Я ривком прийшов до тями, почувши, як хтось стиха бурмоче: «Все ще не пізно». Зрозумів, що це я сам, і заткнувся.
Сейді промурмотіла щось протестуюче і перевернулась на інший бік. Знайомий рип пружин локалізував мене в часі й місці: «Кендлвудські Бунгало», 5 квітня 1963. На нічному столику я намацав свій годинник і вглядівся у флуоресцентні цифри. Було чверть по другій ранку, що означало, що насправді почалося вже шосте квітня.
««Все ще не пізно».
Не пізно для чого? Відступитися, бо, добра добувши, кращого годі шукати? Чи, якщо точніше, щоб не шукати собі зла? Думка про те, щоб відступитися, була притягальною. Знає Бог. Якщо я рухатимуся далі і десь схиблю, зараз моя остання ніч із Сейді. Назавжди.
««Якщо ти навіть мусиш його вбити, ти не зобов’язаний робити це зараз же».
Доволі слушно. Освальд після замаху на генерала на якийсь час мусить переїхати до Нового Орлеана — чергова гівняна квартирка, та, яку я вже бачив, — але це станеться аж за два тижні. Таким чином, я маю достатньо часу, щоб зупинити його годинник. Утім, я відчував, що занадто довге вичікування буде помилкою. Я міг би нашукати собі причин для відстрочки. Найкраща з них лежала зараз поряд зі мною в цьому ліжку: довга, гарна і чисто гола. Можливо, вона теж була одною з пасток, підкладених мені опірним минулим, але це не важило, бо я її кохав. І я уявляв собі сценарій — і то дуже ясно, — за яким мені, застреливши Освальда, доведеться тікати. Тікати куди? Назад у штат Мейн, звісно. Сподіваючись, що випереджу копів достатньо, щоб дістатися кролячої нори і втекти до майбутнього, в якому Сейді Дангіл буде. ну. десь вісімдесят років. Якщо вона тоді взагалі ще житиме. З її пристрастю до сигарет це так само ймовірно, як викинути шістки, граючи в кості.
Я встав і підійшов до вікна. У цей вікенд ранньої весни лише в кількох бунгало були мешканці. Стояв заляпаний чи грязюкою, чи то коров’яком чийсь пікап з причепом, навантаженим нібито якимсь фермерським знаряддям. Мотоцикл «Індіан»[569] з боковою коляскою, пара легковиків-універсалів. І двоколірний «Плімут-Ф’юрі». Місяць то виринав, то ховався за нещільними хмарами, при такому заїкуватому світлі неможливо було визначити колір нижньої половини машини, проте я був певен, що знаю, який він.
Я натягнув штани, майку і черевики. Потім вислизнув з нашого бунгало і рушив через двір. Крижане повітря кусало мені розігріту постіллю шкіру, але я цього майже не відчував. Авжеж, автомобіль виявився «Ф’юрі», і саме білий згори і червоний знизу, але цей був не з Мейну і не Арканзасу, на ньому були номери штату Оклахома, і наліпка на задньому вікні закликала: ВПЕРЕД, ПРОНИРИ[570]. Я вглядівся всередину і побачив розсип підручників. Якийсь студент, мабуть, прямує на південь, до рідних на весняні канікули. Або парочка хтивих вчителів скористалася зручностями ліберальної гостьової політики «Кендлвудських Бунгало».
Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.
— Не можеш, заснути, милий?
— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.
— А що саме снилося?
Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.
— Не пам’ятаю.
— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.
Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.
— А моя мати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.
— Насправді так казала?
— Ні.
— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.
Ми спробували.
Одне призвело до іншого.
1 0
Після того вона закурила сигарету. Я лежав, дивлячись, як угору спливає дим, синіючи у випадкових променях місячного сяйва, що лилося крізь напівзатулені штори. ««Я ніколи не залишаю штори незакритими на Нілі-стрит, — подумалось мені. — На Нілі-стрит, у моєму іншому житті, я завжди сам, але все одно вони в мене щільно затулені. Окрім тих моментів, коли я підглядаю, тобто».
Як же сильно я тоді не подобався сам собі.
— Джордже?
Я зітхнув:
— Це не справжнє моє ім’я.
— Я знаю.
Я подивився на неї. Вона глибоко затягнулася, безневинно насолоджуючись сигаретою, як це властиво було людям в Країні Було.
— Я про це не дізналася з якихось таємних джерел, якщо це те, про що ти подумав. Але ж все резонно. Решта твого минулого також сфальшована, врешті-решт. І я рада. Мені взагалі-то не дуже подобається ім’я Джордж. Воно якесь. як там те слово, що ти його іноді говориш?.. Таке, ніби трохи лоховське.
— А Джейк тобі згодилося б?
— Це те, що походить від біблійного Якова?
— Так.
— Мені подобається. — Вона обернулася до мене. — У Біблії Яків боровся з якимсь янголом. І ти теж борешся. Хіба не так?
— Сподіваюся, що так, але не з янголом. — Хоча й звання диявола Лі Освальду не вельми личить. На мою думку, цю роль грає де Мореншильд. У Біблії Сатана діє як спокусник, котрий висуває пропозиції, а сам потім відступає вбік. Мені здавалося, що саме так діє й де Мореншильд.
Сейді загасила сигарету. Голос її звучав спокійно, але очі потемнішали.
— Тебе можуть поранити?
— Я не знаю.
— Тобі доведеться зникнути? Бо якщо ти десь поїдеш, я не певна, що зможу це витримати. Я гадала, що помру, але не розказуватиму, як мені там велося, але в Ріно був просто кошмар. Втратити тебе назавжди. — вона повільно похитала головою. — Ні. Я не певна, що змогла б це витримати.
— Я хочу одружитися з тобою, — сказав я.
— Боже мій, — промовила вона втішливо. — Якраз, коли я готова була сказати, що чого-чого, а такого ніколи не трапиться, про це оголошує Джейк-фальш-Джордж.
— Не прямо завтра, але якщо наступного тижня все піде так, як я сподіваюсь. ти вийдеш за мене?
— Звичайно. Але я мушу поставити одне крихітне запитання.
— Чи я нежонатий? Чи не має в мене десь законної дружини? Це ти хочеш знати?
Вона кивнула.
— Так, я цілком вільний.
Вона кумедно зітхнула й розпливлася в дитячій усмішці. А потім посерйознішала.
— Я можу тобі допомогти? Дозволь мені тобі допомогти.
Від такої ідеї в мені серце захололо, і вона це, мабуть, помітила. Нижня губа в неї завернулась до рота. Вона прикусила її зубами.
— Значить, там дуже погано, — промовила вона задумливо.
— Можна це описати так: зараз я наблизився до великої машини, повної дуже гострих зубів, і вона працює повним ходом. Я не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся.
— Коли це буде? — спитала вона. — Твоя. не знаю, як сказати. твоє рандеву з неминучим?
— Це ще потребує уточнення. — Я мав відчуття, що багато зайвого встиг уже сказати, проте, оскільки зайшов аж так далеко, вирішив зайти ще трохи далі. — Дещо мусить статися ввечері цієї середи. Дещо, чому я мушу бути свідком. І тоді я вирішу.
— І нема ніякого способу, як я могла б тобі допомогти?
— Не думаю, кохана моя.
— А якщо виявиться, що я можу.
— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?
— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.
Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.
Або немов у нього було щось сховане під плащем. «Перед замахом Лі пристріляв свою нову гвинтівку десь віддалік, у районі аеропорту „Лав Філд“», — писав Ел. Мене не цікавило, де він її пристрілюватиме. Мене вразило інше, те, що я щойно ледь не зіткнувся з ним ніс до носа. Я безтурботно був припустив, що просто не почув, коли він ішов на роботу, і ось.
Але чому це він не на роботі зранку в понеділок?
Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.
