Вранці я першим чином відіслав до Нокомиської бібліотеки ««Звіт Чепмена».
А потім поїхав у Даллас.
За три дні я вже сидів на лаві на Ділі-плазі й дивився на цегляний куб Техаського сховища шкільних підручників. Наприкінці дня стояла нестерпна спека. Я приспустив краватку (якщо ви в 1960-му не мали на шиї краватки, навіть у спекотні дні, це викликало до вас непотрібну увагу) і розстебнув верхній ґудзик простої білої сорочки, але це не дуже допомагало. Як і скупа тінь в’яза, що ріс поза моєю лавкою.
Коли я селився до готелю «Адольфус» на Комерс-стрит, мені було запропоновано вибір: з кондиціонером або без кондиціонера. Я заплатив додаткові п’ять баксів за кімнату, де навіконний апарат гарантовано понижував температуру до сімдесяти восьми[32б], і якби в моїй голові був мозок, я б зараз пішов туди, а не чекав, коли беркицьнуся тут від сонячного удару. Можливо, посвіжішає з настанням ночі. Бодай хоч трохи.
Але цей цегляний куб не відпускав моїх очей, а його вікна — особливо одне, кутове, праве, на шостому поверсі, — здавалося, вивчають мене. У цій будівлі явно вчувалася якась загроза. Ви — якщо там справді є котрийсь ви — можете з цього кепкувати, називаючи це не чим іншим, окрім як ефектом породженим моїм унікальним знанням майбутнього, проте це не пояснює того, що насправді утримувало мене на тій лаві, попри вбивчу спеку. А утримувало мене відчуття, що я вже бачив цю будівлю раніше.
Вона нагадала мені ливарню Кіченера в Деррі.
Книгосховище не було руїною, але воно дихало тим самим відчуттям свідомої себе загрози. Я згадав, як підійшов до тієї вгрузлої в землю, чорної від сажі димової труби, що лежала серед бур’яну, немов гігантська доісторична змія, яка придрімнула на сонці. Пригадав, як зазирнув до її темного жерла, такого великого, що я міг би прямо туди ввійти. І ще я пригадав відчуття того, ніби там є щось всередині. Щось живе. Щось, що бажає, аби я туди увійшов. Зайшов у гості. Можливо, на довгий, довгий час.
Заходь, — шепотіло вікно на шостому поверсі. — Роздивися тут. Тут зараз порожньо, ті кілька людей, котрі працюють влітку, вже пішли додому, але якщо ти обійдеш дім кругом до вантажної платформи при залізничній колії, там ти знайдеш відчинені двері, я знаю. Врешті-решт, що тут є такого, щоб його охороняти? Нічого, окрім шкільних підручників, ба навіть ті учні, для яких вони призначені, не вельми їх прагнуть. Як тобі самому про це добре відомо, Джейку. Тож заходь. Піднімайся на шостий поверх. У твій час тут музей, люди приїздять з усього світу, і дехто з них все ще плаче за тим чоловіком, котрого було застрелено, і за всім тим, що він міг би зробити, але зараз i960 рік, Кеннеді все ще простий сенатор, а Джейка Еппінга не існує. Тільки Джордж Емберсон існує, чоловік із короткою стрижкою, у пропотілій сорочці й попущеній краватці. Людина свого часу, так би мовити. Тож заходь, піднімайся. Чи ти боїшся привидів? Як ти їх можеш боятися, коли того злочину ще не трапилося?
Але вони були, привиди були. Либонь, не в Новому Орлеані на Магазин-стрит, а тут? О, так. Тільки я так і не уздрів їх, бо заходити до Книгосховища мені кортіло не більше, аніж заглиблюватися у повалений димар у Деррі. Освальд отримає роботу з сортування шкільних підручників усього лиш за якийсь місяць до вбивства президента, і весь цей довгий час чекання мені треба уникати будь-яких гострих кутів. Ні, я мав намір дотримуватися того плану, котрий накидав Ел у заключному розділі своїх нотаток, у тому, що озаглавлений ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ.
Хоч він і був упевнений у теорії самотнього стрільця, Ел, однак, не відкидав невеличкої, але статистично вагомої ймовірності того, що він може помилятися. У своїх нотатках він називав це «вікном невизначеності».
Як те, що на шостому поверсі.
Він мав намір прикрити це вікно назавжди 10 квітня 1963, більш ніж за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас, і я вважав, що ця його ідея має сенс. Можливо, саме тоді, у квітні, і, скоріш за все, саме в ту ніч — а чого чекати? — я вб’ю чоловіка Марини й батька Джун так само, як уже вбив Френка Даннінга. І докорів сумління матиму не більше, аніж тоді. Якщо ти бачиш павука, що квапиться по підлозі до колиски, де лежить твоя дитина, ти ще можеш вагатися. Можливо, навіть зважуватимеш, а чи не вловити його до пляшки, щоб випустити надворі, нехай собі доживає там своє маленьке життя. Але якщо ти певен, що павук отруйний? Якась чорна вдова[327]? У такому випадку ти не вагатимешся. Аж ніяк не вагатимешся, якщо маєш здоровий глузд.
Ти наступиш на павука й розчавиш його.
Я мав власний план на роки між серпнем 1960 і квітнем 1963. Щойно Освальд повернеться з Росії, я триматиму його на оці, але не втручатимуся. Я не можу цього
собі дозволити через ефект метелика. Якщо в англійській мові й існує більш недотепна метафора за ««ланцюг подій», мені така невідома. Ланцюги (окрім тих, які, як я гадаю, усі ми колись навчалися робити в дитсадочку з паперових стрічок різного кольору) — міцна річ. Ми користуємося ними, виважуючи моторні блоки з наших ваговозів, ними ми сковуємо руки й ноги небезпечним в’язням. Не існує більше тієї дійсності, якою я її колись знав. Події хисткі, це я вам кажу, як будиночки, складені з гральних карт, а наближаючись до Освальда — не кажучи вже, щоб застерігати його проти скоєння злочину, якого він ще навіть не замислив, — я втрачу єдину мою перевагу. Метелик розправить крильця, і курс Освальда буде змінено.
Спершу, либонь, стануться дрібні зміни, але, як говориться у пісні Брюса Спрингстіна, з дрібничок, бейбі, одного дня постають великі речі[328]. То можуть бути й зміни на добре, такі, що вбережуть людину, котра зараз працює сенатором від Массачусетсу. Але мені в це не вірилося. Бо минуле опірне. У 1962, як мовилося в одній з приміток, які Ел робив на берегах своїх нотаток, Кеннеді збирався відвідати Х’юстон[329], виступити в університеті Райса з лекцією про політ на Місяць. ««Відкрита аудиторія, подіум без куленепробивного екрана», написав Ел. До Х’юстона від Далласа менше трьохсот миль. Що, як Освальд надумає застрелити президента там?
Або припустімо, що Освальд дійсно підставлений цап-відбувайло. А я налякаю його і він втече з Далласа назад до Нового Орлеана, а Кеннеді все одно загине, ставши жертвою мафії або якихось змовників з ЦРУ? Чи вистачить мені відваги повернутися крізь кролячу нору і знову розпочати все з нуля? Знову рятувати родину Даннінгів? Рятувати Каролін Пулен знову? Я на цю місію витратив уже майже два роки. Чи захочеться мені інвестувати до неї ще п’ять, з таким же непевним, як завжди, результатом?
Краще, аби не дійшло до того, щоб у цьому пересвідчуватись.
Краще убезпечитися.
Дорогою з Нью-Орлеана в Техас я вирішив, що найкращий спосіб спостерігати за Освальдом без того, щоби трапитись на його шляху — це мені жити в Далласі, поки він житиме у місті-супутнику Форт-Ворті, а потім самому перебратися до Форт-Ворта, коли Освальд переїде з сім’єю в Даллас[ззо]. Ця ідея була спокусливою, завдяки її простоті, але вона не була дієвою. Я зрозумів це через кілька тижнів після того, як вперше придивлявся до Техаського книгосховища і гостро відчув, що воно — точно як та безодня Ніцше — придивляється до мене.
Серпень і вересень того року, коли відбувалися вибори президента, я провів, їздячи «Санлайнером» по Далласу, шукаючи собі квартиру (навіть тепер, після всього, відчуваючи сум за моїм вірним Джі-Пі-Есом, коли вряди-годи зупинявся, щоб спитати в когось про дорогу). Ніщо не здавалося підходящим. Спершу я гадав, що справа в самих квартирах. Потім, коли почав уже краще відчувати це місто, я зрозумів, що справа в мені.
Єдина правда полягала в тому, що мені не подобався Даллас, і вісім тижнів прискіпливого вивчення міста вистачило, щоб я дійшов висновку, що в ньому забагато того, чого я ніколи не полюблю. Газета «Таймз Гералд» (яку чимало далласців буденно називали ««Грязь Гералд») була жерстяним гучномовцем втомливої самовпевненості. Інша, «Морнінг Ньюз», могла наводити лоск лірикою, розводячись про те, як Даллас із Х’юстоном «наввипередки прямують до раю», але
хмарочоси, про які йшлося у редакторській колонці, залишалися острівцем архітектурної пиндючності в оточенні кварталів, які я сам для себе почав називати Великим американським культом пласкості. Газети ігнорували ті ближні обширні нетрі, де лише починали потроху розсотуватися смуги расового відчуження. Трохи далі лежали садиби середнього класу, в яких жили здебільшого ветерани Другої світової та Корейської війн. Ветерани мали дружин, котрі цілими днями тільки й робили, що «пледжували» меблі та «мейтегували»[з31] білизну. У більшості було по 2,5 дитини. Підлітки стригли траву, розвозили велосипедами ««Грязь Гералд», глянсували сімейні автомобілі «Черепаховим воском»[з32] і слухали (потай) Чака Беррі по транзисторних радіоприймачах. Мабуть, запевняючи своїх батьків, що він білий[333].
Поза приміськими районами, з їхніми вертлявими бризкалками на моріжках, лежали безкраї простори пласкої порожнечі. Де-не-де мобільні зрошувальні установки ще обслуговували поля бавовнику, але Королева Бавовна здебільшого вже була мертва, їй на зміну прийшли безкінечні акри кукурудзи та сої. Насправді найприбутковішими культурами округу Даллас були електроніка, текстиль, брехні та чорні нафтодолари. Свердловин поблизу було небагато, але коли вітер дув із заходу, з покладів Пермського басейну[з34], в містах-двійнятах смерділо нафтою і природним газом.
Діловий район у середмісті кишів пронозами, котрі красувалися в прикидах, які я звик подумки називати «повний даллас»: картатий спортивний піджак, вузька краватка з затискачем з дутого золота (ці затискачі, шістдесятницькі версії пізніших брязкалець гіп-гоперів, ішли зазвичай з діамантами або з їх правдоподібними замінниками, головне, щоб іскрилися), білі штани «Сансабелт»[з35] і розцяцьковані хитромудрим шитвом чоботи. Вони працювали в банках і інвестиційних компаніях. Вони торгували соєвими ф’ючерсами, лізингами нафтових родовищ та землею на захід від міста, де не могло рости нічого, крім дурману смердючого і перекотиполя. Вони плескали одне одного по плечах долонями з винизаними перснями пальцями й звали одне одного ««синку». На поясах, там де бізнесмени у 2011 році носять свої мобільні телефони, багацько хто з них носив пістолети в кобурах ручної роботи.
Одні білборди закликали до імпічменту Голови Верховного суду Ерла Воррена; з білбордів скалився Микита Хрущов (NYET, COMRADE KHRUSHCHEV. — повідомляв напис. — ЦЕ МИ ВАС ПОХОВАЄМО!)[336]; а на одному білборді, на Західній Комерс- стрит, було написано: АМЕРИКАНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗА РАСОВУ ІНТЕГРАЦІЮ. ТІЛЬКИ ПОДУМАТИ! Цей білборд було оплачено кимсь, хто називав себе «Спілкою чаювальників»[з37]. Двічі на бізнес-офісах, імена власників яких могли натякати на їхнє єврейське походження, я бачив намальовані свастики.
Мені не подобався Даллас. Ні, сер, ні, мем, ніяким чином. Я незлюбив його вже з того моменту, як реєструвався в готелі «Адольфус» і побачив, як в тамтешньому ресторані метрдотель, вхопивши за руку зіщуленого офіціанта, кричав йому щось просто в обличчя. А проте я маю тут справу, тож мушу тут залишатися. Так я думав тоді.
1 0
Двадцять другого вересня я знайшов місце, яке нарешті здалося мені придатним для життя. На Блеквел-стрит у Північному Далласі окремо розташований гараж,
перероблений на доволі приємну двоповерхову квартиру. Найбільша принада — кондиціонер повітря. Найбільша вада — власник землі й будівлі Рей Мак Джонсон, расист, котрий повідав мені, що, якщо я тут оселюся, наймудріше буде триматися подалі від сусідньої Грінвіл-авеню, де повно забігайлівок расово змішаного штибу та чорномазих з «ножами-викидухами», як він їх назвав.
— Я в цілому світі не мау нічого супроти нігерів, — повідав він мені. — Ні-сер. То Бог прокляв їх на це положення, а не я. Ви ж знали це чи ні?
— Гадаю, цей розділ в Біблії я пропустив.
Він підозріло покосився.
— Ви хто, методист?
— Так, сер, — погодився я. Це здавалося безпечнішим, аніж сказати, що в конфесіональному сенсі я ніхто.
— Вам треба пройти баптистське воцерковлення, синку. У нас радо приймають новонавернених. Винаймете квартиру, а тоді, либонь, якоїсь неділі зможете піти разом зі мноу й моєю дружиною.
— Можливо, й так, — погодився я, нагадуючи собі не забути запасти в кому тієї неділі. Можливо, в смертельну.
Тим часом містер Джонсон повернувся до свого оригінального сценарію.
— Дивіться, Ной напився п’яним той єдиний раз на ковчегу і лежав він у своєму ліжку геть-чисто голий. Двоє його синів не дивилися на нього, вони відвернулися в інший бік і накрили його ковдрою. Ну, не знаю, може, то було покривало. Але Хам — він був чорним в їхній родині, — той подивився на свого батька в його голизні, і Бог прокляв його і всю його расу на те, щоб були дроворубами та водоносами. Отак воно й пішло. Ось що стоїть за всім цим. Біблія, книга «Буття», розділ дев’ятий. Візьміть самі й подивіться, містере Емберсон.
— Угу, — гмикнув я, нагадуючи собі, що десь переїжджати я все-таки мушу, неможливо мені залишатися в «Адольфусі» безкінечно. Нагадуючи собі, що зміг би зжитися з незначним расизмом, котрого не в змозі перебороти. Нагадуючи собі, що такий зараз дух часу, і так тут, либонь, повсюди. От тільки не зовсім мені в це вірилось. — Я все обдумаю і дам вам знати за день-два, містере Джонсон.
— Не варто довго чекати, синку. Ця квартира піде швидко. Сьогодні у вас благословенний день.
1 1
Благословенний день знову був пеклом, а пошуки житла роботою, яка розпалила спрагу. Покинувши освічене товариство містера Рея Мака Джонсона, я відчув бажання випити пива. І зробити це вирішив на Грінвіл-авеню. Бо, оскільки містер Джонсон відговорював мене від неї, я просто мушу з’ясувати, що там і як.
Він мав рацію по двох пунктах: вулиця була інтегрована (більш-менш) й зухвала. А також вона буяла життям. Поставивши машину, я пішов прогулятися, всотуючи тамтешню карнавальну атмосферу. Я проминув майже два десятки барів, кілька післяпрем’єрних кінотеатрів (ЗАХОДЬ, ВСЕРЕДИНІ «ХОЛОДОК», читалося на банерах, що, підвішені до піддашків, лопотіли на гарячому, пропахлому нафтою техаському вітерці) і заклад, проти якого вуличний закликач волав: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка, найкраще с’риип’из-шооу в ці’оому збіса світі! Найкраще с’риип’из-шооу з усіх вами будь-коли бачених! Наші леді виголені, якщо ви розумієте,
про що воно йдеться!» А ще я проминув четверо дверей з вивісками типу «переведення чеків у готівку, швидкі позики». Перед однією з них — «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло» — нахабно стирчав щит з написом угорі ЩОДЕННА ЛІНІЯ, а нижче: ТІЛЬКИ ДЛЯ РОЗВАГИ. Навкруг щита чоловіки в солом’яних капелюхах і підтяжках (вигляд, який собі могли дозволити лише нарвані грачі) обговорювали свіжооприлюднені коефіцієнти. Одні тримали в руках програми кінських перегонів, інші спортивну секцію «Морнінг Ньюз».
«Тільки для розваги, — подумав я. — Йо, саме так». На мить мені уявився мій будиночок, підпалений серед ночі, полум’я, підбадьорюване вітром з Мексиканської затоки, високо злітає в чорне зоряне небо. Розваги мають свої вади, особливо коли йдеться про гру на гроші.
З прочинених дверей линула музика й запахи пива. Я чув, як з одного джукбокса Джері Лі Люїс співає «Всі навкруги аж трусяться танцювати», а з іншого, з сусідніх дверей, Ферлін Гаскі емоційно стогне «Крила голубки»[зз8]. Я встиг отримати пропозиції від чотирьох повій та одного вуличного торговця, котрий продавав диски коліс, кришталево осяйні довгі бритви та прапори Штату Самотня Зірка з чеканним написом «НЕ ЗАВОДЬСЯ З ТЕХАСОМ». Спробуйте-но перекласти це латиною.
Дуже сильним було дежавю, тривожне відчуття того, що тут чигає те саме зло, яке тут чигало й раніше. Оскільки я ніколи в житті не бував раніше на Грінвіл-авеню, відчуття це було безглуздим, проте заразом і невідпорним, бо було тим, що йде радше з серця, аніж із голови. Раптом мені зовсім перехотілося пива. І перероблену з гаража квартиру в містера Джонсона перехотілося винаймати також, хай які там не є в ній високі кондиції повітря.
Я щойно був проминув пивничку «Троянда пустелі», де з джукбокса гримів Мадді Вотерс[339]. Лишень я розвернувся, щоби йти назад, туди, де залишив машину, як з дверей вилетів якийсь чолов’яга. Перечепившись, він розтягнувся на хіднику. З темного нутра бару пролунав вибух сміху. Якась жінка крикнула: «І не повертайся, ти, чудо без члена!» Це викликало новий (і ще веселіший) регіт.
У викинутого клієнта текла кров з носа — жорстко покривленого набік, — а також з подряпини, що тягнулася через всю ліву половину його обличчя, від скроні до краю щелепи. Очі його вибалушилися від шоку. Вилізлі зі штанів поли сорочки метлялися йому ледь не до колін, коли він, вхопившись за ліхтарний стовп, підважував себе на рівні. Щойно вставши, він почав озиратися довкола, геть нічого не бачачи.
Я зробив крок чи два в його бік, але не встиг наблизитись, як, похитуючись на підборах «стілетто», підійшла одна з тих жінок, котрі питали мене, чи не бажаю я любовної пригоди. От лишень була вона не жінкою, тобто не зовсім. Мала не більше шістнадцяти років, з великими темними очима і гладенькою шкірою кольору кави. Дівчина усміхалась, але не глузливо, і, коли чоловік з закривавленим обличчям поточився, підхопила його під руку.
— Обережно, любасику, — промовила вона. — Тобі треба заспокоїтися, перш ніж.
Той задер угору звислі поли своєї сорочки. Оздоблена перламутром рукоять пістолета — набагато меншого за той, що я був купив у крамниці спорттоварів Мехена, ледь не іграшкового — вдавилася в блідий товщ черева, що звисало поверх талії його габардинових слаксів без пояса. Зіпер в нього був наполовину розстебнутий, і я помітив боксерського типу труси з зображеннями гоночних машинок. Мені це запам’яталось. Він висмикнув пістолет, упер його дуло вуличній повії у здухвину й
натиснув гачок. Пролунало неголосне ідіотське «пук», ніби звук одинокої петарди «дамський пальчик»[340] всередині пустої бляшанки, не більше. Жінка закричала й, притискаючи руки до черева, осіла на тротуар.
— Ти стрелив у мене! — голос її прозвучав радше обурено, ніж болісно, але кров уже почала проступати їй крізь пальці. — Ти стрелив у мене, ти, чмо засцяне, навіщо ти в мене стрелив?
Він не звернув на це уваги, лише рвонув навстіж двері «Троянди пустелі». Я так і стояв, де був застиг в момент, коли він вистрелив у цю гарну юну повію, почасти тому, що мене спаралізувало шоком, але головно, тому що все це трапилося за якусь пару секунд. Можливо, це забрало більше часу, ніж в Освальда на вбивство президента, але ненабагато більше.
— Цього ти бажаєш, Ліндо? — заволав він. — Якщо цього ти бажаєш, я подарую тобі те, чого ти бажаєш.
Він встромив дуло пістолета собі до вуха і натиснув гачок.
1 2
Я витяг складеного носовичка і делікатно приклав його до отвору на червоній сукні юної дівчини. Я не знав, чи дуже тяжко її поранено, але вона залишалася достатньо жвавою, щоби продукувати невпинний потік красномовних фраз, яких, либонь, навчилася від власної матері (а втім, хтозна). А коли один чоловік зі зростаючого натовпу підступив трішечки ближче, щоби краще бачити, вона гиркнула: «Перестань зирити мені під спідницю, ти, нахабний покидьку. За це мусиш платити».
— Цей куурви’ син, бі’олага, уже меер’віший мер’воо, — зауважив якийсь парубок, стоячи навколішки біля чоловіка, котрого були викинули з «Троянди пустелі». Почала верещати котрась з жінок.
Наближалися сирени поліцейських машин: теж верескливі. Я помітив іншу леді з числа тих, котрі звертались до мене перед тим, під час моєї прогулянки вздовж Грінвіл-авеню, рудоволосу, у штанах-капрі. Підізвав її, мотнувши головою. Вона торкнулася собі грудини жестом ««хто, я?», і я кивнув: так, ви.
— Тримайте хустинку при рані, — сказав я їй. — Намагайтеся стримувати кровотечу. Я мушу йти.
Вона відреагувала на це легкою, розуміючою усмішкою.
— Не бажаєте залишатися через копів?
— Та ні, насправді. Я тут нікого не знаю. Просто проходив собі тут.
Рудоволоска уклякла на колінах біля стікаючої кров’ю дівчини, котра лежала на
хіднику, клянучи все і всіх, і притискала вже просяклу хустинку.
— Золотце, та ми тут усі такі, перехожі.
1 3
Тієї ночі я не міг заснути. Починав відпливати, а потім бачив масне від поту, самовдоволене обличчя Рея Мак Джонсона, як він покладає двісті років рабства, мордувань та експлуатації на те, що колись якийсь підліток угледів моторне хазяйство свого батька. Я різко просинався, заспокоювався, відпливав. і бачив маленького чоловічка з розчепленою ширінькою, як він встромляє дуло приховуваного до того пістолета собі у вухо. ««Цього ти бажаєш, Ліндо?» Один фінальний вибух роздратування перед вічним сном. А я знову прокинувся. Наступним там був чоловік
у чорному седані, котрий кидає бензинову бомбу в переднє вікно мого будиночка в Сансет Пойнті: Едуардо Гутьєрес намагається здихатися свого янкі з Янкіленду. Чому? Бо він не любить програвати тисячі доларів, от і все. Для нього достатньо такої причини.
Врешті я здався і сів біля вікна, де на диво бадьористо торохтів готельний кондиціонер. У Мейні ці ночі вже мусять бути такими свіжими, що дерева вже починають набувати яскравих кольорів, але тут, у Далласі, й о пів на третю ночі ті самі сімдесят п’ять градусів. А ще вологість.
«Даллас, Деррі», — промовив я, дивлячись униз, у мовчазну траншею Комерс- стрит. Цегляний куб Книгосховища звідси не видно, але він поряд. Пішки дійти.
«Деррі, Даллас».
Обидві назви мали по два склади, що розламувалися по подвійних літерах, мов об коліно тріски для розпалу. Я не міг тут лишатися. Ще тридцять місяців у Великому Д мене геть зведуть з розуму. Скільки мине часу, поки я почну бачити графіті на кшталт СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР? Або помічу джу-джу Ісуса, що пливе за течією ріки Трініті[341]? У Форт-Ворті, можливо, було б краще, але Форт-Ворт все одно занадто близько.
«А чому я мушу жити тут або там?»
Ця думка прийшла до мене щойно після 3:00 ранку, і то з ясністю одкровення. Я маю гарну машину — машину, в яку я натурально закохався, якщо сказати правду, — а в Центральному Техасі вдосталь добрих швидкісних доріг, чимало з них побудовані зовсім недавно. На початку двадцять першого століття вони, мабуть, будуть забиті автомобілями, але у 1960 році вони ледь не лячно пустельні. Обмеження швидкості існують, але на них не наполягають. У Техасі навіть копи з поліції штату вірять у заповідь «утопчи педаль в метал, і нехай собі реве».
Я міг би виїхати з-під задушливої тіні, яку я відчував над цим містом. Я міг би знайти містечко нехай менше, але й менш тривожне; місце, в якому не вчувається переповненість ненавистю й насиллям. При ясному світлі дня я міг би запевнити себе, що мені усе це привиділося, але не в передранковій покинутості. Жили, беззаперечно, й добрі люди у Далласі, тисячі й тисячі їх, переважна більшість, але було тут присутнє й те підспудне бриніння, що раз у раз проривалось назовні. Як то трапилося навпроти «Троянди пустелі».
««Я не думаю, щоб у Деррі погані часи бодай коли-небудь зовсім минулися». Так казала Беві-з-греблі, і я гадав, що це її судження рівноцінно слушне й для Далласа, навіть попри те, що його найпаскудніший день усе ще лежить за три роки попереду.
— Я регулярно наїжджатиму, — промовив я. — Джорджу потрібне тихе місце для роботи над його книгою, а оскільки книга про місто — про місто з привидами — він і справді мусить до такого наїжджати, хіба не так? Щоб збирати матеріал.
1 4
Наступного дня я вирушив з Далласа в південному напрямку по шосе № 77. Півтори години їзди привели мене до округу Денголм. На штатну дорогу № 109, що вела на захід, я повернув насамперед тому, що мені сподобався білборд перед роздоріжжям. На ньому було зображено героїчного молодого футболіста в золотому шоломі, чорній майці й золотих легінсах. ДЕНГОЛМСЬКІ ЛЕВИ — виголошував білборд. 3-РАЗОВІ ЧЕМПІОНИ РЕГІОНУ! ГОТОВІ ДО ЧЕМПІОНАТУ ШТАТУ 1960!
«МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ!»
«Неважливо, що воно таке», — подумав я. Та звісно ж, у кожній середній школі маються власні секретні знаки й сигнали, це допомагає дітям відчувати себе втаємниченими.
Ще п’ять миль по 109-й дорозі, і я приїхав до містечка Джоді. Під цією назвою на щиті було позначено: НАС. 1280. ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПРИБУЛЬЦЮ! На півдорозі по Головній-стрит я побачив ресторанчик із плакатом у вітрині, що повідомляв: НАЙКРАЩІ НА ВЕСЬ ТЕХАС ШЕЙКИ, СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ ТА БУРГЕРИ! Заклад називався «Харчевня Ела».
Аякже.
Я припаркувався на вакантному скісному майданчику перед фасадом і зайшов досередини, де замовив собі «Вилоріг особливий»[342], який виявився подвійним чизбургером з соусом барбекю. До нього подавали смажену картоплю «Мескит»[343] та шейк на солодовому молоці «Родео» (на вибір: ванільний, шоколадний або полуничний). Чизбургер виявився не таким добротним, як знаний мені раніше фетбургер, але непоганим, а картопля була саме такою, як я люблю: хрусткою, солоною й трішечки пересмаженою.
Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:
— На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.
— Я ним і не є, — підтвердив я. — Фактично я належу ближче до пишучого племені.
— Та ну вас! А що з вашого я міг читати?
— Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.
— Ну, в Джоді тихо, авжеж, — підкотив очі Ел. — Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.
— Футбол?
— Йо-сер, все місто ходить. Як тільки перерва між таймами, всі ричать, як ті леви, а потім відриваються у Джим-речівках. На дві милі навкру’и чутно. Доволі кумедно буває.
— Хто такий Джим?
— Ла-Дью, квотербек[344]. У нас бувало кілька добрих команд, але ніколи досі не було квотербека, як Ла-Дью, в жодній команді з Денголма. А він же іще лише юніор. Люди вже го’орять про чемпіонат штату. Як на мене, це надто оптимістично поки, з усіма тими крупними школами на півночі, в Далласі, проте дещиця надії ніколи не завадить, так я вважаю.
— А крім футболу, як сама школа?
— Вона дійсно гарна. Багато людей спершу сумнівалися, коли дійшло до консолідації — я теж був у їх числі, — але справа виявилася доброю[345]. Цього року
нагромаа’или більше семи соот’нь дітей. Дея’их везуть автобусом понад годину чи й довше, але вони, здається, не проти. Маа’уть, так їм менше доводиться робити роботи вдома. Ваша книга про старшокласників? Типу ««Джунглів чорної дошки»[34б]? Бо в нас тут нема нія’их банд, ані всякого такого різного. Тут у нас діти ще пам’ятають, що воно за таке, гарне поводження.
— І зблизька нічого такого. Я маю деякі заощадження, але був би не проти приробітку на підміні. Не можу писати й викладати на повний графік.
— Звісно, що ні, — шанобливо кивнув він.
— Диплом маю оклахомський, проте. — я знизав плечима, ніби говорячи, що Оклахома, звичайно, не дотягує до ліги Техасу, але кожна людина має право на надію.
— Ну, то ви мусите побалакати з Діком Сімонсом. Він директор. Увечері приходить маайже що’ня. Жінка в нього померла пару років тому.
— Печально про це чути, — сказав я.
— Ми тут усі печалувалися. Він добрий чоловік. Та як і більшість людей в цих краях, містере.
— Емберсон. Джордж Емберсон.
— Отож, Джордже, в нас тут дрімотно здебільшого, крім п’ятниць, але, мо’, вам до того баай’уже. Може, ви навіть призвичаїтеся ричати по-лев’ячому в перервах між таймами.
— Можливо, й так, — погодився я.
— Повертайтеся сюди близько шостої. У цей час зазвичай приходить Дік. — Він поклав долоні на шинквас і прихилився ближче. — Хочете підказку?
— Звісно.
— Він, напевне, буде зі своєю пані-подругою. Місіс Коркоран, бібліотекаркою зі школи. Він типу женихається до неї з минулого Різдва чи десь відтоді. Я чув таке, ніби насправді саме Мімі Коркоран керує Денголмською консолідованою школою, бо вона керує ним. Якщо ви справите на неї враження, я певен — дяка долі й ви у школі.
— Я матиму це на увазі, — сказав я.
1 5
Після тижнів нашукування житла в Далласі до мого невода потрапило одне-єдине підходяще, яким, як виявилося, володіє людина, квартирантом якої мені ставати не схотілося. У Джоді мені вистачило трьох годин, щоби знайти гарного вигляду місце. Не квартиру, а добре доглянутий котедж з п’яти невеличких прохідних кімнат, з двома дверима на його протилежних кінцях. Дім було виставлено на продаж, як сказав мені агент з нерухомості, але пара, що ним володіє, радо віддасть дім в оренду правильному наймачеві. Розкидистий в’яз притіняв заднє подвір’я, там був гараж для «Санлайнера». і функціонувало центральне кондиціювання повітря. За таких вигод орендна плата була цілком прийнятною.
Фреді Квінлен, так звали агента. Він виявляв до мене цікавість — гадаю, мейнський номер на моїй машині вразив його, як щось екзотичне, — але без зайвої надмірності. А що було найкраще, це те, що я відчув, що вийшов з-під тієї тіні, яка висіла наді мною в Далласі, в Деррі і в Сансет Пойнті, де моя орендована нерухомість тепер перетворилася на попелище.
— Ну то? — запитав Квінлен. — Що ви думаєте?
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 12 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |