Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

11/22/63 : роман / Стівен Кінг ; пер. з англ. та комент. О. Красюка //Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 31 страница



Це тріо, схоже, жило тут уже довгенько. Чи житимуть вони тут і наступного року, коли мені знадобиться це місце? Цього я не знав. У нотатках Ела нічого не було з цього приводу. Наразі все, що я міг робити, це лише спостерігати й чекати.

Я забрав нове обладнання, яке Тихий Міч зібрав для мене власноруч. Я чекав, чи не задзвонить мій телефон. З ним це траплялося тричі, і я кидався до нього в надії. Двічі там була міз Еллі, дзвонила, просто щоб потеревенити. Одного разу Дік, він запросив мене на обід, і його запрошення я прийняв із вдячністю.

Сейді не дзвонила.

Третього серпня на коліях, що правили за під’їзну алею будинку № 2703 зупинився седан «Бель Ер» 58-го року[513]. Слідом за ним під’їхав сяючий

«Крайслер». З «Бель Ера» вилізли брати Освальди й мовчки стали поряд.

Я простягнув руку крізь завіси рівно настільки, щоб підняти раму, впустити досередини звуки вулиці й подих гарячого й вологого, негожого повітря. А потім метнувся у спальню, де дістав з-під ліжка своє новопридбане обладнання. Тихий Міч просвердлив дірку в денці миски «Тапервер»[514] і вставив туди ненаправлений мікрофон — наразі першокласний, як він мене запевнив, — який стирчав там, наче палець. Я приладнав дроти мікрофона до контактів на тильному боці магнітофона. Там же містилося гніздо для підключення навушників, які були, знову ж таки за словами мого електронного приятеля, також найвищого класу.

Визирнувши, я побачив що Освальди балакають з парубком із «Крайслера». На голові в нього сидів «Стетсон»[515], шия була пов’язана ранчерською краваткою, на ногах закрутисто розшиті чобітки. Одягнений краще за мого орендодавця, але типаж того самого племені. Я міг навіть не слухати їхню розмову; жести хазяїна були наче з букваря. ««Ярозумію, що тут не по-багатому, але ж і ви не багатії. Хіба не так, паа’тнери?» То була надто важка сентенція для такого мандрівника світами, як Лі, котрий вважав, що він заслуговує принаймні на славу, якщо вже не на багатство.

На плінтусі була розетка. Я ввімкнув у неї магнітофон, сподіваючись, що мене не вдарить струмом або не виб’є запобіжники. На апараті загорівся маленький червоний вогник. Я надяг навушники і просунув миску в проміжок між шторами. Якщо вони подивляться в мій бік, то будуть мружитися на сонце, а завдяки тіні від піддашка понад вікном вони або нічого не побачать, або якусь неясну білу пляму, що може бути будь-чим. Я нагадав собі, що мисочку все одно варто буде заліпити чорною ізоляційною стрічкою. Будеш завжди обачним, ніколи не жалкуватимеш.



Так чи інакше, а не почув я нічого.

«Йо-йо, оце то так, — подумав я. — Блискучий, курва, апарат. Вельми красно дякую тобі, Тихий Мі...»

Та тут я помітив, що на магнітофоні стоїть на нулі регулятор ГУЧ. Я провернув його до кінця в бік позначки «+», і мене оглушило голосами. Я з прокльонами зірвав з голови навушники, крутнув регулятор гучності до середньої позиції і спробував знову. Результат виявився пречудовим. Немов бінокль для вух.

— Шістдесят за місяць мені вбачається дещо задраною ціною, сер, — говорив Лі Освальд (зважаючи на те, що Темплтони платили на десять доларів менше, мені теж так вбачалося). Тон у нього був поважний, вимова лише трішки позначена південним акцентом. — Якби ми могли погодитися на п’ятдесяти п’яти.

— Я можу поважати людину, котра бажає дріб’язково торгуватися, але навіть не пробуйте намагааться, — мовив чоловік у чоботах зі шкури змії. Він похитувався вперед-назад на своїх набористих каблуках, як той, кому вже хочеться піти геть. — Я оо’римаю саме те, що хочу оо’римати. Якщо не оо’римаю цього від вас, оо’римаю від когось іншого.

Лі з Робертом перезирнулися.

— Взагалі-то, можна зайти досередини, роздивитися, — промовив Лі.

— Будинок гарний, вулиця заселена сімейними людьми, — сказав містер Зміїні Чобітки. — Проте варто обережно наступати на першу сходинку, тре’а би парою цвяхів її підбити. У мене ба’аць’о домів, а люди їх геть запаскуджують. Ос’аанні тут такі були, що ой-бо.

««Прикуси язика, срако, — подумав я. — Це ж ти на сім’ю Айві брешеш».

Потім вони зайшли досередини. Я втратив голосовий контроль, потім знову їх почув, коли Зміїні Чобітки підійшов до переднього вікна. Того, про яке Айві казала, що крізь нього все можуть бачити сусіди з-навпроти, і виявилася щодо цього на сто відсотків правою.

Лі запитав, що його потенційний орендодавець збирається робити з дірами в стінах. У його голосі не звучало ні обурення, ані сарказму, але й раболіпства також ніякого, хоча наприкінці кожного речення він і додавав «сер». Усе промовлялося з ввічливою, проте беземоційною інтонацією, якої він, либонь, навчився у морській піхоті. Для нього самого найкраще пасувало визначення безбарвний. Він мав обличчя й голос людини, що вдало вміє прослизати крізь шпарини. Принаймні таким був його прилюдний образ. Тільки Марина бачила інше його обличчя, чула інший його голос.

Містер Зміїні Чобітки обіцяв щось непевне, але гарантував, що точно буде новий матрац у великій спальні, замість того, що «тут лежав, але його вкрала та остання банда». Він знову повторив, що, якщо Лі не хоче винаймати цей дім, це зробить хтось інший (ніби той не простояв порожнім цілий рік), а потім запросив братів подивитися на спальні. Мені стало цікаво, як вони поставляться до мистецьких досягнень Розетти.

Голоси зникли, потім, коли чоловіки з’явилися в кухні, я вловив їх знову. Я зрадів, побачивши, що повз Похилу Пізанську Лампу вони пройшли, навіть не поглянувши на неї.

—.підвал? — спитав Роберт.

— Ніякого підвалу нема! — відповів Зміїні Чобітки з притиском, так, ніби відсутність підвалу була неабиякою вигодою. Очевидно, він саме так і вважав. — У цьому районі всі тільки те й роблять, що вичерпують воду. Сирість знову ж таки, ой- бо!

Тут я знову втратив аудіосигнал, бо він відчинив задні двері, щоб показати їм заднє подвір’я. Яке не було ніяким подвір’ям, а просто порожньою ділянкою.

За п’ять хвилин вони знову з’явилися перед фасадом. Цього разу старший брат, Роберт, спробував поторгуватися. Успіху він досяг не більшого, ніж перед тим Лі.

— Дасте нам хвилинку? — спитав Роберт.

Зміїні Чобітки поглянув на свій громіздкий хромований годинник і дозволив, ніби проти власних обставин.

— Але в мене ’уустріч на Черч-стрит, то ви, хлопці, не’оовго, вирішуйте вже щось.

Брати відійшли, ставши позаду Робертового «Бель Ера», і, хоча заговорили вони

стиха, щоб не чув Зміїні Чобітки, направивши мисочку на них, я вловив більшість з ними сказаного. Роберт був за те, щоб подивитися житло ще деінде. Лі сказав, що хоче оселитися тут. Для початку і це цілком годиться.

— Лі, це ж суща діра, — заперечив Роберт. — Це викидати твої. — мабуть, ««гроші на вітер».

Лі промовив щось, чого я не добрав. Роберт зітхнув і підняв руки, показуючи, що здається. Вони повернулися туди, де чекав Зміїні Чобітки, і той коротко потис руку Лі, похваливши мудрість його рішення. Далі почалося запальне навернення до Святого Письма Орендодавця: перший місяць, останній місяць, завдаток за пошкодження. Тут уже втрутився Роберт, кажучи, що ніякого завдатку за пошкодження не буде, допоки не полагодять стіни, поки не з’явиться матрац.

— Новий матрац буде точно, — пообіцяв Зміїні Чобітки. — І я подбаю, щоб полагодили ту сходинку, щоби маленька жіночка не підвернула собі ніжку. Але якщо зараз відре’онту’ати тамті стіни, я змушений буду підняти місячну плату на п’ятірку.

З нотаток Ела я знав, що Лі винайме це помешкання, проте все одно очікував, що він не стерпить такого відвертого нахабства й піде геть. Натомість він витяг миршавий гаманець і видобув звідти тоненький стосик банкнот. Більшість з того стосика він відрахував у простягнуту долоню хазяїна будинку, в той час як Роберт, осудливо хитаючи головою, пішов до своєї машини. Він поглянув на мій дім на протилежному боці вулиці і, не затримавшись на ньому очима, відвів байдужий погляд.

Зміїні Чобітки знову струснув руку Лі, стрибнув до свого «Крайслера» і швидко рвонув геть, залишаючи по собі скрипіт пилюки.

Прудко підкотилася на іржавому самокаті одна з тих стрибучих дівчаток.

— Ви в’їжджаєте в дім Розетти, містере? — спитала вона в Роберта.

— Не я, він, — кивнувши великим пальцем у бік Лі.

Дівчинка поштовхала свій самокат до чоловіка, котрий збирався відстрелити праву половину голови в президента Кеннеді, і запитала в нього, чи має він дітей.

— Маю маленьку дитинку, — відповів Лі. Щоб зрівнятися з дівчинкою, він нахилився, упершись руками собі в коліна.

— Вона граненька?

— Поки ще не така, як ти, і ще не така велика.

— Вона вміє стрибати через скакалку?

— Любонько, вона ще навіть ходити не вміє. Його ««не вміє» прозвучало, як «неуіє».

— Ну й какавелька вона. — І дівчинка на самокаті чкурнула в напрямку Вінскот- роуд.

Двоє братів відвернулися в бік будинку. Це дещо притлумило їх голоси. Але я підкрутив регулятор і більшість ними сказаного зумів розібрати.

—.кота в мішку, — говорив Роберт. — Коли це побачить Марина, вона налетить на тебе, як та зграя мух на собаче лайно.

— Я. Рині, — говорив Лі. — Але ж, брате, якщо я не. від Ма, з тієї крихітної квартирки. Я вже ледь не готовий її вбити.

— Вона вміє бути. але. любить тебе, Лі. — Роберт зробив кілька кроків у бік вулиці. Лі приєднався до нього, і їхні голоси зазвучали чисто, мов дзвіночки.

— Це мені зрозуміло, але вона не може стримуватися. Одної ночі, коли я з Риною зайнявся отим самим, вона розкричалася на нас з розкладачки. Ну, ти знаєш, вона спить у вітальні. «Легше, ви там, двоє, — кричить вона, — зарано ще на друге. Зачекайте, поки зможете заробляти хоч на одне».

— Я знаю. Вона може бути брутальною.

— Вона так і купує речі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і

мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

— Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів»[51б] і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?» — Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

— А що їй Рина на це? — заусміхався Роберт.

— Марина каже: ««Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, — Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

— Ій-бо, мамці так сподобалось.

— Вона каже: ««Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок». Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якому разі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлося в Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: ««істерична фіксація».

— Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

— Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.

Десятого серпня близько п’ятої вечора знову прибув «Бель Ер», тягнучи цього разу за собою невеличкий дерев’яний причіп. Роберту й Лі вистачило десяти хвилин, щоб перенести все добро Освальдів до їх нового помешкання (обережно уникаючи наступати на першу сходинку, яку все ще не було полагоджено). Поки вони цим займалися, Марина з Джун на руках стояла на зарослій бур’яном галявині, дивлячись на свій новий дім з відразою, яка не потребувала перекладу.

Цього разу з’явилися всі три дівчинки-стрибунки, дві пішки, третя підштовхуючи себе на самокаті. Іхній вимозі показати дитину Марина підкорилася з усмішкою.

— Як її звуть? — спитала одна з дівчаток.

— Джун, — сказала Марина.

Тут уже дівчатка почали навперебивки закидати її питаннями.

— Скільки їй років? Вона вміє балакати? Чому вона не сміється? У неї є лялька?

Марина затрусила головою, не перестаючи при цім посміхатися.

— Прошу, я ні говорити.

Трійко дівчаток кинулися навтьоки з вересками: ««Я ні говорити, я ні говорити». Одна з іще живих курей Мерседес-стрит з кудкудахканням спурхнула з-під їх ніг. Марина дивилася їм услід, посмішка її відцвітала.

Вийшов на галявину і став біля неї Лі. Голий до пояса, спітнілий. Шкіра в нього була біла, як риб’яче черево. Руки мав тонкі, з обвислими м’язами. Він обняв дружину за талію, а потім нахилився й поцілував Джун. Я гадав, що Марина зараз махне рукою на дім і скаже: ««Ні подобатись, ні подобатись», — на це її англійської цілком вистачило б, — але вона тільки передала Лі дитину і піднялася в будинок, захитавшись на мить на ненадійній сходинці, але зразу ж віднайшла рівновагу. Мені майнуло, що Сейді майже напевне там могла беркицьнутись, а потім цілий тиждень кульгати з розпухлою стопою.

А ще я зрозумів, що Марина не менше за свого чоловіка бажала виїхати подалі від Маргарити.

Десятого числа була п’ятниця. А в понеділок, приблизно через дві години після того, як Лі вирушив на чергову трудову вахту зі збирання алюмінієвих дверей, до будинку № 2703 під’їхав і став на узбіччі легковик-універсал кольору бруду. Ледь не раніше ніж машина встигла зупинитися, з її пасажирських дверцят вискочила Маргарита Освальд. Замість червоної хустки, сьогодні на ній була біла в чорний горошок, але незграбні черевики на ногах залишалися ті самі, тим самим, сварливим, був і вираз на її обличчі. Вона, як і передрікав Роберт, знайшла їх.

««Псиця небесна, — подумав я. — Псиця небесна».[517]

Я спостерігав крізь шпарину між шторами, проте вмикати мікрофон підстав не бачив. Розпочиналася вистава, яка не потребувала звукового супроводу.

Подружка, котра її привезла — досить огрядна тітонька, — виборсалася з-за керма

і, хилитаючи викот сукні, робила собі вентиляцію. День уже обертався на чергове пекло, але на Маргариті це аніскільки не позначалося. Вона рішуче підштовхнула свою водійку до заду машини, щоб відкривала дверцята багажного відділення. Всередині містився високий стільчик і торба з покупками. Маргарита витягла стільчик, її подружка взяла харчі.

Підкотила на самокаті дівчинка-стрибунка, але Маргарита упоралася з нею швидко. «Ану киш, дитино!» — долетіло до мене, і дівчинка, надувши нижню губу, поїхала геть.

Маргарита парадом промаршувала по лисій стежці, що вела до будинку. Вона затрималася, придивляючись до підступної сходинки, й аж тут на ґанок вийшла Марина. Одягнена в торочкуватий топ і шорти того ґатунку, якого місіс Освальд не схвалювала на заміжніх жінках. Мене не здивувало, що вони подобаються Марині. Ноги вона мала прекрасні. На обличчі в неї застиг тривожний вираз, і мені не знадобився підсилювач, щоб її почути.

— Ні, мамочька... мамочька, ні! Лі каже ні! Лі каже ні! Лі каже. — а далі швидке лопотіння російською, єдиний спосіб, яким Марина могла висловити, що ж саме казав її чоловік.

Маргарита Освальд належала до тих американців, котрі вважають, що іноземці їх напевно зрозуміють, якщо вони говоритимуть повільно... і дуже ГОЛОСНО.

— Так. Лі. має. власну. ГІДНІСТЬ! — проревла Маргарита. Вона вилізла на ґанок (спритно уникнувши підступної сходинки) і заговорила просто в налякане обличчя своїй невістці. — Нічого. поганого. в цім. нема. але він. не має права. але я. не дозволю. СТРАЖДАТИ. моїй. ОНУЧЦІ!

Вона м’ясиста. Марина струнка, як очеретина. «Мамочка» паровим буксиром поперла безоглядно до хати. Після хвилинної тиші пролунав матроський рик: «А де моя манюпуця, де моя КРАСУНЕЧКА?»

Углибині будинку, либонь, у колишній спальні Розетти, зайшлася плачем Джун.

Жінка, котра привезла Маргариту, подарувавши Марині ніякову усмішку, теж увійшла в дім з торбою харчів у руці.

Лі з’явився на Мерседес-стрит о п’ятій тридцять, він ішов з автобусної зупинки, постукуючи себе по стегну бачком, у якому носив на роботу обід. На ґанок він піднімався, не згадавши про негодящу сходинку. Та хитнулася; він мало не впав, впустивши бачок, потім нахилився його підібрати.

«Це йому значно покращить настрій», — подумав я.

Він увійшов. Я спостерігав, як він іде через вітальню і ставить бачок на кухонний стіл. Потім Лі обернувся і побачив новенький високий стільчик для дитини. Він вочевидь добре знав тактику своєї матері, бо відразу ж відкрив іржавий холодильник. Лі все ще дивився всередину, коли з дитячої кімнати вийшла Марина. Через плече в неї була перекинута дитяча пелюшка, і мій бінокль дозволяв побачити, що та була закаляна начебто блювотинням.

Марина, усміхнена, заговорила до свого чоловіка, і він обернувся. Шкіру він мав дуже світлу, ту, що є прокляттям усіх запальних осіб, тому, коли Лі обернувся, його перекривлене злістю лице вже горіло, червоність заходила аж у глиб рідіючого волосся на голові. Він почав кричати на Марину, тикаючи пальцем у холодильник (дверцята так і залишались відчиненими, дихаючи парою). Вона відвернулася знову йти до дитячої спальні. Він ухопив дружину за плече, різко крутнув до себе і почав трясти. Голова її захилиталася вперед-назад.

Я не бажав цього бачити, і не було причини, через яку б я мусив; це нічого не додавало до того, що мені необхідно було знати. Він був сварливим колотником, так, але вона мусила пережити його і, фактично, це вже було більше за те, на що могли сподіватися Джон Ф. Кеннеді. або офіцер Тіппіт. Ні-ні, не було мені ніякої потреби дивитися. Але подеколи просто неможливо відвести погляд.

Вони лаялися, закидаючи одне одного аргументами, певна річ, Марина намагалася йому пояснити, що вона не знає, як їх знайшла Маргарита, і що вона не мала змоги завадити «мамочці» увійти в дім. Ну й звісно, Лі врешті-решт ударив її по обличчю, бо власну матінку вдарити він не смів. Навіть якби вона опинилася поряд, він був неспроможний бодай замахнутись на неї.

Марина скрикнула. Він відпустив її. Вона розхвильовано почала щось казати, простягнувши до нього руки. Він хотів вхопити її, але Марина ляснула по його руці. Потім вона здійняла руки до стелі, впустила їх, вийшла надвір. Лі рушив було за нею, потім передумав. Брати поставили на ґанку пару старих розхитаних садових стільців. Марина зіщулилася на одному з них. Під лівим оком у неї виднілася подряпина, і щока вже почала напухати. Вона втупилася поглядом вдалину, через вулицю. Мене

прохромило винуватою боязню, хоча світло в моїй вітальні не горіло і я знав, що мене вона не побачить. Я там як застиг, так і залишався стояти, проте з біноклем, немов приклеєним до обличчя.

Лі сів за кухонний стіл і вперся лобом собі в долоні. Так він і сидів якийсь час, а потім, щось почувши, пішов до меншої спальні. Вийшов звідти з Джун на руках і почав носити її по вітальні, гладячи донечці спинку, заспокоюючи. Марина зайшла в дім. Джун побачила маму й потягнулася до неї пухкенькими ручками. Марина підійшла, і Лі передав їй дитину. А тоді, Марина ще не встигла відійти, він її обняв. Вона якусь мить постояла мовчки в його обіймах, а потім пересунула дитину на згин ліктя, щоб і собі обняти чоловіка однією рукою. Він зарився губами в її волосся, і я був цілком певен, що саме він зараз їй проказує: російські слова вибачення. Я щодо цього не сумнівався. І наступного разу він також вибачатиметься. Й іншого наступного разу також.

Марина понесла Джун назад до кімнати, яка була колись спальнею Розетти. Лі постояв якийсь час на місці, потім пішов до холодильника, щось з нього витяг і почав їсти.

Під вечір наступного дня, якраз коли Лі з Мариною сідали вечеряти (Джун лежала на підлозі вітальні, сукаючи ніжками по ковдрі), Маргарита засапано підпливла від автобусної зупинки на Вінскот-роуд. Цього разу на ній були сині слакси, явно недоречні, зважаючи на вельми значні розміри її заду. Несла вона велику полотняну торбу. Звідти стирчав вершечок дитячого іграшкового будиночка з червоної пластмаси. Вона зійшла на ґанок (знову спритно переступивши через хитку сходинку) і без стуку промаршувала в дім.

Я намагався побороти спокусу дістати свій ненаправлений мікрофон — чергова сцена, свідком якої я не мав потреби ставати — і програв цю борню. Нема нічого захопливішого за сімейний скандал, здається, так писав Лев Толстой. А може, Джонатан Франзен[518]? На той час, коли я його дістав, підключив і націлив крізь своє відчинене вікно на відчинене вікно навпроти, сварка там уже гула повним ходом.

—.хотів, аби ти знала, де ми були, я б, чорти забирай, про це тобі розповів!

— Вейда мені розповіла, вона гарна дівчина, — промовила Маргарита безтурботно. Гнів Лі обмивав її, мов легкий літній дощик. Вона вивантажувала на кухонний стіл різномасті тарілки зі швидкістю шулера, що здає карти для гри в очко. Марина дивилася на неї з відвертим зачудуванням. Іграшковий будиночок вже стояв долі, поряд з ковдрою Джун. Джун його ігнорувала, сукаючи ніжками. Звісно, що ігнорувала. Що інше може робити чотиримісячна дитина з іграшковим будиночком?

— Ма, краще б ти нас залишила в спокої! Ти мусиш перестати щось приносити нам! Я сам можу подбати про свою сім’ю!

Марина теж додала свої пару центів:

— Мамочька, Лі каже ні.

Маргарита весело розсміялася.

— «Лі каже ні, Лі каже ні». Милочко моя, Лі завше каже ні, цей мій малюк так робить усе своє життя, і це ніколи не має ані найменшого значення. Мама про нього піклується. — Вона вщипнула сина за щоку, як ото матері буває щипають шестирічне дитя, коли воно зробило щось негоже, але невідпорно забавне. Якби таке собі

дозволила Марина, я певен, Лі дав би їй по голові.

Тим часом на лису подобизну галявини принесло дівчаток-стрибунок. Вони спостерігали за скандалом не менш захоплено, аніж міщани зі стоячих місць у «Глобусі» за перипетіями найновішої постановки Шекспіра. От лишень у п’єсі, яку дивилися ми, верх взяти мала сварлива мегера.

— Що вона приготувала тобі на вечерю, милий? А чи воно хоч трохи смачне?

— Ми їмо тушковане м’ясо. Жаркоє. Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в «Шоп-Райті»[5і9]. — Лі заходився жувати. Маргарита чекала. — Хочеш скуштувати, ма?

— Жаркоє, окей, мамочька, — промовила Марина з очікувальною посмішкою.

— Ні, я не можу їсти нічого подібного, — відповіла Маргарита.

— Чорт, ма, ти ж навіть не знаєш, що воно за таке!

Та їй це було, наче він і голосу не подавав.

— У мене від такого розстроїться шлунок. Крім того, я не бажаю їхати автобусом після восьмої. Там повно п’яндилиг після восьмої. Лі, миленький, тобі треба полагодити ту сходинку, поки хтось не зламав собі ногу.

Він щось пробурмотів, але увага Маргарити вже переключилася на інше. Кинувшись, мов той яструб на польову мишку, вона вхопила Джун. Крізь бінокль переляканий вираз обличчя в дівчинки читався безпомилково.

— Як ти сьогодні, моя мацюпунечко, моя КРАСУНЕЧКО? Як ти, моя ДОРОГЕНЬКА? Як ти, моя ДЄВУШКА?

її маленька дєвушка, налякана всмерть, почала верещати на всю силу своїх легенів.

Лі зробив порух забрати дитину, червоні губи Маргарити відтягнулись назад в гримасі, яку хтось і міг би сприйняти за посмішку, але тільки з благодійності. Мені вона здалася радше оскалом. її синові, мабуть, також, бо він зробив крок назад. Марина, закусивши губу, дивилася на це розширеними, наляканими очима.

— Ууууу, Джуні! Джуні-Муні-СПУУУУНІ!

Маргарита широкими кроками заходила туди-сюди по обстріпаному килиму, ігноруючи дедалі голосніші квиління Джун так само, як вона ігнорувала гнів Лі. Чи, може, вона й справді живиться тим дитячим плачем? Для мене це виглядало саме так. Минуло трохи часу, і Марина вже не змогла цього далі терпіти. Вона підхопилася і рушила до Маргарити, котра на всіх парах рушила від неї, притискаючи немовля собі до грудей. Навіть по інший бік вулиці я міг собі уявити стукіт її незграбних білих черевиків: блак-блок-блак. Марина за нею. Маргарита, певне, відчувши, що вже досягла бажаного, віддала їй дитину. Показавши спершу на Лі, вона заговорила до Марини своїм гучним інструкторським голосом:

— Він поправився... поки ви жили в мене... бо я йому готувала... все, що він ЛЮБИТЬ... а зараз він ТАКИЙ... ЗБІСА... ХУДИЙ!

Марина дивилася на неї понад голівкою доні своїми широко розплющеними гарними очима. Маргарита нахилила голову в бік Марини й підкотила очі собі під лоба чи то від незадоволення, чи то у відвертій зневазі. Світло ввімкнутої Похилої Пізанської Лампи сковзнуло по лінзах Маргаритиних котячих окулярів.

— ГОТУЙ ЙОМУ. ТЕ, ЩО ВІН МУСИТЬ ЇСТИ. НІЯКОЇ. СМЕТАНИ! НІЯКИХ. ЙОГРУТІВ! ВІН. СТРАШЕННО. ХУДИЙ!

— «Худий», — повторила Марина з сумнівом. У безпеці материнських обіймів скиглення Джун стишилося до сльозливих схлипів.

— Саме так! — сказала Маргарита. І вихром обернулась до Лі. — Полагодь ту сходинку!

А тоді вже вона пішла, затримавшись лише, щоб голосно цмокнути в голівку свою онучку. Ідучи на автобусну зупинку, вона усміхалась. Помолоділа на вигляд.

Вранці наступного дня після того, коли Маргарита принесла Джун іграшковий будиночок, я прокинувся о шостій. Підійшов до затулених штор і позирнув крізь шпарину, навіть не усвідомлюючи своїх дій — шпигунське підглядання за домом навпроти перетворилося на звичку. На одному з надвірних стільців сиділа Марина й курила сигарету. Рожева піжама зі штучного шовку на ній була явно завеликого розміру. Під оком в неї красувався свіжий синець, а на піжамній сорочці помітні були плями крові. Курила вона повільно, затягувалася глибоко і дивилася в нікуди.

Через деякий час вона повернулася до будинку і зробила сніданок. Невдовзі вийшов Лі і з’їв приготовлене. На дружину він не дивився. Він читав книгу.

««Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в „Шоп- Райті“», — сказав Лі своїй матері, чи то пояснюючи наявність м’яса, чи, можливо, просто інформуючи її, що вони з Мариною не самотні тут, у Форт-Ворті, а мають деяких друзів. Схоже, Мамочка не звернула на це уваги, натомість увагу на ці слова звернув я. Пітер Грегорі був першою ланкою в тому ланцюгу, який приведе на Мерседес-стрит Джорджа де Мореншильда.

Як і Мореншильд, Грегорі був російським емігрантом, він також працював у нафтовому бізнесі. Походив він з Сибіру і один вечір на тиждень викладав російську мову в міській бібліотеці Форт-Ворта. Про це дізнався Лі й подзвонив туди, попросивши про зустріч, щоб дізнатися, чи не знайдеться там і для нього якоїсь перекладацької роботи. Грегорі задав йому тести з російської мови, результати яких назвав «задовільними». Що насправді зацікавило Грегорі — що цікавило геть усіх емігрантів, як про це міг здогадуватися Лі, — це колишня Марина Прусакова, молода жінка з Мінська, якій вдалося вислизнути з пазурів російського ведмедя, щоб опинитися не в кращих пазурах американського вахлака.

Лі не отримав тієї роботи; натомість Грегорі найняв Марину, щоб вона давала уроки російської його синові Полу. Освальди відчайдушно потребували додаткових грошей. А ще таким чином також створювались підстави для Лі почуватись ображеним. Вона двічі на тиждень навчала дитину багатія, тоді як він був змушений монтувати сітчасті двері.

Того ж ранку, коли я спостерігав за Мариною, як вона курить на ґанку, в новісінькому «Б’юїку» туди приїхав Пол Грегорі, миловидний чоловік приблизно одного з Мариною віку. Він постукав, і Марина — у важкому макіяжі, який нагадав мені Боббі Джилл, — відчинила двері. Може, з огляду на ревнивість Лі, можливо, завдяки завченим ще вдома правилам пристойності, урок з ним вона провела там же, на ґанку. Урок тривав майже годину. Між ними на своїй ковдрі лежала Джун і, коли вона починала плакати, вони по черзі брали її на руки. Таке це було миле, безхитрісне

видовище, хоча навряд щоб воно сподобалось Лі.

Близько полудня під’їхав і зупинився позаду «Б’юїка» батько Пола. З ним приїхали двоє чоловіків і дві жінки. Привезли харчі. Грегорі-старший обняв сина, потім поцілував Марину в щоку (в ту, що не напухла). Розпочалася жвава балачка, і все російською. Молодший Грегорі загубився, але знайшлася Марина: вона засяяла, як неонова вивіска. Запросила гостей до хати. Невдовзі вони вже сиділи у вітальні, пили чай з льодом і говорили. Долоні Марини спурхували схвильованими пташками. Джун переходила з рук у руки, з колін на коліна.

Я був буквально причарований. Громада російських емігрантів знайшла собі цю дівчинку-жіночку, котра стане їхньою улюбленицею. А ким іншим вона могла стати? Молода, чужинка в чужій землі, красуня. Звісно, ця красуня заміжня за чудовиськом

— недружелюбним молодим американцем, котрий її б’є (що погано) і гаряче вірить у ту систему, яку ці люди вищого середнього класу не менш гаряче ганьблять (що ще гірше).


Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 12 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.025 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>