Якщо Лі буде не сам увечері 10 квітня, мене може помітити й підстрелити хтось із його спільників, можливо, особисто де Мореншильд. Я все ще вважав, що шанси на це невеличкі, натомість кращими були шанси, що після того, як я застрелю Освальда, мені доведеться тікати. Я не бажав, якщо так трапиться, щоби комусь, наприклад поліції, потрапили до рук Елові нотатки або мої мемуари.
Найважливішою справою для мене в той день, восьмого квітня, було винести мої папери з квартири і якомога далі від того нестямного, агресивного молодика, який жив наді мною. Я поїхав до «Першого зернового банку Далласа», і не здивувався тому, що банківський клерк, котрий мене там обслуговував, дивовижно схожий на того банкіра, котрий обслуговував мене у «Трасті рідного міста» у Лізбон-Фолзі. Прізвище тутешнього було Лінк, а не Дюзен, але він все одно скидався на кубинського диригента Хав’єра Кугата.
Я поцікавився щодо можливості завести собі в них депозитний сейф. І невдовзі мої рукописи вже лежали у сейфі № 775. Я поїхав назад на Нілі-стрит і пережив мить жахливої паніки, коли не зміг знайти той чортів ключ до мого банківського сейфа.
«Розслабся, — наказав я собі. — Він десь у тебе в кишені, а навіть якщо його там нема, твій новий знайомий Ричард Лінк радо видасть тобі дублікат. Ну, може, заплатиш за це якийсь зайвий долар».
Ніби наворожений, ключ знайшовся в дальнім куточку моєї кишені, під дріб’язком монет. Я повісив його на низку до інших ключів, де він перебуватиме в безпеці. Якщо я дійсно буду змушений тікати назад до кролячої нори, а після повернення до майбутнього знову повернуся в минуле, він в мене збережеться. хоча все, що відбувалося впродовж останніх чотирьох з половиною років зітреться. Рукописи, які зараз лежать у безпеці банківського сейфа, загубляться між часами. Либонь, це була найкраща для них перспектива.
Найгірша перспектива полягала в тім, що Сейді буде втрачено також.
Розділ 22
День десятого квітня видався ясним і теплим, наче передсмак літа. Я одяг один із тих спортивних піджаків, що накупив собі, поки рік працював у Денголмській консолідованій школі. «Поліцейський спеціальний» 38-го калібру, повністю заряджений, пішов до мого портфеля. Не пригадую, щоб я нервувався; тепер, коли настав час, я почувався, немов у герметичній упаковці. Перевірив годинник у себе на зап’ястку: третя тридцять.
План у мене був таким: знову поставити машину на стоянці перед «Альфа-Бета» на Вікліф-авеню. Навіть якщо рух через місто уповільнений через дорожні затори, я зможу туди дістатися щонайпізніше о четвертій тридцять. Зазирну в провулок. Якщо там порожньо, як, на мою думку, і мусить бути в цей час, перевірю закамарок поза гулящою дошкою. Якщо Ел у своїх нотатках правий, і Лі дійсно завчасно приніс і сховав свою рушницю (навіть якщо конкретне місце сховку визначалося хибно), вона мусить бути там.
Я повернуся до машини і якийсь час назиратиму за автобусною зупинкою, просто на той випадок, якщо Лі приїде зарано. Коли о 19:00 почнеться богослужіння в Мормонській церкві, я пройдуся до кафетерію, де сніданки подають цілодобово, і сяду проти вікна. їстиму їжу, до якої не маю апетиту, гаятиму час, тягнутиму до останнього, видивляючись, як під’їжджають автобуси, сподіваючись, що нарешті з якогось з них вилізе Лі, краще, щоб сам-один. Я також сподівався, що не побачу там машини-корабля де Мореншильда.
Отакий я мав, так би мовити, план.
Я взявся за портфель, одночасно знову поглянувши на годинник. 15:33. Мій «Шеві» стояв з повним баком, готовий везти мене. Якби я зразу вийшов і сів до нього, як я й хотів це зробити, мій телефон задзвонив би в порожній квартирі. Але так не трапилося, бо хтось постукав у двері, щойно я взявся за дверну ручку.
Я відчинив, там стояла Марина Освальд.
На мить я просто застиг із роззявленим ротом, неспроможний ні ворухнутись, ані щось промовити. Звісно, від її неочікуваного явлення, хоча й з іншої причини також. Поки вона не постала прямо переді мною, я не уявляв, як сильно її великі сині очі схожі на очі Сейді.
Марина чи то проігнорувала моє здивування, чи не помітила його. Була заклопотана власними проблемами.
— Прошу вибачень, ви не бачили мого човіка? — Вона закусила губи й злегка помотала головою. — Чоувілка? — Вона спробувала усміхнутись, усмішка продемонструвала її прекрасно відновлені зуби, але все одно вийшла ніяковою. — Вибачень, сер, не говорити добре англійською, я є Білорусія.
Я почув, як хтось — гадаю, то був я — питається, чи має вона на увазі чоловіка, котрий живе нагорі?
— Йо, прошу, мій чоувілк Лі. Ми жити зверху. Це наша малишка — наша доня. — Вона показала на Джун, котра сиділа біля підніжжя сходів у своїй колясці, зосереджено смокчучи соску. — Він тепер виходити весь час, як загубив роботу. —
Вона знову намагалася посміхнутися, але заморгала очима і, викотившись з куточка лівого ока, по її щоці попливла сльозинка.
Отже. Скидалося на те, що стариган Боббі Стовол зміг врешті-решт обійтися без свого найкращого техніка з фотодруку.
— Я його не бачив, місіс. — Освальд ледь не зіскочило в мене з губ, але я вчасно затнувся. На щастя, бо звідки б я міг таке знати? Здається, їм на цю адресу нічого не постачали. На ґанку висіло дві поштові скриньки, але на жодній також не було їхнього прізвища.
— Ос’валь, — назвалася вона, протягуючи мені руку. Я її потиснув, більш ніж будь коли переконаний, що бачу зараз сон. Але занадто реальною була її маленька суха долоня. — Марина Ос’валь, я рада знайомитися з вами, сер.
— Мені жаль, місіс Освальд, я не бачив його сьогодні. — Неправда, я бачив, як він виходив після полудня, невдовзі після того, як автомобіль Рут Пейн повіз Марину й Джун до Ірвінга.
— Я непокоїтись за ним, — сказала вона. — Він. ну, не знаю. прошу вибачень. Жаль вас турбувати. — Вона знову усміхнулась, найніжнішою, найпечальнішою посмішкою і повільно стерла ту слізку зі щоки.
— Якщо я його побачу.
Тепер на ній відбився переляк.
— Ні, ні, кажіть нічіго. Він не любити мене балакати до чужих. Він прийти додому вечеряти, мабуть, обов’язково. — Вона спустилася сходами і заговорила російською до дитини, котра засміялась і простягнула до матері свої пухкенькі ручки. — До побачення, містер, сер. Багато подяки. Ви нічого казати?
— Окей, — кивнув я. — Анічичирк. — Вона не зрозуміла, але теж кивнула, і то з явним полегшенням, коли я приклав палець собі до вуст.
Я зачинив двері, весь в поту. Звідкілясь я чув лопотіння крил не одного, а цілої хмари метеликів.
««Можливо, це пусте».
Я дивився, як Марина, штовхаючи поперед себе коляску з Джун, вирушила хідником в бік автобусної зупинки, де, либонь, збиралася чекати на свого чоувілка. котрий щось затівав. Вона про це здогадувалася. Це було написано в неї на обличчі.
Коли вона зникла з виду, я потягнувся рукою до дверної ручки, і в цю ж мить задзвонив телефон. Я вже було вирішив не брати слухавку, але всього кілька людей знали мій номер, і одною з них була жінка, котрою я найбільше дорожив.
— Алло?
— Алло, містере Емберсон, — промовив чоловічий голос. Він мав м’який південний акцент. Я не певен, чи відразу я зрозумів, з ким говорю. Гадаю, що таки так. — Дехто тут бажає вам дещо сказати.
Наприкінці 1962 і на початку 1963 року я жив двома життями, одним у Далласі, а другим у Джоді. Вони зійшлися водно о 15:39 десятого квітня. Я почув, як кричить Сейді.
Вона жила в одноповерховому, ранчерського типу, збірному будиночку на Бортьовій алеї, що стояв у кварталі з чотирьох-п’яти подібних будинків на західному кінці Джоді. Під аерофотознімком у якій-небудь виданій у 2011 році історичній книзі
було б, либонь, написано: ДОМИ ПОЧАТКІВЦІВ СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. Того дня вона повернулася додому близько третьої, затримавшись у школі після занять на нараді з учнями, своїми помагачами в бібліотеці. Я сумніваюсь, щоб вона звернула увагу на біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», який стояв біля бордюру трохи далі по її вулиці.
За кілька будників у протилежному напрямку мила свою машину («Рено-Дофін», на яку решта сусідів дивилися з підозрою[57і]) місіс Геловей. Вилізаючи зі свого «Фольксвагена-Жука» Сейді їй помахала, місіс Геловей помахала у відповідь. Єдині на весь куток хазяйки іноземних (чужинецьких, можна сказати) автомобілів, вони відчували одна до одної природну симпатію.
Сейді пройшла доріжкою до своїх передніх дверей і на мить завагалася, нахмурившись. Двері стояли навстіж. Невже вона їх так кинула? Сейді увійшла в дім, причинивши за собою двері. Вони не захлопнулись, замок було зламано, але вона цього не помітила. На ту мить вся її увага була зосереджена на стіні понад диваном. Там, написані її власною губною помадою, літерами з фут заввишки, червоніли два слова: БРУДНА ПИЗДА.
їй слід було б зразу ж тікати, але її збентеження і гнів були такими незмірними, що для страху в ній просто не залишилось місця. Вона зрозуміла, хто це зробив, але ж Джонні уже пішов. Чоловік, за яким вона колись була заміжньою, не мав схильності до фізичної конфронтації. Атож, різких слів від нього вона наслухалась вдосталь, був той один-єдиний ляпас, але більш нічого.
На додаток по підлозі було розкидано її білизну.
Білизна валялася рваною вервечкою, що вела з вітальні крізь короткий коридорчик до її спальні. Всі ті речі — довгі комбінації, короткі комбінації, ліфчики, трусики, корсет, якого вона не потребувала, проте вдягала іноді — були порізані. У кінці коридору зяяли навстіж відкриті двері у ванну кімнату. Вішак для рушників там було зірвано. На тому місці, де він був висів, також намальоване її помадою волало інше послання: ЇБУЧА КУРВА.
Двері спальні теж стояли прочинені. Вона підійшла і зупинилася в їх одвірку, не маючи аніякісінького передчуття, що Джонні Клейтон стоїть зразу ж за ними з ножем в одній руці та «Сміт & Вессоном Вікторі» 38-го калібру в другій. Револьвер, який він приніс з собою того дня, був однієї марки й моделі з тим, який використає Лі Освальд, коли позбавить життя далласького патрульного Дж. Д. Тіппіта.
її маленька вихідна сумочка лежала відкритою на ліжку, вміст її, здебільшого макіяж, було розкидано по всьому покривалу. Складані двері її шафи були розчахнуті. Деякі речі з її одягу ще висіли сиротливо на своїх вішаках; більшість валялася на підлозі. Все було покраяно.
— Джонні, сучий ти сину! — такими словами їй хотілось заверещати, та занадто сильним був шок. Вона це лише прошепотіла.
Вона рушила до шафи, але далеко не зайшла. Чиясь рука обвилася навкруг її шиї, і маленький сталевий кружок жорстко уперся їй в скроню.
— Не руш, не смикайся. Лиш ворухнешся, я тебе вб’ю.
Вона рвонулася, і він хльоснув її зверху по голові коротким револьверним дулом.
У той же час рукою дужче придавивши їй шию. Наприкінці руки, котра її душила, вона побачила затиснутий в кулаці ніж і припинила спротив. Це був Джонні — вона впізнала його голос, — але насправді це був не Джонні. Він змінився.
««Треба було мені його послухатися, — подумала вона, маючи на увазі мене. — Ну чому, чому я не слухалася?»
Він, так само стискаючи їй горло рукою, проштовхав Сейді до вітальні, і там, вертнувши, кинув на диван, де вона й розпласталася, розчепіривши ноги.
— Натягни спідницю донизу, в тебе видно підв’язки, ти, хвойдо.
Він був одягнений у комбінезон з нагрудником (одне тільки це змушувало її сумніватися, чи їй все це не сниться) і мав пофарбоване у якийсь дикий, оранжево- білявий колір волосся. Вона ледь не розреготалася.
Він сів на пуф навпроти неї. Револьвер цілився їй трохи нижче грудей.
— Зараз ми подзвонимо твоєму йобарю.
— Я не розумію, про що.
— Емберсону. Тому, котрий тобі чистить труби в тому бурдеї, що поза Кіліном. Я все про тебе знаю. Я довго за тобою стежив.
— Джонні, якщо ти зараз же підеш, я не викликатиму поліцію. Обіцяю. Хоч ти й зіпсував мій одяг.
— Шльондри одяг, — заявив він зневажливо.
— Я не знаю. я не знаю його номера.
її маленький записник з адресами, той, який вона зазвичай тримала в своєму кабінетику поряд з друкарською машинкою, лежав, розкритий, біля телефону.
— Я знаю. Його записано на першій сторінці. Спершу я був подивився на літеру Й, шукав Йобаря, але там його не знайшлося. Дзвонитиму я, отже, покинь надіятися, ніби ти зможеш щось сказати телефоністці. А потім ти з ним побалакаєш.
— Я не буду, Джонні, не буду балакати, якщо ти збираєшся зробити йому щось зле.
Він нахилився вперед. Те ненормальне оранжево-біляве волосся впало йому на очі,
і він його змахнув рукою, в якій тримав револьвер. Потім він рукою з ножем зняв з апарата телефонну слухавку. Револьвер неухильно цілився їй в груди.
— Ось така справа, Сейді, — промовив він, і голос його звучав майже тверезо. — Я збираюся вбити одного з вас. Другий зможе жити далі. Ви самі вирішите, хто це буде.
Він промовив це з цілковитою серйозністю щодо своїх намірів. Вона бачила це по його обличчю.
— А якщо. якщо його нема вдома?
Він розсміявся на її недоумкуватість:
— Тоді помреш ти, Сейді.
Вона, либонь, думала: ««Я можу виграти якийсь час. Від Далласа до Джоді щонайменше три години, більше, якщо на дорозі багато машин. Часу достатньо, щоби Джонні прийшов до тями. Можливо. Або для того, щоб, якщо він бодай трохи відволічеться увагою від мене, я могла щось на нього кинути і втекти».
Він набрав 0, не дивлячись в адресний записник (пам’ять на цифри у нього завжди була майже абсолютно перфектною), і назвав: «ВЕстбрук 7-5430». Послухав. Сказав: «Дякую вам, операторко».
Потім тиша. Десь далі ніж за сто миль на північ задзеленчав телефон. Либонь, вона загадувалася, скільки телефонних гудків стерпить Джонні, перш ніж покласти слухавку й вистрелити їй у живіт.
Потім вираз його обличчя змінився. Він розцвів, навіть трішечки заусміхався. Зуби в нього були такими ж білими, як завжди, помітила вона, а чом би й ні? Він завжди чистив їх щонайменше дванадцять разів на день.
— Алло, містере Емберсон. Дехто тут бажає вам дещо сказати.
Він підвівся з пуфика й вручив слухавку Сейді. Щойно вона приклала її до вуха, він посмиком, як то змія жалить, різонув її по тому ж боку обличчя.
— Що ти їй зробив? — закричав я. — Що ти зробив їй, ти, сучий сину?
— Тихіше, містере Емберсон, — задоволеним тоном. Сейді більше не кричала, але я чув її схлипи. — Вона в порядку. Кровить доволі сильно, але це припиниться. — Він зробив паузу, а далі заговорив тверезо-розважливим тоном: — Звісно, красунею вона більше не буде. Тепер вона виглядає тим, ким вона насправді є, просто дешевою чотиридоларовою шльондрою. Моя мати так її називала, і моя мати мала рацію.
— Відпустіть її, Клейтоне, — промовив я. — Прошу вас.
— Я хочу її відпустити. Тепер, коли я вже залишив на ній відмітину, я хочу. Але повторю вам те, що я вже говорив їй, містере Емберсон. Я збираюся вбити когось із вас. Вона мені коштувала моєї роботи, знаєте; я був змушений звільнитися й лягти на елктролікування до шпиталю, бо інакше б мене заарештували. — Він помовчав. — Я зіштовхнув одну дівчину зі сходів. Вона хотіла мене торкнутися. А винна в усьому ця курва, оця сама, у котрої тут кров ллється їй в пелену. І я вимазав собі руки в її кров. Треба буде їх продезінфікувати. — І він розсміявся.
— Клейтоне.
— Я даю вам три з половиною години. До сьомої тридцяти. Після того я всаджу в неї дві кулі. Одну в живіт, а другу в її брудну пизду.
Віддалік я почув, як кричить Сейді:
— Не роби нічого, Джейкобе!
— ЗАКРИЙСЯ! — заверещав на неї Клейтон. — СТУЛИ СВОЮ ПЕЛЬКУ! — А потім до мене спокійним, від якого серце хололо, тоном: — Хто такий Джейкоб?
— Я, — відповів я. — Це моє друге ім’я.
— Так вона зве тебе в ліжку, коли смокче твій член, так, йобарку?
— Клейтоне, — мовив я. — Джонні. Подумайте, що ви робите.
— Я про це думав більше року. Мене піддавали шоковій терапії, знаєте. Вони казали, що я перестану марити, але нічого в них не вийшло. Марення стали ще гіршими.
— В неї сильний поріз? Дайте мені поговорити з нею.
— Ні.
— Якщо ви дасте мені з нею поговорити, можливо, я зроблю, як ви пропонуєте. Якщо не дасте, я майже напевне не погоджуся. Чи у вас надто мозок затуманений після тієї терапії, щоби це зрозуміти?
Схоже, що ні. Почулося шаркання підошов, потім голос Сейді. Непевний, тремтячий.
— Рана погана, але не смертельна. — А далі знічено: — Він мало не зачепив мені око.
Потім знову заговорив Клейтон.
— Бачите? Ваша лахудра в порядку. А тепер просто стрибайте у свій крутий «Шевроле» і мчіть сюди, щоб аж колеса свистіли, годиться? Але слухайте мене уважно, містере Джордже Джейкобе Емберсон: якщо ви викличете поліцію, якщо я побачу бодай єдиний червоний або синій вогник, я уб’ю цю курву, а потім і себе. Ви
мені вірите?
— Так.
— Добре. Я вбачаю в цьому збалансоване рівняння: йобар і шльондра. Я посередині. Я знак рівності, Емберсоне, але вам вирішувати. Яку половину рівняння слід стерти? Вам вирішувати.
— Ні! — закричала вона. — Не треба!Якщо ти сюди приїдеш, він уб’є нас о...
У вусі в мене клацнуло, зв’язок обірвався.
До цього я розповідав правду, і тут спробую бути правдивим, нехай цим навіть покажу себе в найгіршому світлі: коли занімілою рукою я поклав слухавку, перша думка в мені майнула, що він неправий, бо половини цього рівняння не рівні. На одній шальці терезів гарненька шкільна бібліотекарка, на іншій — людина, котра знає майбутнє і має снагу (принаймні теоретично) його змінити. На секунду з якогось закомірка моєї душі дійсно вигулькнуло рішення, що варто пожертвувати Сейді, щоб поїхати на інший край міста стежити за провулком між авеню Дубовий Гай та бульваром Черепаховий Ручай, аби з’ясувати, чи молодик, котрий змінив американську історію, діяв там один.
А тоді я стрибнув у свій «Шеві» і помчав у Джоді. Щойно виїхавши на 77 шосе, я вигнав стрілку спідометра до сімдесяти[572] і нижче не опускав. Тримаючи однією рукою кермо, другою я порився у відділках моєї валізи і, намацавши револьвер, переклав його до внутрішньої кишені піджака.
Я збагнув, що варто підключити до цієї справи Діка. Так, він старий і вже нетвердо тримається на ногах, але просто іншого нікого нема. Він би й сам захотів взяти участь, переконував я себе. Він любить Сейді. Я бачу це в його очах, коли він на неї дивиться.
««І він уже прожив своє життя, — промовив холодний розсуд в мені. — А вона ще ні. А втім, він має таке ж право вибору, як і те, що той псих надав тобі. Він не конче зобов’язаний приходити».
Але він прийде. Іноді те, що пропонується нам як вибір, не є ніяким вибором.
Ніколи я так не жалкував за моїм давно пропалим мобільником, як у тій гонці з Далласа до Джоді. Найкраще, що я міг, це скористатися таксофоном при автозаправці на штатному шосе № 109, десь за півмилі після футбольного білборда. На тому кінці телефон продзвенів три рази. чотири. п’ять.
Фактично в ту мить, коли я вже був готовий повісити слухавку, Дік промовив:
— Алло? Алло? — голосом роздратованим, захеканим.
— Діку? Це Джордж.
— Привіт, хлопче! — Тепер уже сьогоднішній варіант Білла Теркотта (із давно знаної й надто затягнутої п’єси ««Чоловік-убивця») почав говорити не дратівливо, а радісно. — Я був у себе в садочку, поза хатою. Вирішив було вже не відповідати, та потім.
— Заспокойтесь і уважно слухайте. Трапилось дещо дуже погане. Тобто воно ще триває. Сейді вже поранено. Можливо, сильно.
Коротенька пауза. Потім Дік заговорив голосом набагато молодшим, голосом того міцного парубка, яким він був сорок років і дві дружини тому. А може, то просто так чулося моїй надії. Сьогодні у мене тільки й лишалися: надія та цей майже
вісімдесятирічний друг.
— Ви говорите про її чоловіка, так? Це моя вина. Здається, я його бачив, але це було кілька тижнів тому. І волосся він мав набагато довше, ніж у тому шкільному альбомі. І кольору зовсім іншого. Майже помаранчевого. — Коротенька пауза, а слідом слово, якого я від нього ніколи не чув: — Йоб-же-ж-його!
Я пояснив йому, чого забажав Клейтон і що пропоную зробити я. План був простеньким. Минуле гармонізується в собі? Чудово, я йому підіграю. Я розумів, що в Діка може статися інфаркт — як у Теркотта, — але не збирався дозволяти цьому варіанту мене зупинити. Я не мав наміру бодай чомусь чи комусь дозволяти мене зупинити. Там була Сейді.
Я чекав, що він скаже, а чи не краще було б довірити цю справу поліції, але, звісно ж, він все усвідомлював чітко. Даг Рімз, констебль міста Джоді, має слабкий зір, протез на нозі і сам ледь не старший за Діка. Не спитав Дік також, чому я не зателефонував просто з Далласа до поліції штату. Якби спитав, я сказав би йому, що цілком серйозно сприйняв слова Клейтона, коли той пригрозив, що вб’є Сейді, якщо побачить бодай єдиний проблиск блимавки. Це була серйозна причина, але не зовсім справжня. Я хотів розібратися з цим сучим сином особисто.
Я дуже розсердився.
— Коли він на вас очікує, Джордже?
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 11 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |