Я взяв собі дитинча креветки на шпичачку й занурив його в соус.
— Гарний прикид. Майже як у Спіді Ґонзалеса[382].
— Тільки не починайте. Якщо бажаєте побачити справжній прикид, погляньте на Вінса Нолза. — Він показав поза сітку, де гурт вчителів незграбно, проте з захватом грав у волейбол. Поза ними я побачив Вінса у фраку й циліндрі. В оточенні дітлахів, котрі захоплено дивилися, як він висмикує стрічки з чистого повітря. Чудове видовище, якщо ти достатньо юний, щоб не помітити кінчик одної зі стрічок, що
стирчить в нього з рукава. Виблискували на сонці його наваксовані вуса.
— Взагалі-то, мені більше подобається прикид Сіско Кіда[з8з], — сказав Майк.
— Не сумніваюся, що ви пречудово виконуєте роботу офіціантів, але хто, в ім’я Бога, намовив вас так нарядитися? А тренер знає?
— Мусить, він тут.
— О? Я його ще не бачив.
— Він там, біля барбекю, наливається разом з іншими піддувайлами. А щодо цього вбрання. Міз Мімі вміє бути дуже переконливою.
Мені згадався підписаний мною контракт, і я зітхнув:
— Знаю.
Майк понизив голос:
— Ми всі знаємо, що вона хвора. Крім того. я ставлюся до цього, як до акторської гри. — Він встав у позу тореро, нелегку, якщо пам’ятати, що в руках в тебе таця з канапе. — Arriba![384]
— Непогано, але.
— Я знаю, я поки не увійшов у роль. Ще не занурився, правильно?
— Цей метод годиться хіба що для Брандо[з85]. Який у вас із хлопцями розклад на осінь, Майку?
— Останній рік? Джим у кишені?[з86] Я, Генк Альварес, Чіп Вігінс і Карл Крокет у лінії? Виграємо чемпіонат штату і той золотий м’яч опиниться в нашій шафі разом з рештою трофеїв.
— Мені подобається твоя диспозиція.
— А ви робитимете спектакль цієї осені, містере Емберсон?
— Планую.
— Добре. Класно. Підберіть і мені роль. але з моїм футболом я тільки на маленьку роль здатний. Послухайте цей бенд, вони непогано грають.
Бенд грав набагато краще, ніж непогано. На барабані була написана назва гурту «Лицарі». Вокаліст, ще ніби підліток, завдав рахунком темп, і бенд вжарив гарячу версію старої пісні Річі Веланса «Ох, моя голова», та ні, не такої вже й старої, як на літо 61-го, хоча сам Річі вже понад два роки, як був мертвий[з87].
Я з пивом у картонному стакані підійшов ближче до сцени. Голос вокаліста здався знайомим. І звук електрооргана також, що відчайдушно бажав бути схожим на гру акордеона. І раптом «клац» у голові. Цей хлопець — це ж Даґ Сем[з88], і не мине багато часу, як він буде створювати вже власні хіти: наприклад, «Вона така рухлива» або, скажімо, «Мендосино». Це буде вже під час «Британського вторгнення», а отже, цей бенд, що в оригіналі грає «техано-рок», прибере собі псевдобританську назву «Квінтет сера Даґласа»[з89].
— Джордже, ходіть-но сюди, ви не проти з деким познайомитись?
Я обернувся. Схилом спускалася Мімі, ведучи за собою якусь жінку. Моє перше враження від Сейді — геть усіх від неї перше враження, я не маю щодо цього сумнівів
— це її зріст. На ній було пласке взуття, як і на більшості тутешніх жінок, котрі знали, що півдня й цілий вечір вони топтатимуться надворі, але ця жінка останній раз взувала щось на підборах, либонь, ще на власне весілля, ба, можливо, навіть на тій оказії вона була одягнена в таку сукню, що могла прикрити пару туфель на низьких підборах або й зовсім без них, аби лиш, ставши перед олтарем, не височіти кумедно понад своїм нареченим. У ній було щонайменше шість футів, а можливо, й трішки
більше. Я перевищував її хіба дюйми на три і, якщо не рахувати тренера Бормана та Ґреґа Андервуда з історичного факультету, був єдиним таким чоловіком на вечірці. Авжеж, Ґреґ був ще той цибань. Говорячи жаргоном того часу, Сейді мала насправді добру будову. Вона знала це, але не пишалася, а радше була просто цього свідома. Я це зрозумів з її ходи.
«Я знаю, що я трохи завелика, щоб вважатись нормальною, — промовляла та хода. Розпростані плечі проказували ще більше. — Це не моя провина, я просто такою виросла. Як Топсі[390]». Сукня на ній була без рукавів, чорна, вся в трояндах. Руки засмаглі. Губи вона трішечки підвела рожевою помадою, але більше жодної косметики.
Кохання не виникло з першого погляду, я не маю щодо цього жодних сумнівів, проте я пам’ятаю те перше враження з подиву гідною ясністю. Якби я сказав вам, що з подібною ясністю пам’ятаю те, як уперше побачив колишню Кристі Еппінг, я б збрехав. Авжеж, то було в танцювальному клубі, і ми обоє були тоді сп’янілі, то, може, це рахується мені в залік.
Сейді мала безхитрісно-приємний вигляд у стилі «ось я така, проста американська дівчина, сприймайте мене такою, як бачите». Проте було в ній також і дещо інше. Того дня, на тій вечірці, я думав, що те дещо інше є просто звичайною незграбністю рослих людей. Пізніше я взнав, що зовсім вона не незграбна. Фактично, вона перебувала якнайдалі від незграбності.
Мімі виглядала гарно — чи принаймні не гірше, ніж того дня, коли приходила до мене додому переконувати, щоб я погодився вчителювати на повну ставку, — але вона була в макіяжі, що не виглядало звичайним. Грим не зовсім маскував запалість її очей, породжену, либонь, комбінацією безсоння й болю, й нові зморшки в кутиках її губ він не маскував. Але вона усміхалася, а чом би й ні? Вийшла заміж за свого парубка, утнула таку вечірку, яка вочевидь має шалений успіх, а ще вона привела гарненьку дівчину в гарненькому платті, аби познайомити її з єдиним на всю школу незайнятим вчителем англійської.
— Агов, Мімі, — гукнув я, вирушивши вгору схилом, огинаючи ломберні столики (позичені в клубі армійських ветеранів), за якими пізніше люди їстимуть барбекю, споглядаючи захід сонця. — Мої вітання. Гадаю, відсьогодні я мушу звикати звертатися до вас як до міз Сімонс.
Вона посміхнулася своєю сухою усмішкою.
— Я звикла до Мімі, звертайтеся до мене так і надалі, будь ласка. Хочу вас познайомити з новою членкинею викладацького складу. Це.
Хтось недбалий відштовхнув один зі складаних стільців собі зі шляху, і росла білява дівчина, вже з простягнутою до мене рукою й заготовленою на обличчі усмішкою «рада знайомству з вами», перечепившись через нього, упала вперед. Стілець, перекидаючись, полетів разом з нею, і я встиг собі уявити, що в потенції світить доволі прикрий інцидент, якщо якась його ніжка встромиться їй в живіт.
Впустивши склянку з пивом на траву, я зробив гігантський крок уперед і зловив дівчину в падінні. Ліва моя рука сковзнула їй навкруг талії. Права вп’ялася вище, вхопивши щось тепле, кругле і трохи піддатливе. Між моєю долонею і її груддю бавовна сукні сковзнула по чомусь гладенькому нейлоновому або шовковому, хтозна, що там вона на собі мала. Така трапилася душевна інтродукція, але між нами мався ще компаньйон, той збитий стілець з його недоладними кутами, і я під інерцією її
стоп’ятдесятифунтової, либонь, ваги[391] трохи поточився, проте і я, й вона, ми з нею обоє утрималися на ногах.
Я прибрав долоню з тієї частини її тіла, яку рідко хапають під час першого формального знайомства, і промовив:
— Привіт, я. — Джейк. Я був за волосок від того, щоб назватися своїм іменем з 21- го сторіччя, похопившись заткнутися лише в останню мить. — Я Джордж. Дуже приємно з вами познайомитись.
Вона почервоніла до корінців волосся. Я, мабуть, теж. Проте їй вистачило грації розрядити обстановку сміхом.
— Мені теж приємно з вами познайомитися. Здається, ви щойно врятували мене від дуже бридкого інциденту.
Ймовірно, врятував. Бо ось у чім справа, розумієте? Сейді дійсно не була незграбною, просто вона була схильна до потрапляння в різні інциденти. Це виглядало забавно дивним, поки ти не усвідомлював, чим це є насправді: якоюсь химерною напастю, що переслідує її. Як Сейді розповідала мені пізніше, це саме їй затиснуло в дверях машини край подолу, коли вона зі своїм хлопцем приїхала на випускну вечірку, і в результаті до актового залу вона увійшла у розірваній сукні. Вона саме та жінка, перед якою вибухають водою питні фонтанчики, забризкуючи їй все обличчя; вона та, котра, збираючись підкурити сигарету, раптом підпалює цілий коробок сірників, обпікаючи собі пальці, обсмалюючи волосся; та, в котрої лопається бретелька ліфчика під час батьківських зборів; та, в котрої повзуть страшнючі затяжки на панчохах саме перед її промовою на учительській конференції.
Вона не забувала про обережність, проходячи крізь двері (як то властиво всім високим особам), але, варто їй було наблизитися до дверей, як хтось міг ненароком прочинити їх прямо їй в лице. Вона була тричі застрягала в ліфтах, одного разу на дві години, а за рік до того, в універсамі в Саванні[392], недавно встановлений ескалатор зжував її черевик. Звісно, тоді я нічого такого не знав; того липневого надвечір’я я лише знав, що ця жінка з приємною зовнішністю, білявим волоссям і синіми очима впала мені до рук.
— Бачу, ви з міс Дангіл вже знаменито порозумілися, — сказала Мімі. — Залишаю вас, щоб пізнали одне одного ще краще.
««Отже, — подумав я, — зміна з місіс Клейтон на міс Дангіл вже відбулася, хтозна, формальна чи ні». Тим часом стілець одною ніжкою застряг у ґрунті. Сейді спробувала його витягти, і той спершу вперся. Але, коли піддався, його спинка живо злетіла вгору вздовж стегна Сейді й задерла спідницю, оголивши її ногу в панчосі з підв’язкою аж до самого пояса. Той виявився того ж рожевого кольору, що й троянди на її сукні. Сейді роздратовано скрикнула. Й без того розчервоніле лице її потемнішало до тривожного кольору вогнетривкої цегли.
Я взявся за стілець і рішуче відставив його вбік.
— Міс Дангіл. Сейді. якщо мені бодай-колись могла зустрітися жінка, котра потребує холодного пива, то ця жінка ви. Ходімо зі мною.
— Дякую вам, — сказала вона. — Мені так жаль. Мати казала мені, щоб я ніколи не кидалася на чоловіків, а я так цього й не навчилася.
Я вів її до ряду діжечок, дорогою показуючи на різних членів учительського контингенту (і взяв її за руку, коли хтось із волейболістів, ледь не наштовхнувся на неї, задкуючи, щоби відбити високу подачу), із твердою вірою: з просто колег ми з
нею можемо стати друзями, можливо, добрими друзями, але ніколи не станемо чимось більшим, неважливо, на що там сподівається Мімі. В якійсь кінокомедії з Роком Гадсоном[393] і Доріс Дей наша зустріч безсумнівно була б кваліфікована, як «метке спіткання», але в реальному житті, перед усе ще рясніючою усмішками аудиторією, це виглядало нескладним, дратівним. Так, вона була гарною. Так, приємно було йти поряд з такою високою дівчиною і все одно залишатися вищим за неї. І безперечно, мені вельми сподобалася пружна твердість її грудей, захованих під подвійним шаром тоненьких тканин: пристойної бавовни й сексуального нейлону. Але якщо вам уже не п’ятнадцять, випадкове лапання під час надвірної вечірки не можна кваліфікувати як кохання з першого погляду.
Я підніс оновленій (чи відновленій) міс Дангіл пиво, і ми стояли, балакали біля імпровізованого шинкваса необхідний відтинок часу. Ми сміялися, коли орендований в когось для цієї оказії Вінсом Нолзом голуб вистромив голову з його циліндра й дзьобнув Вінсів палець. Я ще показував Сейді викладачів Денголмської школи (багацько їх вже від’їхали з міста Тверезість на Алкогольному експресі). Вона казала, що ніколи не запам’ятає їх геть усіх, а я запевняв її, що запам’ятає. Я просив її звертатись до мене, якщо їй знадобиться будь-яка допомога. Необхідна кількість хвилин, очікувані маневри в розмові. Потім вона ще раз подякувала мені за те, що врятував її від негідного падіння, і пішла подивитися, чи не потрібна її допомога в збиранні дітей у гурт перед їхнім нападом на піняту, котру вони вже ось-ось мусять почати збивати. Я дивився їй услід, не закохано, а радше хтиво; мушу визнати, мене тоді на мить був збудив вид верху її панчохи і рожевих підв’язок з поясом.
Думки мої повернулись до неї, коли тієї ночі я вже збирався лягати в ліжко. Вона дуже гарно заповнювала собою великий об’єм простору, і не лише мої очі слідкували за похитуваннями її тіла, коли вона рухалася в тій своїй красивій сукні, але ж було та й поготів. Що з цього могло вирости більшого? Незадовго перед тим, як мені вирушити у найдивовижнішу в світі подорож, я читав книжку під назвою «Доволі вірна дружина»[394], і, коли лягав зараз у постіль, у голові мені зринув рядок з того роману: «Він утратив смак до романтичного кохання».
««Це про мене, — подумав я, вимикаючи світло. — Абсолютно втратив ту звичку. — А тоді, вже коли цвіркуни заколисували мене у сон. — Але там не тільки груди гарні. Її вага також. Її вага в моїх руках».
Як виявилось, я зовсім не втратив смак до романтичного кохання.
Серпень у Джоді був пеклом, щодня температура за дев’яносто, а часто й понад сто [395]. Кондиціонер у моєму орендованому будинку на Меса-лейн працював добре, але недостатньо добре, щоби протистояти такому безперервному натискові. Подеколи — якщо вдень траплялася освіжаюча злива — вечорами бувало трішки краще, проте не набагато.
Вранці 27 серпня, коли я у самих лише баскетбольних шортах сидів за своїм столом, працюючи над ««Місцем убивства», пролунав дверний дзвінок. Я скривився. Була неділя, незадовго перед тим я чув дзвони конкуруючих церков, а більшість знайомих мені людей відвідували одне з чотирьох чи п’яти тутешніх місць молитви.
Я натягнув майку і пішов до дверей. Там стояли тренер Борман і Елен Докерті, колишня очільниця факультету домашньої економіки[396], а тепер в. о. директора
ДКСШ; нікого не здивувало, коли Дік Сімонс подав заяву на звільнення в той же день, що й Мімі. Тренер був упакований у темно-синій костюм із кричущою краваткою, яка, здавалося, душить колоду його шиї. На Елен був сірий костюм, строгість якого трохи полегшували хвильки мережива при викоті. Обоє стояли з офіційними лицями. Перша моя думка була беззаперечною і в тій ж мірі дикою: «Вони знають. Якимсь чином вони дізналися, хто я такий і звідки з’явився. Вони прийшли мені це сказати».
Губи в тренера Бормана тремтіли, а Елен хоча ще й не плакала, сльози вже переповнювали її очі. І тоді я зрозумів.
— Мімі?
Тренер кивнув:
— Дік мені подзвонив. А я сказав Еллі, я зазвичай вожу її до церкви, і ось ми тепер повідомляємо людям. Найперше тим, кого вона любила найбільше.
— Мені жаль це почути, — промовив я. — А як там Дік?
— Схоже, що він з цим упорається, — сказала Елен, а потім суворо поглянула на тренера. — Так він сказав принаймні.
— Йо, з ним гаразд, — додав Борман. — Росстроєний, свісно.
— Авжеж, — кивнув я.
— Він збирається піддати її кремації, — губи Елен потоншали з осуду. — Сказав, що так бажала вона.
Я задумався про це:
— Ми могли б організувати щось на кшталт спеціальних зборів з настанням навчального року. Можемо ми це зробити? Люди зможуть висловитися у промовах. Може, показали б слайд-шоу? Гадаю, в людей багато є її фотографій.
— Це чудова ідея, — підхопила Елен. — Ви могли б це організувати, Джордже?
— Я радо постараюся.
— Залучіть собі в допомогу міс Дангіл. — І раніш, аніж мені в розум устигла вскочити іскра підозри, що це чергове сватання, вона додала. — Я гадаю, це якось зарадить дівчатам і хлопцям, котрі любили Мімз, якщо вони знатимуть, що меморіальні збори на її честь організували ті люди, котрих вибирала для нашої школи особисто вона сама. І Сейді це також допоможе.
Звісно, допоможе. Як новенька, вона таким чином покладе на свій репутаційний рахунок трішки доброзичливості, щоб було з чим розпочати навчальний рік.
— Гаразд. Я з нею побалакаю. Дякую вам обом. З вами все буде добре?
— Авжеж, — відповів рішуче тренер, але губи його не перестали тремтіти. Цим він мені сподобався. Вони повільно пішли до його машини, припаркованої біля бордюру. Тренер підтримував Елен під лікоть. За це він мені також сподобався.
Я причинив двері, сів на лавку в маленьких сінях і думав про Мімі, як вона сказала, що зневіриться, якщо я не візьмуся за загальношкільний спектакль. І якщо я не погоджуся працювати повноцінним викладачем, принаймні один рік. А також, якщо я не прийду на її весілля. Мімі, котра вважала, що «Ловець у житі» мусить бути в шкільній бібліотеці, і котра була не проти гарного злягання в суботній вечір. Вона була з тих педагогів, котрих діти ще довго пам’ятають після випуску, а іноді навіть повертаються, щоб відвідати їх, коли вже давно перестали бути дітьми. З тих, що іноді постають у житті проблемного учня у важливий для нього момент і творять важливі зміни.
Хто жінку чеснотну знайде? — питається у приповістці. — А ціна її більша від перлів. Шукає вона вовни й льону, і робить охоче своїми руками. Вона, немов кораблі ті купецькі, здалека спроваджує хліб свій[397].
Існує більше одеж, аніж ти одягаєш на себе, кожний вчитель про це знає, і їжа — це не лише тільки те, що ти кладеш собі до рота. Міз Мімі одягала й годувала багатьох. Включно зі мною. Я сидів там, на лавці, котру купив на блошиному ринку у Форт- Ворті, з похиленою головою, сховавши лице в долонях. Я думав про неї, і було мені дуже печально, але очі мої залишались сухими.
Я ніколи не був тим, кого називають плаксієм.
Сейді моментально погодилась допомогти мені готувати меморіальні збори. Ми працювали над цим два останніх тижні того спекотного серпня, їздили містом, складаючи список тих, хто виступить. Я рекрутував Майка Косло, щоб прочитав 31-й розділ з Приповістей про чеснотну жінку, а Ел Стівенс зголосився розповісти історію
— якої я ніколи не чув від самої Мімі — про те, як вона придумала назву для гамбургера, що став його specialite de la maison[398] — «Вилоріг». Також ми зібрали понад дві сотні світлин. Мені найбільше подобалась та, де Мімі з Діком огиналися в твісті на шкільних танцях. Явно було видно, що вона отримує задоволення; він же скидався на чоловіка зі значного розміру дрючком, встромленим йому в дупу. Фотографії ми сортували в шкільній бібліотеці, де на головному столі тепер стояла табличка з написом МІС ДАНГІЛ, замість МІЗ МІМІ.
Впродовж того часу ми з Сейді не цілувалися, не бралися за руки, ні разу навіть не подивилися одне одному в очі довше за побіжний погляд. Вона не розповідала про свій збанкрутілий шлюб, ані про причини переїзду з Джорджії до Техасу. Я не згадував про свій роман, не розповідав їй про своє здебільшого вигадане минуле. Ми говорили про книжки. Ми говорили про Кеннеді, чию зарубіжну політику вона вважала шовіністичною. Ми обговорювали рух за громадянські права, який тоді тільки народжувався. Я розповів їй про кладку через ручай наприкінці стежки біля автозаправки «Гамбл Ойл» у Північній Кароліні. Вона сказала, що бачила подібного роду туалетні заклади для кольорових людей у Джорджії, але вважала, що дні їхні вже добігають кінця. Вона гадала, що інтеграція шкіл неуникна, проте не раніше середини сімдесятих. Я сказав їй, що, на мою думку, завдяки зусиллям нового президента і його молодшого брата, генерального прокурора, це відбудеться раніше.
Вона фиркнула:
— Ваша повага до цього повсякчас вишкіреного ірландця значно більша за мою. Скажіть мені, він бодай хоч колись підстригається?
Ми не стали коханцями, але стали друзями. Іноді вона перечіплювалася через щось (у тому числі через власні ступні, величенькі ж бо мала), і в двох випадках я допомагав їй відновити рівновагу, але таких пам’ятних уловлювань, як було те, перше, більше не траплялося. Іноді вона заявляла, що мусить зараз же викурити сигарету, і я супроводжував її на майданчик, де курили учні, поза майстернею для занять з металообробки.
— Жаль, що скоро не зможу приходити сюди в старих джинсах, розсідатися отак на лаві, — сказала вона одного дня. До настання навчального року тоді залишалося вже менше тижня. — А в учительській така духотінь.
— Колись все це зміниться. На шкільній території палити буде заборонено. І вчителям, і учням.
Вона усміхнулася. Гарна була та усмішка, бо губи вона мала повні, розкішні. І джинси, мушу сказати, на ній сиділи гарно. В неї були довгі, довгі ноги. Не кажучи вже про порядно звабний задок.
— Суспільство без сигарет. Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми. не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?
— Авжеж, але це займе трохи більше часу, ніж інтеграція. Хто вам сказав, що я пишу роман?
— Міз Мімі, — відповіла вона й кинула недопалок в урну з піском, яких там стояло з півдесятка. — Сказала, що хороший. А оскільки зайшлося про міз Мімі, гадаю, нам треба повертатися до роботи. Здається, з фотографіями ми вже майже закінчили, а ви як гадаєте?
— Так.
— А ви певні, що крутити ту мелодію з «Вест-Сайдської історії»[399] під час слайд-шоу — це не провінціальщина?
Я був певен, що «Десь там» відгонить більшою провінційністю, аніж разом узяті Небраска з Айовою, проте Елен Докерті запевняла, що це була улюблена пісня Мімі.
Я сказав про це Сейді, й вона недовірливо розсміялася:
— Не так вже добре я встигла її взнати, але мені це здається зовсім несхожим на Мімі. Ймовірно, це улюблена пісня самої Еллі.
— Тепер, коли ви сказали, мені теж так почало здаватися. Слухайте, Сейді, хочете піти разом зі мною на футбольний матч у п’ятницю? Заодно показатися всім дітям ще до того, як у понеділок розпочнуться заняття?
— Я б залюбки, — тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. — Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися.
І, мабуть, ще довший час не буду готова.
— Я теж. — Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема — виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. — Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.
— Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.
— Бо я вищий.
Вона жартома вдарила мене по руці — так, ніби старша сестра ляснула.
— Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.
На матчі практично геть усі дивилися на нас, і то з легким благоговінням — немов ми були представниками якоїсь трохи іншої людської раси. Мені це було приємно, нарешті Сейді не змушена була щулитися, щоби вписатися в загал. На ній був светр «Лев’ячий Прайд» і улюблені вицвілі сині джинси. Із зав’язаним ззаду у хвіст білявим волоссям вона сама була як старшокласниця. Висока така, можливо, центральна нападниця дівочої баскетбольної команди.
Ми сиділи в учительському ряду, волаючи, коли Джим Ла-Дью півдесятком коротких пасів обдурив захист арнетських[400] «Ведмедів», а тоді з шістдесяти ярдів провів бомбовий кидок, який підхопив на ноги весь натовп. Рахунок першого тайму: Денголм 31, Арнет 6. Коли гравці побігли з поля, а туди натомість, киваючи тубами і тромбонами, вийшов Денголмський духовий оркестр, я запитав у Сейді, чи не хоче вона хотдога і кока-коли.
— Авжеж, хочу, але зараз там черга буде завдовжки аж до парковки. Дочекаємося тайм-ауту в третій чверті чи ще чогось. Мусимо ричати, як ті леви, виконувати Джим- рик.
— Мені здається, ви й самі з цим добре впораєтеся.
Вона посміхнулась, стискаючи мою руку:
— Ні, мені потрібна ваша допомога. Я ж тут новенька, пам’ятаєте?
Від її доторку в мені перебіг тихенький теплий дрож, що не асоціювався з суто дружніми чуттями. А чом би й ні? Щоки її палали, очі іскрилися; під ліхтарями й зеленаво-блакитним небом гуснучих техаських сутінків вона виглядала набагато більш, аніж просто гарненькою. Все могло прогресувати між нами швидше, аніж воно насправді йшло, якби не той інцидент, що стався в перерві.
Оркестр маршував, як зазвичай марширують шкільні оркестри, ступаючи в ногу, граючи трохи врозбрід, видуваючи попурі, мотиви якого важко було ідентифікувати. Коли оркестр завершив виступ, на п’ятдесятиярдову лінію висипали чирлідерки, кинули під ноги свої помпони і вперлися руками собі в боки: «Ану, подайте сюди Л!»
Ми видали попрошене, а далі пішли вимоги на літери Е, В, И.
— А цілком?
— Л-Е-В-И! — заволали на трибунах усі місцеві, ляскаючи в долоні.
— Хто виграє?
— Л-Е-В-И! — після рахунку в першій половині гри щодо цього майже не було сумнівів.
— Ми хочемо почути ваш рик!
Ми заричали на традиційний манер, спершу обертаючись наліво, а потім направо. Сейді вся віддавалась забаві, приклавши долоні до рота, хвостик на потилиці метлявся з одного її плеча на інше.
А слідом настала черга Джим-рику. У три попередніх роки — авжеж, наш містер Ла-Дью навіть в юніорах починав уже квотербеком — цей церемоніал був доволі простим. Чирлідерки кричали щось на кшталт «Покажіть лев’ячий рев! Хто в команді чільний лев!» І все місто скандувало: «ДЖИМ! ДЖИМ! ДЖИМ!» Після цього чирлідерки робили ще кілька кульбітів і бігли з поля, поступаючись місцем оркестру й клубу підтримки іншої команди. Але цього року, либонь, на честь прощального сезону Джима, речівка змінилася.
На кожний викрик натовпу «ДЖИМ» чирлідерки відповідали першим складом його прізвища, тягнучи його, немов нав’язливу музичну ноту. Трюк був новий, проте нескладний, і натовп навчився його скоренько. Сейді кричала незгірш за найкращих тутешніх скандувальників, але лише допоки не помітила, що я мовчу. Я стояв з роззявленим ротом.
— Джордже, з вам все гаразд?
Я не спромігся на відповідь. Фактично я майже не почув запитання. Бо подумки перенісся назад, у Лізбон-Фолз. Я щойно вийшов з кролячої нори. Щойно пройшов
повз стіну сушарні і прослизнув під ланцюгом. Я був готовий до зустрічі з містером Жовта Картка, але не до того, що він нападе на мене. Що й відбулося. От лишень він тоді вже не був більше містером Жовта Картка; тепер він був містером Помаранчева Картка. ««Ти не мусиш тут бути, — сказав він. — Хто ти? Що ти тут робиш?» А коли я намагався спитати його, чи не звертався він до АА зі своїми алкогольними проблемами, він сказав.
— Джордже? — тепер в її голосі вже звучала разом із занепокоєнням також турботливість. — Що таке? Що не так?
Фанати були цілком захоплені грою у виклик-відповідь. Чирлідерки гукали «ДЖИМ», а трибуни їм відповідали «ЛА».
««Пішов ти на хер, Джимла!» — ось що гаркнув мені той Жовта Картка, котрий на тоді вже став Помаранчевою Карткою (але поки що не загиблим від власної руки містером Чорна Картка), і саме це я чув зараз, частинами цього слова, немов подушкою перекидалися між собою чирлідерки з поля й дві з половиною тисячі фанатів з трибун.
«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»
Сейді вхопила мене за руку й струснула.
— Скажіть щось, містере! Говоріть до мене, бо мені лячно!
Я обернувся до неї, вимучивши з себе посмішку. Це далося нелегко, повірте.
— Просто нестача цукру в організмі, я гадаю. Піду-таки, дістану чогось попити.
— Ви не збираєтеся зомліти, ні? Я можу провести вас до амбулаторії, якщо.
— Зі мною все гаразд, — запевнив я, а тоді, не думаючи сам, що роблю, поцілував її в кінчик носа. Якийсь хлопець вигукнув: «Молодчага, містер Е!»
Замість розсердитися, вона наморщила носа, наче кролик, а потім усміхнулась:
— Тоді забирайтеся звідси. Поки не зруйнували мені репутацію. І принесіть мені чилі-дог[401]. Щоб багато сиру.
— Авжеж, мем.
Минуле прагне гармонії в собі, це я вже загалом зрозумів. Але про що його пісня? Я не знав, і це непокоїло мене, і то вельми. На бетонній доріжці, що вела до ятки з напоями, речівка звучала так гучно, що мені схотілося затулити собі вуха долонями, лиш би її не чути.
«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»
Частина 4 Сейді й генерал
Розділ 14
Меморіальні збори відбулися наприкінці першого дня нового навчального року, і якщо можливо оцінити успіх за кількістю мокрих носовичків, то зорганізоване мною разом із Сейді шоу стало сенсаційним блокбастером. Я певен, що для дітей це був катарсис, і гадаю, воно сподобалося б і самій Мімі. «Саркастичні люди під панциром зазвичай приховують зефір, — якось сказала вона мені. — І я така ж».
Вчителі трималися майже впродовж усього вшанування. Це Майк почав проймати їх своєю спокійною, щиросердою декламацією 31 розділу Приповістей. А вже коли пішло слайд-шоу під акомпанемент того смальцю з «Вест-сайдської історії», попливли уже й педагоги. Порадував мене, зокрема, тренер Борман. Сльозами, які спливали по його червоних щоках, і потужними схлипами, що з кректанням виринали з його масивних грудей, футбольний гуру Денголма нагадував мені того, хто завжди посідає друге місце в списку улюбленців усіх дітлахів — каченя Бейбі Х’юї [402].
Цим своїм спостереженням я пошепки поділився з Сейді, разом з котрою ми стояли біля великого екрана, на якому один за одним змінювалися образи Мімі. Сейді також плакала, але змушена була зникнути зі сцени, сховатися за лаштунками, коли сміх почав спершу придушувати їй сльози, а потім і зовсім переміг їх. Звідти, з напівтемряви, вона дивилась на мене докірливо. а потім показала мені пальця. Я вирішив, що залужив на це. І зачудувався, чи Мімі й зараз так само вважала б, що ми з Сейді прекрасно поладимо.
А потім подумав, що, мабуть, так.
П’єсу на ту осінь я вибрав «Дванадцять сердитих чоловіків», нібито ненароком забувши поінформувати компанію «Семюел Френч»[403] про те, що нашу версію я збираюся перейменувати на «Журі», щоб ввести таким чином у дію кількох дівчат. Кастинг я проведу наприкінці жовтня, а репетиції розпочнуться 13-го листопада, після останньої календарної гри «Левів» у минаючому сезоні. Я поклав око на Вінса Нолза в ролі присяжного № 8 — ухильника, котрого в кіно грав Генрі Фонда, — а Майк Косло щоб зіграв найкращу, на мою думку, роль у цій п’єсі: впертого, жорсткого присяжного № 3.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 10 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |