Гаспидські «Роллінг Стонз».
Розділ 17
За кілька днів до початку річної екзаменаційної сесії мене покликала до себе в кабінет Еллен Докерті. Причинивши двері, вона сказала:
— Перепрошую за неприємності, Джордже, але, якби мені довелося робити це знову, я не певна, що зробила б інакше.
Я не промовив на це нічого. Гнів з мене вже пішов, але ошелешення ще залишилось. Я дуже мало спав після нашого розриву і підозрював, що в найближчому майбутньому моя близька дружба з четвертою годиною ранку не припинятиметься.
— Стаття двадцять п’ята Шкільного адміністративного кодексу штату Техас, — оголосила вона так, ніби це все пояснювало.
— Перепрошую, Еллі?
— Ніна Волінгфорд звернула на це мою увагу. — Ніна була окружною фельдшеркою. На своєму «Форді Ранч-вагоні»[487] вона накручувала десятки тисяч миль, регулярно об’їжджаючи впродовж навчального року всі вісім шкіл округу Денголм, три з них все ще одно-чи двокімнатного типу. — Стаття двадцять п’ята містить правила імунізаційних заходів у школах. Вони стосуються як учнів, так і вчителів, і Ніна вказала мені на те, що вона не має ніяких ваших довідок про імунізацію. Фактично, взагалі ніяких медичних документів.
Отут-то й воно. Фальшивого вчителя викрили завдяки відсутності в нього щеплення проти поліомієліту[488]. Ну принаймні не через моє зараннє знання репертуару «Роллінг Стонз» чи недоречне використання дискотечного сленгу.
— Ви були такі заклопотані постановкою «Джоді Джемборі» і всім тим іншим, тому я, щоб позбавити вас бодай цього клопоту, вирішила сама написати до шкіл, де ви викладали раніше. З Флориди я отримала відповідь, що вони не вимагають імунізаційних карток у підмінних викладачів. З Мейну і Вісконсину я отримала однакові відповіді: «Ніколи про такого не чули».
Вона подалася вперед понад своїм столом, вдивляючись у мене. Довго витримати її погляд я не зміг. Але, переш ніж перевести очі собі на долоні, я побачив у її очах не що інше, як нищівну симпатію.
— Чи стривожилася б Освітня рада штату через те, що ми взяли на роботу ошуканця? Цілком можливо. Вони могли б навіть вчинити юридичний позов щодо повернення вашої річної зарплатні. Чи тривожить це мене? Абсолютно ні. Ваша робота у ДКСШ була зразковою. Те, що ви з Сейді зробили для Боббі Джилл Оллнат, абсолютно чудесне. Такі речі достойні номінації на звання Вчитель року штату.
— Дякую, можна подумати, — буркнув я.
— Я в себе запитала, що робила б Мімі Коркоран. І Мімз повідала мені: «Якби він підписав контракт на наступний рік або два, ти б змушена була діяти. Але оскільки він вже за місяць іде, насправді в твоїх інтересах — і в інтересах школи — не робити нічого. — Але потім вона додала: — Проте є одна людина, котра мусить знати, що він не той, кого з себе вдає». — Еллі зробила паузу. — Я сказала Сейді, що у вас напевне є якесь резонне пояснення, але, скидається на те, що ви його не маєте.
Я поглянув собі на годинник.
— Якщо ви не виганяєте мене з роботи, міз Еллі, то я вже запізнююсь на п’ятий урок. Учні мусять відтворювати речення в діаграмах. Мені здається, варто їм задати
фразу: ««Я безвинний в цьому питанні, але не можу сказати чому». Як ви гадаєте? Не занадто це складно?
— Для мене, безумовно, занадто, — відповіла вона лагідно.
— Є одна проблема, — сказав я. — Сейді мала нелегкий шлюб. її чоловік був диваком такого штибу, в деталі якого я не бажав б входити. Його звуть Джон Клейтон. Я гадаю, він може становити небезпеку. Вам треба спитати у Сейді, чи має вона його фото, тоді ви знатимете, який він на вигляд, і впізнаєте, якщо він раптом з’явиться тут і почне щось розпитувати.
— А ви гадаєте, що так може статися, бо.
— Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?
— Сподіваюся, так, а чом би й ні?
Така відповідь мене не задовольняла.
— То ви в неї спитаєте?
— Так, Джордже, — вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.
Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:
— Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.
— Я знаю, — кивнув я і пішов.
Мерседес-стрит. Кінець травня.
— Зварювальник, ге?
Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер[489]. Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.
— Нічний охоронець, — відповів я.
— Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.
Схоже, на це не потребувалося відповіді.
— Ні жінки, ні дітей?
— Розведений. Вони залишились на Сході.
— Платите галіменти, авжеж?
Я знизав плечима. Він не перепитував.
— То вам підходить дім, Емберсоне?
— Гадаю, так, — зітхнув я.
Він видобув із задньої кишені довгу орендну книгу в м’якій шкіряній палітурці.
— За перший і останній місяці, плюс завдаток за пошкодження.
— Завдаток за пошкодження? Та ви смієтеся.
Бейкер правив собі далі так, ніби мене не чув.
— Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.
З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.
Я знову зітхнув. А тоді — з показовою нехіттю — дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.
— Ми віримо лиш Богу, — промовив я. — Всі інші платять готівкою.
Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.
— Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.
Мені не вірилося, що я житиму у цій безнадійній халупі, на цій безнадійній вулиці після мого гарненького будиночка, що залишився стояти на південь звідси, де я з гордістю тримав регулярно підстриженим справжній моріжок. Хоч я поки що навіть не виїхав із Джоді, я вже відчував ностальгію.
— Дайте мені, будь ласка, розписку, — сказав я.
Хоч це я отримав задарма.
Був останній день навчального року. Класи і коридори порожні. Вентилятори під стелями гребли вже гаряче повітря, хоча було лиш восьме червня. Освальди покинули Росію; згідно з нотатками Ела, за п’ять діб пароплав «Маасдам» пришвартується в Хобокені[490], де вони зійдуть по трапу на американський ґрунт.
Порожньо було і в учительській, якщо не рахувати Венні Лейверті.
— Гей, друже. Розумію так, що ти відбуваєш у Даллас закінчувати свою книжку.
— Авжеж, планую. — У моїх планах насправді головно фігурував Форт-Ворт, принаймні на початковому етапі. Я почав вичищати свою комірку, захаращену всякими реляціями, що накопичилися під кінець року.
— Якби я був сам собі господар, вільний, не прив’язаний до дружини, трьох голопуцьків і заставної на дім, я би, можливо, й сам спробував написати книгу, — повідомив Денні. — Я був на війні, знаєш.
Я знав. Всі знали про це зазвичай уже на десятій хвилині знайомства з ним.
— Маєш достатньо, щоб вистачало на життя?
— З цим у мене все гаразд.
Більш ніж достатньо, щоб протриматися до наступного квітня, коли я сподівався завершити свою справу з Освальдом. Мені не треба буде робити ніяких нових вилазок до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню. Навіть єдина туди експедиція була непомірним глупством. За бажання я міг би переконати себе в тім, що випадок з моїм будиночком у Флориді був результатом невдалого розиграшу, проте я також запевняв себе, що у нас із Сейді все пречудово, і лишень поглянути, як воно обернулося.
Я зсипав пачку паперів зі своєї комірчини у сміття. і побачив маленький запечатаний конверт, який раніше чомусь уник моєї уваги. Я знав, хто користується такими конвертами. На тому аркушику з блокнота, що знайшовся всередині, не було слів вітання, не було й підпису, окрім ледь вловимого (либонь, взагалі ілюзорного) запаху її парфуму. Записка була короткою.
Дякую тобі за те, що показав мені, як може бути гарно.
Прошу, не прощайся.
Я тримав цей папірець у руці цілу хвилину, задумливо, а потім засунув собі до задньої кишені і поспіхом вирушив до бібліотеки. Я не знав, що там зроблю, чи що скажу, але це не мало значення, оскільки в бібліотеці було темно і стільці стояли на столах. Але я все одно посмикав ручку дверей, вони були замкнені.
Тільки дві машини залишалися в кінці стоянки, седан «Плімут» Денні Лейверті і мій «Форд», складаний дах якого вже мав доволі пошарпаний вигляд. Я й сам почувався дещо пошарпаним.
— Містере Е! Зачекайте, містере Е!
То були Майк і Боббі Джилл, вони бігли через розжарену автостоянку до мене. Майк ніс маленький запакований презент, який тут же мені і вручив.
— Я з Боббі хочу подарувати вам дещо.
— Ми з Боббі хочемо. Але не варто було, Майку.
— Ми вважаємо, що варто, чоловіче.
Мене зворушило, коли я побачив, що Боббі Джилл плаче, і водночас стало радісно від того, що товстий шар «Макс Фактора» вже не вкриває її обличчя. Тепер, коли вона знала, що дні бридкого шраму минають, вона перестала його замазувати. Вона поцілувала мене в щоку.
— Дякую вам дуже, дуже, дуже, містере Емберсон. Я вас ніколи не забуду, — вона подивилась на Майка. — Ми вас ніколи не забудемо.
Імовірно, вони й не забудуть. Це було приємно. Це не перебивало темної, замкненої бібліотеки, але все ж таки — це було дуже приємно.
— Відкрийте, — попрохав Майк. — Ми сподіваємося, що вам сподобається. Це для вашої книги.
Я відкрив пакуночок. Всередині містився дерев’яний ящичок приблизно вісім дюймів завдовжки і два дюйми завширшки. Всередині ящичка, в шовковому гніздечку лежала авторучка «Вотермен»[49і] з вигравіюваними на защіпці ініціалами Дж. Е.
— О, Майку, — промовив я. — Це занадто.
— Це було б не занадто, навіть аби вона була з чистого золота, — заперечив він. — Ви змінили моє життя. — Він поглянув на Боббі. — Наші життя.
Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм.
— Ви давайте про себе знати, — сказала Боббі Джилл. — Даллас не так вже й дальоко. — Вона затнулася. — Далеко.
— Авжеж, — сказав я, знаючи, що не буду, і вони, радше за все, також не будуть. У них попереду власні життя, і якщо їм пощастить — то життя осяйні.
Вони вже пішли, та раптом обернулася Боббі:
— Це сором, що ви одне з одним порвали. Мені самій від цього так погано.
— Мені теж від цього погано, — сказав я, — але, можливо, це на краще.
Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була
гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.
Життя на Мерседес-стрит не відзначалося шляхетними подіями.
Вдень було не так вже й погано. Дні відлунювали криками щойно відпущених зі школи дітей, всі у завеликому одязі, успадкованому від старших; базіканням домогосподарок біля поштових скриньок чи під мотузками для білизни на задніх дворах; тінейджерами на іржавих таратайках з переробленими на рик глушниками і волаючими приймачами, налаштованими на радіо КЛІФ. Години між другою ночі і шостою ранку також не були задуже поганими. Тоді на вулиці западала ледь не оглушлива тиша, коли врешті, втомившись кричати від колік, засинали немовлята в своїх колисках (або шифоньєркових шухлядах), а їхні батечки нахроплювали хропака перед черговим трудовим днем у якійсь крамниці, на фабриці або на котрійсь із недалеких звідси ферм за погодинну платню.
Натомість між четвертою дня й шостою вечора по всій вулиці лунали голоси матусь, котрі криками заганяли своїх чортових чад додому робити уроки, а потім голоси татусів, котрі, повертаючись додому, кричали на своїх дружин, ймовірно тому, що не мали більше на кого кричати. Більшість дружин відповідали їм тим самим. Татусі-п’яниці починали прибувати десь близько восьмої, а справжній галас здіймався ближче до одинадцятої, коли вже або бари закривалися, або гроші кінчалися. Тоді я чув, як грюкають двері і б’ється скло, як лунають крики болю, коли котрийсь п’яндило гамселить свою жінку або дітей, або й її, і їх разом. Часто за моїми затуленими шторами миготіли червоні спалахи, це прибували копи. Пару разів були пролунали постріли, хтось, може, стріляв у небо, а може, в когось іншого. А одного ранку, вийшовши забрати газету, я побачив жінку, вся нижня половина обличчя якої була у вже засохлій крові. Вона сиділа на узбіччі перед будинком за чотири номери від мого, пила з бляшанки «Самотню зірку». Я вже було ледь не пішов до неї запропонувати допомогу, хоча й розумів, що мені не варто вв’язуватися в життя цього безпорадного робітничого кварталу. Але тут вона помітила, що я на неї дивлюся, й виставила мені середній палець. Я повернувся в дім.
Сюди не з’являлися посланниці «Вітального фургона»[492], жодна жіночка з іменем на кшталт Маффі чи Баффі не поспішала звідси на збори «Малої ліги»[493]. Чого було вдосталь на Мерседес-стрит, так це часу на роздуми. На сум за моїми друзями в Джоді. На сум за моєю роботою, котра перед тим відволікала мої думки від справи, заради виконання якої я сюди прибув. На те, щоб усвідомити, що учительство слугувало мені не просто способом згаяння часу; воно удовольняло мій розум так, як це може робити тільки небайдужа тобі робота, коли ти відчуваєш, що в твоїх силах дійсно щось змінювати на краще.
Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер — сумно сказати — його зовнішність цілком
відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.
А найбільше мого часу займали думки про Сейді.
««Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», — сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: ««Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер». Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.
Як мені переконати її в цьому? Розповіддю про те, що один американський перебіжчик, котрий розчарувався в Росії, невдовзі повернеться сюди зі своєю російською дружиною й маленькою донечкою і почне жити в домі, що стоїть навпроти того, де тепер живу я? Розповіддю про те, що «Техасці Далласа» — ще не «Ковбої», ще не «Команда Америки» — цієї осені поб’ють «Х’юстонських нафтовиків» з рахунком 20-17 у подвійний додатковий час[494]? Смішно. Але що інше я знав про найближче майбутнє? Небагато, оскільки не мав часу на його вивчення. Багато чого я знав про Освальда, але то й усе.
Вона вирішить, що я збожеволів. Я можу наспівати їй слова з десятка популярних пісень, яких ще не створено, і вона все одно вважатиме мене божевільним. Запідозрить, що я сам їх вигадав — хіба я не письменник, кінець кінцем? А якщо припустити, що вона таки повірить мені? Чи хочу я затягнути її до акулячої пащі разом з собою? Чи недостатньо вже й тієї небезпеки, що у серпні вона повернеться до Джоді, а Джон Клейтон, котрий може виявитися відлунням Френка Даннінга, на той час уже розшукуватиме її там?
««Годі вже, забирайся геть!» — закричала на вулиці жінка, і в напрямку Вінскот- роуд газонув автомобіль. Крізь щілину між моїх затулених штор штрикнувся сніп світла, мигцем мазнувши по стелі.
««ХУЙЛО!» — заверещала вона вслід, на що трохи віддалік інший чоловічий голос проревів: «Ходіть-но відсмокчіть у мене, пані, мо’, це вас заспокоїть».
Таким було життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
«Не втягуй її до цього, — це був голос здорового глузду. — Це надто небезпечно. Можливо, в якийсь момент вона знову ввійде у твоє життя — це навіть може бути знову життя в Джоді, — але не тепер».
От тільки ніколи більше не світить мені життя в Джоді. Після того, що взнала про моє минуле Еллен, викладання у школі стало для мене порожньою мрією. А що інше я можу робити? Бетон лити?
Одного ранку я, ввімкнувши кавоварку, вийшов на ґанок по газету. Прочинивши двері, я побачив, що в «Санлайнера» спущені обидва задніх колеса. Якийсь запізнілий підліток з нудьги порізав їх ножем. Це також було характерним для життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.
У четвер чотирнадцятого червня я одягнув на себе джинси, синю робочу сорочку і куплений у секонд-хенді на Кемп-Бові-роуд старий шкіряний жилет. Решту ранку я провів, тиняючись по дому. Телевізора я не мав, але слухав радіо. У новинах сказали, що у президента Кеннеді в кінці місяця запланований державний візит до Мексики. Прогноз погоди обіцяв чисте небо і тепло. Трішки потеревенивши, діджей поставив «Палісад-Парк»[495]. Заграла платівка, вмонтовані до музики веселі виски розкраяли мені серце.
Довше я вже не міг себе стримувати. Мабуть, приїду зарано, ну то й нехай. Я стрибнув у «Санлайнер» — на котрому тепер красувалося два чорних задніх колеса, при тім, що передні залишилися білими — і промчав сорок з гаком миль до «Лав Філда»[496], що містився на північний схід від Далласа. Там не було ні довготермінової стоянки, ні короткотермінової, а була просто автостоянка. Місце на ній коштувало сімдесят п’ять центів за день. Я нацупив собі на голову свій старий солом’яний капелюх і приблизно півмилі прогулявся пішки до будівлі терміналу. На бордюрі стояла пара копів з ДДП, вони пили каву, а всередині ані служби безпеки, ані металодетекторів, проходь собі та й поготів. Пасажири просто показували квитки парубку, котрий стояв при дверях, а потім ішли по гарячому летовищу до свого авіалайнера, який міг належати якомусь з п’яти перевізників: «Америкен», «Дельта», «ТВА», «Фронтир» або «Техаські авіалінії».
Я проглянув написи крейдою на дошці, що висіла на стіні поза стійкою компанії «Дельта». Там повідомлялося, що рейс № 194 прибуває вчасно. Коли я попрохав дівчину за стійкою це перевірити, вона, усміхнувшись, відповіла, що той щойно вилетів з Атланти. «Але ви приїхали занадто рано».
— Нічого з цим не можу вдіяти, — пояснив я. — Раніше потрібного, либонь, з’явлюся навіть на власний похорон.
Вона розсміялася і побажала мені гарного дня. Я купив ««Тайм» і пішов до ресторану навпроти, де замовив собі салат від шеф-кухаря «Сьоме небо». Порція була гігантською, а я занадто знервованим, щоб мати апетит — не кожного дня випадає побачити особу, котра збирається змінити історію, — але тепер я хоча б мав у чому колупатися, очікуючи прибуття літака, на борту якого прибуде Освальд з сім’єю.
Я сидів за столом, звідки відкривався гарний вид на термінал. Там не було велелюдно, і в око мені впала молода жінка в темно-синьому дорожньому костюмі. З волоссям, зібраним в акуратний бунтик. У руках вона несла по валізі. Носильник-негр запропонував їй свою допомогу. Вона, усміхаючись, похитала головою, потім, проходячи повз кабінку довідкової служби, вдарилась об неї рукою. Впустила одну валізу, потерла собі лікоть, потім знову підібрала валізу і пішла далі.
Сейді відлітає на шість тижнів до Ріно.
Чи я здивувався? Зовсім ні. Це знову той самий ефект конвергенції. В мені вже встигла виробитися звичка до цього. Чи пропекло мене ледве стерпним бажанням вибігти з ресторану, перехопити її, поки ще не пізно? Авжеж, так.
Якусь мить це здавалося більш ніж можливим, це здавалося необхідним. Я сказав би їй, що доля (а не якісь там загадкові обертони, що акомпанують подорожам у часі) звела нас в цьому аеропорту. Подібні сцени переконливі в кіно, хіба не так? Я попрохав би її почекати, поки я і собі теж куплю квиток до Ріно, сказав би, що тільки- но ми прилетимо туди, я все їй поясню. А по завершенні обов’язкових шести тижнів ми могли б пригостити випивкою суддю, котрий затвердить її розлучення й відразу ж
зареєструє наш з нею шлюб.
Я вже фактично почав підводитись. І одночасно мій погляд упав на обкладинку купленого перед тим журналу ««Тайм». З обкладинки усміхалася Жаклін Кеннеді. Вся така сяйлива, у платтячку без рукавів, з викотом у формі V. ЛЕДІ ПРЕЗИДЕНТА ОДЯГАЄТЬСЯ ПО-ЛІТНЬОМУ — пояснював підпис. Я задивився на фото, кольори якого раптом вицвіли до чорно-білого, а вираз жінки змінився з осяйно-усміхненого на заціпеніло-пустий. Вона тепер стояла поряд з Ліндоном Джонсоном на борту лайнера «Ер Форс-1», і вже не в тому гарному (і трішечки сексі) літньому платтячку. Замість нього на ній був забризканий кров’ю шерстяний костюм. Я згадав, що десь читав — не в Елових нотатках, а деінде — про те, як, щойно чоловіка місіс Кеннеді було оголошено мертвим, леді «Божа Корівка» Джонсон зробила порух обійняти Жаклін у шпитальному коридорі й побачила прилиплу до її костюма грудку мозку мертвого президента.
Застрелений у голову президент. А поза ним всі ті мертві, котрі підуть слідом, стоять привиддями в черзі, що тягнеться у безкінечність.
Я знову сів і просто дивився, як Сейді несе свої валізи до стійки авіакомпанії «Фронтир». Вони явно був нелегкими, але вона несла їх завиграшки, тримаючи пряму спину, жваво цокотячи підборами. Клерк позначив валізи й поклав їх на багажний візок. Про щось перемовився з Сейді; вона подала йому придбаний два місяці тому в турагенції квиток, і клерк щось на ньому черкнув. Забравши назад квиток, Сейді почала роззиратися, куди йти далі. Я нахилив голову, щоб вона мене не помітила. Коли подивився знову, її вже не було.
Через сорок довгих, довгих хвилин чоловік, жінка і двійко маленьких дітей — хлопчик та дівчинка — пройшли повз ресторан. Хлопчик тримався за батькову руку і щось лепетав. Батько дивився вниз на нього, киваючи й посміхаючись. Батько цей був Робертом Освальдом.
Прокинувся гучномовець: «З Ньюарка[497], з проміжною посадкою в муніципальному аеропорту Атланти, прибуває рейс № 194 авіакомпанії „Дельта“. Зустрічайте пасажирів проти входу № 4. З Ньюарка, з проміжною посадкою в муніципальному.»
Дружина Роберта — згідно з нотатками Ела, її ім’я Вейда — підхопила дівчинку на руки, щоб не відставала, і пришвидшила ходу. Ознак Маргарити ніде не помічалося.
Я підчепив салату, пожував трохи, не відчуваючи смаку. Важко билося серце.
Почулося наближення ревучих двигунів, і я побачив ніс літака ДіСі-8[498], котрий підкотив до воріт термінала. Вітальні вигуки почали лунати біля дверей. Офіціантка торкнулася мого плеча, і я мало не скрикнув.
— Вибачаюся, сер, — промовила вона з техаським акцентом таким в’язким, що хоч ножем ріж. — Лииш х’тііла узнати, чи не тре’а вам іще чогось?
— Ні, — відповів я. — Все гаразд.
— Нуу, тоо’і добре.
Перші пасажири поспішили через зал. Самі тільки чоловіки в костюмах, з дорогими зачісками. Природно. Першими з літака виходять пасажири першого класу.
— А ви тоочно не хочете, щоби я принеесла вам перси’ового пирога? Сьо’оні він свіженький.
— Ні, дякую.
— А ви тоочно певні, милесенький?
Тепер уже ринув потік пасажирів економ-класу, всі підпряжені торбами. Я почув пронизливий жіночий виск. Чи то не Вейда вітає свого зятя?
— Цілком певен, — відповів я й затулився журналом.
Вона зрозуміла натяк. Я сидів, змішуючи залишки свого салату з помаранчевим супом французької підливи, і дивився. Ось пройшли чоловік і жінка з дитям, але воно було вже майже ходунком, дорослішим за Джун. Пасажири минали ресторан, теревенячи з друзями й родичами, котрі приїхали їх зустріти. Я побачив юнака в армійській формі, він поплескував по задку свою дівчину. Вона засміялася, ляснула його по руці, а потім піднялася навшпиньки й чмокнула в щоку.
Хвилин з п’ять чи близько того термінал залишався майже повним. Потім натовп почав рідшати. Ніяких ознак Освальдів не вбачалося. Мене накрило дикою впевненістю: їх не було в цьому літаку. Я не просто пробрався в минуле, я потрапив до якогось іншого, паралельного космосу. Може, містер Жовта Картка й чатував там саме для того, щоб запобігти подібному розвитку подій, але містер Жовтка Картка помер і нікому було утримати мене від цієї неприємності. Нема Освальда? Чудово, місія скасовується. Кеннеді загине в якійсь іншій версії Америки, але не в цій. Я можу наздогнати Сейді і заживу після цього щасливо.
Щойно ця думка майнула мені в голові, як тут ж я вперше побачив свою ціль. Роберт з Лі йшли пліч-о-пліч, жваво про щось балакаючи. Лі вимахував чимось середнім між роздутим аташе-кейсом і маленьким ранцем. Роберт ніс рожеву валізу з заокругленими кутами, ніби позичену з гардероба Барбі. Позаду них разом ішли Вейда з Мариною. Вейда забрала в неї одну з двох полотняних торб. Іншу Марина повісила собі на плече. Вона несла на руках Джун, вже чотиримісячну, тому їй було важкувато не відставати. По боках, дивлячись на Марину з відвертим зачудуванням, ішли двоє дітей Роберта й Вейди.
Вейда гукнула чоловікам, і ті зупинилися майже напроти ресторану. Роберт заусміхався і забрав у Марини торбу. Обличчя Лі випромінювало. втіху? Знання чогось? Мабуть, і те, й інше. Кутики його губ кривилися в легесенькому натяку на усмішку. Його невизначного кольору волосся було акуратно причесане. Фактично, він підпадав під класичне означення перфектного морського піхотинця «морець, як ігрець» у своїй напрасованій білій сорочці, штанях хакі і сяючих туфлях. Аж ніяк не був він схожий на того, хто лише недавно зійшов на берег після подорожі через півсвіту; ані зморщечки, ані сліду щетини в нього на щоках. Йому було всього лиш двадцять два, а виглядав він ще молодшим — ніби якийсь тінейджер з мого останнього класу.
Такою ж була й Марина, котрій легально не продадуть алкоголю ще цілий місяць [499]. Втомлена, з широко розплющеними, ошелешеними очима. Але ж красуня, з хмарою темного волосся, з бентежними, якимись ніби покаянними синіми очима.
Джун була оповита — вся цілком, разом з ручками й ніжками — полотняними сповивачами. Навіть шия в неї була чимсь обмотана і, хоча вона й не плакала, обличчя мала червоне, спітніле. Лі взяв дитину собі на руки. Марина вдячно посміхнулася, у проміжку її на мить розтулених губ я побачив, що в неї відсутній один зуб. Решта були потемнілими, один з них майже чорний. Такий контраст на тлі її оксамитової шкіри й прекрасних очей просто вражав.
Освальд нахилився до неї і сказав щось, що стерло усмішку з її обличчя. Вона боязко подивилася на нього. Він ще щось промовив, штрикаючи при цьому пальцем її в плече. Я згадав розповідь Ела і подумав, чи не ті самі слова каже зараз Освальд своїй дружині: «паходу, сука».
Але ні. То сповивачі його роздратували. Він почав їх зривати — спершу з ручок, а потім з ніжок — і кидав ті ганчірки Марині, котра незграбно їх ловила. А потім роззирнулася, чи не дивиться, бува, хтось на них в залі.
Підійшла Вейда і торкнулась руки Лі. Він не звернув на неї уваги, продовжуючи розмотувати смугу полотна з шиї в малої Джун, а потім і це пожбурив у Марину. Саморобний шарф упав на підлогу. Марина нахилилася й мовчки його підібрала.
До них приєднався Роберт і по-дружньому стукнув брата кулаком в плече. Тепер термінал вже майже цілком спорожнів — останні з прибулих пасажирів минали сімейство Освальдів — і я ясно почув, що він сказав.
— Дай їй спокій, вона лише щойно сюди прибула. Вона ще навіть не зрозуміла, де знаходиться.
— Подивись-но на цю дитину, — заперечив Лі, піднімаючи вгору дочку на огляд. Тут уже Джун почала плакати. — Вона її замотала, немов якусь чортову єгипетську мумію. Бо так вони, бач, роблять там, у неї вдома. Не знаю, плакати мені чи сміятися. Старий баба! Старуха! — З ридаючою дитиною на руках він обернувся до Марини.
— Старий баба!
Та намагалася усміхнутись, як то роблять люди, розуміючи, що з них глузують, але не розуміючи чому. Мені побіжно згадався Ленні в ««Мишах і людях». А потім і лице Освальда також освітила посмішка, трішки кривувата, задириста. Від цього він став ледь не красенем. Він ніжно поцілував дружину, спершу в одну щоку, потім у другу.
— США, — промовив він і поцілував її знов. — США, Рина! Країна свободи й батьківщина лайна!
Усмішка Марини стала променистою. Він почав говорити до неї російською, попутно знову вручивши їй Джун. Марина почала колисати дитину, а він обхопив дружину рукою за талію. Коли вони виходили за межі мого поля зору, вона все ще посміхалася, перекинувши перед цим дитину собі на плече, щоб взяти за руку чоловіка.
Я поїхав додому — якщо можна було назвати домом те місце на Мерседес-стрит — і спробував заснути. Нічого в мене не вийшло, тож я лежав, заклавши руки за голову, слухав дратівні вуличні звуки і розмовляв з Елом Темплтоном. Це заняття стало для мене доволі частим явищем тепер, коли я залишився сам-один. У нього, що так мало схоже на мертвого, завжди було багато чого сказати.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |