.
Вулиця поза будинком Доріс Даннінг називалася Ваймор-лейн. А поза будинком Сейді — провулком Яблуневого Квіту. Дім № 202 по Ваймор-лейн стояв порожнім. На домі № 140 у провулку Яблуневого Квіту не було таблички ПРОДАЄТЬСЯ, але світло в нім не горіло і моріжок перед ним лежав нестрижений, порослий кульбабами. Я припаркувався перед ним. Шоста п’ятдесят.
За дві хвилини своїм «Ранч-Вагоном» під’їхав Дік, зупинився позаду мого «Шеві» й виліз. На ньому були джинси, байкова сорочка і краватка-бант. У руках він тримав каструльку, до якої збоку було причеплено квітку. Каструлька мала скляну кришку, під якою виднілося щось схоже на китайське рагу чоп-суї.
— Діку, я вам безмежно вдя.
— Не варто мені дякувати, бо я заслужив на копняка в зад. Того дня, коли я його бачив, він виходив із «Вестерн Авто», а я туди якраз збирався зайти. Я мусив би впізнати в ньому Клейтона. День був вітряний. Поривом йому здуло назад волосся, і на секунду відкрилися ті вм’ятини на скронях. Але ж волосся було не те. довге й іншого кольору. одягнений, як ковбой. от лайно собаче. — Він похитав головою. — Старий стаю. Якщо з Сейді щось зле приключиться, ніколи собі не вибачу.
— Ви нормально почуваєтеся? Нема болю в грудях чи чогось такого?
Він поглянув на мене, як на божевільного.
— Ми тут так і стоятимемо, балакаючи про моє здоров’я, чи спробуємо визволити Сейді з неприємності, до якої вона втрапила?
— Ми не просто спробуємо. Ідіть навкруг кварталу до її будинку. Поки ви йтимете, я проберуся на тутешній задній двір, а потім крізь живопліт на її заднє подвір’я. — Я, звісно, думав про садибу Даннінгів на Кошут-стрит, але, вже промовляючи ці слова, згадав, що тут теж є живопліт, при підніжжі крихітного заднього дворика Сейді. Я ж його багато разів бачив. — Ви постукаєте і щось таке скажете, оптимістичне. Достатньо голосно, щоб я почув. На той час я вже буду в її кухні.
— А якщо задні двері замкнені?
— Вона ховає ключ під порогом.
— Гаразд. — Дік мить подумав, нахмурено, а потім звів очі. — Я скажу: «Ейвон за викликом, ваша каструлька доставлена». І підніму каструльку, щоб він її побачив, якщо дивитиметься з вікна вітальні. Годиться?
— Так. Все, що треба, аби ви лиш відволікли його на кілька секунд.
— Не стріляйте, якщо буде бодай найменша небезпека поцілити в Сейді. Спробуйте скрутити сучого сина. Ви впораєтеся. Той, якого я бачив, був худий, як тріска.
Ми холодно перезирнулися. Такий план годився для ««Порохового диму» або ««Пройдисвіта»[573], але тут і зараз реальне життя. А в реальному житті добрі хлопці
— і дівчата — іноді отримують копняки під сраку. Або їх вбивають.
Задній двір поза будинком у провулку Яблуневого Квіту був не зовсім таким, як у садибі Даннінгів, але лишалися й подібності. Наприклад, там стояла собача будка, щоправда, без таблички ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Натомість над її круглим лазом виднілися намальовані непевною дитячою рукою слова: ДОМІК БАТЧІ. Та жодних дітей з вигуками «каверзи або ласощі» навкруги. Не той сезон.
А от живопліт був точнісінько таким, як там.
Я продерся крізь нього, ледь звертаючи увагу на подряпини, які залишали в мене на руках жорсткі гілки. Пригнувшись, я перебіг через заднє подвір’я Сейді й попробував двері. Замкнені. Я сягнув рукою під поріг, впевнений, що ключа там не буде, бо минуле хоч і гармонізується, але залишається опірним.
Ключ був на місці. Виловивши ключ, я встромив його в замок і повільно, з притиском, почав повертати. Стиха клацнуло по той бік дверей, це засув відскочив. Я застиг, очікуючи лементу сигналізації. Тиша. У вітальні горіло світло, але я не чув жодних голосів. Може, Сейді вже мертва, а Клейтон утік?
«Боже, прошу, ні».
Щойно я обережно прочинив двері, як почув його. Він голосно й монотонно дудонів, наче якийсь Біллі Джеймс Хергіс на транквілізаторах. Розповідав їй, яка вона шльондра та як вона зруйнувала його життя. Чи може, то він про ту дівчину, котра його торкнулася, базікав. Для Джонні Клейтона всі вони були однакові: прагнучі сексу носійки хвороб. Мусиш встановлювати правила. Звісно, прокладаючи швабру.
Я вислизнув з туфель, залишивши їх на лінолеумі. Над мийкою горіло світло. Я глянув, пересвідчившись, що моя тінь не посуне поперед мене в одвірок. Витяг револьвер з внутрішньої кишені піджака і вирушив через кухню з наміром стати біля дверей вітальні й чекати, поки почую «Ейвон за викликом». А тоді я метнуся туди. [574]
Але зовсім не так трапилось. Коли Дік озвався, жодного оптимізму не було в його голосі. Прозвучав шокований зойк обурення. І не з ґанку, а просто в домі.
— Ох ти, Боже мій, Сейді!
Після цього все відбувалося швидко-швидко.
Клейтон зламав замок передніх дверей, отже, засув потім не став на місце. Сейді цього не помітила, а от Дік помітив. Замість постукати, він штовхнув двері і вступив досередини з каструлькою в руках. Клейтон так і сидів на пуфику, револьвер так і було націлено на Сейді, але свій ніж він поклав поряд, на підлогу. Дік потім казав, що він навіть уявлення не мав, що в Клейтона є ніж. Я сумніваюся, що він і револьвер в його руці зауважив. Вся його увага зосередилася на Сейді. Верх її блакитної сукні став уже криваво-бордовим. Рука і той бік дивану, де та звисала, були залиті кров’ю. Але найгірше було з її обличчям, обернутим до Діка. Ліва щока Сейді висіла двома фалдами, немов розірвана штора.
— Ох ти, Боже мій, Сейді! — зойк був спонтанним, чисто шок і нічого іншого.
Клейтон обернувся, верхня губа задрана в оскалі. Звів револьвер. Я це побачив,
увірвавшись крізь двері між кухнею й вітальнею. Я побачив, як Сейді викидає вперед ногу, б’ючи в пуф. Клейтон вистрелив, але куля пішла в стелю. У ту мить, коли він підхоплювався на рівні, Дік пожбурив каструльку. Кришка з неї злетіла. Локшина, м’ясо, зелені перці в томатному соусі бризнули віялом. Каструлька, все ще напівповна, вдарилася об праву руку Клейтона. Рагу вихлюпнулося. З руки йому вибило револьвер.
Я побачив кров. Я побачив знівечене обличчя Сейді. Я побачив Клейтона, припалого до заляпаного кров’ю килима, і підняв свій револьвер.
— Ні! — закричала Сейді. — Ні, не треба, прошу, не треба!
Це прочистило мені мозок, мов ляпас. Якщо я його застрелю, я підпаду під поліцейське розслідування, неважливо, наскільки виправданим було вбивство. Личина Джорджа Емберсона розпадеться, і згаснуть всякі шанси запобігти тому вбивству, яке мусить статися в листопаді. Та й взагалі важко буде щось пояснити. Цей чоловік уже обеззброєний.
Чи то так мені гадалося, бо я також не бачив ножа. Ніж опинився під перекинутим пуфом. Та навіть якби він лежав на виду, я все одно його міг не помітити.
Я засунув револьвер назад до кишені і підсмикнув Клейтона на рівні.
— Ви не маєте права мене бити! — З його губ бризкала слина. Очі моргали, як у людини в корчах. З нього потекла сеча; я чув, як вона дзюрить на килим. — Я пацієнт психіатричної клініки. Я не відповідаю за свої дії, я не несу відповідальності, я маю довідку, вона у мене в машині, у бардачку. Я вам її пока.
Дрижання його голосу, жалюгідний переляк у його очах тепер, коли він був обеззброєний, те, як звисало жмуттям навкруг його лиця фарбоване в оранжево- білявий колір волосся, навіть аромат чоп-суї. від цього всього разом я оскаженів. Але головне — Сейді, зіщулена на дивані, залита кров’ю. Волосся в неї розпустилося, згусток його висів біля її лівої, страшно понівеченої щоки. Вона носитиме шрам на тому ж місці, де носить привид свого шраму Боббі Джилл, звісно що так, минуле прагне в собі гармонії, але шрам Сейді виглядатиме набагато-багато гірше.
Я ляснув його по правій щоці так сильно, що аж слина бризнула йому з лівого кутка рота:
— Ти, скажений покруч, це тобі за швабру.
Повторив з іншого боку, цього разу вибивши слину з правого кута його рота й отримавши задоволення від його верещання, гірке задоволення, безрадісне, таке, що трапляється в найгірших випадках, коли заподіяне зло настільки велике, що відплатити його нічим неможливо. Ані вибачити:
— Це тобі за Сейді!
Я стиснув кулак. В якомусь іншому світі Дік кричав у телефон. А чи тер він собі груди, як колись був тер собі груди Теркотт? Ні, принаймні поки що, ні. В тому ж, іншому, світі простогнала Сейді:
— І це за мене!
Я кинув вперед кулак і — я казав, що розповідатиму правду, достеменну правду до останньої крихти, — коли ніс у нього тріснув, крик його болю прозвучав музикою в моїх вухах. Я відпустив його, дозволивши завалитися долі.
Тоді я обернувся до Сейді.
Вона намагалась підвестися з дивана, але знову впала назад. Вона намагалася простягнути до мене руки, але й цього не змогла зробити. Вони впали на її просяклу кров’ю сукню. Очі в неї покотились під лоба, і я злякався, що вона зараз зомліє, але вона втрималася.
— Ти приїхав, — прошепотіла вона. — О Джейку, ти приїхав заради мене. Ви обидва тут.
— Бортьова алея! — кричав у слухавку Дік. — Ні, я не знаю номера. Не пам’ятаю я його, але ви побачите старого в заляпаних рагу туфлях, котрий стоятиме на вулиці й махатиме руками! Швидше! Вона втратила багато крові!
— Сиди спокійно, — промовив я. — Не намагайся вста.
Очі в неї розширилися. Вона дивилася мені за плече.
— Стережися, Джейку! Джейку, стережись!
Я обернувся, намацуючи в кишені свій револьвер. І Дік обернувся також, тримаючи телефонну слухавку в обох руках, наче бейсбольний кий. Проте, хоч Клейтон і підхопив той ніж, яким він був понівечив Сейді, дні його нападів на будь- кого вже минули. На будь-кого, окрім самого себе, тобто.
Це було нове повторення тієї сцени, свідком якої я став колись на Грінвіл-авеню невдовзі після свого приїзду до Техасу. Тут не ревів Мадді Вотерс з «Троянди пустелі», але тут також були важко поранена жінка і чоловік зі зламаним, кровоточивим носом,
з висмикнутою зі штанів сорочкою, поли якої теліпалися йому ледь не до колін. Замість пістолета, він тримав у руці ніж, але все решта було тим самим.
— Ні, Клейтоне! — крикнув я. — Облиш це!
Його очі, видні крізь пасма помаранчевого волосся, вибалушилися, коли він уп’явся ними в шоковану, напівзомлілу жінку на дивані.
— Цього ти бажаєш, Сейді? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.
Нестямно шкірячись, він підніс ніж собі до горла. і різонув.
Частина 5 22/11/63
Розділ 23
Із далласької газети «Морнінг Ньюз», 11 квітня 1963 року (1 шпальта):
Стрілець з потужною гвинтівкою, як повідомляє поліція, намагався вбити генерал-майора у відставці Едвіна А. Вокера у нього вдома ввечері в середу, але не влучив у неоднозначного співорганізатора ««Хрестового походу», схибивши всього лиш на дюйм.
Вокер опрацьовував свою податкову декларацію о 21:00, коли крізь заднє вікно його будинку влетіла куля, вдаривши у стіну поряд з ним.
Поліція вважає, що життя Вокеру врятував зроблений ним порух.
««Хтось у нього перфектно прицілився, — сказав детектив Айра Ван Клів. — Хто б то не був, він напевне хотів його вбити».
Вокер виколупав кілька фрагментів оболонки кулі з правого рукава куртки і все ще витрушував осколки скла й кулі собі з волосся, коли прибули репортери.
Вокер сказав, що повернувся до себе додому, в Даллас, у понеділок після першого виступу в лекційному турі, названому ««Операція Опівнічні гони». Він також повідомив репортерам...
З далласької «Морнінг Ньюз», 12 квітня 1963 року (7 шпальта):
(ДЖОДІ) 77-річний Дікон ««Дік» Сімонс увечері в середу прибув надто пізно, щоб урятувати Сейді Дангіл від поранень, але все могло обернутися значно гірше для 28-річної міс Дангіл, усіма любимої в Денголмській консолідованій середній школі бібліотекарки.
Згідно зі словами Дагласа Рімза, міського констебля Джоді: ««Якби Дік не нагодився там, у ту мить, міс Дангіл майже напевне було б убито». Сімонс на запитання репортерів сказав лише: ««Я про це не бажаю говорити, все скінчилось». Згідно зі словами констебля Рімза, Сімонс здолав значно молодшого Джона Клейтона, виборовши в того невеличкий револьвер. Тоді Клейтон дістав ніж, котрим він перед тим поранив свою дружину, і скористався ним, щоб перерізати собі горло. Сімонс та інший чоловік, Джордж Емберсон із Далласа, намагалися зупинити йому кровотечу, проте безуспішно. Клейтон помер, як було офіційно визначено, на місці.
Містер Емберсон, колишній викладач Денголмської консолідованої середньої школи, котрий прибув туди невдовзі по тому, як було обеззброєно Клейтона, недоступний для коментарів, але на місці він розповів констеблю Рімзу, що Клейтон — колишній пацієнт психіатричної клініки, — можливо, стежив за своєю екс-дружиною вподовж багатьох місяців. Персонал Денголмської консолідованої середньої школи було попереджено, і директорка Еллен Докерті отримала його
фото, але Клейтон, як повідомляють, змінив свою зовнішність.
Міс Дангіл було транспортовано каретою швидкої допомоги до Меморіального шпиталю Паркленд у Далласі, де її стан оцінюється як задовільний.
Я не мав можливості побачити її аж до суботи. Більшість часу до того моменту я просидів у почекальні з книжкою, з якої й рядка нездатен був прочитати. Гріх жалітись, бо компанії там вистачало — більшість учителів ДКСШ приїжджали до шпиталю довідатись про стан Сейді, а також майже сотня школярів — тих, котрі не мали прав, привозили в Даллас їхні батьки. Чимало залишалися здати кров на відшкодування лікарні тих пінт, які вже було перелито Сейді. Невдовзі мій портфель розпух від карток з побажаннями одужання й співчутливих записок. Квітів було стільки, що медсестринське приміщення почало скидатися на оранжерею.
Я гадав, що вже звик до життя в минулому, але все одно був шокований палатою Сейді в Паркленді, коли мені нарешті дозволили до неї зайти. Вона виявилася душною одномісною коміркою, не більшою за шафку. Там не було ванної кімнати; в кутку містився бридкий унітаз, зручно яким скористатися міг хіба що карлик, куток той відділявся напівпрозорою завісою (отака-от напівприватність). Замість кнопок, для підняття й опускання ліжка слугував важіль, колись білий, фарбу з якого було стерто багатьма долонями. Звісно, не було там ніяких комп’ютерних моніторів, які б показували життєві функції, не було й телевізора для розради пацієнта.
Єдина скляна пляшечка чогось — либонь, фізіологічного розчину — висіла на металевій стійці. Звідти тягнулася рурка до тильного боку лівої долоні Сейді, зникаючи там під нашаруваннями неоковирної пов’язки.
Щоправда, не такої масивної, як та, під якою ховалася ліва половина її обличчя. З цього боку в Сейді вистригли жмут волосся, від чого вона набула якогось ніби скривдженого, покараного вигляду. а втім, звісно, вона й була скривдженою. Лікарі залишили їй лише крихітну щілину для ока. Цей її вигляд і те, що, хоча й приголомшена ліками, вона, почувши мої кроки, вся стрепенулася і на незабинтованому, неушкодженому боці її обличчя розчахнулося сповнене моментального жаху праве око. від усього цього в мені обірвалося серце.
А тоді, втомлено, вона відвернулася обличчям до стіни.
— Сейді. серденько, це я.
— Привіт, «я», — відповіла вона, не повертаючись.
Я торкнувся її голого плеча, з якого сповз халат, але вона відсмикнулась.
— Прошу, не дивись на мене.
— Сейді, це неважливо.
Вона повернула голову в мій бік. Печальні, напоєні морфіном очі дивилися на мене, одне з них виглядало з глибокої нірки в марлі. Бридка жовто-червона рідина просочилася крізь пов’язку. Кров разом з якоюсь маззю, подумалось мені.
— Важливо, — сказала вона. — Це зовсім не те, що було з Боббі Джилл. — Вона спробувала усміхнутись. — Знаєш, який на вигляд бейсбольний м’яч, з усіма тими червоними швами? Отак виглядає тепер Сейді. Шви йдуть угору, і вниз, і кругом.
— Вони зникнуть.
— Ти не розумієш. Він розпоров мені щоку наскрізь, досередини рота.
— Але ти жива. І я тебе кохаю.
— Скажеш це, коли знімуть бинти, — промовила вона тим своїм в’ялим, прибитим наркотиком голосом. — Поряд зі мною Наречена Франкенштайна виглядатиме, як Ліз Тейлор.
Я взяв її за руку.
— Я колись читав.
— Я не почуваюся готовою до літературної дискусії, Джейку.
Вона було знову хотіла відвернутись, але я утримав її.
— Я десь читав японське прислів’я: «Коли є кохання, уразки від віспи такі ж гарні, як ямочки на щічках». Мені не важить, який вигляд матиме твоє обличчя, я любитиму його, бо воно твоє.
Сейді почала плакати, і я тримав її за руку, поки вона не заспокоїлась. Я вже було вирішив, що вона заснула, але раптом вона промовила:
— Я знаю, я сама винна вже тим, що вийшла за нього, але.
— Сейді, нема тут твоєї вини, ти ж не знала.
— Я знала, що з ним щось не так. І все одно стрімголов кинулася заміж. Гадаю, головним чином через те, що моя мати з батьком страшенно цього бажали. Вони ще сюди не приїздили, а я тому й рада. Бо їх я також звинувачую. Це жахливо, правда?
— Розподіляючи свої звинувачення, не забувай і про мене. Я бачив той клятий «Плімут», яким він їздив, щонайменше два рази впритул, та ще пару разів примічав його мелькома.
— Не картай себе. Детектив з поліції штату й техаський рейнджер[575], котрі мене опитували, сказали, що у Джонні в багажнику знайшлося повно різних номерів. Він їх, мабуть, крав в автокемпінгах, сказали вони. І наліпок всяких у нього було повно, забула, як ти ще інакше їх називаєш.
— Деколі.
Я подумав про деколь, яка обдурила мене в Кендлвуді тієї ночі. ВПЕРЕД, ПРОНИРИ. Я зробив помилку, махнувши рукою на періодичні появи цього біло- червоного «Плімута», бо вважав їх черговими випадками самогармонізації минулого. А мусив би ввімкнути голову. Та як я міг її увімкнути, коли половиною мозку перебував постійно в Далласі, поряд з Лі Освальдом і генералом Вокером. А якщо звинувачення щось важать, то Дік теж на своє заслужив, він же бо не просто бачив Клейтона, а й відзначив ті глибокі западини в нього на скронях.
««Годі вже, — подумав я. — Все уже трапилось. Цього вже не переробити».
Фактично, можливість існувала.
— Джейку, а поліція знає, що ти не. не зовсім той, кого з себе вдаєш?
Я відслонив волосся з правого боку її обличчя, де воно залишилося довгим.
— З цим у мене все гаразд.
Нас з Діком опитували ті самі полісмени, котрі опитували й Сейді, перед тим як лікарі повезли її до операційної. Детектив з поліції штату висловив нам свою літеплу догану, як людям, котрі надто передивилися кримінальних телесеріалів. Рейнджер його підтримав, а потім потис нам руки й сказав: «На вашому місці я діяв би точнісінько так само».
— Дік мене з цього боку майже цілком прикрив. Він хоче убезпечити тебе від того, щоб шкільна рада не вперлася рогами проти твого повернення на роботу наступного року. Мені видається неймовірним, що після того, як тебе порізав психопат, тебе можуть звільнити на підставі аморальної поведінки, але Дік, схоже, вважає за краще.
— Я не зможу повернутися. Я не зможу дивитися дітям в очі з таким обличчям.
— Сейді, якби ти знала, скільки їх сюди приїздило.
— Це дуже тішить, це для мене багато значить, і саме перед ними я не зможу такою постати. Ну як ти не розумієш? Мені здається, я б змогла змиритися з насмішками й жартами. У Джорджії я працювала з жінкою, котра мала заячу губу, і багато чого від неї навчилася — як долати підліткову жорстокість. То інше мене обеззброює. Співчутливі погляди. і ті діти, котрим взагалі важко буде на мене поглянути. — Вона зробила глибокий, тремтливий вдих, а потім вибухнула. — А ще я розлючена. Я знаю, що життя жорстоке, я думаю, всі це розуміють глибоко в душі, але чому воно ще й таке жорстоке? Чому воно любить тебе ще й угризти?
Я обхопив її руками. Неторкнута половина обличчя в неї була гарячою, пульсувала.
— Я не знаю, серденько.
— Чому не дається другого шансу?
Я обнімав її. Коли дихання в неї вирівнялося, я її відпустив і тихенько випростався, щоби йти. Не розплющуючи очей, вона промовила:
— Ти казав мені, що мусиш в чомусь пересвідчитися ввечері в середу. Не думаю, що ти планував стати свідком того, як переріже собі горло Джон Клейтон, чи не так?
— Ні.
— Ти пропустив ту подію?
Спершу я було подумав, чи не збрехати.
— Так.
Очі її знову розплющилися, але силу-насилу, і довго відкритими тримати їх вона не могла.
— А в тебе буде другий шанс?
— Не знаю. Це неважливо.
Я сказав неправду. Бо це було важливо для дружини й дітей Джона Кеннеді; для його братів; можливо, для Мартіна Лютера Кінга; майже напевне важливо для десятків тисяч юних американців, котрі навчаються зараз у старших класах, і котрих невдовзі, якщо ніщо не змінить курс історії, запросять одягти уніформу, полетіти на інший кінець світу, розчепірити собі нижні щічки й сісти на великий зелений член, що зветься В’єтнамом.
Вона заплющила очі. Я вийшов з палати.
Вийшовши з ліфта, я не побачив у фойє школярів, натомість там була пара випускників ДКСШ. Майк Косло і Боббі Джилл Оллнат сиділи на твердих пластикових стільцях, тримаючи в себе на колінах нечитані журнали. Майк підскочив і потис мені руку. Від Боббі Джилл я отримав сердечні, міцні обійми.
— Дуже в неї погано? — спитала вона. — Я маю на увазі. — вона потерла пучками власний, тепер ледь помітний шрам. —.можна там виправити?
— Я не знаю.
— Ви балакали з доктором Еллертоном? — запитав Майк. Еллертон, на загальну думку, кращий спеціаліст з пластичної хірургії в Центральному Техасі, був тим лікарем, котрий сотворив магію з обличчям Боббі Джилл.
— Він сьогодні в шпиталі, робить обходи. Дік, міз Еллі і я домовилися про зустріч з ним за. — я поглянув собі на годинник, — двадцять хвилин. Ви до нас приєднаєтеся?
— Залюбки, — сказала Боббі Джилл. — Я просто знаю, що він зможе їй усе виправити. Він геній.
— Ходімо тоді. Подивимося, що зможе зробити геній.
Майк, мабуть, прочитав щось з мого обличчя, бо стиснув мою руку й промовив:
— Можливо, не все так погано, як вам здається, містере Е.
Все було гірше.
Еллертон подав нам фотографії — цупкі чорно-білі глянсові знімки, які нагадали мені роботи Віджі й Діани Арбас[57б]. Боббі Джилл охнула й відвернулася. Дік видав тихий стогін, наче отримав сильний удар. Міз Еллі перебирала фотографії стоїчно, але з її обличчя спливли всі кольори, окрім пари палаючих вогнем плям на щоках.
На перших двох знімках щока Сейді звисала рваними клаптями. Це я вже бачив увечері в середу, тож був до цього готовим. До чого я готовим не був — це її перекривлений, як в жертви інсульту, рот та обвислий вальок шкіри під лівим оком. її лице набуло якогось клоунського вигляду, від чого мені хотілося битися головою об стіл у маленькому конференц-кабінеті, до якого нас запросив на розмову лікар. Чи радше — так було б краще — кинутися прожогом до моргу, де зараз лежав Джонні Клейтон, і побити його хоч там.
— Коли сьогодні надвечір приїдуть батьки цієї молодої жінки, — повідомив доктор Еллертон, — я буду тактовним і обнадійливим, бо батьки потребують такту й надії. — Він нахмурився. — Хоча варто було б їх очікувати й раніше, зважаючи на важкий стан, в якому міс Клейтон пере.
— Міс Дангіл, — люто перебила його Еллі. — Вона законним порядком розлучена з цим монстром.
— Так, дійсно, приймаю вашу поправку. У будь-якому разі, ви її друзі і я вважаю, що ви потребуєте не так тактовності, як правди. — Він холоднокровно поглянув на один зі знімків і своїм коротким, чистим нігтем постукав по рваній щоці Сейді. — Це можна покращити, але виправити ніяк. Не з тою технікою, яку я зараз маю в своєму розпорядженні. Можливо, через рік, коли відбудеться повне загоєння тканин, мені вдасться ліквідувати найгірші ознаки асиметрії.
Сльози потекли по щоках Боббі Джилл. Вона взяла Майка за руку.
— Безповоротні вади зовнішності неприємні, — продовжив Еллертон, — але там є й інші проблеми. Перерізано лицьовий нерв. Вона матиме проблеми з жуванням лівою половиною рота. Той вальок шкіри, який ви бачите на цих знімках під лівим оком, залишиться в неї на всю решту життя, також у неї частково ушкоджено слізний канал. Хоча на зір це може не вплинути. Ми сподіваємося, що ні.
Він зітхнув, розводячи руками.
— Судячи з чудес, які колись очікуються від таких речей, як мікрохірургія й регенерація нервів, ми зможемо досягати чогось більшого в подібних випадках років
через двадцять-тридцять. А тепер я можу лише сказати, що зроблю все, на що тільки спроможний, аби виправити те, що можливо виправити.
Уперше подав голос Майк. Голос його звучав гірко.
— Погано, що ми живемо не в 1990 році, еге ж?
Мовчазна купка пригнічених людей вийшла того дня зі шпиталю. Край автостоянки міз Еллі торкнулася мого рукава:
— Я мала б дослухатися ваших слів, Джордже. Мені так жаль, дуже жаль.
— Я не певен, ніби це щось могло змінити, — відповів я, — але якщо ви бажаєте зробити мені люб’язність, передайте Фреді Квінлену, щоб зателефонував мені. Він той агент з нерухомості, котрий мені допоміг, коли я уперше приїхав до Джоді. Я хочу цього літа бути ближче до Сейді, отже, мені потрібно орендувати для себе якесь житло.
— Ви можете жити в мене, — сказав Дік. — У мене повно вільного місця.
Я обернувся до нього:
— Ви цього певні?
— Цілком, якщо ваша ласка.
— Я радо платитиму.
Він відмахнувся:
— Грошима ви зможете брати участь у закупівлі для нас харчів. І цього буде досить.
Дік з Еллі прибули на його «Ранч-Вагоні». Попрощавшись, вони поїхали, а я важко поплентався до свого «Шевроле», котрий мені тепер здавався, можливо, незаслужено, автомобілем, що накликає невдачу. Найменше за весь прожитий там час мені хотілося зараз повертатися на Західну Нілі-стрит, де я безсумнівно почую, як Лі виливає на Марину своє роздратування від того, що сам не поцілив у генерала Вокера.
— Містере Е? — це був Майк. Боббі Джилл стояла за кілька кроків позаду, з руками, міцно зчепленими в себе під грудьми. Вигляд мала прибитий, нещасний.
— Що, Майку?
— А хто сплачуватиме шпитальні рахунки міс Дангіл? І за всі ті операції, про які він казав? Вона має страховку?
— Невеличку.
Авжеж, навіть зблизька недостатню для такого випадку. Я подумав про її батьків, але тривожним був уже сам той факт, що вони досі тут не з’явилися. Не можуть же вони покладати на неї вину за те, що зробив Клейтон. чи можуть? Я собі уявити такого не міг, але я прибув сюди зі світу, де до жінок, принаймні до більшості з них, ставляться як до рівних. У ту мить 1963 рік, як ніколи раніше, здався мені чужою країною.
— Я допоможу всім, чим зможу, — промовив я, але скільки це буде грошей? Резерви готівки я мав достатньо глибокі, щоб прожити на них ще кілька місяців, але недостатні для оплати півдюжини операцій з реконструкції обличчя. Мені не хотілося повертатися до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню, але я подумав, що все- таки поїду туди, якщо буду змушений. Менш ніж за місяць починалося дербі в Кентуккі, а згідно з букмекерським розділом в нотатках Ела, переможцем там мусить
стати Шатоґе[577], один з аутсайдерів. Прицільна тисячна ставка принесе тисяч сім- вісім виграшу, достатньо, щоб забезпечити перебування Сейді у шпиталі та — за цінами 1963 року — профінансувати принаймні якусь частину потрібних їй операцій.
— Я маю ідею, — промовив Майк, а потім кинув погляд собі через плече. Боббі Джилл подарувала йому підбадьорливу усмішку. — Тобто ми з Боббі Джилл маєм ідею.
— Майку, «ми з Боббі Джилл маємо». Ти ж уже не хлоп’я, годі говорити по- дитячому.
— Правда, правда, перепрошую. Якщо у вас є хвилин з десять, щоб посидіти у кав’ярні, ми вам все викладемо.
Я пішов з ними. Ми випили кави. Я вислухав їхню ідею. І погодився. Іноді, коли минуле прагне гармонії, розумний прокашлюється, відкриває рота й підспівує.
Того вечора в квартирі наді мною завелася дика буча. Манюня Джун також доклалася до веремії на дрібний нікель, заходячись безперервним криком. Сенсу щось підслуховувати не було; все одно лаялись вони переважно російською. Нарешті десь близько восьмої там запала незвична тиша. Я вирішив, що вони полягали спати — на пару годин раніше звичайного для них часу — і це вже здалося полегшенням.
Я й сам уже думав піти до ліжка, коли раптом до бордюру причалив схожий на океанську яхту автомобіль де Мореншильда. З «Кадилака» вислизнула Джинні; елегантним чортом, як це було йому властиво, вистрибнув з-за керма Джордж. Відкривши задні двері з водійського боку, він дістав величезного плюшевого кроля, лялька мала хутро неймовірного пурпурного кольору. Я дивився на це крізь просвіт між шторами майже хвилину, перш ніж у мене в голові дзенькнула монетка: завтра ж Великодня Неділя.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 11 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |